“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
“Знайомі та друзі вважали її уособленням справжньої шляхетної українки: батько — Іван Білинкевич — відомий франкознавець та краєзнавець; з письменницею Іриною Вільде її поєднували родинні й людські стосунки. …У ній відчувалася, що називається, порода. Тобто походження давалося взнаки. Вона була як відгомін іншої старої культури: без совкового масовізму, колективного ентузіазму… Натомість була виваженою, поміркованою, дещо прохолодною в стосунках. Одним словом, леді, чи краще сказати — пані. Але її прохолодність — не означала байдужість. Була відкрита і легка на допомогу.”
(З некрологу, вміщеного у виданні “День”)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Перед цією спробою написати про Миколу був якийсь час, коли я вагалася чи взагалі це треба робити. І перш за все з тієї причини, що за письменника говорить його творчість, і це – єдино важливе. А писати про письменника — це, певною мірою, задовольняти чиюсь цікавість, давати поштовх комусь із чимось не погодитися, засумніватися.
Ми стали сім’єю, коли Миколі було 39 років, а мені – 38. І далі – 29 років, день при дні й у різних тих днях. Бачила його зблизька, зсередини, то й маю про що написати. Але й знаю, що недостатньо бути свідком якихось подій чи обставин, любити їх, а головне — з усього баченого і пережитого зауважити суттєве і таке, що має відношення до залишеного ним у слові.
За ці п’ять років без Миколи мені стало ще видніше, які були однакові і взаємозалежні Микола-людина і Микола-поет. При його тілесній статурі, при його способі реагування на світ можливий був тільки такий, саме такий спосіб творення і результат цього творення. Дуже органічним і міцним був у нього той заміс фізичної сутности і творчої енергії. На цій єдиності сформувалася в мене мета, а з метою і потреба написати про Миколу.
* * *
Особлива радість у нашому домі була тоді, коли Миколі працювалося. Коли перед ним на столі лежав аркуш паперу, а в руці була ручка. Усе, що відбувалося до написання першого речення, а часто тільки перших слів першого речення, залишалося закритим, відомим тільки йому.
А, власне, працював він постійно: жартував, що працює і тоді, коли спить, і тоді, коли найменше можна запідозрити, що продумує, вибудовує те, що має з’явитися потім. Казав, що найважчий для нього є час пошуків «художнього рішення» (і це стосувалося речей прозових). Бо в поезії таких пошуків, видно, не потребував і, як збоку бачилося, його просто вело, слова в’язалися, в’язалися не на якусь конкретну тему, здавалося — поза межами логіки і звичайного людського бачення, щоб в результаті ставати несподіванкою і для нього самого теж. Від того першого речення, від того, наскільки воно буде точним, рушійним, залежало все, що з’являлося далі.
Тому найбільше вдома тих перших сторінок і перших речень, переінакшуваних, пересіюваних до стану Миколиного розуміння досконалости. Так було завжди: від «Ходімте в сад», «Первінки» до «Манюні», до так і не написаного «Волового очка». Дозвіл на написання слова приходив до нього після тривалих сумнівів, виважування, пошуків варіантів. Сідав до столу аж тоді, коли не сісти вже не міг. У роботі були паузи, перепочинки і не завжди короткі. А що визріває готовність сісти до столу, вгадувалося по тому, як ходив по хаті, як довго дивився у вікно, як голився-мився, як знову ходив по хаті й навколо столу, щоб нарешті сказати мені: «Ти що, не бачиш, що я підкрадаюся до столу».
Коли вже рука писала слово, то було видно, як любовно, тепло його виводить, як він голубить слово очима, ніби перекидає з долоні на долоню, аби зігріти. Могло здатися, пробував його ще й на смак. Слова і речення мали бути допасовані так, щоб «швів» між ними не було видно. Слова мали бути рідними і Миколі, й одне одному.
Окремо лежать …надцять аркушів з нескінченними варіантами початку оповідання «Волове очко», яке Микола задумав раннього літа 2003 року і якого боявся, тому що не хотів повторити своє любе «Гусенятко». Задум «Волового очка» виник під час останньої мандрівки з наметом на Десну, коли він лежав на кожусі під деревом (більшість часу в таких мандрівках лежав: раніше — бо любив лежати, видивлятися когось і щось, а потім уже — і через хворобу ніг). Роздивлявся, знаходив, відразу починав усе те любити, творити мурашино-пташино-черепашині відносини. Із останньої мандрівки на Десну привіз знайомство з найменшою пташкою, що живе в Україні й називається волове очко. Вдома перечитав у книжках про птахів усе про це волове очко, що більше від джмеля, але втричі менше від горобця. І на цій його «маленькости» повинне було зав’язатися оповідання. До птахів у Миколи було особливо тепле ставлення; знав хто є хто між ними, хто як літає, хто які гнізда будує. Розпізнавав птахів за голосами.
Починав це оповідання …надцять разів, казав, що не знаходить художнього рішення. Трепетно хотів мати це оповідання, пустити «Волове очко» у світи.
Видно було по ньому, що допускав — воно, те «Волове очко», могло бути й останнім.
Так сталося, що Миколине:
Понад лугом сіра сірячина
і намет мій — мокриво сумне.
Кропить дощик в лузі корівчину,
Чорногуза, чаплю і мене.
І ніхто не йде, не проминає,
а пройде хто — гляне й не признає,
Пробухика й знову промине…
Тільки дощик, дощик без зупину
Кропить в лузі темну корівчину,
Чорногуза, чаплю і мене
(2002р.)
і розпочате «Волове очко» (хоч не певна, що воно було б саме таким якби написалося): «Волове очко і не знав, що він волове очко, а якби і знав, то все одно він тут би й жив посеред зимового лісу, на дикій груші, у своєму сіренькому з дашком кубельці, де припасені були з осені дві задушені мухи, ґедзик і павучок. Попеляста моторна пташечка, втричі менша від горобця і трохи більшенька від джмеля, мала стрімко догори задертий хвостик і несподівано сильний голос, що міг злякати навіть дикого кабана, який ховався від мисливців в очеретах. Коли волове очко летів, то здалеку нагадував насінину, коли наближався — то можна було подумати, що це буде джміль, а як уже сідав на свою дику грушу посеред лугу над озерцем – ставав воловим очком» (2003р.)
…залишилися для мене найдорожчими.
Коли писалося, йому не перешкоджав монотонний хатній шум чи голос, — аби тільки не «вистрілював» у тиші. Тоді на такий заголосний звук вигукував: «Що таке?», — і його обурення тривало рівно стільки, скільки треба було, щоб ці два слова сказати, а мені затерпнути. Потім ніколи не дорікав, що хтось йому заважав. Зразу ж забував такі прикрості. Бо перебував разом із тим, що писалося у тому вимірі й часі.
Писав тільки кульковою ручкою, а ним затесані до гостроти голки олівці (і не менше як 9-10), наче букетик-будячок, войовниче стояли в глечику на столі; в такому «робочому стані» вони певно дисциплінували і самого Миколу.
Останні роки вдома з’явився комп’ютер, а разом з ним — комп’ютерні вчителі. Скільки — вже не пам’ятаю, але кожен останній був найкращим, бо пояснював, на думку Миколи, найдоступніше. Зберігся аркушик — інструктаж, записаний рукою Миколи під диктування одного з комп’ютерних вчителів, на якому акуратно написано, коли і яку клавішу використовувати. Я найменше з усіх вірила, що він ту машинку переможе, проте засвоїв невелику частку потрібних йому комп’ютерних можливостей. Навіть діти, граючи в комп’ютерні ігри, менше радіють з того дива, на яке техніка здатна. Тішився своєю перемогою над комп’ютером.
І тут до речі буде зауважити, що він умів тішитися як мало хто. Тішився голосно, не ховав своєї радости. Весь і завжди був налаштований тільки на позитив, і звідси абсолютна відсутність цікавости до побутових дрібниць, ускладнених міжлюдських відносин. Не вмів бачити чиюсь нещирість, корисливість, підступність. Було враження, що й не допускає, ніби непорозуміння між людьми на побутовому рівні можуть існувати взагалі. Ця властивість була у нього вродженою, природною, і як риса чоловічого характеру могла тільки захоплювати. Хоча, думаю, у творчому процесі вона й не допомагала йому. Всякий неґатив відскакував від нього, заважав йому. Не було на таке у нього часу, в ньому не було на таке місця.
* * *
У шкільні роки і на початку студентських він вів щоденник і записував вірші. З тих зошитів 1954 — 1957 рр., видно, що писалося багато, майже кожного дня, частіше по декілька віршів на день. Зошити з віршами збереглися, Микола їх 2002 року перечитав і сказав покласти там, де були — у скриню. Більше щоденника не вів, хоч скільки було вдома розмов навколо літературних подій чи подій у країні, скільки було його несподіваних, точних і завжди оптимістичних слів: «Нічого, почекайте, не все зразу». Не один раз, запитуючи його, чому він нічого не записує, я завжди чула однакову відповідь: «Це не моє». Може, ще й тому сам не вів щоденника, що для нього існував тільки один — щоденник Довженка.
Коли взимку 2003 року готував до видання свій тритомник вибраного, дуже багато зі своїх друкованих раніше поезій «відсіяв». Не боявся просівати свою працю, довіряв собі, бо відчував, що ведений Богом. У Бога Микола вірив. До церкви не ходив. Звертався до Бога своїми словами і, як сказав одного разу, вночі. Таке зізнання виривалося у нього рідко. Я сподівалася, що колись скаже більше. Не сталося так. Уперше до церкви повела Миколу Бабуня, Миколиної Мами Мама — Євдокія Садівниченко. Бабуня завжди жила з Вінграновськими, хоча мала ще трьох дітей. Бабуня часто водила до церкви внуків Вінграновських: малого Миколу, молодшого на три роки Аліка, молодшу на п’ять років Гелю. Під час Другої світової війни в Первомайську стояли румуни, а з ними був їхній священик. Він звертався до Миколиної мами, щоб відпустила малого Миколу з ним, бо хоче вивчити його на священика. Сам же Микола розповідав мені, що десь в 4-5 класах любив уночі виходити в садок і молитися — тоді він мріяв бути священиком. Від бабуні Микола дістав іконку Святого Миколая, коли їхав до Києва на навчання. Разом з Миколою іконка переїхала і до Москви, коли Довженко взяв його на свій курс. І десь там вона загубилася. Повернулася ікона до Миколи, а точніше, до Миколиної хати, коли його вже не стало.
Через усе життя проніс Микола Боже благословення і беріг його в собі. І те, дане йому згори, я думаю, чесно робив. А якби хто хотів сказати, що мав чи міг зробити більше, то я тільки повторю те, що казав сам Микола: «Не вмію заставити себе писати… пишу, коли пишеться».
* * *
Дуже красиво, поволі, з пошаною до автора читав чужі речі. Читав багато, і не менш як дві книжки одночасно. Книжки і журнали із закладками лежали на столику, щоб мати їх під рукою. Ми передплачували майже всі літературні журнали, зокрема ті, де друкувалися «найсвіжіші» переклади з іноземних мов.
Збоку здавалося, що кожне речення він читає раз, потім кусками, і що окремо читає навіть розділові знаки. Під час читання не один раз звертався: «Послухай. Як вєліколєпно!» Не знаю, що йому було потрібніше: те, про що письменник пише, чи те, як він це робить. Для нього читання теж був процес творчий.
Начитаність, поінформованість, освіченість Миколі не були потрібні для «вжитку» в дискусіях, цитуваннях, посиланнях. Вони потрібні були йому для його власної творчости: щоб відчути градус, рівень літературного процесу в світі й вивірити себе і своє по ньому.
Коли ж звертався до когось із друзів зі словами: «А розкажи як…», «А розкажи чому…» (хоч знав про це «як» і «чому», давно і добре), то мені це нагадувало потребу справжнього меломана слухати-чути любий для нього музичний твір.
Любив талант іншого й інший: чи визнаний, чи той, що тільки пробивається. Завжди мусив поділитися своїм відкриттям чогось талановитого з кимось, хто на той час був біля нього, а потім те своє захоплення повторювати комусь ще і ще.
Свідомо не перелічую тих любих Миколі імен — боюся завдати прикрости комусь не згаданому. І можна було б принагідно сказати людям, які мало знали Миколу, а то й лише один раз бачилися з ним, не писати у своїх спогадах про якусь особливо високу Миколину оцінку їхньої творчости.
* * *
Микола особливо і по-своєму сприймав Красу. Дивився на красиве не по-споживацькому, не захланно, а ніби боявся сполохати, ніби співіснував із ним. Так само особливо слухав красивий голос, народний спів, класичну музику, спів птахів, дощ і вітер. Любив слухати твори Баха, Бетховена, Гайдна. У всіх своїх документальних фільмах використав твори цих композиторів. Миколин тембр голосу, його дикторський текст дуже органічно лягали на їхню музику. Так само, як Микола, дивилася на все красиве і моя дочка Ярина Полотнюк, художниця з освітою філолога. Мені здається, що не знаю нікого, хто б так сприймав Красу: дивилися, тішилися, не аналізували, не розчленовували, були дуже делікатними і обережними в сприйманні її.
Делікатно дивився Микола на красивих людей. Внучку свою красуню Наталю коло себе довго не затримував, вони могли сидіти мовчки в одній кімнаті, й при цьому кожен займався своєю справою, не заважаючи одне одному. А їхні зустрічі завжди закінчувалася словами: «Дай поцілую тебе в чолко».
* * *
Як не поспішав у праці, казав майже винувато: «Я пишу так» — так не поспішав і в усьому. Втім, по ньому було видно, що не вмів поспішати, метушитися. Не поспішав на поїзд чи літак, на зустріч із кимось. Усе в дорогу збиралося поволі (інша річ, що готувалося заздалегідь і не ним самим). А коли все було готове і машина мала ось-ось заїхати, Микола час від часу діставав позолоченого кишенькового годинника (для всіх — «золотого» і купленого за перший гонорар, при цьому ставав у позицію «ноги на ширину пліч») і контролював час.
Не квапився, навіть голодний, до накритого столу. Не поспішав їсти, їв поволі й красиво. Наче їв не для того, щоб втамувати голод. Любив просту селянську їжу (так називав літні салати з вареною картоплею, а взимку — печену картоплю із квашеною капустою). Нарізані на салат помідори, огірки, цибуля з домашньою олією мусили якийсь час постояти «пожити разом», пустити свій сік (як казав: «юшечку»). Коли вже юшечка з’являлася, ломив туди кусочками хліб, щоб намокав. Дивився, як той хліб намокає — і аж потім починав їсти. Їв і ніби дякував тій їжі, що може її їсти. Вдома молоду зелену цибульку змотував у кільце і їв, як у дитинстві. Це про нього англійське: «Голод і метушня принижують джентльмена». У всьому не поспішав. Поспішав тільки зиркнути на когось, на щось, аби запам’ятати.
Олександра Білинкевич-Вінграновська
(† 21 березня 2011)
Продовження буде.
Передрук з: lesinadumka.blogspot.com
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.