“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025
Зал Спілки письменників гудів як вулик. Молоді й поважні люди заповнили весь зал, а весела і гамірна мелодія розмов світилася повагою та довірою. Вручення премій імені Олеся Гончара обіцяло бути високим і насиченим, а сама присутність меценатів із Німеччини робила його загадковим і урочистим.
В президії – Петро Перебийніс, Валентина Данилівна, подружжя меценатів з Німеччини, очільник Спілки письменників Михайло Сидоржевський.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Німецьку премію в п’яти номінаціях вручала Валентина Данилівна, а грошову винагороду – меценат, пан Дітріх. Квіти, як годиться, підносив правнук Олеся Гончара. Молоді й щасливі лауреати світилися вдячністю і щиро дякували за високу нагороду.
Після урочистої частини зал наповнився музикою і співом. Група юнаків у вишиванках віртуозно демонструвала мистецтво гри на струнних інструментах, не відставав дует сестер зі школи ім. Олеся Гончара, але найгучніше приймали глядачі молоду солістку, Наталочку, що, мов соловейко, розливалася дивним співом, беручи найвищі ноти.
Вечір був урочистим і насиченим, але найцікавіше було попереду. Чарівна й поважна Валентина Данилівна, мудрий, люблячий і наполегливий продовжувач справи великого генія двадцятого століття, Олеся Терентійовича, всіма високо поцінована людина, раптом постала переді мною. Ні, не випадково зустрілася поглядом чи проходила мимо, а спеціально віднайшла мене серед присутніх, взяла за руку і голосно, мабуть, щоб чула пані Валя Козак, з якою ми розмовляли, мовила:
– Любо, запрошую вас на гостину до мене додому, – і, глянувши на здивовану Валю, просто додала: – Розумієте, всіх не можу запросити.
– Дякую, – тихо відповіла я і опустила очі. – З великим задоволенням.
– Поїдете зі мною в машині, – додала, не випускаючи руки. – Нам є про що поговорити.
Сказати, що я не чекала запрошення, було б нечесно, звісно, десь глибоко в душі сподівалася, але зовсім не була впевненою, що його отримаю. Сім’я Гончарів завжди ставилася до мене з повагою і любов’ю, часто запрошувала в гості, частувала словом і делікатесами, з повагою вислуховувала новини про милий серцю Збараж.
Подружжя Гончарів у молодості
А сьогодні, в день столітнього ювілею класика, було б нескромно надіятися на запрошення. Після нашої першої зустрічі минуло понад п’ятдесят років… Коли Олесь Терентійович відійшов у вічність, Валентина Данилівна не припинила дружбу зі мною, цікавилася літературними досягненнями, запрошувала в гості, додавала впевненості та відваги, ділилася запрошеннями в театр, пропонувала прогулятися вулицями міста.
Я стояла поруч Валентини Данилівни і світилася, мені було так солодко у світлі Великої жінки! Хтось щось запитував, але хіба я могла спокійно реагувати на запитання? Я тримала великий букет червоних троянд, раніше подарованих, і цвіла їх кольором…
Сходи вниз, двері, знову двері, дві сходинки і машина… Валентина Данилівна біля водія, я, Марія Іванівна і пан Василь на задньому сидінні. Серце калатало так гучно, що його звук було чути на вулиці. Мова йшла про музей О. Т. Гончара, що був відкритий без жодної державної допомоги, про велику кількість шанувальників класика, про всенародну любов до Великого сина України.
– Як важливо в житті вибачати і вибачатися, – почала було Валентина Данилівна.
– А я не можу, – заперечила Марія Іванівна.
– Досягнете мого віку, зможете, – мовила щиро Валентина Данилівна і, повернувшись, глянула добрим і світлим поглядом.
– Нестор усе закупив для гостини, – раділа господиня вже в квартирі, роздягаючись. – В мене не онук, а золото! Петро Мойсейович з дружиною, сім’я меценатів з Німеччини, дуже елегантна викладач Марія Іванівна, чарівна віртуоз фортепіано пані Людмила, заслужений журналіст України, а ще гарно накритий стіл – усе це сприяло дружній розмові, щирості, теплоті поглядів.
– Любо, а ви любили Олеся Терентійовича!? – сказала просто Валентина Данилівна, знайомлячи мене з Дітріхом. – Думаю, він вас теж!
– А хіба була в Україні жінка, яка не любила Олеся Терентійовича? – відповіла я і викликала щирі усмішки на лицях присутніх.
– Його любили всі, – майже хором мовили присутні й звернули свої щирі погляди на господиню.
– А я дозволяла, – мовила по паузі Валентина Данилівна, і її очі заіскрилися, загорілися…
Валентині Данилівні подобалося афішувати мою дружбу з Олесем Терентійовичем, і робила вона це не раз! Ця дивна і не розгадана ще ніким дружба тривала не рік і не два, а цілих вісімнадцять, і моя відповідь їй теж подобалася, бо солодила власне я… Я бачила, як цвіло її лице, коли присутні за столом, не змовляючись, хором підтвердили велику любов до славного сина України, співця прапороносців, Олеся Терентійовича.
Справді, його любили всі – і великі, й малі, його обожнювали, писали листи, ставили в приклад, дивувалися дивній працездатності. Він був не просто відомим письменником, а улюбленцем України, її прапором, борцем за волю і незалежність. Навіть тоді, коли постало питання вибору між «Собором» і посадою, він вибрав перше.
Думки деяких керівників «посадити» письменника не досягли результату, він був настільки Великим і відомим, що це могло б дати небажаний резонанс у світі. Побоялися.
– Ви хто? – запитав один із партійних керівників, викликавши письменника в кабінет.
– Я Гончар, а ви хто?
І справді, нині в нашій демократичній і вільній Державі всі знають О. Гончара, а ім’я цього партійного керівника кануло в Лету. Згадалися слова Володимира Вихруща, який, побачивши мене за сніданком поруч з Гончарем, здивовано вигукнув:
– А ви де тут взялися?
– А вона тут виросла між нас, – мовив Олесь Терентійович. – І в журналі «Київ» нещодавно дебютувала.
Він захищав мене і поважав, його тепло і турботу я чую донині. – Любо, двері нашої господи завжди відкриті для вас, – мовила на прощання Валентина Данилівна. – Приходьте, коли забажаєте!
Щастя – манливе і велике – було поруч, до нього можна доторкнутися рукою, відчути запах, зробити світлину…
Чистий і світлий погляд Валентини Данилівни зупинився на мені, і я взяла його з собою…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.