“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025
Розмову було записано 14 вересня 2014 року у Львові. Повну версію опубліковано в другому томі проєкту «RECвізити. Антологія письменницьких голосів» (Видавництво Старого Лева, 2015).
(Передрук з сайту istpravda.com.ua, розмову записала Тетяна Терен)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ігор Калинець погодився на інтерв’ю не відразу: «Та я вже все давно сказав! І не пишу я давно — що ж цікавого вам розповім?». Попрощався після нашої першої телефонної розмови пан Ігор словами «сподіваюся, ви передумаєте». Але зустрічав нас тієї неділі у Львові привітно — поет якраз повернувся зі служби в церкві, але через «київських журналістів не лишився із друзями на каву» — зневажив давню традицію вихідного дня.
Його квартира на Єфремова («академіка Єфремова», — наголошує під час моїх розпитувань Калинець) схожа на мистецьку галерею — стіни у квартирі (навіть на кухні) заполонили шафи із книжками і картини українських художників, на які щоразу відволікалися, коли Калинцеві телефонували: хтось нагадував про захід, присвячений Шевченкові, на якому поет обіцяв сказати кілька слів про свого попередника, дружки прийшли запрошувати на весілля, а згодом зателефонувала онука, яку пан Ігор тепло пожурив, що поїхала зі Львова до Києва.
Ми з фотографом були захоплені фактурністю цієї домівки, так само, як і її господарем. І в цьому сивому волоссі, і у фірмових вусах, і в краватці є стільки шляхетності, за якою не кожен побачить десять років таборів і заслання. Хоча найбільше Ігор Калинець вразив іншим — своїм умінням чути самого себе. Так, повернувшись із Читинської області до Львова, він відчув, що не зможе писати вірші, бо не хоче повторювати вже сказане, — і не написав звідтоді ні рядка. Хоча написав чимало творів для дітей і переклав поезії свого улюбленого польського автора Єжи Герасимовича. Вміння чути себе і лишатися вірним самому собі робить унікальним і кожен його життєвий вибір, на який у минулі роки зважувалися лише найсильніші.
«СОВЄТСЬКА ДЕРЖАВА ДУЖЕ БАГАТО ЗАБРАЛА ВІД НАС ЧАСУ ДЛЯ СПІЛКУВАННЯ, НАМ ДОЗВОЛЯЛИ ОДИН ЛИСТ НА МІСЯЦЬ, І ТО НЕ ЗАВЖДИ…»
Я ще ходжу на роботу в Міжнародний інститут освіти, культури і зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Не тому, що дуже хочеться, а тому, що моє начальство просить ще не покидати, тож я так на півдня іду туди. Після роботи може бути по-різному: то біжу до видавництв, то читаю, то просто ледарюю і йду на зустріч з якимись товаришами на каву. Усталеного і твердого режиму не дотримуюся. Тепер маю справу, бо публікую твори своєї покійної дружини. Я видав дев’ять книг творів Ірини Калинець. Мало бути вісім томів, але все нею написане у восьми не помістилося, тому буде вісім томів, але дванадцять книг. Я нині маю зібрати то все докупи, бо її публіцистичні тексти порозкидані по різних газетах, але я назбирав їх уже на два томи. Напевно, був би ще один, якщо підійти до цього скрупульозно, по-науковому. Переважно останні два роки тільки тим і займаюся. Перевидав також за цей час деякі свої твори – дитячі і перший том поезії.
Конкуренції поміж мною та Іриною не було ніякої. Може, спочатку в 60-х, коли ми писали тільки поезію. Хоча і тоді не було змагальності, але у всякому разі ми працювали на одному поприщі. А потім в Ірини виявилося багато інших зацікавлень: після табірного життя вона спробувала і прозу, і науку, і публіцистику. Переважно всі її тексти мені знайомі: щось я читав, про щось вона розповідала або просила прочитати. Хоча з її листів багато чого довідався такого, чого не знав або про що забув. Шостий том її вибраного – це дослідження Біблії. Зрештою, я тому це і роблю, бо відчуваю, що мушу все нею написане видати. Це не просто мій обов’язок як чоловіка Ірини. Я маю донести до людей її велику віру в Бога.
Ірина була молодшою від мене на півтора року. Тоді потрібно було ще десь відпрацювати перед вступом до університету, тому вона прийшла навчатися, коли я був на третьому курсі. У нас зібрався дуже гарний літературно-критичний гурток на філологічному факультеті. Ірина теж прийшла на нього зі своїми віршами. Вона хотіла зі мною познайомитися, бо ще за кілька років до того в журналі «Жовтень» була надрукована добірка віршів молодих поетів – і там були мій і її тексти. Вона чомусь запам’ятала і моє прізвище, і той вірш. На гуртку Ірина попросила показати їй Калинця, а було то в мене за плечима, тому я обернувся: «Ось він – перед тобою». А потім втягнулися в товаришування, щодня зустрічалися…
Безперечно, нас із дружиною зв’язала така ще юнацька любов, яка тривала сильніше чи менше протягом усього життя. Але найголовнішою була духовна близькість. Ми з Іриною постійно мали одні й ті ж думки, ті ж самі ідеї. Також тримала певна відповідальність перед родиною, бо ж у житті могло бути по-всякому. Думаю, то була така дуже добра ідейна дружба на підставі спільних переконань. Якось ми сходилися в усіх аспектах – політичних, релігійних, мистецьких. Совєтська держава дуже багато забрала від нас часу для спілкування, нам дозволяли один лист на місяць, і то не завжди… Випробування ув’язненням не пригасило наших почуттів, навпаки, – була якась ностальгія, туга… Ми мали по шість років ув’язнення суворого режиму і три роки заслання, але ж то не було одночасно – Ірину заарештували на півроку раніше, тому для нас то було насправді сім років – без спілкування і побачень. До мене приїжджала моя мама з донькою, вдруге приїхали вони дурно, бо побачення в таборі нам не дали… Єдине, що влада зробила гуманного, – заслання вдвох. Ірина приїхала раніше, підготувала ґрунт – житло, роботу, – а я вже приїхав на готове. Дали нам там таку ізбу, в якій можна було жити, шматок городу мали. Ірина добилася легшої праці, бо спочатку її кинули в кочегарку, де працювати жінці, та ще й такій виснаженій, було неможливо. Термін заслання Ірини закінчився раніше, й Ірина поїхала додому, бо у Дзвінки були проблеми зі вступом. Їй треба було дістати львівську прописку, роботу. Я повернувся вже у свою родину, мені не робили великих перешкод і не казали забиратися зі Львова, як говорили Іванові Кандибі чи Михайлові Осадчому, які теж тоді поверталися до Львова і мусили жити в районних містечках.
Ті півроку, які я пережив у Львові після того, як забрали Ірину, були досить тяжким часом. Я почувався розгублено і приголомшено. Зрештою, ми сподівалися того, хоча думали, що спочатку заберуть наших ідейних керівників, не думали, що відразу почнуться масові арешти. Мене весь час попереджали і казали, щоб я каявся, бо мої книжки вийшли десь в Європі. Ірина потерпіла за те, що ввійшла до створеного В’ячеславом Чорноволом Комітету захисту Ніни Караванської. Самвидав, який вона передруковувала і який потрапив їм до рук, не був таким важливим для них, а ось участь у Комітеті їх збентежила. Тому вони й заарештували і Василя Стуса, і Леоніда Тимчука з Одеси, і з Москви когось. Наша діяльність тяглася протягом десяти років: спочатку займалися самвидавом, потім писали різні протестні заяви проти арештів – були в тому громадському нелегальному житті і звикли до думки, що то мусить колись урватися і що когось покарають. Не знаю, хто з нас мав бути покараний. Ми й тоді думали, що може постраждати Ірина, бо вона гостріша, різкіша, а зі мною, вони вважали, можна буде домовитися, бо, на їхній погляд, я піду на переговори. В усякому разі, ніхто не міркував, як із того вийти, що у нас сім’я, донька, – настільки ми обоє були втягнуті в той плин. Мене було заборонено друкувати, а я писав щороку по дві книжечки – щось із ними потрібно було робити? Звичайно, я їх передруковував і давав своїм знайомим, збирав людей у хаті або читав, коли запрошували в гості. Тому відступати не було куди, хоча ще лишалася надія, що візьмуть когось одного з родини. Але забрали обох.
Дзвінці було дев’ять років, коли судили Ірину. Я на той час теж уже був заарештований. На якомусь зі слухань дочка щось сказала міліції чи кагебістам, а ті їй відповіли, що за таке віддадуть її до дитячого будинку. Про це більше є у книжці Петра Шкраб’юка. Для нас це було жахливо, бо ж мали одних діда і бабу і других – було кому опікуватися дитиною. Натомість у дитбудинку могли виховати яничара. На щастя, вони того не зробили – треба теж віддати їм належне, що вчинили гуманно. Дзвінка виростала в домашній атмосфері, де нас ніхто не осуджував, ніхто не казав, що ми вороги. Навпаки, все оточення говорило про нас як про патріотів, потерпілих. Тому Дзвінка не могла відкинутися від нас. Вона писала листи, ми їй писали. Було кілька побачень, тому не забула, як ми виглядаємо. Одні канікули вона провела з нами на засланні. Потім дочка спробувала вступити до поліграфічного інституту на редагування. Там деканом був мій одногрупник, я думав, він допоможе, але з історії, навіть не питаючи ні про що, їй поставили двійку. Коли Ірина повернулася, вона зрозуміла, що Дзвінку нікуди не візьмуть. Але тоді дуже добре склалося, що її взяли в технікум, після якого можна було вступати на біологію. Так на третій рік вона вступила на біологічний факультет. Ірина її виховувала в дусі любові до природи, прищепила їй це. Вчилася Дзвінка разом з Оксаною Горинь. Вона створила у Львівському університеті кафедру екології. Онуку маю, на жаль, тільки одну – Ганнусю, їй уже 27 років. Вона вивчала німецьку і шведську мови. Викладала у Швеції. Переклала один шведський роман, тепер взялася за якусь дитячу повість.
«МИ ВДАВАЛИ З СЕБЕ РАДЯНСЬКИХ ЛЮДЕЙ, А НАСПРАВДІ В ДУШІ БУЛИ ІНШИМИ»
Звідки в мені ті вірність, упертість і затятість? Може, то молодість, а може, вплинуло те, що я був свідком повоєнної ситуації на Галичині. Я малим бачив тих хлопців, яких убивали у криївках. Ми, хоч і недосконало, знали історію свого народу і його боротьби. Читали підпільну літературу і виростали запеклими націоналістами і патріотами. Пізніше всі ми страшно переживали й осуджували, коли хтось із нашого середовища писав покаянну заяву. Але тих, хто зійшли з тої дороги, було дуже мало. Треба згадати Шевченка, бо його приклад, особливо в таборі, додавав нам наснаги, щоб витримати і не зламатися. Таки є та сила від землі, від традиції…
Мій батько не хотів потрапити до радянської армії, бо якраз загинув його брат, який був у Червоній армії. Тому батько переховувався – разом із хлопцями з УПА. Він не був партизаном, але кілька років жив із ними, ми ж лишалися в бабиній хаті в селі. Бувало, що під вечір приходили ті хлопці з лісу, мене на коня саджали, якісь револьвери показували. Зранку часто були облави з обшуками – так звана «червона мітла». Якщо когось заставали, починалися бої або хлопців забирали до Сибіру. Коли ми вже переїхали до рідної хати в Ходорові в 1947 році, я з однокласниками бігав під НКВД і бачив тих трупів, яких КГБ виставляв на показ: коли чиясь мати чи жінка заплакали б, упізнавши своїх, їх теж би забрали в Сибір. То також одна з наук, що я став таким, а не інакшим. У Ходорові були великі портрети Леніна, Маркса, Енгельса, але батьки не ховалися і відкрито нам говорили – то наші вороги. Так що я змалку був вихований у такому дусі. Батько починав працювати як агроном у німецькому господарстві на кшталт колгоспу. За радянської влади після переховувань мусів легалізуватися і працював на спиртзаводах, млинах по різних містечках і аж потім, коли стало видно, що радянська влада його більше не шукає, повернувся до Ходорова і все життя працював на м’ясокомбінаті. Я його менше знаю, бо цілий день був із мамою, а батька кілька років, коли йшло виховання у дитячому віці, фактично не було. Але він був таких самих переконань, як і всі інші члени родини.
Мама закінчила за Польщі вчительську семінарію, у кількох містечках вела в різні роки дитячі садочки. Але після заміжжя і війни вже не працювала, а була домашньою господинею. У мені майже все від неї. Це вона навчила бути патріотом – не за допомогою лекцій і настанов, а в щоденному побуті. Мама була з потерпілої селянської родини. Один її брат був священиком, якого поляки посадили до єдиного за Польщі концтабору в Березі-Картузькій, звідки він повернувся ледь живим. А другого брата, який учився у Львівському університеті і знав кілька іноземних мов, у 1941 році масакрували комуністи в тюрмі на Лонцького. Мама потім не могла віднайти його тіло, бо людей так спотворили, що можна було впізнати лише за ґудзиками.
Тяжко сказати, як Львів у 50-60-ті лишився українським містом, бо свідоміші родини були вивезені на Сибір, інші – втекли у 1944 році. А сам Львів заповнили російськомовними совєтськими людьми – східними українцями, росіянами. Почути українську мову у Львові було не так легко – місто зрусифікували. Ми мали на філології своє товариство, свій гурток, говорили поміж собою українською – не конче тихенько. Сам університет тоді був дуже українським – нам пощастило на ректора – академіка Євгена Лазаренка, патріота зі Східної України. Він допомагав багатьом студентам вступити, коли ж когось хотіли звільнити, намагався те все загладити. Мушу сказати, що багато міщанських родин, досить непримітних, які нічим не виділялися до радянських часів, продовжували існувати з таким абсолютно здоровим трибом українського життя. Греко-католицька церква була підпільною, дітей старалися хрестити, вінчалися, але відкрито ходили до тих церков, де вже було прийнято російське православ’я. Оскільки священники були місцевими, то відправа, мова служби нічим не відрізнялися від тих, які були в заборонених церквах. Звичаї на Різдво, Великдень людей єднали, й український Львів якось почав поступово випростовуватися. Радянська влада потребувала дуже багато робітників, тому із сільських колгоспів, де тяжче було працювати, люди втікали до Львова. З часом для них побудували спальні райони. А в 60-х почалися певні контакти із вивезеними родинами, хтось повертався, хтось приїжджав у гості. Ми теж постійно контактували зі своїми ровесниками з Америки, Західної Німеччини, Югославії. Коли шістдесятники почали творити українське життя в Києві, нам було легше, бо наше населення говорило українською і пам’ятало повстанські події, з якими була пов’язана кожна родина. Були й ті, що не розуміли, для чого головою мур гатити. Але вони осуджували лише те, що ми не сиділи тихо.
У нас в університеті було дуже гарне товариство. Ми збиралися десь по хатах, ходили на пиво, весь час були якісь веселощі, співи, зачитування жартівливих поем. Але поміж тим балагурством ми цікавилися і серйозними речами– передовсім читали дуже поважну літературу, антирадянську. Читали авторів, яких навіть не мали права вивчати на філологічному факультеті і яких вважали ворогами радянської влади, – Донцова, трилогію Лепкого «Мазепа»… Дуже нам у тому допомагали кілька старших товаришів, які були заарештовані у 1949 році, коли вбили Ярослава Галана, хоча на той час вони навчалися ще в школі. Тоді потрібно було знайти таку нагоду, щоб ув’язнити трохи активних українців, ну, а під тим претекстом, що вбили Галана, причетною до того нібито мала бути вся львівська молодь. Їм дали по десять років, але після смерті Сталіна термін скоротили, і в 1956 році всі вийшли і вступили до університетів. Політичні табори теж стали для них певною академією, де вони могли вчитися. Серед них – Теодозій Старак, добрий мовознавець – за України був першим послом у Польщі, Богдан Завадка, який працював в Інституті літератури, Євген Наконечний, який завідував відділом україністики в бібліотеці імені Стефаника і користувався великим авторитетом у Львові. У школі й університеті я ще мусів носити маску вірнопідданого радянського школяра, піонера, комсомольця – така двоїстість тоді була фактично законом. Траплялися якісь хлопці, які не вступали до комсомолу, але то була велика рідкість, і після цього їм уже закрита була дорога в університети. Ми вдавали з себе радянських людей, а насправді в душі були іншими. Така постійна гра теж впливає на психіку людини – втомлює, але й загартовує. Люди з мого оточення в університеті були чітко визначені, кожен про кожного все знав, але, на щастя, ніхто на нас не доносив, бо ж тоді дуже багато було повсюди шпигунів.
«КРАЩЕ БУЛО ПЕРЕБУТИ ТОЙ ЧАС В УВ’ЯЗНЕННІ, НІЖ НА ТАКІЙ СВОБОДІ»
Мені було легше під час ув’язнення, бо ми, шістдесятники – Іван Світличний, Семен Глузман, Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, – були разом у таборі. В’язні жили в таких бараках із двоповерховими ліжками, в яких перебувало по тридцять-п’ятдесят людей. Зранку всі могли побачитися за сніданком. На роботи виводили в іншу зону – промислову, а ввечері ти вже міг собі гуляти по зоні звичайній. У гарні дні ми навіть у волейбол чи футбол грали. Квіти вирощували. Коли виявляли, що хтось провинився, його на рік могли з табору перевести до тюрми. Тоді відправляли до Владімірскої, централу так званого. Також із нами були старші, які пройшли через національно-визвольну боротьбу, – члени ОУН, бандерівці, – і вони були дуже активними, підтримували нас у всіх акціях. Українців узагалі було відсотків сімдесят – найбільше серед заарештованих. Були ще лісові брати із Прибалтики, багато євреїв, молодь із Вірменії. Серед старших траплялися поліцаї, але з ними переважно контакту не було. Ми їх оминали, бо дехто міг продати. Ми мусіли боротися за свої права, бо весь час за щось карали, і проти тих покарань слід було протестувати, тому ми підтримали рух за статус політв’язня, що пройшов по таборах. Окрім цієї щоденної боротьби, займалися ще підпільною роботою. Колись із Мордовії легко було передавати тексти, які там писалися: система була настільки прогнилою, що обслуговуючий персонал із місцевих мордвинів можна було підкупити, щоб вони передавали чи відсилали листи, речі і не так обшукували під час побачень. Тому і переселили кілька таборів із Мордовії на Урал, щоби припинити передавання тих політичних документів. Тоді ж світ почав говорити про політичних в’язнів у Радянському Союзі, про певних окремих людей чи групи – приміром, групу Лук’яненка, яка прозвучала на весь світ.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.