“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Найважче – лишатись собою:
Не здатися лінощам, хіті,
Гордині, жалю, супокою,
Не вплутатись в лестощів сіті.
Не скиглити, бачити вічне,
Іти до мети, не зламатись.
І мислити: мудро, логічно
І краще, сильніше писати.
Найважче – лишатись собою:
Не зрадити тому, хто вірить.
Сумлінню (у вічнім двобої)
Утиснутись в контури міри.
Найважче ’ себе пережити…
Зоставити людям свідоме ’
Свій досвід Душею обжитий
З відтінком життя, без оскоми.
* * *
Опішиться час, затуманиться простір,
Життя обірветься під пострілів зойк.
Уже не чекайте додому чи в гості, –
Уже не ходитиме він до дівок.
Не звідає щастя, ні зради, ні болю,
Не виллється в пісню,
що в думці крутив.
Він ще й не пожив –
тож за що йому кулю
Прямісінько в серце Господь допустив?
Кричатиме поле, та хто його вчує?
У гуркоті воєн втрачають чуття.
Цей хлопець востаннє у полі ночує,
Не кидай, мій Боже, його без пуття.
* * *
Горланить клена лист червоний
Усупереч дощеві дзвонить –
Тримається з останніх сил.
Не час бебехнутися долу,
Ще перейдуть дощі над полем
І заяріє небосхил.
Ще гуси не кричали тужно,
Опеньки не рясніли дружно
І павутиння не цвіло.
Приємно світ вбачати зверху,
А не лежати мертво-шерхлим
Ще жити – що б там не було!
* * *
На визрілім плато ілюзій
Жовтавих крон, сумних облич,
У сі мінорі вітроблюзів
Вчувається осінній клич.
На павутинній мікромапі –
Коралі росяних доріг.
Тріщить єство каштанів навпіл,
Звільнився від плодів горіх.
Прочовгаю земні кордони,
Розкинутих старих грибниць, –
Та й віднайду дитинства спомин
В біленьких шапках печериць.
* * *
Зашкарублі слова.
Очі виїло гірко-солоним.
Де ж блукали Дива ?
Чом не кинулись на оборону?
Не буває ось так –
Був солдат, а сьогодні немає…
Він зорею закляк,
А вона ні на мить не згасає.
* * *
Коли дорога добіжить кінця,
Коли життя свій подих затамує:
Чекатиму на висновки Творця,
І вірю в те, що справжніх він цінує.
А інше все – мізерна суєта,
І неба очі – розумніші слова.
Змінився світ і я уже не та…
Та потурати злості не готова.
* * *
Гриміло. Трави бубоніли,
Ігнорувала простір тінь,
Сховалася весна несміло
У павутиння, за курінь.
Гриміло. І у мокрій драмі,
Під парасолями облич –
Стискалося життя між нами
У терпкім погляді зіниць.
* * *
Так багато дрібниць, суєти…
Що життя? – Колориту хвилина.
Але маю родину, і сина,
І бажання нової мети.
* * *
Не озирайся, труднощі – вода:
Стечуть сльозами, вимиються сіллю.
Ти все зумієш, думка – молода,
А гордість вища прояву свавілля…
* * *
Бувають дні – де страх, і сум, і біль,
Бувають дні – де очі голубі.
Буває злість з’їдає всі дива,
Буває все, допоки ти жива…
Але ж бува, – і радість через край,
І навіть в хугу – в серці вічний май.
І криця смутку скресне, отоді –
Все засіяє щастям і тобі.
* * *
Ми до всього звикаєм.
Приречено? Доля!
Час дощем утікає
З життєвого поля.
Час не знає турботи,
Він щастя ’ не знає!
Та у всього є квоти.
Любий помирає.
Ми звикаєм до суму,
Зневаги, репресій…
І до радості, гамору,
Звичних депресій.
Ми звикаєм, а в тому
Усьому – живемо!
І в хорошому й злому,
Разом і окремо!
Ми звикаєм до всього,
А в тім й наша сила:
Подолати знемогу –
Злетіти безкрилим.
* * *
Мовчала тиша, так мовчала тиша!
Що розливався настрій
через край.
Зійшла жура, мов вечір на горище,
Все зарябіло від квіткових зграй
Мовчала тиша, ніби всіх повчала,
Читала доля промені густі.
І тільки трохи совість скавучала,
Бо ти мене в свій простір не впустив…
* * *
Отруєна дрімотою вода
Згубила джерела таємну силу.
Зібгався час у сивочолу брилу, –
Де ж юності краплина молода?
* * *
Мета поета – визнання,
Мета солдата – перемога,
В основі всього є знання, –
І нами ж обрана дорога.
* * *
Азалія! Ліс цвітом заярів,
В мовчанні жовтизни –
весняне свято.
Схилились сосни в ранішній журі,
Щоб радощі осоння споглядати.
* * *
Німими пальцями читаю
настрій твій,
Лягають сутінки у мудрості сувій…
Спинися, доленько,
віддай мені моє –
І вже тоді хай ранок настає!
* * *
Лікують простір звуки токкатіни,
На трелі озивається душа.
І терпнуть стиглі трави споришу,
Як жайворон співає… без упину!
* * *
В останній день осіннього дощу
Коли душа обвітрено-пекуча,
В свій дім новини більше не впущу –
Нехай вони когось деінде мучать.
Читатиму поезії гучні:
Розмірено, підкреслено, велично.
Мовчанням доля дошкуля мені, –
А я натомість дзвінко-феєрична.
І що нам час? У леті літніх літ,
У круговерті духу семидення, –
Ще помічаю як згора болід
І рецитую мрію потаємну.
Забуде світ і радість, і журу
Забудуться й мої сумні тривоги.
Все перетреться у людськім миру
Скрижалями буремної знемоги.
Залишаться: мелодій круговерть,
Дитинства радощі і мудрості повчання.
І ще слова, що не здолала смерть,
І небеса в одвічному мовчанні.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.