“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
Михайлові Відейку – найвизначнішому українському дослідникові Трипілля
МЕТОДИ, МОДЕЛІ, ПРОБЛЕМИ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На початку ХІХ століття виникла нова й надзвичайно перспективна галузь науки – порівняльно-історичне мовознавство, суть якої полягає в родовідній (генеалогічній) класифікації мов та реконструкції давніх (писемно не засвідчених) мов на основі порівняння пізніших. Так, мови Європи були поділені за спорідненістю на групи – слов’янську, балтійську, германську, кельтську, романську. Як з’ясувалося, мови кожної групи походять від однієї спільної мови: слов’янські – від праслов’янської, германські – від прагерманської, кельтські – від пракельтської, романські – від розмовної латини (що відрізнялася від літературно-писемної) тощо. Нова галузь науки дозволила відтворити праслов’янську мову – предка всіх слов’янських, прагерманську – джерело всіх германських та ін.
Також було встановлено існування більших споріднених мовних об’єднань – родин (сімей), серед яких у центрі уваги науки опинилась індоєвропейська. Вона включає мови від Європи до Індії, звідси й дістала таку назву. Усі індоєвропейські мови походять від спільного предка – праіндоєвропейської мови, не засвідченої писемно, але реконструйованої мовознавцями. Вона розгалузилася на мови-предки мовних груп – праслов’янську, прагерманську тощо. Було сформульовано так звану індоєвропейську проблему – визначити археологічну культуру, носії якої говорили праіндоєвропейською мовою. Визначивши, необхідно показати, що саме від цієї культури походять пізніші культури, носії якої використовували групові прамови (як-от праслов’янська). Більш як півтора століття (від середини ХІХ ст.) мовознавці й археологи багатьох країн працювали над цим питанням, пропонували різні моделі, але питання так і залишалося невирішеним. Цей факт вразив мене, і я вирішив будь-що зробити крок уперед, сказавши своє слово в цій царині.
Ознайомившись із основними моделями розв’язання індоєвропейського питання, я зрозумів, що до нього практично всі дослідники підходили недостатньо комплексно, недостатньо синтетично. З’ясувалося, що одні будували свою схему майже виключно на мовознавстві, інші – переважно на археології, майже ніхто достатньою мірою не враховував міфологію й тим паче генетику (археогенетику, палеогенетику), використання якої для вивчення давнини розпочалося тільки наприкінці ХХ століття.
ПРАСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА –
ВІД ТЩИНЕЦЬКОЇ ДО КИЇВСЬКОЇ АРХЕОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ
Праслов’янська мова існувала до середини І тисячоліття н.е., розділившись близько 1500 років тому на окремі слов’янські мови. Шляхом зіставлення археологічних, історичних та мовознавчих відомостей установлено, що носіями праслов’янської мови протягом останніх століть її існування були творці київської археологічної культури, що процвітала в ІІІ-V століттях у центрі України. За мовознавчими свідченнями, праслов’янська мова розділилася на дві гілки – західнослов’янську та східнослов’янську. Дещо пізніше від останньої відділилася південнослов’янська гілка, носії якої переселилися на Балкани (севери, смоляни, драговіти Болгарії пов’язані з сіверянами, смольнянами, дреговичами Руси). За археологічними відомостями, київська культура породила двох основних нащадків – празько-корчацьку культуру (західнослов’янські мови) та пеньківсько-колочинську культуру (східно- та південнослов’янські мови).
За мовознавчими оцінками, праслов’янська мова виділилася в окрему гілку близько рубежу ІІІ і ІІ тисячоліть до н.е. Цей час відповідає появі (близько 1900 р. до н.е.) тщинецької археологічної культури (назва – від польського слова тщина «тростина»), котру загальноприйнято вважати праслов’янською або навіть першою праслов’янською.
Тщинецька культура (точніше, тщинецько-комарівсько-сосницька культурна спільність) утворилася внаслідок консолідації івеньської, межановицької та стшижовської археологічних культур, що належали до кола культур шнурової кераміки. Опосередкованим підтвердженням того, що носії цих культур використовували праслов’янську мову, є низка слів (балто-)слов’янського вигляду в давньогрецькій мові, частину з яких засвідчено ще мікенськими написами XV-XIII століть до н.е. На початку існування мікенської культури (близько 1600 р.) археологія засвідчує міграцію до Греції елітних колісничих культури Бабине (багатоваликової / багатопружкової кераміки) – остання тісно контактувала зі стшижовською та тщинецькою культурами (детальніше про контакти: Світлана Іванова, Марія Войтович, «Міграції чи культурні контакти: щодо теорії «ямної навали» на терени Центральної Європи», Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, 2021, вип. 25).
Що могло спричинити розгалуження єдиної праслов’янської мови, що існувала близько трьох тисячоліть (від розпаду «спільноєвропейського горизонту» культур шнурової кераміки біля 2600 р. до н.е. до зникнення київської археологічної культури близько 450 р. н.е.)? Це була одна людина – гуннський вождь Аттила. Деякий час слов’яни були підкорені германським племенем готів, а гунни вступили зі слов’янами в спілку й подолали готів. (Спілка була настільки тісною, що на похороні Аттили вживали наїдки та напої зі слов’янськими назвами – страва, мед, квас). Звільнившись із-під готського впливу, слов’яни стали активніше вести господарство, народжувати більше дітей – це спричинило необхідність розселення на ширші території та зрештою викликало мовне розгалуження.
З усіх слов’янських мов територія української мови найбільше відповідає праслов’янській. Але не тільки відповідність «дерев» мов і археологічних культур і не тільки відповідність територій, а й мовна структура свідчить про те, що саме українська мова – найближчий і найбільш прямий спадкоємець праслов’янської на тій самій території. Головна риса славнозвісної милозвучності української мови – тяжіння до відкритих складів. Ця риса відповідає існуванню у праслов’янській мові тільки відкритих складів. Проміжний етап між праслов’янською і сучасною українською мовами – давньоукраїнська мова (Київської Русі), де розвинулося повноголосся. Збереження рис відкритоскладовості від праслов’янської до сучасної української мови свідчить про спільність вимовних звичок на тій самій території, тобто пряму мовну й етнічну спадкоємність.
ДЕМОГРАФІЯ І ГЕНЕТИКА СПРОСТОВУЮТЬ УТОРГНЕННЯ СТЕПОВИКІВ
Мене наснажували й надихали регулярні міждисциплінарні дискусії з чільним трипіллезнавцем Михайлом Відейком, із яким обговорювано насамперед розходження між наявними індоєвропейськими моделями та суперечності всередині кожної з них. З-поміж винятково цінних археологічних консультацій я виокремив ключову ідею: степової інвазії в неолітичну Європу не було. Бо всього степового населення від Дніпра до Волги було недостатньо для взяття одного трипільського міста. Так палеодемографія спростовує популярну теорію. Та й у цілому рівень економіко-технологічного розвитку неолітичної Центральної Європи значно переважав Степ, і степові культури перебували під упливом більш західних, зокрема й трипільської.
Додамо, що генетичні дослідження, що начебто підтверджують уторгнення степовиків до Європи, інтерпретовані неправильно. Ідеться про спільність чоловічого генетичного маркера (гаплогрупи) R1b для степової ямної археологічної культури і для Західної Європи. Але це – результат не вторгнення степовиків, а спільної спадщини Кавказу. До Західної Європи цей генетичний маркер принесли носії культури дзвоноподібних кубків (протобаски), що за кілька тисячоліть до виникнення давньоєгипетської держави (не пізніше VII тисячоліття до н.е.) переселилися з Кавказу північним узбережжям Африки до Іспанії. Мова басків споріднена з дагестанськими мовами. Той самий кавказький генетичний маркер успадкували носії ямної культури – теж кавказомовної.
Головною пропагандисткою ідеї вторгнення степових кочовиків до Центральної Європи як чинника індоєвропеїзації останньої виступала емігрантка з Литви до США Марія Гімбутас. У її викладі степова гіпотеза походження індоєвропейців (відома з ХІХ століття) була пов’язана з фемінізмом – моделлю руйнування матріархальної «Старої Європи» (зокрема й Трипілля) патріархальними індоєвропейцями-степовиками. Однак археологія не дає жодних підстав уважати європейський неоліт ні матріархальним, ані доіндоєвропейським. (Критику степової концепції з археологічного боку див., зокрема: Сергій Конча, «Концепція «степових інвазій» М. Гімбутас. Спроба критичного аналізу», Археологія, 2001, № 3; Світлана Іванова, Марія Войтович, «Міграції чи культурні контакти: щодо теорії «ямної навали» на терени Центральної Європи», Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, 2021, вип. 25).
Цінну інформацію дає порівняння міфологічних систем. Так, основні міфологічні образи Трипілля (як і Балкан) – Місяць, бик, богиня та змія, тоді як праіндоєвропейців (за мовознавчими реконструкціями світогляду) – Сонце, кінь у колісниці, божество ясного неба та грому тощо. Здавалося б, нічого спільного. За словами відомої дослідниці сакральної ідеології Трипілля Наталії Бурдо (усне повідомлення), трипільська міфологія більше нагадує мікенську Грецію, ніж ведійську Індію. А Михайло Відейко висловив ідею, що різниця трипільської і праіндоєвропейської міфологій – не етномовна, а часова: Трипілля віддзеркалює давніший період, ніж індоєвропейські реконструкції. Це певною мірою підтверджує астрономія. Так, культ близнюків відомий у ранньонеолітичній Анатолії (яку вважають праіндоєвропейською прихильники ідеї тотожності неолітизації й індоєвропеїзації Європи, як-от лорд Колін Ренфрю) й у праіндоєвропейців (давньоіндійські Ашвіни, давньогрецькі Діоскури), що відповідає розташуванню точки весняного рівнодення в сузір’ї Близнюків у VI-V тисячоліттях до н.е. У той самий час точка літнього сонцестояння була розташована в сузір’ї Діви, з чим можна пов’язати активність культу Великої Богині.
АСТРОНОМІЯ І МІФОЛОГІЯ ВИРІШУЮТЬ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКУ ПРОБЛЕМУ
Як не дивно, розв’язання індоєвропейської проблеми прийшло не з мовознавства і не з археології, а з двох інших сфер науки, які до цього питання майже не залучають, – міфології та астрономії. Під час міжнародного з’їзду з історії астрономії в Мюнхені 2010 року знаний дослідник первісної астрономії Міхаель Раппенглюк пояснив мені (усне повідомлення), чому стародавні круглі споруди (астрономічні храми) будували саме на широті близько 52° – тільки на цій широті Чумацький Шлях видимий як повне коло, що лежить на горизонті.
У перебігу дискусій із Михайлом Відейком археолог розповів мені про ронделі – круглі астрономічні споруди, відкриті в різних країнах (Стоунхендж – лише один із багатьох). Зацікавившись цими об’єктами, я з’ясував, що «мода» на їх будівництво припадала на 4900-4600 роки до н.е. – тільки впродовж цих років сонце в дні весняного й осіннього рівнодень перетинало «молочну ріку» на горизонті. Виявилося також, що ці споруди будували в основному нащадки носіїв археологічної культури лінійно-стрічкової кераміки (існувала близько 5700-4900 рр. до н.е.), яку багато дослідників (зокрема й Михайло Відейко) уважають праіндоєвропейською.
Далі від астрономії довелося перейти до міфології. Стародавні греки називали Чумацький Шлях Галаксіос кюклос – «молочне коло» (звідси слово галактика). Бачити цей небесний об’єкт як цілісне коло можна, як вище було зазначено, тільки на широті близько 52о. Це означає. що предки стародавніх греків мешкали на цій широті та спостерігали це явище. Відомий стародавнім грекам, індійцям та хеттам (отже, праіндоєвропейський!) образ сонця, що встає з моря й сідає в море, походить від тих самих астрономічних спостережень.
Маємо й численні інші, не менш важливі свідчення таких спостережень. Гомер описував Океан як божество – річку, що колом обтікає всю землю. Упродовж понад 2500 років цей поетичний образ уважали суцільною фантазією або результатом браку в поета географічних знань. Однак виявилося, що насправді Гомер зафіксував винятково точну географічну та історичну інформацію, яку потрібно розшифрувати. Відомі давньогрецькі зображення річки Океан на посуді – у формі змії з головою бика. Образ віддзеркалює розташування сузір’я Тельця на Чумацькому Шляху. Але на «молочній річці» розташовані й інші сузір’я – чому ж обрано саме Тельця? Очевидно, саме тут була колись розташована точка весняного рівнодення – найпоширеніший початок року в давніх календарях світу.
Дуже подібний образ зберегла й північногерманська (давньоскандинавська) міфологія, де морського змія на ім’я Йормунганд, що оточує світ, ловлять на наживку у вигляді бичачої голови. Астрономічна символіка тут та сама, що й у грецьких образах молочного кола та річки Океан із головою бика. Але цього мало: коли германці та греки виділилися в окремі народи з окремими мовами, ці спостереження вже не були актуальними (особливо для греків, що стали мешкати набагато південніше). Зважаючи на те, що германці і греки належать до різних гілок індоєвропейських мов (про що йтиметься далі), можна припустити успадкування образу від спільних індоєвропейських предків.
Зіставивши астрономічні факти з археологічними, отримуємо висновок: нащадки носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки – пізні праіндоєвропейці – спостерігали сонце, що в дні рівнодень встає з «молочної річки» та сідає в неї і зафіксували це у своїх міфах. Так можна визначити носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки та її безпосередніх нащадків – будівельників «ронделів» – як носіїв праіндоєвропейської мови.
ТРИ ГІЛКИ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ МОВ – ТРИ ГІЛКИ АРХЕОЛОГІЧНИХ КУЛЬТУР
Давно узвичаєно символічно репрезентувати родовід у вигляді дерева. Але якщо мова при своєму формуванні має лише одного головного предка, то археологічна культура може мати водночас декілька джерел (для трипільської культури налічують цілих вісім!), серед яких нерідко важко ідентифікувати одне головне.
За мовознавчими свідченнями, індоєвропейські мови розгалужувалися за такою моделлю. Спершу відділилися хетто-лувійські мови (нині мертві, були поширені в Малій Азії – сучасній Туреччині), за ними тохарські (також мертві, були розповсюджені на півночі Китаю), а згодом решта розгалузилася на три гілки – індоіранську, греко-вірменську та «західну» (слов’янські, балто-тракійські, германські й албанська, кельтські, італьсько-романські, венетська). У мовознавстві узвичаєно вважати, що коли індоіранська та грецько-вірменська гілки вже виділилися, західні становили ще мало розчленований мовний простір (модель «європейської гідронімії» Г. Крае – В. Шмідта). Така мовознавча картина точно відповідає археологічній – так званому «спільноєвропейському горизонтові» культур шнурової кераміки та бойових сокир. Носіїв цього кола культур багато дослідників упродовж ХХ століття вважали предками принаймні деяких індоєвропейців, насамперед слов’ян, балтів та германців.
Є можливість навіть з’ясувати спільну назву носіїв західної гілки індоєвропейських мов. Історичні документи засвідчують використання на різних територіях Європи племінної назви (етноніма) венети-венеди. Значення цієї назви зберегло кельтське слово wind- «білий» указівка на світлий колір волосся мешканців півночі Європи.
Залишаються дві інші гілки – індоіранська та греко-вірменська. Для них треба знайти археологічні культури, що виникли приблизно одночасно й з того самого джерела, що й культури шнурової кераміки. Зрозуміло, що від цих гілок, як і від культур шнурової кераміки, треба показати культурну спадкоємність аж до історичних (писемно зафіксованих) носіїв мов. Можна запропонувати культуру Баден як відповідник греко-вірменської гілки й культуру кулястих амфор як відповідник індоіранської гілки.
Коротко узагальнюючи, похідна від Бадену культура Вучедол тричі вплинула на Грецію, породивши три хвилі «приходу греків» – іонійську, ахейську та дорійську. У праіндоіранській мові виявлено компонент германського вигляду, що має точний археологічний відповідник. У ІІІ тисячолітті до н.е. на території України взаємодіяли дві археологічні культури – кулястих амфор (окрема культурна гілка) і середньодніпровська (з кола культур шнурової кераміки), синтез яких породив індоіранську гілку (культури Фатьяново-Баланово – Абашево, що дали індоарійські культури Петрівка-Синташта-Аркаїм-Андроново та іранську зрубну культуру). Обидві культури – кулястих амфор і середньодніпровська – виявляють індоіранські культурні риси (перша – культ великої рогатої худоби, свастика, поховання вдови з померлим чоловіком, уникнення контакту тіла з землею, друга – культ вогню тощо). Культура кулястих амфор як окрема гілка з розвинутими культами може відповідати індоіранським мовам (жерці – «прото-брахмани»), а середньодніпровська культура з бойовими сокирами – тому компонентові індоіранських мов, який схожий на германський (воїни – «прото-кшатрії»).
Спільними джерелами всіх трьох розглянутих гілок були культура Лендьєл та похідна від неї культура лійчастих кубків. У їх основі – ті нащадки культури лінійно-стрічкової кераміки, які будували ронделі й були пізніми праіндоєвропейцями. Модель узгодження двох родовідних «дерев» – мов і матеріальних культур – на цьому в основних рисах завершено.
КАРТОГРАФІЯ ВИЗНАЧАЄ
МОВУ ТРИПІЛЬЦІВ
Михайло Відейко, узагальнивши досвід археологів-попередників, визначив п’ять західних впливів на трипільців (що так нагадують десять походів північно-західних індоєвропейців на південний схід за моделлю німецького археолога початку ХХ століття Густафа Коссіни!). Серед останніх упливів – з боку культур Баден та кулястих амфор, які ми ототожнили, відповідно, з греко-вірменською та індоіранською гілками мов (про що йшлося вище).
Дослідження спадкоємності написів на прясельцях від пізнього Трипілля через Трою до Криту та материкової Греції показує, що ці написи фіксували грецьку мову. Це був пізній вплив, а не основна мова трипільців. Тим паче сказане стосується індоіранської мови носіїв культури кулястих амфор – останнього впливу на Трипілля.
Якою ж була основна мова Трипілля? Серед численних гіпотез слід відзначити три, кожна з яких виявилася принаймні частково слушною: праслов’янсько-українська (Вікентій Хвойка), тракійська (Ернст фон Штерн) та індоіранська (Боріс Рибаков).
Серед істотних досягнень мовознавства ХХ століття, які пройшли майже непоміченими за межами вузькофахових галузей, відзначимо два, дуже важливі для нашого питання про основну мову Трипілля. Це доведення близької спорідненості тракійської мови з балтійськими, а албанської – з германськими.
Тепер поглянемо на карту. Балтійські мови нині звучать на північному заході від України, але раніше їхній ареал був значно ширшим – балтійські місцеві назви (топоніми) виявлені в Білорусі та на півночі України. А на південь від України, у Румунії та Болгарії, ще до середини І тисячоліття до н.е. були поширені тракійські мови, дуже близькі до балтійських. Тракійські назви відомі і на європейській території Туреччини, і в районі Трої. Більше того, на Житомирщині, де відбувалось активне виготовлення пізньотрипільських пряселець (Троянів, Городськ), знайдено і тракійську топонімію (назва річки Ібр). Виглядає так, наче слов’янські мови розрізали первісно єдиний трако-балтійський мовний ареал. Подібну ситуацію спостерігаємо й західніше: слов’янські мови розітнули албансько-германський мовний ареал.
Звернімо пильнішу увагу на балтійські мови, до яких є всі підстави уналежнити і фракійську (що виглядає проміжною між архаїчнішою литовською і новішою латиською). Іще в ХІХ столітті було визначено, що литовська мова – найархаїчніша з усіх живих індоєвропейських, тобто структурно найближча до праіндоєвропейської. Якщо дивитися з погляду праіндоєвропейської території (культура лінійно-стрічкової кераміки та її нащадки Лендьєл та лійчасті кубки), то тракійсько-балтійський ареал – індоєвропейська периферія. А на периферії, за законами лінгвістичної географії, зберігаються найбільш архаїчні мови. Цьому сприяла і лісистість територій.
Попри наявність аж восьми компонентів формування трипільської культури, можна показати, що основним із них була культура лінійно-стрічкової кераміки, визначена як праіндоєвропейська. Трипілля разом із сестринською культурою Гумельниця-Варна та їхнім спільним предком культурою Боян – південно-східне відгалуження (периферія) культури лінійно-стрічкової кераміки. Культурне коло Боян-Гумельниця-Трипілля виділилося в окрему гілку ще в час існування спільної індоєвропейської прамови, задовго до її розділення на окремі гілки. Тож трипільці спілкувалися праіндоєвропейською мовою, що найкраще збереглась у вигляді трако-балтійських мов – найархаїчніших індоєвропейських. Дослідження тривають.
Юрій Мосенкіс,
почесний громадянин міста Києва, почесний академік Національної академії мистецтв України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.