“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
ІЗ НОВОЇ ЗБІРКИ
Із урочистої далечі тьмяного часу, із прожитих життів та прочитаних сторінок, із оберемків вітру та коливких верхів медового світла прийшло це знання: світ складається втроє, життя ходить трьома шляхами, вічність пульсуватиме в потрійній іпостасі. «Гора з горою, камінь з травою, риба з водою, три дні по три і ще по три», – ще давніше, зовсім малим, чув, як у батьковій Блиставиці «шептала» одна баба у хаті, темній і приземкуватій якійсь, і відтоді мені це «три» довіку у пам’яті. Як в пам’яті й інше, сказане Олегом Лишегою у Києві на безмежній і метафізично-млоїстій Прорізній, коли говорили про Плужника: «У нього ж завжди по три було: три книги, три зустрічі, три долі…».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ця книга писалася на перетині висновків і відлунь, відчаїв і втрат, і автор її, повсякчас вагаючись між «мовчати» і «сказати», прагнув обрати мовчання. Але це не завжди йому вдавалося. Бо війна – пані, якій не досить самих тільки обіцянок…
З огляду на це книзі випало бути структурованою в наближенні трьох сплесків текстуального досвіду: поезії, повісті, прикмети.
Бо поезія – то єдиний клейнод війни, що підноситься над донецьким степом, як його і наш порятунок і прокляття.
Бо повісті – це погук вісті. Це те, що по-вісті… Давній чи новій. Наші козацькі думи ще початком позаминулого сторіччя перші їхні збирачі не випадково називали «повісті українські». Адже вість приносять, як приносять хліб, питво, полин, покрівець, попіл… Адже в кожній вісті окрайцем тернової хустки десь промайне зблиск іншої Вісті – Благої…
Бо прикмети – це те, що лишається, коли на землі, по якій ти там ходиш, не зосталося майже нічого. Окрім них, прикмет, вихоплених із розпеченого клекоту 2022-го.
Року, який прийшов, ніби пророцтво, чи то передчасне, чи запізніле, і який триває дотепер, викотившись зі своїх дат, чисел і місяців. Прийшов і забрав із собою все, лишивши тільки дещицю пам’яти.І сни, повні рідкого вогню. І ти вмиваєшся ним, шкірою відчуваючи теплу воду літніх рік…
Олександр ХОМЕНКО
* * *
може аби знати що навсибіч
просто з одного краю до іншого
голосом птаха
за брамою світла
теракотою снів
териконів туманів
бо все що вчили напам’ять
то вени побитих доріг
під скляною півкулею неба
майже навпомацки
повалені паркани
піють десь півні
як перед світанком
пси певно чують
у клапті загорнуту кров
хоча ніч розтягнулася
зовсім на зиму і осінь
і навіть на цей понеділок
яким позначають
усі перехрестя
прийдешніх ротацій
які вже були як було
все що станеться згодом
коли просурмить
вибраний небом
чи зайшлий тепер
янгол війни й милосердя
коли падатиме освітлювальна
коли по полю
обніжками межами
по всьому нерозірваному бека
по аркушах непоквапних історій
сухих стеблах полину
йдучи слід- у-слід
поки сумнів
що щось та було
поки здогад
що щось та лишилося
мапи ветхозавітних країн
чотири русла
річок тільки тут
ще на доторк відчутного раю
із кам’янки до бахмутки
до сіверського дінця
до залізних верхів
примарного дону
а з дону додому
донеччина донесхочу донести
прозорі тіні людей
підствольники
плащиницю
окопні свічі
і воду на сім днів
перемерзлої прощі
на сім ночей
повсякчас
рятівної пустелі
груднем 2023-го, Донеччина
* * *
поки між ними всіма
і допоки ти сам
погляд крізь тьму і дощі
де світанок
загроза предвічна
бо все починають світанком
зовсім як вдома
і паморозь срібна крихка
на роз’ятренім шепоті
кожної другої втрати
тільки для тебе
і тільки для всіх
коли станеш
урівень з землею
простим та чистим
як яблуко віддаль
чи спомин
осінь споквола бреде
між залитих вітрами
грудневих доріг
на всю зиму
однаково темних
в темній траві
до бездонних зашерхлих горбів
і розкритих позицій
тут і тепер і позаду
і в інших світах
де слова
відчайдушно тутешні
просто залишені
нам звідусіль
і до крайнього виходу
тільки як дар наостанок
для семидення
всіх семи днів
цих що з першої книги буття
днів що більші за рік
не потрібний тепер
зовсім зовсім нікому
тіні продовжують тіні
до вуст що спізнали
глиняний присмак води
порухи світла
нові і старі позивні
що у норах земних порядкують
в брезент загорнувши бека
та вітчизну небесну
навпомац знайшовши
боже слави і сили
той хто стишує бурі на морі
і тримає вітрильники
в правиці своїй
той хто керує вітрами
і вказує шлях бетеєрам вночі
збережи дерево над водяним потоком
почуй голос самітника вранці
вкрий його милістю як щитом
дай йому трохи смерти
надламай її над ним
як хлібину
дай крихти з неї
порцеляновій пташці
очницям вибитих вікон
мертвому півню
живим лисицям
терпким ягодам шипшини
довгим сторіччям війни
де жити
так гостро і зимно на дотик
січнем 2024-го, Донеччина
* * *
кожен вітер загорнуто
в небо
кожна темінь рахує зірки
на узбіччях доріг
перегорнутим світлом назовні
в бездонних
сухих надвечір›ях
понизу розмов
та легкого шитва понеділка
якщо всі імена
читаються вертикально
якщо всі ріки
течуть навспак
якщо на гойдалках дитячих
тільки ненароджені
на порожніх зупинках
і в руїнах
сільських крамниць
тільки неживі
маленькі іграшки
з розбитим очима
великі сірі будинки
проваллями вікон
вдивляються в себе
щоб знову побачити
порух тіней
почути слова
що застрягли у горлі
як камінь
як сказане кимось « прихід»
бо сходи ведуть в небуття
у бетонні завали
де просто запилена втома
загорне тебе в пелену
немов немовля у колисці
так кожен ще сам по собі
під сонцем
розкритим для вибухів
вдень і вночі
мабуть зовсім-зовсім
для тебе
полишивши речі і простір
для крайньої осени
в туманах
терпкої крови
шукаючи тих
хто ходить по гострому
краю межі
цього світу і того
цього віку і віку прийдешнього
нехай вони стануть
свідками часу
чи змови земель
щоб хоч
пам’яттю трохи позаду
може завтра
просто взявшись за руки
війна і сніг
що падає рясно
на шитво рівнин
як розлита настояна тиша
обережно до пальців
до тіла
де першим пришестям
гостомель вогонь
надтріснутий ранок
розкритої прірви
пустелі та райського саду
коли все минуле це тільки
хрест- навхрест
наклеєний скотч на вікні
як віща прикмета тобі
бо усе потойбіч
київ лавра і змії
зелені вогні
бо що відтепер навкруги
в глухому од вибухів дні
якщо дерево зовсім ще ціле
… це просто про тебе
говорити під хмарами
говорити шепотом
все для того щоб жити боляче
серед інсигній царів
«мотолиг» колісниць обелісків
розбитих осколками
нош та автівок
збирати з тими
хто не розтрачує
віддати те що не брав
повернути знайдене
тому кому влада дана
на четвертій частині землі
тому хто брат наш
і спільник в скорботі
скинути з бтр-а
дари волхвів і волонтерів
для усіх позицій
потойбіч лісосмуги
для найтайнішої
з усіх вечерь
світлим дивом
затиснувши в жменю
уламок причастя
… вранці скажуть
усі чини янгольські
престоли і сили
усі з малої мінометки
усі дронщики і пророки
усе військо
архістратига михаїла
і ще ті двоє
зі взводу мтз
що всі тут такі
кожен другий
або навіть більше
і ти знову сам
тепер більший і менший
за себе самого
коли бачиш
що в небі вогонь
і рахуєш секунди
коли чуєш
що 200 чи 300
і ротом хапаєш
холодне повітря від болю
що це знову він а не ти
світ навпаки
у якому ти справжній
як ніколи доти
у якому ти живий
як ніколи після
лютим 2024-го, Донеччина
* * *
На спомин по Михайлові Григоріву – київському поетові снів, садів і вогню
…Його басовитий голос, густий і щільний, майже дотиковий, ніби з якихось бездонних глибин землі чи історії, під склепіннями кнайп і кумирень середмістя висів у повітрі гієрогліфом ваблячої таїни… Стояло безчасся початку «нульових», щось ніяк не завершувалося, щось ніяк не розпочиналося … «Вони усіх нас будуть знищувати, вони шукають час, який нас знищить…». Може, Григорів єдиним бачив справжні сни і чув тоді нашу, вже нинішню добу. Може, він єдиним бачив, як горить каміння…
* * *
може коли від початку
без меж
коли не охопиш цього ніколи
подихом прикметою
порухом складених рук
коли усього більше
за все що буде й було
бо зовсім- зовсім нічого
не лишається
разом із небом навпомацки
переставити день
випадково й навмисно
прочинити навстіж вікна
там де немає стін
понад верхами
де стеля склепіння
києве сімома водами київ
заповідь заповіту
на твердому камені
безшелесне світло
у вихорі спорожнілих віків
глина на іншому боці місяця
місяць на звороті глини
місто крізь повітря
напнутим вітрилом
над усіма горами
над замковою і щекавицею
куди синява дня
добреде десь під вечір
строжити занедбані цвинтарі
і пити з криниць
зі студеними взимку дощами
місто усіх безпритульних рік
тих рік які над землею
вони минуле
і порятунок поза водою
бо вода бачить речі
понад видимістю речей
тих рік які під землею
там під бруківкою кроком
твердою ходою мовчальниць
зі стисненими вустами
крізь усі бездонні печери
звіринецькі й печерські
крізь усіх тлінних і нетлінних
усіх хто ніколи й назавжди
зі святими
зворотнього причастя
розсипаючи клечання
зеленого жару
понад травневим травнем
понад червоною черінню червня
місто завжди більше за себе
коли поруч ліси і провалля
кущі вогняні
і пущі куди звірі
ходили колись говорити давньою мовою любови
в місті довершених снів
тільки снів бо крім них
тепер як і завжди нічого
тумани і відстань
крики птахів на світанку
повітряні тривоги
звідси і просто сюди
через усі погорілі поля
які світяться
теплим металом
у теплик вночі
бо снами приходить відчай
снами клубочиться правда
і тільки сон
кожен сон зваба
солодка зваба і прірва заразом
бо київ тримається лише снами сновиддям
і трохи
нічними прострілами ппо
бо київ він цей світ
київ більший за цей світ
він над землею
і під землею
а на землі тільки сни
сни як потоки
сни як прірви
як погляди передвістя
сни називають всі імена
потоків каміння пагорбів
там на західній стороні світу під стиглу осінь
паморозь на вікні
пережиті наосліп долі
фіранки з візерунками давніми
ніби окраєць дитинства
просто над водами
шумливим потоком
речі загорнуті в час
ніби в пелену просто і чисто
обплетені лозою
плющем виноградом
вологою зеленню зваби
стіни будинків на подолі
де скільки життів
як кроків
від сковороди
до миколи набережного
старі покинуті дворища
із вибитими вікнами
вівтарями проваль
я виноградна лоза
а отець мій виноградар
церква росте із трави
уже майже до квітки
і майже до дерева
ніби дитина яка говорить
на виріст перші слова…
увійти в те давнє коло
відновити мости
протерти дзеркала
поновити відгук
воно було воно було
воно було
це місто
береш його в долоню
і бачиш і відчуваєш пальцями
захололими на вітрах
що воно зразу щезає
що це знову сон
і котиться колом сонце
і погляд заперечує
а тільки пам’ять повертає
світ змінюють не словами
світ змінюють подихом
і трохи кров’ю
розгорнувши знову
перший літопис як знаки множення
знаки були вогняні
позаду нас десь але ми
і винуватцям нашим
і зачекай на поточному світлі там близько
де три брати і сестра їхня
місто підземних вогнів
і надземної тиші
зачини всі свої брами
і золоту і лядську
збережи зерна світу
щоб проростали вони
із захисного валу
верхнього й нижнього
із мішків з піском
для душ металевих
у безберегих снах
твого вершника богдана
і тараса-батька
і петра сагайдачного
подаруй мені подарунок
смерть у дароносиці
з перлами
із хлібом та вином
прочини для чотирьох вітрів
усі кінці землі
тут і там і знову тут
де ніч коли носить на рогачах чорне сонце
низько- низько
де небо гуде дронами
і янголами позасвіття
вино господнє сухе вино
для всіх криниць
які не викопати
для бліндажів
які не сховати
для сну
який не довершити
не сходити
бо просто шлях
просто зразу і в очі
вибух як синя лампадка
дим і гіркий і ще навіть
як трохи солодкий
потім по тілу
липке і текуче і тепле
але болю ще немає
кричить побратим
поруч в диму
ще на адреналіні
норм зможу тягнути
бо сон поміж болем
короткий як спалах
сон поміж болем
пекучий як щастя..
серпнем 2024-го, Кропивницький
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.