Зорі, засвічені душами

 
Ігор ФАРИНА
 
Антологіями чи збірниками творів літераторів того чи іншого регіону нашої держави нині нікого не здивуєш. Час від часу повідомлення про їхню появу з’являються у періодиці. Та це видання без будь-якого перебільшення можна назвати особливим.
 
Чому? Через кілька причин, як на мене. По-перше, приваблює одножанровість. Чесно кажучи, багатьом поціновувачам красного письменства не подобається, що упорядники подібних книг збирають під однією обкладинкою різножанрові твори, які нерідко відштовхують від себе низькою якістю текстів. По-друге, чомусь починається відштовхуюча дія так званого алфавітного принципу розміщення творів. А в даному випадкові такого немає. «Поезії засвічена зоря» сформувати з двох розділів. Перший створили поезії членів НСПУ, які пов’язали своє життя з Долинщиною на Прикарпатті. А другий – верифікаційні спроби людей, які не належали чи не належать до цієї творчої спілки через різні причини, але твори яких є не менш цікавими.
Автори досить часто звертаються до словесного відтворення непростих сторінок вітчизняної історії. Скажімо, Юлія Курташ-Карп шукає натхнення у минувшині і стверджує, що важливе значення має зв’язок поколінь. («Мій рідний край, що зветься Україною – не маргінальність скам’янілих баб. Це туга гнізд, спорідна з журавлиною, що обпікає крізь тонкий єдваб»). А Катерина Мандрик-Куйбіда зверталася до повстанської тематики. («До чину ми усі охочі. Ждемо на змаг – стрімке завзяття. І пломеніють наші очі: Не осоромимося, браття!») Якщо виходити з того, що пані Катерина у ті криваві роки була зв’язковою УПА, то рідність тематики є зрозумілою. Але вона також є близькою для Василя Куйбіди, Василя Олійника, Василя Щеглюка – представників поколінь, які виросли уже після вікопомних подій.
Ще один цікавий момент. Маємо в антології  ряд творів, які можна вважати своєрідними штрихами до портретів видатних осіб України. Скажімо, Олесь Дяк звертається до постаті В’ячеслава Чорновола. Невеличкий за обсягом твір імпонує мені образністю мислення («Я мав би вмерти на хресті, а став ще більше невмирущий, ні не загинув, полетів немов антоничевий хрущик»). Та не лише він один приурочує свої поетичні рядки Великому Українцеві. Поетичну присвяту маємо також у Василя Гаврилишина. «Вибух суспільний потужністю Чорновіл, ядерний здвиг у свідомостях ще туманних»). Додамо сюди приурочення рідній Долині, Ігореві Юхновському, Іванові Гелю, епіграфи з Богдана Лепкого, Павла Тичини…Але бесіда про громадянський струмінь в антології з моєї точки зору була б далеко не повною без згадок про поетичні рефлексії, про героїку АТО. Чи не найповніше висвітлює цю тему Любомир Михайлів («Отут, де кров і смерть, вогонь ув очі,На площині фугасів і ракет, Не про красу розмислює поет»). По-своєму до цієї теми доторкаються Надія Дичка, Ярослав Савчин.
Багато, либонь, варто мовити і про філософічність лірики прикарпатців, (свідомо означую їх саме так, хоч чимало авторів нині географічно відірвані від рідного краю, мешкаючи у Києві (Василь Куйбіда) чи у Львові (Олесь Дяк, Юлія Курташ-Карп, Василь Щеглюк, Василь Гаврилишин) або у Хмельницькому (Юлія Мицак). Адже багато неповторних мотивів можна знайти, приміром, в урбаністичному циклі «Змієлов» Галини Максимів. («Вбийте хтось у серце мені кулю з чистого срібла, Я…», «Вчора купила яблука Погодувати коня – Змалів він через змій міських»). Зрештою, це не єдиний приклад, бо цікавинки також знайдемо у строфах Ярослава Савчина, Андрія Яросевича. Але тут не будемо вдаватися до конкретики, а наголосимо лише на одному – на присутності мотиву богошукань у ліриці. Не дивуюся, що він є у кожного автора  по-своєму висвітленим. Знову, мабуть, маємо справу з протиставленням поколінь. Катерина Мандрик-Куйбіда, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів – з покоління тих, які пережили комуністичні репресії. Цілком зрозуміло, що ота зболеність світовідчувань відбувається у віршах з мотивами богошукань. «Хай буде так, як хочеш ти, Молюсь Тобі, мій Господи, як вмію. Дай сили честь уберегти та іншим передати мрію (К.Мандрик-Куйбіда). «У скрусі знімаю тюремний кашкет і гасне на серці жарінь. Поволі зливається мій силует з темрявою ночі. Амінь» (Зіновій Красівський), «Мамо, душе моя, Спасителя розіп’ятого рана. В промінні ваших рук Земля із попелу постане – І буде порятовано цей світ» (Ярослав Лесів). Своєрідність осмислення Божих канонів  бачимо у віршах молодших Олеся Дяка, Юлії Курташ-Карп, Андрія Яросевича. «…Ще не втихли вчорашні постріли, чорнопері не стерлися жала – гострю шаблю на поклик вітчизни непереможний як бог» (Олесь Дяк). «Все, що прошу, Боже неконфліктний: Миру, згоди й діток – За столи! І сльози… Але опісля битви, відстоявши Змієві вали» (Юлія Курташ-Карп). «…час означував простір рятунку вітром в скронях завмерло спасіння у обіймах ранкового трунку паска писанка сон Воскресіння»(Андрій Яросевич).
Не думаю, що ці рядки філософських мотивів, як і відгомони громадянської лірики, так приваблювали б без особистісності вражень. Це, до речі, більше помітно на зразках пейзажної лірики авторів антології. І знову маємо підстави говорити про різні нюанси. Та виділю з-поміж них живописання словом, яке дає змогу угледіти цікаві картинки. («Це вже не музика – це тиша, це сніг і сонячність, і синь, в якій весна собою пише щось на суворості вершин» (Василь Куйбіда). «Ця зима – як розбита скрипка. В неї марно просити пісню» (Оксана Сподар).
Окремішньої розмови, як мені здається, потребує інтимна лірика з цієї антології. Читачі, очевидно, зауважили, що навіть в інтимній ліриці поети старшого покоління є стриманими у виявах почуттів, наче одягнули мундири, ретельно застебнуті на всі ґудзики… Молоді є не такими. Вони – більш відверті у слововиявах. Скажімо, запам’ятався вірш Галини Максимів «Тисяча причин тебе любити» («Коли ти вранці одягаєшся на роботу й накриваєш мене ковдрою лагідно, щоб не розбудити,  Знай: це одна з десяти причин тебе ненавидіти й одна з тисячі причин – щоб любити»). І такі протиставлення бачимо у всіх семи  катренах твору. Щоб врешті-решт ствердити: «Знаєш… в мене немає причин ні одної тебе ненавидіти. Але є таки тисяча тисяч, щоб щиро і вірно любити!!!» Цікавими є поезії такого плану в Іванни Юрків та Юлії Мицак.
Поезії представників старшого покоління начебто протистоять їм своєю замкнутістю. Але вони є не менш цікавими. «Ти снивсь мені і я вже добре знала, що десь згадав про мене у світах… Ти снивсь мені – я все тебе питала, чому ти в снах літаєш, наче птах?» (Надія Дичка). «Притулиться ранок і знову нести Ці правила гри у розсипаний бісер Я хочу щоб поруч ось тут була ти Всім іншим шепнути «До біса» (Андрій Яросевич).
Між іншим, ці дві цитати є симптоматичними, бо знову оголюють проблему звичного і незвичного у сприйманні. Таня ж П’янкова в інтимних виявах поезії  пішла ще далі.  «Не кажи йому, як натирає синицям жменя, Як кортить журавлям в небі чиїмись бути»… «І стою навісна, зголодніла найвищих згуб…», «Цим стінам пороблено на глухоту» (цитування вдатностей можна продовжити). Взагалі складається враження, що пані Тетяна, йдучи дорогою наполегливого пошуку свого голосу, мимоволі наткнулася на шлях поезії майбутнього, де вихід на узагальнення неможливий без інтимної особистісності.
Про виражальні особливості віршів з антології. Наприклад, багатьом, безумовно, припадуть до вподоби порівняння на кшталт: «запеклися сліди на снігу, наче кров» (Ярослав Лесів), «дерева угору – як бивні забитих слонів» (Андрій Яросевич). Вражають також образні висловлювання на зразок: «ріки глибокий стяг» (Олесь Дяк), «наскрізь промокла осінь» (Юлія Мицак), «ти снивсь мені – я все тебе питала, чому ти в снах літаєш, наче птах?» (Надія Дичка), «пазухи сирого туману» (Іванна Юрків). Не залишає збайдужілим і словотворення. Чи не найбільше воно є характерним для Галини Максимів. Назву ті, що впали у вічі, коли перечитував добірку з її 17 творів. Здається, що  неологічне забарвлення мають слівця типу: «дзвонослів», «кровопалає», «тьмяномасні», «гірчичнопече», «пінопівденночервона», «привидовитка»… Не може не заімпонувати те, що поетка вміло використовує прозаізми укупі з експлуатацією рідковживаних слів та діалектизмів.
Ще одне спостереження. Можливо, воно є найбільш особистісним. Отже, мені вже не раз доводилося писати про поезію Олеся Дяка, Любомира Михайліва, вірші і повість Тані П’янкової, оповідання Галини Максимів. Час від часу зустрічав у періодиці поетичні тексти  Василя Куйбіди, Василя Щеглюка, Зіновія Красівського, Ярослава Лесіва, Ярослава Савчина. А от вірші Галини Максимів стали для мене відкриттям. Приємним відкриттям! Як і твори Юлії Мицак, Оксани Сподар, Іванни Юрків. (Часто-густо літературні критики нарікають, що сучасна письмацька памолодь якась незрозуміла у порівнянні зі старшими. Песимізм? А чи не йде він від того, що молоді намагаються йти своєю дорогою, не питаючи ні в кого про терня?)
 

                        м.Шумськ на Тернопіллі