Своя пам'ять

 
 
Олексій ЗАРАХОВИЧ
 
Ріг вулиць Мельникова й Дегтярівської. Восьма ранку. Звичайне київське перехрестя. От зараз перейду на вулицю Артема й покваплюся далі. Якась необов’язкова думка, подібна до чужого спогаду, сяйне і згасне. Я не зупиняюся.
У другій половині дня зателефонувала Маріанна: «Слухай, у мене цикл віршів написався – про Бабин Яр. Ти можеш слухати?»
Те, що зазвучало в трубці тихим голосом, який іноді зупинявся, щоб упіймати повітря, – було неправдоподібно, нелюдськи голосним. Тихий голос, ледь задиханий, нерівний:
 
вірш яким кричу тому що можу
тільки це робити тільки це
вірш який роботу робить Божу
а тоді роздряпує лице
зведене судомою до кості
і горить антоновим вогнем
вірш ненатлий вірш у високості
йду з ним як рахиль у вифлеєм
сине туги вірше беньяміне
сам у полі воїн сам же й рать
в кублах сліз отруйне кровоспинне
сигми літер стигмами горять
 
Про Бабин Яр сказано багато. І віршами, і прозою. Тут і документальні свідчення, і досвіди осмислення, прочування того, що сталося. І в першому, і в другому випадку розмова відбувається начебто збоку: автор нарівні з читачем – обидва дивляться в безодню, де колона приречених людей повертає ліворуч на вулицю Кагатну і рухається повз залізничну станцію. Із цвинтарної сторожки було видно, як перша колона зупинилася біля крутого урвища, як людей роздягали догола, як акуратно складали одяг штабелями, як розстрілювали їх із автоматів і кулеметів на краю прірви.
Найбільш чуйний, найбільш людяний спостерігач усе одно існує по інший бік. Світ розділився на євреїв і не-євреїв. Одні не-євреї вбивають, інші не-євреї співпереживають жертвам, але вони не спроможні зупинити тих, хто за ноги піднімає дітей і жбурляє їх у Бабин Яр.
В однойменному вірші Ілля Еренбург, звертаючись до пам’яті, скаже:
 
Я этой женщины любимой
Когда-то руки целовал,
Хотя, когда я был с живыми,
Я этой женщины не знал.
 
У цьому вірші трагічно співприсутні два начала. З одного боку, поет каже: «Моя несметная родня», а з іншого: «как каторжник ядро, Я волочу чужую память»…
Саме так – «чужа пам’ять»: ми ніколи не довідаємося, що думали, відчували ці люди у свою смертну годину. На що сподівалися – або як це, коли вже ні на що не сподіваєшся, бачачи, як гине твоя дитина, твої близькі, і ось уже також і ти – сам-на-сам із безоднею.
Ми можемо таке уявити, ми можемо змалювати щось подібне для себе, але все це буде лише уявним жахом, спробою перекладу з мови мертвих на мову живих.
 
…Тихий голос далі звучав у трубці:
 
…забути чи все ж таки ні в ці хвилини останні
боротись за пам’ять чи ні хай згасає хай никне
я ніби завис на годину в своєму вмиранні
я весь перетворююсь в дещо по суті незникне
 
І раптом я зрозумів, чому мені так страшно, так моторошно, так нестерпно, безнадійно тоскно. Кіяновська не розповідала історію – у цей момент вона й була Ароном, Рахиллю, Янкелем, Лією…
Кожна чуйність дорогоцінна, але віддати своє тіло й душу тим, хто може через тебе сказати, договорити, дошепотіти, домолитися – це щось унікальне, і не тільки для української словесності.
 
У пушкінській промові з нагоди річниці смерті Пушкіна «Про Призначення поета» Олександр Блок скаже: «Поет – син гармонії; і йому відведена певна роль у світовій культурі. Три справи покладено на нього: по-перше – вивільнити звуки з рідної безначальної стихії, у якій вони перебувають; по-друге – привести ці звуки в гармонію, дати їм форму; по-третє – внести цю гармонію в зовнішній світ. Викрадені в стихії й приведені в гармонію звуки, внесені у світ, самі починають творити свою справу. “Слова поета суть уже його справи”».
Ми знаємо поетів, які вміють знайти слова, що піднімають на бій, або те єдине слово, яке зупиняє війну. Ми зберігаємо дорогоцінні образи поетів, які відкрили нам красу й мудрість цього світу. Ми пам’ятаємо поетів-пророків, величних і самотніх. Але що значить поет-медіум, що це за сутність? Справа не тільки в тому, що Кіяновська стала голосом уже безтілесних і безголосих, а в тому, що вони вибрали її, немов якийсь священний музичний інструмент – її плоть, її кров, її душу, її чуйне серце, що б’ється в такт лементу й болю. І вона (вони) говорить (говорять):
 
щоб свідчити мушу вціліти не вижити ні
вціліти це інше ніж вижити голосу ради
бо вижити в цій перепроклятій богом війні
подібно до зради і вдруге до смертної зради
 
Або так:
 
в майбутньому тобто сьогодні надвечір мене
не буде ніде ні на вулиці ані в кімнаті
мого існування не стане я подумки не
лайнуся від того що пляма з’явилась на платті
 
Або так:
…а тепер я іду назавжди розумію і бачу
всю приреченість нашу крізь світла щільного ясу
я би вмерла на вулиці цій і тому я не плачу
а валізу на брук опускаю ім’я лиш несу
я рахиля
 
Це не література, читачу. Поезія – так, але не література. Поезія в її споконвічному, дописемному стані – духи й душі говорять через Поета. Боги говорять:
 
ці вулиці вже руїни ще може не всі та вже
я це кістьми відчуваю мені це болить у жилах
і небо таке глибоке і сонце таке чуже
і тяжко іти під гору…
 
Ні, не література, коли текст відповідає на запитання, що і як написано, посилаючись на фігуративність, образність тощо. Це не література або ж навпаки – це нарешті література.
Усі ми пам’ятаємо вислів: «Після Освенціма не можна писати віршів». Це парафраз; справжня цитата Теодора Адорно – зі статті «Культурна критика в суспільстві» – звучить так: «Писати після Освенціма вірші – це варварство, воно підточує й розуміння того, чому сьогодні неможливо писати вірші».
Після Бухенвальда, після Треблінки, після Бабиного Яру… сталося абсолютне обнулення. Беда Преподобний позначив нову еру одиницею – одиниця від Різдва Христового. Тут же – нуль. Нуль від Бабиного Яру.
Це стосується і минулого, і майбутнього. Точка відліку стала чорною дірою, що засмоктує будь-який, навіть ще не народжений, час. Спроба влаштувати життя розумно, хоч би й порівно розділивши його на співчуття і радість, виявляє цілковиту неспроможність. Як можна водночас і тішитися, і співчувати? Або обивательське щастя, замкнуте, котре утверджує своє невідання як найвищу мудрість. Або ж чуйність, абсолютна, незахищена відкритість до чужого страждання й болю, що, у підсумку, стає і власним болем цієї чуйності, і її власним стражданням. Ось тільки цій співучасті не дано ані зробити меншим страждання інших, ані розділити біль навпіл. Людина вболіває про безневинно убієнних і тих, кого вбивають, – тоншає її воля до життя, її зміст, її сенс, її радість.
І справді, зачароване коло. Про Освенцім не можна писати віршів, але й не писати про Освенцім теж не можна. І все-таки, заради справедливості, треба сказати, що ця моральна дилема існує сама по собі, а те, що ми називаємо людським життям, – також саме по собі. Через кілька днів після Ялтинської конференції об’єднаними силами ВПС Великобританії і США Дрезден було перетворено на згарище, а ще через півроку світ довідався про Хіросіму й Нагасакі. Люди знову й знову будуть прикриватися від болю і страждання новим болем, перекривати один злочин іншим. Знову й знову, підтверджуючи, що й справді почалася нова ера, точка відліку якої – нуль, порожнеча, безодня. По суті, думка Теодора Адорно не стільки про вірші, скільки про християнську етику – як поєднати заклик до радості, що є невід’ємною складовою християнської благої новини, з поганою новиною про те, що людина, її розум, виявився підміною – не за образом і подобою Божою, як було сподівано, як хотілося думати. Ні, це й не людина зовсім, а тінь людини, і примарні її вчинки, слова і помисли. Та й хіба може бути інакше у світі, що почав відлік себе з порожнечі, з нуля – це зачароване коло, з якого нам не вийти.
«Писати після Освенціма – варварство». Відповідно до етимології, варвар – той, хто говорить чужою мовою. І правда в тому, що після Бухенвальда, Освенціма, Бабиного Яру, кожне слово – слово варвара, тобто того, хто говорить мовою Освенціма й Бабиного Яру. Навіть якщо промовляє про жаль, про милосердя, про братерство всіх людей і народів. У цьому є велика кара, коли, за визначенням Еренбурга, «как каторжник ядро, я волочу чужую память». Чужу… У цьому, мабуть, і криється можлива відгадка. Будь-яка, наймінімальніша дистанція між об’єктом співпереживання та автором убиває зміст, перетворюється на блюзнірство. Або цілковитий збіг, або абсолютне мовчання – іншого не існує. Поет повинен прагнути бути «словом із владою» (Євангеліє від Луки), словом, яке співрозпинають із самим мовцем:
 
…що серце зробилось каменем і стала душа прозора
і тоншає все і тоншає а це означає смерть
і сутність її двоїста бо смерть це насправді разом
з аделькою і деборою з мір’ям доки неба твердь
і доки дніпро і кручі у досвідах поза часом
 
 
– Ці вірші не я пишу, вони самі приходять удень і вночі. Усі ці історії не придумані – це не я, це вони мною говорять.
 
Кіяновська знімає чари зі світу. Саме через неї промовляється недоговорене, її голосом говорять живі…. Живі, нехай на час тривалості звуку, на довжину рядка, на час і простір окремого вірша, який перетворюється на Книгу. Живі розмовляють із живими. І от уже на розі Дегтярівської і Мельникова проступають тіні. Вони рухаються уздовж стін вулиці Артема, хтось повертає на Глибочицьку, хтось – на проспект Стратосфери. І з кожним кроком вони виростають угору. Вони повертаються додому. У свій Київ.
…Та чи повертаються?
 
P.S. Цього, 2018 року, за цю книжку авторка Маріанна Кіяновська удостоєна Державної премії ім. Шолом-Алейхема.