191 рік тому, 8 серпня 1834 року, на світ з’явився Юрій Федькович – поет, прозаїк, драматург, просвітитель, редактор, воїн духу, якого Буковина подарувала всій Україні. Його часто називають Буковинським Кобзарем, але, за влучним зауваженням Дмитра Павличка, він був значно більшим, ніж «соловій» – він був Пророком української свободи, рівним за масштабом духовної місії Тарасові Шевченкові та Іванові Франкові.
Для Юрія Федьковича ідея соборності була кровно необхідною умовою існування українського народу. Від перших поетичних спроб і до останніх прозових, драматичних і публіцистичних творів він бачив Україну єдиною, вільною, самостійною, зціленою від історичних розламів. Міст через Черемош, збудований його братом Олексою Чернявським, він оспівав як знак з’єднання Галичини та Буковини; а в драмі «Хмельницький» вклав у вуста гетьмана незламний завіт:
Україна вольна, самостійна
На фундаменті прежних законів
І чоловіцтва божественних прав –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Се моя мета єст і мій завіт…
Цей завіт проходив крізь усе життя Юрія Федьковича, через його громадську працю, через полум’яні статті, через поетичні рядки, де Україна постає як «Русь-Україна» – люблена, вистраждана, очікувана в майбутті: «Я люблю мою Русь-Україну; я вірую в єї будучину; в тій-то надії я живу й умру».
Він не мирився з жодною формою поневолення. З однаковою гостротою викривав політику австрійської влади, що прагнула відірвати буковинців від національних коренів, і загарбницьку стратегію Російської імперії, яку вважав найбільшою загрозою українському слову і свободі. Його застереження у статті «Щоб не було запізно!» (1869) про московську експансію, що простягалася від Карпат до Босфору, сьогодні звучать як документальна пророча хроніка нинішньої війни.
Юрій Федькович вірив, що національне відродження починається з освіти й мови. Він укладав букварі, писав духовну поезію та казки для дітей, пильнував, аби шкільні підручники були рідною мовою, бо лише так можна виховати вільного громадянина. Як редактор першої української газети на Буковині – «Буковина» – він прагнув з’єднати інформаційний і культурний простір усіх українських земель, наголошуючи, що всі ми – «вірні сини одної рідної неньки нашої Матери-Руси».
Його творчість – великий мистецький набуток для всього українського народу, а водночас – і політичний маніфест. У вірші «Співацька добраніч на скін Тараса Шевченка» він обіцяв пробудити «руського соловія» – і сам став тим, хто будив націю на Буковині. Він кликав українців «добувати свого щастя, і сили, і волі» – і цим самим окреслював програму боротьби, яка не втратила актуальності й через півтора століття.
Сьогодні, коли Україна знову відстоює свою незалежність і єдність, постать Юрія Федьковича сяє як світлий приклад служіння народові. Він був і залишається голосом, який закликає єднати береги, долати розділення, будувати мости – і в географічному, і в духовному сенсі.
Під час сьогоднішніх урочистостей біля пам’ятника Юрієві Федьковичу в Чернівцях відбувся велелюдний мітинг. У колі представників влади, громадських організацій, освітян, письменників, науковців і містян вшанували пам’ять великого буковинця, вручили просвітянські премії його імені.
Особливою нотою свята стало вручення поетесі Єлизаветі Онуляк членського квитка Національної спілки письменників України – символічний жест, який підкреслив тяглість української літературної традиції та живий зв’язок поколінь митців.
Відзначаючи 191-у річницю від дня народження Юрія Федьковича, ми вшановуємо великого письменника й державного мислителя, чия любов до України була беззастережною, а слово – зброєю і молитвою. Це любов і віра, які він залишив нам у спадок як завіт і як дороговказ у нашій боротьбі за соборну, вільну, переможну Україну.
