“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025
«..Муза, дружина, секретар. Жінка, яких мало. Сучасна, активна, вона несе в собі щось таке, чого не мають інші. Дивлюся на неї і не розумію, скільки їй літ. Слухаю її і чаруюся. Це жінка без віку. Вона — поза часом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Від пані Валентини віє чимось таким прекрасним, віє незгасною нев’янучою молодістю і жіночністю. Жінка-ретро. Енергетика старих світлин, де вони молоді, з чоловіком, у степу широкому, усміхнені, гармонійні, підказує, скільки меду було в отих придніпровських чебрецях. У таких жінок “ніколи нічого не болить”, вони завжди усміхнені, рівні, не виходять із берегів. Це називається гідністю, людською і жіночою.
ПРО ЗНАЙОМСТВО:
«Олесь Терентійович після демобілізації прийшов у Дніпропетровський університет наприкінці 1945 року, на 4-тий курс українського відділення філологічного факультету, – пригадує Валентина Данилівна. – Але вперше побачила його в травні наступного року. Тільки чула, що прийшов з фронту, красивий хлопець, поет. Тоді вразив його вірш «Танкіст», опублікований в журналі «Україна»:
Бо то ж недомріяна мрія, То ж вірність його комусь – Напис на танку біліє: «Жди – я вернусь!»
Ходили спільними коридорами, ходили, а як виявилося, жили на одній вулиці. Знак долі. “Коли з’явився в кінці 1945 року на факультеті Олесь, — читаємо в книзі Валентини Гончар, — я навчалася тоді на третьому курсі філфаку. Його з’ява була справжньою сенсацією. Тоді, після війни, хлопців на факультеті філології майже не було — один, два, три… та й по тому. Фронтовик, красень, пише вірші… Чим не ідеал для кожної дівчини, яка мріє про лицаря на білому коні, свого обранця, того єдиного, що на все життя… Дівчата з нашого відділення й старші курсом у нього закохувались, без надії на взаємність. Одна з моїх близьких подруг, переповнена емоціями, якось зізналася мені: “Я за нього ладна була б померти…” На перервах між лекціями дівчата блукали коридорами корпусу в бажанні його зустріти…”. У нього була дівчина. У неї був хлопець. Та доля вела їх і звела на спільній стежині.
“А ввечері на вулиці Клубній, 20, ми вже зустрілися… Немає таких слів, щоб описати те почуття, що враз спалахнуло в моїй душі… До зустрічі з Олесем здавалось, що зазнала я справжнього кохання з тим моїм хлопцем, але чи ж можна порівнювати, ставити поруч те, що було, і те, що зі мною зараз відбувається? Я вмить прозріла: з тим, іншим, то була лише природна потреба, нездоланне бажання молодої дівчини когось любити, як у поета казано: “Ластівки літають, бо літається, І Ганнуся любить, бо пора…” Дивне незнане почуття охопило душу…”
Ми познайомилися в травні, а в червні він вже писав другові: «Очевидно я женюся, бо ночі такі…» Олесь Терентійович був настільки чистий і сумлінний чоловік. Мене потім вражало: людина після армії, війну пройшла… Тільки поцілунки були – все! Навіть не клав у думку собі те, щоб наблизитись якось… Абсолютно чесний перед собою і своїм сумлінням.
“ПЕРШІ МІСЯЦІ ТА НАВІТЬ І РОКИ СПІЛЬНОГО НАШОГО ЖИТТЯ –
ТО БУЛА ТРУДНА ШКОЛА ВИЖИВАННЯ І ВИПРОБУВАННЯ НА МІЦНІСТЬ НАШОГО КОХАННЯ»
У 2011 році на свій день народження Валентина Данилівна дала інтерв‘ю, розповідаючи про стосунки зі своїм чоловіком. Найцікавіше з нього:
Ніколи не святкую своїх днів народжень. Бо вони якраз припадають на дев’ятини Олеся Терентійовича. Він помер 14 липня. Але сьогодні така дата, що я була готова до гостей.
Пам’ятаю, як святкували моє 40-річчя в Одесі. На веранді зібралося багато наших друзів. Олесь Терентійович подарував мені каблучку з діамантом. Я її потім передарувала внучці Лесі на день її весілля. Олесь Терентійович ніколи не забував про мої дні народження. Якщо не мав часу, щоб купити подарунок, казав: «На тобі гроші, іди й купи собі щось». Я не ображалася, бо бачила, що він забіганий.
«А ви думаєте, Олесь такий добрий був, іконою? Як робота не йшла — одразу все на мені позначалося. Вже як спалахував, то спалахував. А через 3 хвилини заспокоювався і казав: «Я такого не говорив». Але романи ми дійсно писали майже вдвох. Тобто він диктував, а я друкувала. Казав, що його руки не встигають за думками. Пам’ятаю, в Ірпені це було, Олесь Терентійович лежить і диктує мені «Собор». А я сиджу і друкую. Заходить Драч і каже: «Так от як пишуться романи»».
Один зі спогадів спільного життя, який Валентина Данилівна згадала під час іншого інтерв‘ю:
У нас була машина своя, був водій, і Олесь Терентійович вчився водити машину. Колись писав мені (десь там в листах є), що позбивав всі стовпи у Дніпропетровську, – не вмів тоді водити авто. Ми любили їздити в Крим, і десь в дорозі (я теж свого часу записалася на водійські курси, хотіла вивчитися), пригадую, Олесь Терентійович ходив, дивився степи, він дуже любив бувати в степах, мріяти, думати про свої твори… Без кінця він тільки те й робив, що думав як вдосконалитись, як поліпшити свою роботу. І кінчилось тим, що я чекала-чекала, сіла за кермо і від’їхала так далеченько, що йому довелося потім марширувати, доганяти машину. Ось таке. А багато чого забулося… З покоління Олеся Терентійовича майже нікого не залишилось.
«Жінка – квітка степу, яка зазнала на своїм віку і променів палючого сонця, і доторків ніжного вітерця, і холодних смертельних буревіїв. Усе здолає, перетерпить, виживе всупереч усім негараздам. Бо над нею є всевидяще Боже око, бо її оберігає всесильна Божа долоня».
tronka_project
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.