“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025
…А ще – потойбіччя для бездонної високості і розкритої прірви, для шумливих вітрів Заходу та настояних на віковій німоті степів та піщаних пустель вітрів Сходу…
І для того обширу, «чотири на чотири», у якому «куди не глянь – то мур, куток і ріг», бо всенький він, такий малий у неосяжній величі свого крихкого потойбіччя, береже таїну знаного і зникомого, ніби камера найтаємнішого з усіх в’язнів, келія найсвятішого з усіх схимників або бліндаж у далекій посадці, глибоко під землею і високо під небом, і до них усіх – лише листами через віки і вічність, нашептами молитов чи призабутими рядками віршів через розгойдані дороги і нетутешні долі, лише дронами, захриплим голосом у ледь живій радєйці або птахами піднебесними понад затаєною росою на збитих стеблах трав і попелом польових путівців.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Адже Стусове потойбіччя – і по той бік, і по цей – воно горішнє і долішнє, воно не одкраює світ, а зшиває його ниткою Парки, суворою і заразом тендітною, як божиста струна чи як щемний спомин по втраченому. Десь воно – ніби літери грецької абетки побіля розкритих у негомінке безмежжя німбів архангелів на мозаїках Святої Софії, до якої Стус роки і роки йшов крізь усі свої мордовсько-пермські скити, заслання та остроги… «Роєм птиць благословення свінула Софія» – це ж, вочевидь, і про них також, про ці пульсуючі крізь барвну смальту літери-графеми віків минулих і часів потомних, які складаються у змісти, бездонні, ніби простір між альфою й омегою, повняться повнотою нетутешньої з’яви, щоб потім відразу ж розлетітися, вислизнути птахами у піднебесне склепіння, де золотий безрух вспокоєного надчасся, де кристалічне світло і осяйний морок, де чотири євангелісти, Вседержитель і Оранта…
Можливо, саме тому з цієї причини навіч онтологічної природи, а не з огляду на якісь другорядні обставини і спонуки, що на них ти так нарікав, цей текст про Стусове потойбіччя і про розгойданий його подзвін на безпритульних вітрах часів, які спізнавав колись давніше, і в яких випало жити нині, так довго мерехтів лише на віддалі, достоту, ніби той щезник, повсякчас вислизаючи з рук за найменшої спроби доторкнутися до нього.
Ти вже бачив його гори і подоли, провалля і ярі вогні, ти вже майже чув ритм речень того екзерсису і бачив, як уповільнюватиметься плин тексту цятами непоквапної медитативності. Проте він, ніби сторожка птаха, ніяк не йшов до рук, не вкладався в рядки, вислизаючи, відлітаючи, виборсуючись кожного разу, як тільки ти починав говорити собі, що ось зараз нарешті і випишеш його.
Назагал беручи, текст мав постати ще минулоріч: збуваючи тоді схилком літа у шпиталях час після поранення, згадав був, як на твоїй, ще живій натоді позиції виходив уночі із Артуром, побратимом із 54-ки (десь за тиждень по тому вас разом одним скидом і затрьохсотило) простріляти кут поля – сусідів треба було підтримати. Артур з ПКМ-ом, ти – з калашматом, прикривати. І, слухаючи короткі черги його «пекача», ти у відблисках вогняних сполохів серед темряви почав снувати подумки Стусове «Блажен, хто тратити уміє, коли надходить час утрат», подумавши раптом, що добре було б під такий ритм і в цих декораціях проказати хоча б собі самому той вірш увесь, аби тільки час був. Але не так сталося, як гадалося, дійшов лише до слів «і в ньому порятунок твій». Бо потім зі стрічкою щось сталося, а за півхвилини в радєйку передали, що вогонь-мінус, FPV-хи з Лисичанського НПЗ у нашому напрямку (там у чортів база, під землею сидять, бетон зверху, не дістанеш), і ви мали дуже оперативненько знову у бліндаж, який єдиним на позиції ще не розібрали. І пригадав ще, як прикро було по тому чутися тобі вже у бліндажі, коли прибігли-відхекалися, прикро думати, що сюжет так і не завершився, цікавий сюжет такий, з потойбічною перспективою – саме те, що треба у цьому світі для творчости…
Тож довго міркував ти об цім у тих своїх шпиталях, спершу – у Дніпрі, далі – у Кропивницькому, потім – у Києві, згадуючи при такій нагоді і щось давніше, що було тобі на цій війні зі Стусом пов’язане – а там було що згадати. І вже складався в уяві цілий, сказати б, прозопис, взяти тільки і виписати, та хоча б і вдома, коли у відпустці був. Проте якось то одне потрібно було перед цим ще написати, то інше завершити: зараз, просто зараз. Тобі вже навіч, що не за одне і не за інше тоді ходило, а за те, що той розмисел сам свою непорушність у такий спосіб беріг, щораз і щораз вислизаючи з усіх пасток. І, певно, це й на краще, так і мало бути, бо ти ще не виповнився тим, чим мав виповнитися, не набувся досвіду, що його доконечно мусив набутися, аби писати про з’яви, які в єстві своєму, у доглибнних сенсах – між земною горизонталлю загублених слів і небесною вертикаллю віднайдених літер: про Стуса і його потойбіччя, про Київ понад Летою і над Дніпром, про війну, яка владно забирає і веде туди, у край заобрійний, у світ-поза-світом. Чи набувся нині того досвіду – далеко не факт, але тоді ще точно – ні…
І вже на цьогорічній, зимово-весняній, крайній натепер ротації (спускалися під землю – сніги лежали, а вийшов із позиції, під’їжджали «хаммером» до умовної відтяжки, де не все ще спалене, не всюди, як у тій посадці: сміття, гільзи, розкриті «цинки», мотки «ягози» і чорні цурпалки замість дерев – побачив, що і ранні квіти вже одцвітають: цілі природні цикли повз тебе пройшли) – знову по тому ж колу: відчував, що неодмінно маєш написати. І достеменно знав, лишень собі боявся сказати, що ні, ще не напишеш, ще не такий у небі рух світил, не та свіча (свічка окопна, і полум’я її коливке і роздвоєне, а коли гасне – кіптява сама), не в тих свічадах позирк Вічності шукаєш. Знову знаходив якісь пояснення для відтермінування, казав собі: зараз, наче тихо, наче вгомонилися вони трохи сьогодні, ось розкажеш хлопцям щось цікаве про Стуса, а потім, може, колись ще раз, ноту якусь нетутешню у тому всьому почуєш, тоді й писатиметься («Знову будеш про свого каторжаніна говорити», – всміхався у бороду побратим). І так те тяглося і тяглося. Одного дня вкотре вирішив, що вже час. І собі сказав, ось таки зараз і випишеш, якраз взявся чергувати із 5 вечора до 11 ранку на вході з радєйкою і калашматом. Хлопці, потомлені, відпочиватимуть, а ти слухай, яке там зверху небо, чи пробивається десь шум техніки або, чого доброго, чи не ломляться чорти по посадці, і, якщо буде штиль, зможеш трохи помережити думки, саме відповідні декорації для творчої схими. Проте передали, що за кілька днів ще з одним побратимом на вихід тобі… Подумав: нехай і так, вийду, тоді спокійно собі…
Вже лежав у медроті, третій день пішов після позицій – колєга, із яким виходив і з яким тепер в одній палаті, койки поряд (він ще на вихід РЕБ-ку переносну тягнув, казав того дня, як мали йти: «Історик, темп буде середній, бігти я не буду, але ти тільки не відставай, маємо швидко до точки, бо якщо нас по тій дорозі чужі очі з неба змалюють, сам розумієш…»), зайшовши з вулиці, де говорив із кимось, раптом розпанахує час навпіл:
– Немає більше позиції. Вчора. Можливо, «краснопіль» або «молнія»…
– А з нашими, ну, там, – намагався ти вичавити з горла якісь звуки…
– На зв’язок ніхто не виходить.
Згодом ти перепитував у знайомого зі штабу: цілий день тоді скидами ту позицію безперервно, зранку до вечора, один борт за одним, пожежа почалася, потім гази скинули… Десь за день після прильотів вітряно було, чорти менше літали, посилали туди, на позицію, бійця, щоб спробував розкопати вхід, може, хтось десь, когось присипало землею і він без свідомості, може… Боєць дійшов, спробував копнути від входу – а із середини полум’я б’є, горить все там, нічого копати. І ті твої, із якими два з гаком місяці 24/7, із якими каву перед самим виходом, яким казав, що на відтяжці побачимося, а потім – у Києві, і свій Музей ти їм весь покажеш і все в ньому, всі дивовижі історичні – тепер вони тільки той вогонь. І на зв’язок ніхто не виходить… І біль… Достоту, як за Стусом: «Як синьо, як біло, як яро горить усе, що боліло, і все, що болить».
І якщо й маєш тепер писати, писати, знаючи заздалегідь, що не буде вже того тексту, що його раніше набачив собі, а самі лише розірвані кусники думок і цяти вигорілих споминів, то – тільки із тим болем, із тягарем, який відтепер повсякчас із тобою лишиться. І він приходитиме, не попередивши завчасно: може, прийде, коли обпікатимеш піднебіння гарячою кавою, а може – коли клацатимеш запальничкою… І ти знову побачиш їхні обличчя, просто навіч перед собою побачиш. І поставатиме знову і знову, як ви виходили, а вони лишалися, і як вони подавали вам через барикаду із насипаного в мішки глевкого донецького ґрунту рюкзаки, броню і каски, і як один із тих, хто лишався, вже знову заставляючи мішками отвір на вході в позицію, ще крикнув, що у траві перед дорогою понакидали всього, щоб дивилися під ноги і обходили. І ти вже не бачив його обличчя, чув тільки голос, а потім ти знову будеш чути інший голос, як того дня у медроті: «на зв’язок ніхто не виходить». І ти не скинеш цей тягар, не позбудешся болю ні в днях твоїх, ні в письмі. А якщо тільки спробуєш скинути його, ніби броню на хаті у прифронтовому селі, то матимеш вже не письмо, не текст, а якийсь, прости Господи, прес-реліз від речника… І єдине, що відтепер лишається – знати, що він прийде, що в нього є хода, шо біль – це не став із непорушними водами, а потік, ріка, дорога…
Дорога болю – пам’ятаєш, як Надія Світлична року десь 1997-1998-го розповідала у київському Будинку вчителя, як вперше прочитала їх, ці Стусові рядки «Благословляю твою сваволю, дорога долі, дорога болю!», рядки із вірша «Уже Софія відструменіла» – однієї з найбільш незбагненно-просвітлених його поезій, яка розливається в простір колами світла, ніби золоте тло мозаїки Київської Оранти.
Розповідала, як повернулася до Києва після мордовської політзони, як тинялася зчужілим містом із неповнолітньою дитиною без прописки, без роботи, як змогла якимось випадком влаштуватися двірничкою в дитячому садочку – але й там КГБ швидко її знайшло. Із садочка, зрозуміло, зразу ж викинули, бо була вказівка: посадити ще раз, що б там не було, але тепер вже «за тунєядство». І раптом ранньої весни 1978-го їй приходить поштова бандероль – від Василя Стуса із колимського заслання. Дивна вона якась була: у пакунку – інший пакунок, а в тому – ще один, і так далі і далі, і кожен пакунок старанно обклеєно папером з усіх боків. І в самому осерді того сховку – саморобний зшиток кишенькового формату, сторінки якого щільно змережані рядками віршів. То були Стусові «Палімпсести», і вони згодом завдяки Надії Світличній потраплять на Захід, і вийдуть друком, хоча й після Стусової смерті там, у пермському Кучино вийдуть, але таки перелетять через колючий дріт і побачать світ, і промовлятимуть до людей, попри увесь зі слиною на іклах сказ псів-гебістів.
Правду кажучи, вже тоді тобі майнуло здогадом, а зараз просто навіч, що уся почута від Надії Світличної історія порятунку книги, найбільш значущої в історії української літератури 20 віку, а, найпевніше, і не його одного, книги, що за всіма об’єктивними параметрами і за нормальною логікою мала нуль шансів бути врятованою – це не про факти, а про те, що потойбіч їх, про дивовижне диво і незбагненну таїну, глибшу за всі події, деталі і подробиці… Диво і таїну того, як зміг потрапити до рук Надії Світличної цей зшиток, і не звідкись там, а з Колими, замерзлого до крижаного хрускоту царства НКВД-КГБ. Як вона спромоглася зробити з нього копію, хоча була під постійним «адміннадзором» і кожної хвилини в помешкання могли ввалитися з обшуком. А потім як ту копію вже її друзі пересилали у вільний світ через усі совєцькі митниці з митарями і кордони із «бдітєльними погранічнікамі»… Диво і таїну того, як Василь Стус у колимській «вимерзлій пустелі» серед рудників та зеківських цвинтарів викшталтував «Палімпсести», хоча його у стільки очей стерегли, що й не порахуєш з усією таблицею множення, вилучаючи постійно написане і знищуючи затято все, від листів до перекладів із Рільке. Бо ті, хто за ним «надзірал», твердо знали: мають землю рити, із гебешного мундиру з орденами вистрибнути, але не допустити, щоб Стусові вірші із тюрми ссср вирвалися – може «союз нєрушимий» такого не пережити, дуже може…
Тому достоту – тільки диво і таїна. І біль – точкою відліку, адже у тому пересланому Надії Світличній зшитку епіграфом до «Палімпсестів» – рядки з «дорогою болю» в осерді усіх стихій і сенсів. Бо там, де таїна промовляє над буденністю, де з гуркотом зачиняють залізні двері віків і зважують на шальках терезів долі людей та народів, біль невідворотньо римується із дорогою. І з дивом. І з позасвіттям-потойбіччям.
І з ніччю, неодмінно із нею також:
Як вікна в позапростір, позачас,
за мури німоти і всепокори,
так світяться свічада,
світлом хорі,
і пильно задивляють крізь нас
у сяйва, що озерами стоять
на споді наших душ,
в лямівці ночі…
В лямівці ночі,
чи, швидше, ночей…
І тих ночей на позиції, коли ти в суцільній тьмі (проб’ється світло нагору – буде біда, помітять і рознесуть бліндаж, блимає зеленим біля тебе лише маленький світлодіодний індикатор радєйки) чергував на вході, порами шкіри відчуваючи, що ось воно, те потойбіччя, про яке стільки передумав, на відстані доторку, тільки поклади долоню на холодну земляну стіну перед тобою… І ночей затисненої між важкими жорнами епох осени 1985-го, коли ти вперше спробував доторкнутися до потобіччя його, Стусового…
Бо вдень тоді було зовсім інше: крикливе шумовиння гасел і сіра одноманітність «птіци счастья завтрашнєго дня» з усіх репродукторів та транзисторів, «счастья», від якого просто фізіологічно хотілося блювати. Ти вже відходив у свою середню школу, вже на першому курсі електротехнічного факультету Політеху. Мріяв, звичайно, про українську мову та літературу, про Університет Шевченка, але педагоги-наставники у школі наполегливо відраджували: полюбляєш ти, мовляв, язиком своїм довгим, де не треба, а українська мова – воно таке діло, слизьке, сам бачиш, що російська зараз – і «родная рєчь», і класи навпіл ділять для «углубльонного ізучєнія», тому йди ти собі краще кудись у Політехнічний, там діоди-тріоди, вони для всіх однакові. Тож вдень ти був, як усі: і «плани партії – плани народа», «ентузіазм молодих – пятілєткє», і всіляке інше мовчки собі ковтав, а як по-іншому, але вночі… Гостомель, який тоді ще нікому і нічого не говорив, просто назва села під Києвом, звідки люди полуницю на базари возять, хата біля старої трикласної школи, і ти заводив будильник десь на 2 ночі, бо тоді крізь «заглушки» міг хоч щось почути: «Українська служба Радіо Свобода» транслювалася ж двогодинними циклами, які, починаючи з 7 вечора, потім кілька разів повторювалися, але до 12 ночі слухати змісту не було зовсім, одне виття утробне будеш чути, а після опівночі вже якось можна спробувати, хоча теж раз на раз не випалало… Темінь, великий і важкий радіоприймач «Балтіка» (старий вже, проте краще він за ті склепані транзисторні бере короткі хвилі). Світиться блідо-жовтим світлом скляна шкала із назвами нетутешніх міст, над шкалою – тьмяний зблиск маленької зеленавої лампочки, світло падає на кут кімнати, де на шпалерах наклеєно твій маленький «український іконостас» – із того, що міг знайти і вирізати із книжок чи журналів: портрети Шевченка і Нечуя-Левицького, «Запорожці пишуть листа…», чумаки в степу, Козак Мамай. Знаходиш потрібну хвилю, потім до касетника – диктофон на довгому чорному шнурі – вмикаєш. Десь наступного дня те, вже на касеті записане, речення за реченням знову переслуховуєш і – рядочками у зошит із цератовою обкладинкою. Спеціально його для того купив, нікому більше не показував, він твій і лише для тебе.
Цікавила тебе впереваж українська історія та література – із того, чого не було ні в шкільному підручнику (а там усього не було, самі лише вірші про щасливе життя скам’янілою українською, ніби з районної газети «Шлях до комунізму» слова повидзьобувані), ні в «Радянській енциклопедії історії України». Тож записував у свій зошит про Гадяцький трактат, Мазепу і Пилипа Орлика, Петра Калнишевського (дуже шанував історичну рубрику Радіо Свобода «З нашого календаря», завжди її слухав), про Миколу Вороного і Людмилу Старицьку-Черняхівську. Завжди чекав, коли Ігор Качуровський розповідатиме про київських «неокласиків» – це тобі не на шкільному уроці укрліт, де стопершим разом «розкрийте велич образу радянського прапороносця в романі…».
Про українських політв’язнів, звичайно, теж слухав, але не надто уважно: не розумів ти ще тієї теми, не знав і не бачив цих людей, і навіть не зустрічав натоді у житті когось, хто б їх таки знав чи бачив… Цікавило тебе у радіопересиланнях про них хіба лише те, що з твоїм власним досвідом (дуже тоді куценьким) хоч якось резонувало, як, наприклад, у розповіді про смерть у таборі Валерія Марченка, де далекий голос на тому кінці радіохвилі розказував, що свій другий термін він отримав тому, що переслав на Захід інструкцію Міністерства освіти про посилене вивчення російської в школах УРСР і про доплату за це вчителям, і ти ще подумав, що це ж і в твоїй школі вони такі доплати беруть, і копієчки їм руки не обпікають…
Але початком вересня 1985-го – ніби потаємні двері в інші світи тобі раптом привідчинилися. Світи, за які ти досі не знав і, може, і не хотів про них знати, але мусив побачити, що там, за тими дверима, у тій непроглядній теміні і таїні позасвіття, мусив, бо інакше просто ніяк… Звично будильник на 2 ночі, чекаєш на свою рубрику «З нашого календаря», вже наготував диктофон – і раптом замість неї: «4 вересня 1985 року в пермському концтаборі особливо суворого режиму на Уралі загинув… Вірші поета Василя Стуса читатиме Надія Світлична».
Ти чув, звичайно, перед тим ім’я Василя Стуса на хвилях своєї «Української служби Радіо Свобода», але чув – і заразом не чув. Бо не чув доти його віршів, які із тієї ночі почали входити в тебе, як човен у ріку, тихо і безшелестно. І ти був у тому човні, плив разом із текучою водою, бачив дивовижі і жахався проваллям, і коштовні камені вінців владичих і вінців тернових мерехтіли на овиді прохолодною синявою всезнання і забуття. Бо доти ти ніколи не знав і не бачив такої поезії, не чув такого тембру й тональності, такої межової щирості слова, такої бездонної чистоти голосу.
Сказати, що тобі сподобався Стус – якось смішно було б. Чи образливо. Або те й інше заразом. Бо сподобався, наприклад, Василь Мисик, вірші якого раніше теж ночами слухав –дуже сподобався, і дзвінкою прозорістю рядка, і тендітною образністю, і всім. «Так, мабуть, і в часи Бояна / квітчалася пора весняна, / і накрапали молоді дощі, / і хмари насувались з Таращі», – подумки полюбляв часто це його повторювати… Одначе Стус – він не подобався, як інші поети, він був зовсім окремішньо: Стус забирав і не відпускав, і ти мав іти за тими віршами кудись, і часом просто відверто лячно ставало подумати – куди…
І так було впродовж цілого вересня і майже цілий жовтень 1985-го: ночі, голос Надії Світличної, вірші Василя Стуса. А вдень був електротехнічний факультет, Політех, великі аудиторії, якась математика, якась теоретична механіка. Ти сидів там, щось слухав, щось у конспекти записував і відчував, що знаєш якусь таємницю, а інші її не знають, ходять, фарцовку один одному передають, читають «Совєтскоє кіно», слухають на касетниках дозволену італійську естраду, «Фелічіта» і всіляке там інше. Початком листопада, коли вже трохи роззнайомився зі своїми, вирішив поговорити зі старостою твоєї групи – інтелігентна борідка, окуляри в тонкій оправі, цікавиться «бітлами», хоча і не надто це афішує. Дочекався одного разу, коли були сам-на-сам – і до нього, що це жахливо, коли у тюрмах просто зараз вбивають поетів. У відповідь: «Какіх поетов, у нас поетов в журналах пєчатают. Ти Євтушенко і Вознєсенского чітал?» Євтушенка, говориш, читав трохи, а зараз ти про Василя Стуса. «Ето прі культє лічності било, а культ партія осуділа». Ні, знову ти, не при культі, а тепер, у вересні, по західному радіо про це передавали. «А, сказкі о потустороннєм мірє, слишалі, слишалі», – бачиш, як говорить він ледве чи не зі сміхом. Ти трішечки ошелешений: який «потусторонній мір», які «сказкі», ти вірші його слухав, кілька запам’ятав і можеш зараз просто прочитати.
Тоді твій милий і товариський староста враз перетворюється на суворого дослідника-природознавця, який пояснює надокучливій комасі, що: людини з іменем Василь Стус ніколи не було, що він не жив, не сидів у тюрмі, не помер там, а вірші під його іменем пише зовсім інша чоловічок «за бугром» для таких ось, як ти, які вуха розвісили, і чоловічок той п’є «мартіні» по ресторанах, отримуючи за роботу такі гроші, що – тут природничник пильно поглянув на комаху – «ти сєбе даже не представляєшь». «Доказательства у тебя єсть», – підсумовує староста вашу змістовну розмову. Відповідати тобі просто нічого: які докази? Голос крізь заглушки – і все, бо навіть у тих кількох книжечках про «українських буржуазних націоналістів», які ти прочитав, Василя Стуса не лаяли – про нього просто мовчали…
За кілька днів по тій розмові збував час на найбільш змістовній із усіх пар, тобто, на «Історіі КПСС», дивився у вікно, намагався абстрагуватися від надокучливого дзижчання юного лектора, який перебиваючи свій читаний з папірчиків монолог про ІІ з’їзд РСДРП, кілька разів бідкався, що не може ніяк дисертацію захистити: треба туди обов’язково цитату із Генсека, а вони, Андропов і Черненко, такі, що прийдуть, і швидко їх на лафеті везуть, і «в траурном убранствє століца нашей родіни», нехай уже цей новий, Горбачов, хоч довше протягне… За вікном, там, на викладеній бетонними плитами площі, студенти з іншого потоку шикувалися у прямокутники, якесь свято буде, «ето ідьот орденоносний КПІ» співатимуть хором. Ти дивився на цю радість, на прямісінько перед твоїми очима середохрестя рами на вікні, а в пам’яті снувалося Стусове, почуте з голосу Надії Світличної: «Київ за гратами, Київ весь у квадраті вікна». І думалося: Київ…
А ще ти згадував ту розмову зі старостою групи. Не в тому розумінні, звичайно, що хоча б на копійку йому повірив. Ні, ти вже знав, що вони брешуть, не знав, звичайно у такій повноті, як нині, знаєш, що вони просто дихають брехнею, що у них без неї гемоглобін у крові кисень не переносить, але достатньо, щоб зразу зрозуміти ціну всім його – про ресторан і «мартіні». Тобі залежало на іншому: на тому, що, може, сказане ним про «потусторонній мір» – воно, насправді, глибше, аніж той шанувальник рішень партії собі й уявити міг. Бо він хотів швидко збутися клопітної теми. Ну, не відповідати ж йому, справді, що «вбили і правильно зробили», він просто, перше, що в голову прийшло, бовкнув, аби вивернутися, тільки завернув трохи не туди. Бо потойбіччя, світи потойбіччя, міркував собі ти тоді – вони є, їх не може не бути, воно десь близько, майже поряд, і ці потойбіччя посилають тобі вістки, нетутешні й невагомі, легкі на вітряних потоках, як пір’їнка птаха у синьому-синьому небі. Птаха, якого вже чи ще не бачиш, але пір’їнку його, майже безтілесну, стискаєш в долоні. І Стусові рядки, які ночами входили в тебе, у твою пам’ять – це вони, ті вістки, і той його «галактичний Київ» («і галактичний Київ бронзовіє у мерехтінні найдорожчих лиць») – теж вістка-пір’їнка іншого Києва, Києва з-потойбіччя, не того, який буде на вулиці, коли вийдеш з аудиторії. Бо той, де в тролейбусі на дядька із батькового села з його сільською балачкою сичать «снова кагути с сєла прієхалі», де на вокзалі волає динамік «екскурсія для кієвлян і гостей… на кієвском Подоле – дом Пєтра Пєрвого», де, коли ти підходиш до газетного кіоску і купуєш не як всі нормальні люди «Крокоділ» або «Совєтскій спорт», а просиш «мені журнал «Дніпро», будь ласка», на тебе починають дивитися, як на викопні рештки, які забрели із доісторичного періоду, тільки чогось в піджаку і окулярах. Той Київ – він несправжній, він витікає із себе, ніби вода із дірявої діжки, і вже майже витік весь. Але витікає цей, не той, не потойбічний Київ, їм до нього не дістатися. І, може, одного дня ти, вже без лектора, якому ніяк не щастить скласти докупи мертвих Генсеків і мертву дисертацію, зустрінешся із ним, Стусовим потойбічним Києвом, із його поезією, із його легендами, із його ніччю та днем. І, можливо, навіть упізнаєш його.
…Червнем 1988-го, коли повернувся із желдорбату, де два роки поспіль насолоджувався краєвидами Московщини – від тюменської тундри до запльованого нечернозєм’я, відчув ти, що вершечок того потойбічного Києва починає виринати із сіро-бетонної глухоти «століци совєцкой Украіни». Щось відчувалося в просторі, наближався якийсь затаєний гул, далекий ще і неясний, але він виразно чувся у вібрації повітря – ще стверділого, ніби скло, бо, наче, назверх все було так, як і тоді, коли тебе в совєцьку армію загрібали, і всі «міру – мір» на місці, і «гаваріт і паказиваєт масква», але тріщини по склу вже пішли. Тремтіло вогником свічки якесь неясне усвідомлення, що треба, треба шукати, але що, кого, де…
Зовсім випадково трапила тобі до рук газетка, із тих, що їх у взуття всередину тільки й напихати, щоб просушити, усе одно ніякої користі, «Прапор комунізму», здається. Але в ній – прецікава стаття, очевидно, КГБ-істом написана (ні назви статті, ні автора вже не пам’ятаєш –навіщо?), проте давно ти із таким веселковим щастям щось не читав, як її тоді. Бо чорною друкарською фарбою на білому папері тебе ставили до відома, що в нашому радянському Києві утворилося кубло націоналістів і антирадянщиків, яке називається Український Культурологічний Клюб, і що туди приходять ті, хто мав конфлікт із радянським законом, і вони поливають брудом, і що до них прийти – це, як, наче, Голос Америки чи Радіо Свобода слухати. І прізвища називалися тих, хто заважає чесним людям жити та працювати: Євген Сверстюк там, Олесь Шевченко – і далі за списком. Ну, і, звичайно, як завжди, у такого кшталту статтях: робітники з ветеранами обурені, скільки будемо терпіти, куди дивиться влада і відповідні органи.
Власне, одного Євгена Сверстюка тобі вже було досить: це ім’я постійно згадувала Надія Світлична поряд з іменем Василя Стуса у тих передачах, які вночі… Наступного дня ти, як чемний громадянин, пішов на Головпоштамт: там була 1988-го така ятка із назвою «Кієвгорсправка»: заплатиш якусь копійчину, називаєш прізвище та ім’я людини – і у великій книзі шукають, на якій київській вулиці він живе і який номер помешкання. Прийшов, і перед віконечком, просто за тим списком: шукаю адреси таких людей – Сверстюк Євген, Світличний Іван, Шевченко Олесь, Горбаль Микола, Чорновіл В’ячеслав (те, що Чорновіл – у Львові, ти не знав, ти багато чого ще не знав). Дама у великих окулярах, яка записувала прізвища у якийсь зошит, почала дивно соватися на стільці вже після третього прізвища, а почувши «Чорновіл», підвела на тебе великі, як у сови, очі і сказала напрочуд рівним і спокійним голосом: «Может, і адрєс Адольфа Гітлера сразу поіскать?».
Вочевидь, дама була політично підкованою на всі чотири копита. Але шукайте – і знайдете, стукайте – і відчиниться вам… Олегівська, 10, кривуляста вуличка, яка піднімається вгору древньою київською Щекавицею. Стара хата, така схожа на ті, що їх бачив і в батьковій Блиставиці, і в своєму Гостомелі. На стінах світлиці українські килими, портрети гетьманів – Виговський, Петро Дорошенко, Мазепа. І Василь Стус: ще у січні, коли ти в своєму желдорбаті до «дємбєльского акорду» готувався, а з динаміків на плацу неслося перед «построєнієм» остогидле до печінок «а єщьо во времєна любиє нам всего нужнеє родіна – россія», тут, в Українському Культурологічному Клюбі, був громадський вечір пам’яті Василя Стуса, і на ньому – Михайлина Коцюбинська, і Євген Сверстюк, і В’ячеслав Чорновіл…
І люди, які із тобою поряд на лавах сидять у цій світлиці – старші, із сивиною у волоссі, із поглядом, який бачив те, що тобі – на жаль, чи на щастя – не судилося бачити:
– Вибачте, а Ви особисто знали Василя Стуса? – це ти до невисокого чоловіка, який назвався Василем Овсієнком.
– В одному таборі були, у Кучино, це пермська зона особливого режиму, ми разом там свої другі терміни відбували.
– Хочете, юначе, більше про Василя Стуса дізнатися? – це Олесь Шевченко, завжди підкреслено охайно вдягнений, звертається «панове», теж сидів, як і майже всі тут. – Тут, в «Українському віснику», йому багато матеріалів присвячено.
…Сторінки машинопису на тонкому, аж світиться, «цигарковому папері» у саморобній палітурці. На обкладинці – вершник на баскому коні, над ним – сонце і місяць, такі, як на старих-престарих українських барокових гравюрах, праворуч та ліворуч – стрімкі й ошатні «нарбутівські» трикутники… Спомини про нього Івана Геля та Атени Пашко, Стусові листи до стівтабірника Зоряна Попадюка, переклади з Рільке… І поезії Євгена Сверстюка – його пам’яті присвячені:
У тюремному дворі
де слугувались підлим шепотом
і фіглями
Стус не прийняв
правил тихого шепоту
у таборах
де залишалось відсиджувати
Стус стояв
або закривавлений падав…
Розходилися: ти виходив майже останнім із хати, зупинився вже там, на дорозі – треба було спускатися донизу. Але того «Кієва», яким ще звечора крокував, перш ніж знайти Олегівську, його не було. Не було вулиці Орджонікідзе, на якій – ЦК КПУ, що в ній Щербицький якісь папери підписує, не було вулиць Жданова і Кірова, не було «Ярма» тобто Арки возз’єднання над Дніпром, де боярин Бутурлін у здоровенній шапці дивився на всіх поглядом злого бога засипаної біблійними пісками Ассирії. Була листопадова ніч, і була Щекавиця, і тиша довкола, коливка, рухома – і заразом безшелесна. Була «Києва далекого торжественність нагорна», як писав живий ще Тичина, якого вони теж вбили, залишивши мертв’яка в офіційному костюмі з орденами, щоб було кого у президії саджати. Тичина, про якого Стус – Василь Овсієнко про це там, у хаті, розповідав – цілу велику розвідку під назвою «Феномен доби» написав, але вилучили її, усі машинописні копії забрали і знищили, певно… А там, далі, під горою, був Поділ, Житній ринок, давній, як саме це місто, вулиці, що пам’ятали Сагайдачного і Петра Могилу, був будинок Мазепи, куди вереснем 1985-го, за кілька днів після смерті Стуса, приходили просто помовчати і згадати його Євген Сверстюк із «малесенькою щоптою» тих, хто знав і не боявся пам’ятати. Було потойбіччя гори і потойбіччя міста. І Стусове потойбіччя «галактичного Києва» – горішнє, високе і тривожне, ніби бані Андріївської церкви на темно-синьому тлі нічного неба. І вірші – нові, ще не знані тобі вірші, із новим голосом – їх там Василь Овсієнко читав, розповівши перед тим, що то він з голосу Стуса вивчив. І ти тоді подумав, що це, як у церкві: свічка від свічки, голос від голосу. І «Чотири вітри полощуть душу», і «Яка нестерпна рідна чужина». І «Блажен, хто тратити уміє, коли заходить час утрат», який ти вже через роки і десятиріччя, там, на позиції…
Десь ти передчував тієї ночі, проте до ладу не знав і сам собі не зізнався б, що то все – тобі на виріст, ніби одяг, що його брали у дитинстві, що ти ще трохи замалий для того… Вірші, і потойбіччя, і життя – на виріст.
…Ти знову дивився на ту нагірню Щекавицю, на стрімку Олегівську холодним і пекучим початком березня 2022-го. Ти впізнавав її і не впізнавав: інша забудова, інші знаки простору, інші кольори під небом. Але, як і тієї ночі, листопадової ночі 1988-го стояла тиша, повна і розкрита у безвість: в обложеному Києві майже не було на вулицях людей, не чути було звичних голосів, лише іноді автівки – майже всі військові.
…Ти приїхав сюди зі своїми із Тероборони, з якої потім і твій добровольчий батальйон «Свобода» виріс, приїхав забирати щось біля Житнього для «коктейлів», якими мали зупиняти танки. Ваша лінія оборони була на Оболоні, окопи прямо за багатоповерхівками. Першого дня там до вас підходив офіцер із сірим від утоми обличчям: «Там, перед вами – ЗСУ, потім – ви, якщо пробивають і їх, і вас – далі тільки мирні». У вас зі зброї – АКС на кожного, що колись із ними міліція, для ближнього бою, на кількасот метрів, і ці «коктейлі». Точніше, «коктейлі» ще треба було зробити – і ви розливали по пляшках їх в одному з підвалів середмістя, а коли закінчувалася зміна, ти лежав на дерев’яних нарах у тому ж підвалі, в кімнаті поруч, і, намагаючись абстрагуватися від випарів бензину й ацетону, читав книгу, яку захопив із собою з дому, коли вранці 24 днем лютого…
Бо в гідній ситуації потрібно читати щось гідне. Трохи вагався, Ван Вей чи Стус, захопив обох, але читав впереваж Стуса, томик із його есеями та листуванням. І ти знову перечитував те, що знав-не-знав: перечитував у «З таборового зошита», як Стус у Києві 1980-го, у короткому часі між двома відсидками, писав, що над усім цим містом висить труна Івана Світличного, як статуя Ісуса Христа над Римом, і думав, що вони знову прийшли і знову принесли труну; перечитував із його листа з мордовської зони до дружини, де він – про Софію Київську, «як то славно вона, диво-птаха, щебече з-над досвіта у вранішньому тумані», і думав, що лише він так зміг побачити її зелені і золоті бані у млоїстому мареві ранку, як птаху перед злетом: ще на землі – і вже в небі. І ще думав, що ось, передають, що можуть вони вдарити ракетами по середмістю, по Софії і Оранті, і що добре було б, якби тебе поклали перед цим, а не після цього; перечитував у тих же листах «Бог просто забрав у нас будні, а залишив – свято. Свято високого болю»…
…Ти стояв перед цим узвишшям, перед Щекавицею-Олегівською – і крізь тебе текла та ріка. Ріка страшного і спасенного потойбіччя, в яку ти вперше спробував увійти тоді, коли вночі сидів зі старим ламповим радіоприймачем, поезією і голосом Надії Світличної. І ріка текла далеко-далеко, через роки і відстані… І зовсім не видно було, що там, за овидом. Там, де та позиція, із якої ви виходите, а вони лишаються. І один із тих, що лишаються, ще гукає, щоб були обережними у траві перед дорогою, і закладає розкриту на вході барикаду мішками. Мішками з важкою донецькою землею…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.