Микола Жулинський. «Мандри і одкровення сорочинського менестреля»

Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025

 

Закінчення. Початок див.:

Микола Жулинський. «Мандри і одкровення сорочинського менестреля» – Litgazeta.com.ua

Микола Жулинський. «Мандри і одкровення сорочинського менестреля» – Litgazeta.com.ua

 

САКРАЛЬНИЙ «ПОЛТАВСЬКИЙ ТРИКУТНИК»

Духовним  ресурсом для творчого самоздійснення була і є для Леоніда Томи його рідна Полтавщина – Великі Сорочинці, де народився Микола Гоголь, Володимир Самійленко, Миргород, який дарував Україні Панаса Мирного і Анатолія Свидницького, Устивиця – тут народився родоначальник російського роману Василь Наріжний. А ще річки Хорол, Псьол, Спаська церква, Обухівка, де був маєток автора гостросатиричної комедії «Ябеда» Василя Капніста, Преображенська церква, у якій був зареєстрований новонароджений Микола Яновський-Гоголь і де упокоївся будівничий  цієї церкви, гетьман Данило Апостол. Поряд з Великими Сорочинцями вивищується в селі Шишаки Бутова гора, на якій розпочинав осмислювати свою унікальну теорію ноосфери видатний  учений, засновник і перший президент Української академії наук Володимир Вернадський. Тому і з’явилися з-під пера «сорочинського менестреля» Томи поема-симфонія «Гоголь», літературно-критичний есей «Піднебесний птах Гоголь», книга поем «Преображення», художньо-публіцистичні повісті «Данило Апостол»,  «Микола Гоголь», «Петро Конашевич-Сагайдачний», «Володимир Вернадський», поеми «Сорочинські гайворони», «Перехрещення»,  які відтворені в жанрі містерії (мимоволі напрошується аналогія з Шевченківською містерією «Великий льох»), книга «Харківські графіті», у якій  оживають Шевченко-Дармограй і Гоголь-Рудий Панько.

Ілюстрація: Віктор Гонтарів

У цьому «полтавському трикутнику»  – Миргород, Сорочинці, Устивиця, які для Томи є позитивно-аномальним енергетичним стимулятором творчого самозвершення, переважно й концентруються та народжуються міфологізовані й сакралізовані образи його поем, повістей, романів. Так, у поемах «Сорочинські гайворони» і « Перехрещення» поет використовує біблійно-євангельську матрицю для створення символічного плану задля «переродження» традиційного міфологічного образу в образ угадуваний, увиразнений сучасною реальністю.

Творча уява Леоніда Томи «заносить» Ісуса Христа з Єрусалиму до  сорочинської Спаської церкви. У поемі «Перехрещення» з’являється образ «якогось у кухвайці, чорного, дикого», схожого на грака  чоловіка.   Цей «чорний крук» уособлює зло, насильство, він символ голодоморного й репресивного винищення української людини.

 

Той чорний крук,

Масна кишеня

і кільце кров`янки.

І знов кільце невіри,

Крові, мук

Під звуки божевільної тальянки.

Цей  міфообраз автор наділяє провокативно-смисловими функціями з метою наближення уваги читача до проблеми «перехрещення» зла в добро, а саме, перевтілення недавніх компартійців-інтернаціоналістів у начебто «щирих українців», колишніх атеїстів у ревних православних прихожан. Тож чорний крук у Леоніда Томи блискавично перевтілюється, надягаючи на себе личину добра, демонструючи себе  як молитовно запопадливого віруючого в Бога.

 

Він перекинувсь,

В срібній ризі встав

І заспівав блаженно «херувими».

 

Для  поетичної  і прозової творчості Леоніда Томи характерне художнє моделювання світу в образно-символічних формах. Естетичне прояснення явищ і  процесів в сучасному українському світі здійснюється через міфотворчі елементи – новозавітні образи, міфологеми, міфеми, міфомотиви, символи-асоціації. Письменник активно використовує лінгвістичні та культурні, як світові, так і національні коди, вводить у художній текст, особливо в поеми і романи, історичні персонажі, «бродячі сюжети» і виражає через образи персонажів, які ідейно «завантажені» відповідними смислами і значеннями, зміст і стан суспільної та індивідуальної свідомості українського народу.

У мандрівному романі «Миколині мандри землею і небом» Леонід Тома з фантазійною безоглядністю поєднує реальне й уявне, дійсне та фантастичне. Він відправляє своїх героїв у дивну подорож землею і небом, переносячи їх з однієї епохи в іншу, з однієї країни в іншу країну. Романіст сміливо «закликає» до своїх, точніше, українських мандрівників,  пошуків «України на Україні» лорда-канцлера Томаса Мора – творця відомої «Утопії», уводить у роман образ його двійника Тоомаса Моора, який за зухвале розширення свого інтелектуального горизонту завдяки астрології, магії, кабалістики, тібетської та індійської філософії поплатився сімома роками концтаборів та п’ятьма роками заслання. Письменник парадоксально схрещує епохи, саркастично розвінчує тоталітарне минуле, іронізує, шаржує, пропонує через систему кривих дзеркал  уважно роздивитися закодованих у міфообрази сучасних російських та українських політичних і держаних діячів.

Письменник разом із своїми героями мандрує Україною заради зрозуміння, чи справді на українській землі формується нова цивілізація. І що вони побачили? Сплюндрована  Чорнобилем, жорстоко понівечена українська земля і українська доля. Чому це сталося? Чи не тому, що «червона імперія» СРСР будувала на цій  благодатній землі не просто одну з  багатьох атомних станцій  – Чорнобильську АЕС, але й Чорнобильську Дугу, Голубий Куб,  у якому концентрується сугестивна енергія, суперлокатор, завдяки якому Москва могла контролювати усі пуски ракет на планеті.

 

НА МАЙДАНІ БІЛЯ ІНСТИТУТУ ЛІТЕРАТУРИ

Леонід Тома надзвичайно  чутливий на соціальні й політичні «завихрення» в суспільній  атмосфері в Україні, вразливо реагує на сучасні проблеми, тривоги нашого часу.

Згадую його, прибулого з Балаклії, на Майдані, у найбільш драматичні дні, коли лунали постріли на вулиці Михайла Грушевського і чорний дим  застеляв вікна Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, крізь які фотокореспонденти намагалися відзняти заготовлення «зброї пролетаріату»  – бруківки для оборони від «беркутівців». У ці дні Леонід Тома в Києві, безпосередньо на Майдані, творив свою  книжку «Гіркий дим Вітчизни», яка побачила світ у цьому ж 2014 році. І в цей же рік, у рік 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка, була опублікована його поема «Шевченко: груз 200». Можливо, саме тоді, коли Леонід Тома задивлявся на величезний транспарант над вікнами Інституту літератури із закличними словами Кобзаря: «Борітеся –  поборете, Вам Бог помагає» і заронився в ньому задум написати цей поетичний цикл. Адже в цьому ювілейному шевченківському році й почали надходити перші «грузи 200» з війни проти російських найманців і проти російських бойовиків.

 

Вже двісті літ

як народивсь Шевченко,

Його хрущів над вишнями

не чути.

Вкраїнську кров

вичавлює Донбас,

І знов питання – бути  чи не бути?

 

І ще впізнає сина сивий батько –

Додому повернеться

блудний син.

Злетить на Лавру

світле янголятко

З усіх, давно забутих, україн.

 

Віра в щасливий день вільної, згуртованої  любов’ю до рідного краю України ніколи в Леоніда Томи не пригасала. Так, у поемі «Перехрещення» образ української жінки Оксани символізує і уособлює Україну. Оксана вірить і чекає, що прибуде в Україну Ісус Христос, «розчинить світлі двері, і до святої до вечері посходяться святі і грішні…» Чекає і вірить, що настане вкрай необхідна  нам, українцям, національна єдність та злагода, що зникнуть різні перевертні, маргінали, позбавиться українська людина комплексу провінційності, людської  й культурної меншовартості, а фальшиві чорні граки перестануть «грать своїм циганським сонцем» «і знов святих і грішних спокушать».  Їхня мета – зміна не тільки національно-культурної, але й морально-етичної самототожності, збереження в українській людині комплексу homo sovetus`a, яка не усвідомлює свого знекорінення, духовної денаціоналізації свідомості й готова повернутися в тоталітарну систему й залишатися в ній безособовим загальником, слугою системи. Бо, як стверджує ревний служитель системи, спецохоронець державного архіву Нікознамов у драматичній притчі Леоніда Томи «Ключі до Всесвіту», хоча тієї держави, тієї системи вже немає, але залишилися ті, хто ностальгує за нею й готові далі ревно їй служити: «Слуги є». Та й «холодильник системи Сибір не демонтували». Крім того, не перериваються експерименти над створенням нової людини, що їх розпочав Творець і які продовжувалися в усі часи тривання людства. Лише в останні два століття творився гомункул Гете-Вагнера, «нова людина» Леніна, «юберменш», «нордична людина», «біла бестія» Гітлера, «гвинтик», «гомосовєтикус» Сталіна, хунвейбін Мао Цзедуна (п’єса «Віденські шахи в мавзолеї»).

Такою ж вірою в щасливу долю рідної Вітчизни ідейно наповнений химерний  роман Леоніда Томи «Хрест Андрія Первозваного». Завдяки вигадливій, фантазійно-безоглядній уяві романіста реальний в середньовічні часи Юрій Дрогобич-Котермак долає час і простір – опиняється в Києві для того, щоб віднайти Хрест святого Андрія, з яким перемагали «русичі хозарів, печенігів та половців – усіх, хто мав злий умисел проти Русі».

Хрест Андрія Первозваного – оберіг України-Русі. Він, як ніколи, необхідний для України, яка долає агресію  новітньої імперії Московії-Русі.

Перший український учений-просвітник Юрій Котермак, над яким невладний час і який здатний побачити Полярну зірку або Діамантовий Ключ саме в цій позиції, де час може вільно переливатися в простір, і покаже українцям хрест Андрія Первозваного в руці князя Володимира – святителя Русі-України.

Талановитий менестрель із Великих Сорочинців Леонід Тома в своїх поемах, оповіданнях, повістях, романах оригінально розвиває містично-фантазійне образне мислення свого земляка Миколи Гоголя. У пориванні до мистецького пошуку Тома поєднує в своїй творчості художні засоби і прийоми реалістичного та умовно-метафоричного зображення дійсності. Ними ж послуговується у своєму творчому «перечитанні» творів Гоголя, про що свідчать поставлена за його сценарієм на острові Хортиця ландшафтна вистава «Тарас Бульба» та п’єса «Тарас Бульба» на сцені Луганського академічного муздрамтеатру. Обидві постановки, до речі, номінувалися на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Як драматург, Леонід Тома створив такі  п’єси, як, «Нестор Махно», «Собор», «Бродячі ангели», «Віденські шахи в мавзолеї», переважна більшість із них з’явилися на сценах Запорізького муздрамтеатру, Харківського академічного театру імені Тараса Шевченка, Луганського драмтеатру… Крім того, драматург переклав з польської та російської мов понад двадцять п’єс, найчастіше на замовлення театрів, зокрема свого товариша, актора і режисера Анатолія Стародуба, з яким у 90-х роках він створив у Харкові Центр Леся Курбаса. Згодом Тома стає і головним редактором цього Центру. Тож  не випадково він у прозі звернувся до театральної тематики. У повісті «Селянський театральний роман» юний неофіт із селянської глибинки, який  має природний талант і неабиякі здібності, стає знаменитістю в театральному світі. Але зраджені ним мрії і поривання в юності, розтлінний вплив «соцреалістичної театральної богині», її чоловіка-режисера приводять до краху творчого шляху юного героя.

У перебудовні роки та в перші роки незалежної України Леонід Тома працював на харківському телебаченні завідувачем редакції літературно-драматичних передач. Його обирають головою створеного демократично настроєними письменниками, науковцями, студентами, працівниками культосвітніх закладів культурологічного товариства «Спадщина». Громадянську і творчу активність Леоніда Томи стимулювало прагнення до свободи творчості та деструкції рецидивів тоталітарного мислення і сприйняття перебудовних процесів у свідомості сучасників, передусім у владної верхівки Харкова. Він у ті часи – один з лідерів національного культурного відродження на Слобожанщині. Доля приводить його в Балаклію – сюди його покликав товариш, відомий громадський діяч, історик, директор Балаклійської школи №1, депутат Верховної Ради України І скликання Олександр Тризна. Обидва вони були натхненними театралами, захоплювалися історією,  пізнавали минуле Слобожанщини, Балаклії, яку заснували миргородські й полтавські  козаки на чолі з отаманом Яковом Черніговцем.  То й приманила Леоніда Тому, як і його земляків-козаків, ця живописна місцина на берегах трьох річок – Балаклійки, яка тут, у містечку, впадає в Сіверський Дінець, та Малої Балаклійки. Там і постало в оточенні  річок, лісів, озер козацьке містечко Балаклія – майбутній центр Балаклійського полку.

…І ось нарешті він попрощався з імперією – радо вихопився з лінивого потяга на слобожанський простір, повернувся до тихої Балаклійки і зразу ж відчув, що на його плечі тихенько опустився гоголівський чорт. Що він тепер нашепче своєму земляку-сорочинцю, схильному до реалістично-містичного образного мислення? Можливо, у його нових творах знову з’явиться Небесний Чоловік, який все бачить і так несподівано, як у повісті «Бронзовий келих», в оповіданні «Жменя піску над океаном» чи в циклі романів « Оповіді Небесного Чоловіка» зіштовхне лобами  його героїв – зіткне природне й талановите з гнилизною враженого споживацтвом суспільства, засвідчить вільний політ фантазій письменника, поєднаної з реалістичним зображенням земних реалій.

Гадаю, Леонід Тома цей заповіт свого земляка усвідомлює і прагне так розставляти дзеркала своєї творчої уяви та фантазії, щоб його слово подавало правдиве образне  відображення  затаєних у людських долях, у душах людських переживань, помислів, мрій, сподівань…

У своєму принципі «новонавернення» Леонід Тома демонструє здатність до духовного самоочищення та самозаглиблення. Його не покидають ранні романтичні устремління, але якщо раніше вони були спонтанними, не узагальнені певною ідеєю, то з плином часу з’являється образ Небесного Чоловіка, який і узагальнює і виводить на новий рівень художнє мислення.

 

АНГЕЛИ І ДЕМОНИ  ВІЙНИ

Ангел війни під гарматний грім заповів поетові: не будь німим, бо це смертний гріх промовчати, «коли народ твій в полум’ї війни».

І сам поет злою волею долі опинився у жахливому вирі рашистської ненависті, що її принесли в його рідну Балаклію мерзенні провідники «русского мира».

Леонід Тома готувався до презентації свого роману «Батуринський подзвін», яка планувалася на 25 лютого 2022 року. Та цей подзвін у формі російської агресії насунув на нього чорну хмару рашистської окупації. Через кілька днів вулицями Балаклії бродили з автоматами в руках буряти, якути, татари – сліпі, обдурені, зачумлені сапієнси, з яких «верховний жрець» – «рашен-фюрер» сформував новітню орду з культом свавільної сили. Ця орда постає в уяві поета в образі шаленого ведмедя, якому українська кістка стала поперек горла. Леонід Тома таємно пробирається до церкви Преображення Господа і там під гупання гармат і  мерехтливе тріпотіння полум’я свічок на люстрі в молитовному зверненні до ангела війни запевняє Господа і себе, що він вдержить сам того духовного меча – Слово, яким його обдарував Господь. І підніме слово  в цей жорстокий час, коли на смертний бій йдуть сини його рідного народу, його України. Ні, поет не буде німим, він чує, як «не вгаває ангел: не мовчи!», він упевнений, що ця кістка, яку прагне розгризти північний ведмідь, обов’язково розірве його пащу. Вдома, при свічі, Леонід Тома почне творити «Записки воєнного часу» – своєрідну драматичну хроніку окупаційної доби. Занотує:

«Великість» і «величність» Росії – це її вічне прокляття, вона,  як сатанинський гриб, паразитує та тілі сотень народів і народностей. І чим інтенсивніший процес гниття, тим мерзенніше пахне і красується злощасний гриб. Не відаючи того, що скоро він сам перетвориться на трухляву потерть».

Поет вслухається в ніч. Чує постріли танкових гармат, мінометні бахкання, глухі вибухи десь у Міловій чи на Байрачанській горі. Іноді виходить з дому, бачить вибиті вікна в краєзнавчому музеї, який сліпими очима дивиться на обпалені вибухом липи. Вмовляє музейного сторожа і той дозволяє йому переглянути книжки, які фашисти вилучили з міської бібліотеки і підготували для вивезення чи спалювання. Серед величної громади книжок Леонід Тома знаходить одну, яку вдалося викупити в сторожа: Жан-Бенуа Шерер. Літопис Малоросії або Історія козаків-запорожців та козаків України. Париж-17. 1994 р. Переклад Віктора Коптілова.

Заховав під куртку і непомітно, раз у раз озираючись, подався додому.

З кожним днем окупації небезпека арешту наростала. Леонід Тома мусів переїжджати з місця на місце в межах Ізюмського району, бо існувала реальна загроза – в Балаклії запрацювала рашистська катівня, куди вже потрапив не один патріот рідного краю. Знайомий попередив його про небезпеку, оскільки сам два тижні мерз на бетонній підлозі в приміщенні захопленого окупантами поліцейського відділку.

Нові, страшні за своєю варварською сутністю сюжети розгортала перед відомим на Харківщині, в Україні поетом, прозаїком, драматургом, головним редактором журналу «Харків» війна. Думками він у рідних Сорочинцях, хоча йому видається, що від дитинства і юності залишилися тільки обгорілі аркуші спогадів. Згадується Ворскла, Миргород, Сорочинці – душа шукає те, чого вже немає – «воно десь, за вітрами зеленими», відчуває, що «не все душа в собі відкрила».

Тривожні роздуми, глибокі сумніви, спогади заповнюють нічний, у безсонні та вслуханні в загрозливе мовчання зловісної тиші, простір поета: «Руїни скрізь…мовчу… душа в руїнах».

Леонід Тома намагається ностальгічним «зазиранням» уявою в дитинство, емоційно чистим «зануренням» в перші феєричні сполохи юнацького кохання  хоч на якусь мить відсторонитися від цієї мари – Московії, яка запузирила криваву брагу на українській землі.

 

Знову нас визволять зібрався,

Як колись – Україна в огні,

Як же з пекла цей біс прокрався

На простори оці земні?

(«Прокидайся, людство, прокидайся…»)

 

Не чекав, не вірив, що серед мешканців Балаклії знайдуться ті, хто погодиться схилити покірно голову перед московитами і загорнути себе в морок рабського прислужництва.

 

Перевертні і вихрести доби,

Ждуни, з тавром

мерзенного раба.

Це сморід безголової юрби,

Що далі гне злиденного горба.

 

Поет викликає слово-заповіт Тараса Шевченка на суд-осуд­же­н­ня нашої безголовості, нашого забуття його одвічних знаків про навісну орду.

 

Стоїть Тарас, ятрять його слова,

Спливає кров’ю «Кобзаря» рядок.

Леонід Тома закликає і себе, і своїх сучасників відкинути сумніви, переживання, тугу, підніматися і почути, як «гуде на сполох волі дзвін».

 

Не треба, кинь,

бо ж ворог біля брами,

Устав народ і він не упаде!

Іди на бій!

Вставай сміливо з нами,

Твого народу звершення гряде!

(«Руїни скрізь… мовчу…»)

 

Поет відчуває, як підводиться дух України, як піднімається український люд на цей неминучий випроб національного майбуття, він вірить: «Ми ще скажемо своє слово, українське слово, і воно стане ще одним одкровенням для світу».  Як стала одкровенням для нас з’ява «Фронтового Кобзаря», створеного його другом, художником Сергієм Пущенком.

В глухі окупаційні дні Леонід Тома творить поетичну книгу «Війна і ми»,  яка починається циклом віршів «Балаклійська воєнна рапсодія», вишукує можливості передати в «Українську літературну газету» поему, присвячену харківському художнику Сергію Пущенку, який загинув, воюючи у складі загону територіальної оборони під Васильковим. Це поема була опублікована в липні 2022 року. Унікальний проєкт створив і видрукував цей художник-воїн Сергій Пущенко. Назва його «Фронтовий Кобзар».

 

До божевілля світу звикаю,

Де бродять

безпритульні корови,

Де стоять погорілі сараї…

Але знову

Знову бачу в багрянім диму,

Як виносить Тарас із бою…

Його, Сергія, крізь люту зиму

Із зорею його золотою.

(«Вознесіння»)

 

Кілька місяців у мороці окупації: «Сидимо при свічках, але в душі нашій світло, бо воно зсередини, воно Господнє».

Роздумує, занотовує про світло і темряву, на терезах яких коливається наш земний світ. Леонід Тома знайшов рівновагу між світлом і темрявою, бо вірив, вдивляючись у ракетні проблиски на небі і вслухаючись у далекий гул із-за хмар, що «ті, хто темряву сіє, пожне темряву, яку ніхто зсередини не освітить». А в душі непророщені зерна віри в те, що нині Україна вершить не тільки власну, але й світову долю і ця віра гортає його дух і піднімає його на крилах творчого самоздійснення.

 

Стань же проти вітру,

щоб увись злетіти,

Задихнися вітром юності ущерть.

Піснею у небі знову забриніти,

Далі – хай що буде,

воля або смерть.

 

Отож, побажаємо ТомІ, а саме томУ, хто ховається « в сонних античних гаях, у сорочинських тихих заплавах» своєї «першої й останньої пристані» поезії, щоб йому ще довго судилося «жити там». А  завершимо наше привітання ювіляру його ж віншуванням з поеми «Сорочинські гайворони»:

 

Та хто в Сорочинцях рожденний,

Хай буде вік благословенний.

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.