“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025
На посаді головного ідеолога (секретар ЦК Компартії України, якого висунули з Львівського обкому партії) Валентин Маланчук (як вважає багато хто з істориків, родове прізвище предків якого – Мільман), відзначився як архіпильний могильник усього живого в українській культурі.
У 1973-1979 роках саме ім’я цього ідеологічного цербера, який був символом русифікації, кадрових «чисток», що переламав або спаплюжив не один десяток людських доль в Україні, викликало острах. Він був довіреною особою лідера Компартії України Володимира Щербицького, а тому отримав carte blanche на проведення ідеологічного терору в УРСР, насамперед – під претекстом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Посівши секретарське крісло, Маланчук узявся розставляти свої кадри на керівних посадах, від яких залежали справи, зокрема, і в літературі. На посаду редактора «Літературної України» привів маловідомого журналіста Віталія Виноградського. Сталися зміни й у керівництві видавництв та журналів. Невдовзі перед призначенням Маланчука секретарем ЦК, з посади голови Спілки письменників України пішов Олесь Гончар (21 травня 1971 р.), який зрозумів, що «неможливо дихати далі», тому краще вийти «з брудної гри»…
Сталінське: «Кадри вирішують все» – цю заповідь Маланчук затямив дуже добре, ідеологічним керманичем України був шість із половиною років. Залишив по собі чорний слід. Доходило до смішного: футбольні репортажі українською визнали «виявом націоналізму». А святкове виконання колядок, що їх співав хор «Гомін», під керівництвом Леопольда Ященка – назвали… «націоналістичними обрядами».
Почалися репресії: Івана Дзюбу кинули за ґрати. Звільнили з роботи багатьох учених. Тільки за наступні півтора року розсипали набір 600 художніх і наукових книжок. Цей енергійний упир мав серйозні наміри замінити Великдень і Різдво на «День Серпа і Молота» та «Вечір Робітничої Слави».
Відбувалися постійні «чистки» у творчих спілках. Правління СПУ перетворилося в орган духовного насильства, придаток КДБ. Такі письменники, як Козаченко, Шамота, Левада, Солдатенко (полковник КДБ, фактичний господар у СПУ), Збанацький, М. Зарудний зі шкіри вилазять, щоб догодити кадебістам – задушити українське художнє слово. Під так званим приводом «боротьби з антиісторизмом» заборонена цілком українська художня література на історичну тематику.
Зі СПУ виключено ряд талановитих українських письменників: В. Захарченко – талановитий земляк – прозаїк, черкащанин, О. Бердник – фантаст, Г. Кочур – перекладач, М. Лукаш – перекладач, – поліглот (знав 36 мов), виключений за те, що попросився відбувати термін ув’язнення за хворого І. Дзюбу. У СПУ хлинуло різного роду «творче бидло», яке гріло руки на масове продукування антилітературного сміття та займалося стукачеством. Про це уже написано чимало.
Свого часу мені вдалося роздобути фрагмент «чорного» списку українських авторів (звичайно, далеко не повний), яких заборонено цитувати і згадувати в публікаціях (переданий кадебістами для керівництва в цензурний комітет весною 1973 року): Залозний, Огієнко, Є. Пеленський, В. Перебийніс, В. Щербаківський, М. Голуб’єв, Б. Антонин, Н. Андрусів, С. Гординський, Д. Горняткевич, М. Дмитренко, С. Литвиненко, Р. Лісовський, В. Січинський, Дашкевич, Я. Дзира, О. Компан, С. Колесник, А. Дімаров, М. Осадчий, В. Скрипка, Зіньківський, С. Єфремов, М. Мушинка, М. Осінчук, Анастазієвський, Андрієнко-Нечитайло, Артименко, Бутович, О. Грищенко, В. Хмелюк, В. Вовк, М. Гірник, С. Плачинда, Ю. Колісниченко, П. Шелест, І. Багряний, А. Любченко, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин, Р. Смаль-Стоцький, Д. Соловей, П. Феценко, В. Чапленко, К. Штепа, В. Захарченко, О. Бердник, Б. Антоненко-Давидович, І. Дзюба, І. Світличний, Л. Ященко, Є. Сверстюк, І. Калинець. Такі списки щомісяця поповнювалися.
В. Маланчук забороняв уживати термін «Київська Русь» (запровадивши натомість термін «давньоруська держава»); «підганяв» українську мову під російську; замість пам’ятників запорозьким козакам й історико-культурного заповідника на острові Хортиця – вимагав ставити монументи на честь «дружби народів» та робітничого класу; складав «чорні списки» письменників, яких не слід видавати…
За часів Маланчука переслідування творчої інтелігенції сягнуло апогею. Згодом цю ідеологію остракізму, підвищеної підозріливості на грунті ненависті до всього українського й примітивного тлумачення інтернаціоналізму назвуть «маланчуківщиною»…
Серед ідеологічних «бздиків» Маланчука згадують, зокрема, той факт, що він «редагував» Шевченків «Кобзар», викидаючи з нього «націоналістичні» твори, зокрема – «Великий льох». На одному із засідань політбюро тодішній секретар з ідеології Маланчук, стукач Суслова, доповідав про намір «почистити» Кобзар Шевченка, викинувши з нього небажані вірші, що не відповідали високим стандартам радянської «дружби народів». Пропозицію супроводжувала мертва тиша. І тільки В. Щербицький, тодішній володар України, шепнув одному з підлеглих: «Маланчук погано скінчить. Бо підняв руку на Шевченка». Так невдовзі й сталося.
У «Щоденниках» Олеся Гончара є запис про те, як одіозного україножера -Валентина Маланчука – звільняли з посади – сталося це у квітні 1979 року: «Щойно повернувся з ЦК. Полегшено зітхнув. Нарешті спекались цього невловного, як тарган, Маланчука-Мільмана. Скільки зла завдав він нашій культурі! І як загадково довго тримався!.. Тепер – услід за Шамотою, Козаченком, Чалим – він летить шкереберть…«Слабо руководил… Недостаточно знал дела на местах…Не нашел общего языка с партработниками, с деятелями науки и культури…». От-от! Сидів за спинами переднього ряду зіщулений під стіною, і все поблискував скельцями окулярів злобно, зловісно (коли про нього мовилось). Блідий як смерть. Гострий писочок пацючка ще більш загостривсь… Коли проголосували – геть! – встав, і швиденько з президійного помосту перебіг у зал» (Гончар О. Щоденники. – Т.2. -К., 2003. – С.369).
…Після «падіння» В. Маланчук опинився на посаді завідувача кафедри історії партії в Київській політехніці. А закінчив кепсько: Маланчук-Мільман, як про нього висловився Почесний президент Могилянки В’ячеслав Брюховецький, «у випарах Бахуса спочив під парканом» 1984 року.
7 червня 2024 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.