(рецензія на оповідання Сергія Батури «Гнилоби»)
«І не було в цьому місті нічого такого, що я вважав би за те, чим воно було насправді, а все здавалося мені перетвореним у щось інше чаклунськими заклинаннями. Так, камені, по яких я ступав, ввижались мені окам’янілими людьми, птахи, щебетання яких я слухав, – опереними людьми, дерева, що росли навколо мурів міста, – людьми, покритими листям. Мені марилось, ніби джерельна вода б’є з людських тіл, здавалося, що статуї й картини почнуть ходити, стіни ось-ось промовлять, воли та інша худоба віщуватимуть, а з самого неба, з його сонячних просторів раптом полине якесь провіщення»
Апулей, «Метаморфози, або Золотий осел»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Вбогий не той, хто мало має, а той, хто більшого прагне. Справді-бо, що йому з того, скільки майна в його скринях, скільки зерна в засіках, скільки отар випасає, який прибуток має з лихви, – якщо зазіхає на чуже, якщо обчислює не те, що придбав, а те, що міг би ще придбати?.. Знаєш, яка все-таки межа багатства? Найближча – мати необхідне; далі – мати достатнє»
Сенека, «Моральні листи до Луцілія» (з листа 2-го)
«Гнилоби» – другий текст Сергія Батури, з яким мені випала нагода познайомитися. Стилістично подібне до раніше читаного «Старого Марка», це оповідання направду перевершило мої очікування. А може, й очікування автора… А може, він і себе перевершив цим твором… Художні прийоми метаморфоз, ґротеску, алегорії, іронії, сатири – те, що єднає обидва тексти, проте є чимало такого, що відрізняє або ж набуває у «Гнилобах» вищого ступеню вияву. Буду чесною, подеколи назрівало бажання відкласти текст. Приміром, на епізоді, де директор спорткомплексу пан Басик намощує на сидіння унітаза туалетний папір, а потім у силу обставин змушений виловлювати з того ж таки унітаза телефон, а далі його, пана Басика, колишнього спортсмена, засмоктує в ту саму туалетну раковину… Причому кожну зі ситуацій Сергій Батура змальовує з таким пієтетом до деталей, що все описане дуже добре візуалізується, а це часто-густо генерує внутрішній спротив реципієнта. Мовляв, ну та годі, з мене вже задосить…
А втім, я вдруге (після «Старого Марка») переконуюся, що автор, попри все, оприсутнюється беззаперечним майстром художніх деталей. Останні стосуються передовсім царини, щодо якої виявляє свою компетенцію пан Сергій. Кандидат юридичних наук, політолог, він міцно тримає віжки в описі суспільно-політичного життя і його проблематиці. Почуваючись як риба у воді, будучи начутим і набаченим (перепрошую за просторіччя!), Сергій Батура, на перший погляд, не розкриває всіх карт, але хист письменника дає йому преференцію звільнити власне єство від «того, про що не прийнято говорити відверто й відразу, бо ж небезпечно й наслідки можуть не забаритися…» і заразом постати в іпостасі таємного (хай навіть почасти!) агента антикорупційного бюро й оприявнити факти по-езопівськи художньою мовою, хоча уважний і мудрий читач усе добачить. Вочевидь, розкодує імена героїв – надто тих, котрі задіяні в корупційних схемах. Як-от «лакей» Феміди – пан Жиголо. Важлива деталь: чи не кожне прізвище (антропонім) тут наділене алегоричним змістом; воно – своєрідний маркер оголеного, вивернутого назовні істинного нутра персонажа. Так, лексема «жиголо» має італійське походження (gigolò) та прикметна кількома значеннями: платний партнер для танців у нічних клубах чи ресторанах; чоловік, що надає заможним жінкам інтимні або платонічні послуги; альфонс; ескорт. В одному з епізодів суддя Жиголо не може визначитися, який саме папірець щодо позбавлення статусу пам’ятки архітектури старовинної садиби на Подолі (попервах ця пам’ятка анонімна, але з розвитком сюжету стає зрозуміло, про яку споруду йдеться) йому підписати: обидва практично ідентичні, навіть суми хабарів сумірні. Тож на мить у грошолюбній голові судді прослизає думка, чи не візувати відразу обидва документи… Ба більше, ця ж ласа голова прокреслює перспективу здати «негідників»-хабарників поліції… І – увага! – не вносячи себе до переліку поганців… Таким чином, авторське «служитель Феміди» звучить не лише іронічно, а й сатирично чи навіть саркастично. У цім контексті згадується прізвище директора пивзаводу (Пивоваров), що видається вкрай логічним зважаючи на специфіку діяльності. Думається, вмотивованим є прізвище відповідального за парки – пан Скверик. Далі читач знайомиться з директором флористичного центру на прізвище Дзвоник. Чи ж не тому, що той перманентно «перебирав замовлення від різних закладів міста», «пишався тим, що селекціонери ботанічного саду особисто просили надати нові різновиди рослин та дуже нахвалювали попередні постачання», а значить, безнастанно отримував дзвінки від множинних клієнтів… Окремої уваги тут заслуговують гнилоби, «на честь» яких пойменоване оповідання. Ці персонажі чимось нагадують малюка Цахеса, адже ситуативно виконують роль медіаторів між добром і злом, світлом і пітьмою, слугують своєрідними маркерами належності до одного з двох таборів, детермінантами ідентичності: хто ти – умовний ентузіаст чи філістер? Особисто в мене назва й однойменні персонажі на початках викликали подив, але сутність і місія гнилоб розкриваються поступово впродовж усього тексту. Уявімо, що оповідання екранізовано, не знаю, чи була б я готова лицезріти цих створінь на власні очі… Надто їх трансформацію наприкінці, якщо врахувати всі прописані автором найдрібніші деталі – до черв’яків у головах-грушах і розкришених на вході до ринку частин грушоподібних макітр («купа незрозумілої потерті з кісточками від груші»)… А проте згадаймо того ж Циннобера. Він так само не викликав симпатії (не йдеться про філістерів, які складали йому славослів’я, – передовсім про читачів) – радше навпаки: навіть рідна мати йменувала його виродком, не шкодуючи проклять… І це у творі, писаному на початку ХІХ століття – в добу романтизму… То ж чи варто подивляти, що ХХІ століття, прикметне, зокрема, активним розвитком біотехнологій, генерує з’яву таких персонажів – зі синіми язиками й обвислими щоками, які постійно треба вправляти? Спершу здається, що ця парочка гнилобів – осучаснені мефістофелі, наділені здатністю оголювати істинне людське єство. Згадується Пивоваров, котрий, мов на екрані, демонструє перед двома візитерами свої гріхи: «У мене купа грошей, я встиг заощадити <…> У шафі гуртожитку беріть половину, це мільйон, а папірці – у смітник. Усе звалимо на людей, скажемо, що вони влаштували бунт і кричали «Жодного будівництва». Адже проти натовпу не попреш. Беріть, кажу гроші. Я їх довго збирав. Ось чому, на вашу думку, кияни часто носом крутять, не хочуть купувати наше пиво? Я ж прострочені дріжджі кидаю або хміль не додаю». Гнилоби знають, на які педалі натискати, коли вони навідуються до тої чи тої впливової особи, які тригерні точки мають так звані авторитети… З кожною новою з’явою ці створіння дедалі переконливіше демонструють своє призначення, свою так звану місію, а заразом оголюють власне гниле нутро, яке знаходить віддзеркалення у їм подібних. Так приходить усвідомлення, що ніякі вони не медіатори між добром і злом, а неспростовні виразники останнього, носії безпросвітної пітьми. Одягнені в чоловічі костюми, збіжні, на перший позір, із людьми, вони не є такими (себто людьми). Хоча – ніде правди діти – досить винахідливі, навіть вряди-годи хитромудрі, здатні схилити до зізнання нечесних і негідних, проте до Homo sapiens їм – сім верст до небес і все пішки. Адже коли артикулюю людину як таку, передовсім маю на увазі моральні якості (їх наявність). У випадку гнилоб про мораль не йдеться: мають місце суцільні гниль, цвіль і мертвота. Тож схильний до нечесного збагачення Пивоваров спершу бачить перед собою двох візитерів із мертвецькими фізіономіями і мертвецькою шкірою, а невдовзі стає свідком містичних метаморфоз, лицезріючи у висліді двох «страшних гнилобів зі звірячим вищиром та порожніми очима, а по столу цокотіли довгі пазурі замість пальців». Гнилоби дивовижним чином відроджують у пам’яті образ лорда Генрі Воттона з роману Оскара Вайлда «Портрет Доріана Грея», який сприймає юнака Доріана як експеримент, грається з ним, випробовує на ньому свій вплив, власні світоглядні візії. «Вічно ці люди спочатку зображують героїв, але незабаром тухнуть, як свічки <…> Перетворюються на пластилін – ліпи з них, що хочеш», – заявляють гнилоби. Тут ідеться не так про знецінення людського, як тест на людяність. На жаль, не всі персонажі оповідання Сергія Батури його складають успішно. Фактично один герой (Роман) не лише не понівечений гнилобами, а навпаки нівечить їх, знищує остаточно. Більше того, попереджає заступницю, аби та, бува, ненароком не вдалася до відновлення пари демонів. І тут на думку спадає п’єса Ежена Йонеско «Носороги», де всі, окрім Беранже, зазнають метаморфоз, трансформуючись у носорогів, гублячи свою індивідуальну сутність. Роман, вливаючись у середовище впливових осіб, має всі шанси уподібнитися до директора пивзаводу чи відповідального за парки, проте на тлі баговиння він чи не єдиний ентузіаст, який перемагає пітьму й величає світло… Хоча на новій посаді директора ринку отримує від помічниці чудодійний засіб, який міг би посприяти долученню його до умовних філістерів, втім, за дивним збігом обставин (чи, можливо, завдяки хитромудрості?) Роман застосовує порошок на благо собі та іншим. Таким чином, потенційна жертва гнилоб змагає своїх мисливців, ловить їх у пастку й ліквідовує. Тож «гнило би», якби не Роман… Вочевидь, авторові можна дорікнути в демонстративному, нарочитому героїзмі чоловіка, який починав із пивзаводу (виходячи зі сюжету оповідання) й «доріс» до директора ринку, не був однозначно яскравим, а тут відразу герой… Ба більше, Романів тріумф над гнилобами ще й рятує знищене останніми, повертаючи з каналізації пивзавод, зцілюючи пана Дзвінка, відновлюючи флористичний центр, відроджуючи зниклих у басейні людей… Так чи так, стовідсотково герой нового часу. А втім, задаюся питанням: чи б реалізувався його героїзм, аби не сила любові? Як на мене, Роман і Тетяна зцілюють одне одного, наповнюють, вірять одне в одного… Та й варто придивитися і прислухатися до дивовижних мух – новоспечених товаришок Тетяниної доньки Маринки… Ось де справжній будинок із химерами… точніше феями (ще один перегук із повістю Е. Т. А. Гофмана).
Сюжетна канва оповідання Сергія Батури презентована плетивом двох сюжетних ліній. Перша – так звана приватна чи сімейна: Роман – Тетяна з дітьми Маринкою та Микитою (від знайомства на пивзаводі до одруження, а потім і початкового етапу подружнього життя). Друга – так би мовити, кримінально маркована, вибудувана двома персонажами-гнилобами (представниками «будівельного гіганту» «Гнилоби & Co») та очільниками різних установ і структур (пивзавод, парки, флористичний центр, спорткомплекс), представником Верховного Суду України. Разом із тим читачі стають мимовільними спостерігачами, як приватне життя Романа та його новоспеченої сім’ї залежить від розгортання другої сюжетної лінії та вчинків (точніше вибору) її ключових осіб. Ця лінія детермінована не лише суспільними чинниками, а й моральними цінностями, себто їх відсутністю у, здавалось би, авторитетних осіб. Так прокреслюються злочинні схеми, які мимовільно доводиться споглядати читачеві. У висліді приходить усвідомлення, що це ж лише витяги з корупційних реалій! А скільки ще всього лишається за кадром! Ось лишень пан Дзвоник поміж очільників тримається фактично до останнього, не воліючи зрікатися принципів і чеснот. «Для мене краще смерть, ніж ганьба», – гордо кидає двом катам.
Є підстави оповідання Сергія Батури «Гнилоби» вважати урбаністичним, адже тут презентовано Київ із його топонімікою, зокрема ергонімами (Палац урочистих подій, Верховний Суд України, «Будинок із мухами» тощо), причому акцентовано цінність історичних пам’яток столиці (наратив щодо збереження старовинних будівель – усепроникний), увиразнено родзинки кожної такої локації (приміром, жартівливе найменування Палацу урочистих подій – «Бермудський трикутник»), змальовано деталі. Разом із тим має місце авторська художня візія. Так, Палац урочистих подій «купався у променях пообіднього сонця, хизуючись дахом з трьома кутами догори. Оточений скверами, він ошатно виблискував вітражами та надихав присутніх на таїнстві шлюбу простором, як для королівських сімей». Басейн олімпійського резерву – «архітектурна пам’ятка модернізму», монолітна будівля, що «триповерховою поставою розкинулася вшир і хизувалася центральною частиною фасаду — футуристичним елементом із бетонних лопатей з вікнами між ними. Саме тут розміщувався адміністративний центр управління басейном і, можливо, тому він значно височів над рештою будов, зачаровуючи незвичним підходом креативних архітекторів». Щодо «Будинку з мухами», то попервах гадалося, що це вигадка автора – щось на кшталт «Будинку з химерами» (як у Києві і Львові), але змушена з ганьбою сісти в калюжу, бо така споруда у столиці справді присутня, відома ще як «Будинок із комахами». Це будівля Марії Станіславської. 2023 року забудовником було розпочато демонтаж пам’ятки, а на початку 2025-го статус історичної пам’ятки «Будинку з мухами» нарешті повернуто. Вочевидь, цей інцидент став імпульсом до написання паном Сергієм оповідання, в якому так звані філістери вперто нищать історичну пам’ять не лише Києва, а й України загалом. Мені, черкащанці, цей мотив резонує особливим чином, зважаючи на тривалі баталії навколо регіональних історичних пам’яток і перспективи з’яви житлових комплексів та готелів. Отже, порушені у «Гнилобах» проблеми можуть видатися близькими не лише мешканцям столиці: навіть у провінційному містечку чи то пак селі є свої філістери та ентузіасти, щоправда, останніх у рази менше. Кортить вірити, що і на сторінках книг, і в реальному житті ентузіастів прибуватиме…
Напевно, важко надибати на мапі країну, де б не було й дещиці корупції, тож достоту київське оповідання може не лише відгукнутися в душах українських (вужче – столичних) читачів, а й викликати інтерес зарубіжних реципієнтів, котрі, як і ми, зростали на повістях-казках романтика Е. Т. А. Гофмана.
Прагнучи не зловживати спойлерами, відзначу, що рецензоване оповідання має ознаки
- суспільно-політичної сатири (і як жанр, і як художній прийом);
- ґротеску (йдеться, зокрема, про синтез реального й вигаданого, дійсного й фантастичного; образи гнилоб – усуціль ґротескні);
- алегорії (найперше виявлена в антропоніміці);
- гіперболізації (приміром, ступінь тортур з ініціативи гнилоб);
- іронії (наприклад, в описі Романа: «Врешті він був настільки мотивований, що навіть павуки тремтіли по закутках»; знайомство Романа й Тетяни на пивзаводі, присутність там дітей);
- казки (перемога добра над злом, хоча фінал може бути потрактований як відкритий);
- притчі (зважаючи на дидактичний аспект, висновки, які під впливом чтива робить реципієнт).
У синтезі всі вони оприявнюють абсурдність, яка може бути подолана. До цього варто не лише докладати зусиль, а й вірити в таку позитивну трансформацію. І навчитися дослухатися до письменників: вони щось таки знають…
Ганна Клименко-Синьоок,
кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, поетка, перекладачка, критикиня, членкиня НСПУ