ЗІ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ 2022 РОКУ
18 квітня. Когут за вікном вúкликав – так і було! – сонце. І що дивуватися – наполегливий, бач, і голосистий. Інтриґує його «кукуріку», з дуже юними модуляціями, хоча сам птах не може бути молодим – молодші лише вилупляться влітку. Шкода, що й сирена повітряної тривоги не забарилася. Типова, але зловісно своєрідна.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
По шибах сльозить. Не чути горлиць, не видно навіть «посівних» (як зерно навесні) горобців…
Мешкаю в камениці на розпутті, через що (хтось би сказав «завдяки чому») доводиться (хтось би сказав «маю щастя») багато чути-бачити. Тому й сирену сприймаю знадвору. Але останнім часом їй майстерно підвиває сусідський великий пес – на увесь куток чи й поза нього. Запросто можна сплутати. Єдина різниця – не чути ляскоту слів застереження. Недавно й у цьому зарадив випадок: щойно собацюра засиренив за парканом, як хтось із твердослових чоловіків, простуючи повз хідником, добряче вибештав його. У них склався дуже натуральний дует; я і, мабуть, сусіди спершу подумали, що звучить відбій…
Початок травня. Над полудневою рікою стоять жаб᾿ячі хорали. Так густо і високо стоять, що вухові слухати мусить допомагати все єство. Щасливі люди – і передбужанці (до них належу), і забужанці, жителі села Забужжя, бо, мешкаючи поблизу ріки, полюбили ці співи і, може, навчилися не робити різниці між весняним дебютом жаб та… солов᾿їв (заспівають трохи пізніше); ну, хіба тоді інакше, коли жаби та солов᾿ї змагаються між собою, чого й не пригадаю… Але не сміймося з травневого співу закоханих жаб, а сміймося з жабиного квакання-рохкання недругів людства…
13 травня. Згадалося, що вчора, вперше цього року, почув зозулю. Нині ж не чути, ніби розмокнув її голосок у зливі вчорашній. Коли озветься знову – ця чи інша, – проситиму, щоб летіла кувати літа хлопцям на Сході й Півдні…
Останнього дня весни пішов північною околицею, як на Волинь. Роздивляюся зелені кульки вишень (ягодами їх ще не назвеш). Таки недаремно старалися бджілки, і сяйво білого пелюстя немарно досі гріє серце. А поряд яблучка, трішки більші – саме такі, щоб вмістилася на кожному крапля червоної барви, що залишилась од цвіту. Звичайна травнева дивниця: вишні зелені, яблука з червінню… Пси за прогляданими огорожами, брамами, хвіртками. Але спершу їх візитівки – злий-злий-злий… Де-де й нема, а на одній – пес у котелку чи то шоломі, без напису. Йому наперед вдячний. І саме його ніде не видно. Є інші, на відміну од своїх стандартизованих візитівок – дуже різні. Порід майже не знаю. Он великий плямистий, чорно-білий, наче теля, хоча швидше сиво-коричневе «теля», – лежить собі при хвіртці, аж морду – на ній таки посивілі волосини – між металеві прути встромив, ніби нюхає якусь голубеньку чічку збоку; йому, видно, не до оглушливих жартів з перехожими – насолодитися б дотиками теплої вільної вулиці. Он той, якого й не побачиш, бо, одне, що коротко прив᾿язаний до буди десь на призагуменковій межі обійстя, а друге, що й не хочеш бачити його гавкучого і певно ж незугарного – тільки те й робить, що, яко коршун, визирає здаля перехожого, рве навіть на тінь; та чи не його, якому інакше брехати хіба на своїх, і варто пожаліти, ну, бодай глянути на нього, – уже впівоберта подивився… Он чорний волосатий пекінесик, йому кожна шпара дверима, однак розлігся під кущем картоплі, що так вигналася, і задоволено повискує; а язичок зверху, рожевий-рожевий, – я зразу подумав, що то тюльпанець. З усіма цими псами можна було б вітатися. Звичайно, були й ті, для яких господар дбає дві візитівки: одну на ворота, а другу – на вічно оскалені ікла. Та хто їх не знає й не остерігається навіть по цей бік огорожі? Про всяк випадок… Перегнав мене середніх літ чоловік з красою, як сорока, коровою на шнурку. Квапились. І передовсім – нібито корова, ледь не трутячи господаря. Куди? До ветеринара так не трюхикають, і не з пастівника, хоч якраз під обід. На вигляд – момент майже евакуаційний…
Окуповані міста і села – як підранені птахи. Чи птахи зі зв᾿язаними крильми. Наразі тільки снять летом в українському небі…
У червні. Коли скерувався додому, за мостом, у густім і глибокім сплетінні вербово-кленово-вишнево-каштанового віття, а наче в усі, мелодійно затрелив й одразу заплескав собі соловей, – я просто зирнув туди і побачив на мить – о диво! – самого маестро пташиного – вороновану іскорку в темно-зеленім затоні…
Той котик, що про нього вже писав поетичним словом, знову посеред хідника вмивався собі. І тепер я йшов його боком, і дощу не було, тож на хвильку спинився: темно-охровий, але з легенькими поперечними, як у тигра, смужками, а сам хребетик – ніби спав-катулявся на котячому ложі з жовтцю золотистого…
Невеликий парк у центрі містечка, з атракційними забавками для дітей і кількома лавицями під каштанами й липами – для всіх. Маленьке царство – гойда-гойда – галасливців і порівняно тихих голубів та галок. Тут птахам зручно, як і дітлахам, дибати великими плямами мурави, підбігати й лише інколи, на пару кроків, підлітати. Кожне має свою територію: дикі голуби і горлиці хазяйнують на паркових околицях, голуби зміщушені тримаються ближче до лавок, а галки, сивоголові старші й темноголові юні, походжають між тими й тими. Якщо пишу про ніби шари настоянки літнього дня в цьому ґардені, то саме воронóві покликані час від часу збовтувати її, безборонно заходячи на будь-чию територію. Їм голуби не перечать – своїх же, бува, й відганяють… І все так очевидно. Не те, що між людьми, де стільки доконечних умовностей. Легко зазирати у цей паралельний світ, що так тісно перемежовується з нашим. Жодних тобі перепон, хіба що недопитливість. А чом би жителям цього світу не обсервувати по-своєму нас? Звісно, при нагоді. Причому й зір у птахів чи не в рази гостріший за людський. Мало того, беруся цілком серйозно припускати, що Всевишній має своїх штатних дозорчих за людьми по всьому світі й це передовсім птахи. Ще, певно, коти і собаки, хоч навіть найменша комашка може поскаржитися на нас… Однак птахи – їхні очка тим невеликі, як насінинки чи мачини, щоб можна було все бачити, особливо згори, а десь-колись вмент заплющитись або відвести погляд. Не випадково ж, вибрати пташці очі – як загасити собі світло сонця. Рано чи пізно. Всі птахи щодо людей – Божі секретарі, наочні свідки й самовидці. Вже й не сумніваюся в цьому. Онде одне підросле галченя зирить на мене з каштанового міжгілля своїми блискучими кварцитиками-антрацитиками. Зовсім близько, очі в очі. Могло б і наскрізь прозирнути мене, але то, відчуваю, погляд всередину мене. І що воно, – хай і недосвідчене, але відверте й радикальне в судженнях, – бачить у мені? Про що доповість на небесі?.. Як знати – хіба що те, чого ніхто з людей, навіть давніх моїх знайомців, ніколи б не здогадався сказати про мене; щось наближене, гадаю, можу надибати в описах романних персонажів, особливо без прототипів. «Вони насолоджуються подібністю, переживаючи виставу як видіння, а видіння – як реальність», «Бути вигнаним із місця, якого не існує», «…несповнене бажання всесильне», «Він вирішив заплакати», – усе це належить Умберто Еко і вельми зачіпає мене… А ще, сам я на місці того думного галчука прокаакав би: «Він, певно, дуже дурний, бо вже зо чверть години годує міських сизарів, вони ж – ненаситні. Зате вміє літати…» Знаєте, московські убивці, а це вже усталюється на кшталт багдадські злодії, походять від того давенного бахура, котрий вибрав ластівці очата і за законом підлягав страті, але, могло бути, якийсь природний катаклізм перешкодив виконанню справедливого засуду…
Спустився з пагорба до річечки Камінки, жебонливої зараз, – і застав купання зграйки сизокрилих голубів: по увігненій дотичній ледь занурюються в невелике плесо й одразу злітають майже прямовисно. Ні оком, ані фотоапаратом не зафіксувати одне-єдине положення крилят, бо сизарі тріпочуть ними особливо часто, на взір колібрі. Прозираєш ці помахи як достеменний туманець, що в ньому мріють надбережні лози. Саме крізь нього запримітив я і ґраційного чорногуза: дуже повільно походжав уздовж течії – то вперед, то назад, – мабуть, вичікуючи своєї догідної хвилі для купання. Мальований самотній красень, проте в ньому захоплює щось мало збагневне – наче природна впевненість цих витончених форм, цих трьох класично контрастних кольорів, цих виважених рухів… У тім, певно, й неземна краса цього до зойку близького птаха. Так ніби йому не до мене поблизу, і не до голубів, і навіть не до води. Бо все це він має в одному приплющеному оці, де воно залюбки поєднується й еманує прихильність…
Напівкудлань мармурової масті, з великими вухами, що згодились би йому під час руху, якби вмів ними махати, мов крильми. Одначе він пес, а не птах – мусить летіти безкрило. Мчати за автівкою свого господаря. Так поклав собі у свою собачу тяму, та й господар не газує, заохочує. Що їм – обоє юні. Бавляться. Й ось промчав проз тротуаром, навіть не завваживши мене. Мимолеть тернувся до моїх ніг, а за спокійніших обставин обминув би принаймні на крок. Жене, наздоганяє. Лапи в голові, язик у серці, очі… О, великий сміттєвий бак на коліщатах, а з-під нього вимахується смугастий котячий хвіст. Кіт, загледівши пса, покидає прихисток. Дурний? Та ні, мудрий, але інстинктивний, як і дурніший за нього пес. І вже намотують кільця довкола баку. В них, як відомо, дуже давні стосунки і зараз вони мають виглядати саме так. Побігали. Хе-хе-хе… Що там далі? А машина, хоч і пригальмовуючи, забігла вже ген-ген. І не згавкнувши, помчав назирці. Та так хутко, що басистий курдупель за сітчастою огорожею обіч, чорно-коричневий такс, не встиг зреаґувати, позаяк мав такий обов᾿язок, а що й він мудріший за наздоганяйла, бо старший, то вирішив не надриватися навздогін. Зрештою, бігунові ще повертатись…
27 червня. Святого пророка Єлисея, покликаного Іллею до Божого пророкування. Був чудотворцем і, як на мене, підказав пророкам подальших часів шлях творення неймовірного. В цьому серед його наступників – насамперед Ісус Христос. Бог допустив двом лісовим ведмедицям розірвати сорок двоє дітей, котрі насміхалися з Єлисеєвої лисини. Чому аж так? Вичерпного пояснення цього більш ніж прикрого старозавітного епізоду не бачив. Але якщо давні афіняни, люди взірцево життєствердні й життєдайні (мали колосальний вплив на творення європейської цивілізації), піддавали страті дітей за, скажімо, вибрані очі ластівки, бо були переконані, що з таких виростуть убивці людей, а віруючі гонителі ще іншого святого випускали зі шкіл дітей, щоб над ним збиткувалися, то припускаю: найвища справедливість спрямована й на недопущення зіпсуття душ у наступних поколіннях людей. І в цьому її провіденційна гуманність.
Дивні це антиподи – трава й асфальт. Траву в місті нині або реґулярно скошують на корені, або дають зелені переростати і вироджуватись у штурпаки. Асфальт… Ось сусідські дітлахи приблизно одного віку розсілися кружкома на боковій вуличці, недавно заасфальтованій, куди машини рідко заїжджають, і весело спілкуються. Порівняв би їх з горобцями, але ті завжди деруться, навіть при більшій калюжці після дощу. А малим тепло на цій твердій долівці й загалом комфортно. Однак вони – і не діти асфальту, і не діти мурави…
О, липовий цвіт двадцять другого літа вже ароматизує камінецький простір! Золотаво-зеленаві бульбашки, що, здавалось, ось-ось здіймуться на дельтаплані свого пелюстка і відлетять, натомість враз розкрилися-розквітнули. І заскочені цим бджоли буквально ставали у леті, бо вже не знали, куди бриніти – до найближчого присадку чи знов до паркових лип, які ще хвильку тому вміли хіба тільки шелестіти. І від тяжкої задуми бджоли, сам бачив, весело падали у траву на узбіччі…
Липень. Підгодовуючи пташок на балконі, приємно почувати, що входиш у коло тих природних сутностей, які зумовлюють євангельське: «Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує! Хіба ви від них не вартісніші?» (Мат. 6, 25). Вартісніші, певно, своєю спромогою поділитися з пташиною, наситити її, зберігши свої тіло й дух. Дух і тіло! Якщо ж не здатні цього робити – то чи вартісніші?.. Так, приємно усвідомлювати себе бодай мікроскопічним чинником світового добра. Проте інколи думаю, що найкраще було б підгодовувати пташат, не усвідомлюючи цього. Наче квапишся на важливу зустріч і звично однією рукою підсипаєш щось на годівничку, а друга намацує в кишені ключа від вхідних дверей. Нехай руці буде зручно – приємність тут ні до чого…
День літняний, по кількох буднях майже весняного чи осіннього вітряно-дощового ретро. Купчасті білохмари, підбиті – все ж – тьмяним сріблом. Погляд відчуває його вагу. Але сонце, блакить… – усе гаразд. Певно, й те, що сусідський брудно-білий пес, напівздичавілий на прив᾿язі, знову загриз їжака. То історія давнішня і з продовженням. Вони чогось до нього лізуть-підкочуються, мов на заклання, а він їх убиває – навчився щось там вигризати між голками. Звідки їх стільки? Через небезпеку – подвійний приплід? Природа. Нічого дивного. І все гаразд?..
З погляду вічності порятунок природного середовища людини – тварин, птахів, чорноморських дельфінів та інших істот, небес і вод, полів і лісів тощо – у стократ важливіший, аніж порятунок ближнього чи й себе. Але річ у тому, що свідомо не рятуючи часової людини – ніколи, свідомо чи інстинктивно, не рятуватимеш вічної ойкумени.
11 серпня. Надвечірня залітна повітряна тривога. Й ось написалося:
і коли жайвір випадково зімітував
свист падіння гріховного ангела
поле сховалося в грудку
голос у горло
дерево в корінь
а ріка спершу забігла у краплю води
та згадавши що має ще власну молекулу
безпечнішу й затишнішу
перебралася в неї
і мусив той жайвір усіх заспокоїти
поле особисто
голос через бджолу
дерево через дятла
а до ріки просив завітати чайку і бузька
на дві адреси одразу
Початок вересня. Згадав: позавчора кілька разів бралася кувати пізня зозуля. Ніби комусь недодано щастя, а він впоминається; ніби воно – навздогін утікачеві од свого недоданого щастя…
Дещо з життя песика-сапера і його господаря, у трактуванні першого: «Переживає. Готується. Як за двох. Не дійшло б до купання з шампунем. Погарчу на розхитану вітром гілку. Це смішить його і заспокоює. А вітру й нема. Може, самовільно виконати якусь непросту команду? Щоб спершу грізно рухнув бровою, а потім похвалив. Стрибок вертикально вгору? Ніби на гарячій сковороді. Так він сам сказав колись. Р-р-раз!.. Якраз подивився вбік. Не щастить. Добре, що мешкаємо разом – ще щось придумаю. Та й сон поможе. …Я так само не люблю фотографуватися. То нічим мені не пахне. Вже ліпше відвідати всіх, хто хоче знимку зі мною. Притулитися, побавитися, погавоніти. Люди так дбають про те фотографування, ніби вже завтра мають позбутися пам᾿яті. А ви трохи розвантажили б свої голови, розподіливши запам᾿ятовування і пригадування як я – на носа, на язика, на лапи… То й не так забували б. …Зранку, а він і далі похнюплений. Тільки виклик на службу зарадить. Знайду зо два вибухових предмети – заусміхається. Але телефон мовчить – знають, що в нас за годину зустріч з… Хіба? Сумніваюся. Чи могло таке наснитися: блукаємо Білим домом, роздивляємося, переступаємо поріг овального кабінету, а назустріч – сам американський президент? Руки в напівобіймах, тож я скік на них, у підборіддя лизь. Вмостився для абсолютно безпечної фотосесії, бо ані порошинки тротилу і близько нема. Нас власне троє. А як фотографів чомусь не було, то мені довелося пожувати кінчик його люксусової краватки – на добру і веселу згадку. Ой, телефонують. І що нам держсекретар, якщо вночі (у Штатах був день) уже зустрічалися з президентом…»
Приватна ферма в одному з окупованих московитами сіл під Харковом. До навали – європейсько-американського взірця: з адаптованим освітленням для різних корів, приміщеннями для оздоровлення й відпочинку… Після визволення майже знелюдненого села – суцільні руїни ферми, десятки впалих від голоду животин, з висолопленими язиками, що намагалися крізь щаблі ясел досягти хоч якої соломинки; деякі без ноги чи іншої частини тулуба – московити просто з живих зрізали їх для свого сатанинського барбекю; корівки, що вижили, навряд чи житимуть, бо втратили свою критичну вагу, про молоко від них не може бути й мови… Гадаю, маючи такі факти, Орвелл трохи доосмислив би концепцію своєї славетної «Ферми тварин», що побачила світ 1943 року (скажімо, міг би в якийсь спосіб персоніфікувати людей як другосортних тварин), але він такого, мабуть, не знав та й цілком резонно був перейнятий голодомором серед людей і глобальною політичною алегорією.
З печальних силогізмів:
У слобожанському селі Довгенькому
сплюндрованому зайдами
щоб вижити
бичок дрова їв
Чи не забракне тепер дров
Чи вогонь Прометея виживе
А то вже у Львові
про свинину
«Вчора зáбили –
нині привéзли на базар»
Чи бадьорість духа
аж так залежить
од свіжості мертвечини
Що ж
17 листопада. Показався коник першого снігу. Порівняно ранній. Вийшов зі своєї невидимої стаєнки похитуючись. Ще не білий то гривань, радше сивий. І не галопувати вийшов – ніби скубнути чого над Бугом. Цікаво, чи стане білішим на Михаїла, а якщо все-таки ні – чи визнає той сиваня своїм?..
За пару днів. Земля нагадує чорного птаха з білими ознаками. От прилетів такий бузько і, певно, якийсь час побуде з нами, бо легкий морозець йому підпомогою…
Вночі насніжило. Тепер кінь – з Михайлом чи без нього – напрочуд білий…
м. Кам᾿янка-Бузька на Львівщині