“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
Виповнилося рік, як у далекій Естонії пішов із життя наш колега Олег Гончаренко (1959 – 2024), здоров’я якого підірвало пережите і побачене ним в окупованому ворогом Мелітополі, звідки йому не без труднощів пощастило вирватися. Згадуючи побратима, вміщуємо спогад Олександра Божка про нашого знаного поета із запорізького краю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Останній вечір на рідній землі. Олександр Божко і Олег Гончаренко у вагоні потяга Київ – Перемишль
Холодного листопадового київського вечора я проводжав за кордон свого літературного побратима з Мелітополя Олега Гончаренка. Вранці зустрів його на вокзалі, сподівався поспілкуємось, як водиться серед колег, та з’ясувалося, що він мав їхати далі до Польщі, а звідти аж до Естонії. Тож від цього ставало сумно особливо, хоча тоді я ще не знав, що прощаюся з ним назавжди…
З Олегом ми познайомилися 2018 року на з’їзді Національної Спілки письменників, куди його делегувала Запорізька обласна письменницька організація. Тоді я йому похвалився, що до запорізького краю маю особливий сентимент, адже мій дід та батько були родом з Гуляйполя.
Так чи інакше, але відтоді ми з Олегом заприятелювали, вряди-годи листуючись через інтернет. Мені імпонувала його творча завзятість, його якась відчайдушна віра у силу слова в часи, коли відбувається повсюдна інфляція, здається, всього – культури, ідеалів, моралі, обраних нами політиків… Тож я щиро радів появі його свіжих віршів, його нових поетичних збірок, в кожній з яких він, здавалося, так квапився вихлюпнути наболіле, те, що хвилює його і бентежить. Знав я, що Олега читають не лише в Україні, а й перекладають на інші мови, ба більше – вшановують літературними відзнаками і що він налагодив творчі контакти із своїми колегами з Казахстану і Румуніїї, мовби прагнув розширити літературні горизонти далеко за виднокола рідного запорізького краю.
Зрештою, нічого дивного в цьому не було, бо відомо здавна, що для справжньої літератури та поезії зокрема не існує меж, як і поділу на столицю та провінцію, і Олег Гончаренко своєю творчістю немовби вкотре доводив цю істину. І це не могло не тішити, як і те, що степовий Мелітополь має такого митця, поета достойного, знаного далеко за межами його рідного краю. Адже, погодьмося, такі яскраві особистості як Олег Гончаренко разом із своєю творчістю приносили й приносять в українську обласну глибинку незашорений погляд на життя і світ, саме вони творять той місцевий культурний прошарок, завдяки якому місцева людність не перетворюється у безлику російськомовну юрбу, а відчуває себе невідривною частиною української спільноти. Тож коли його поетичну збірку «Серце у вогні» висунули на здобуття премії імені Павла Тичини, я як член її журі гаряче підтримав кандидатуру Олега Гончаренка, про що відразу радо його повідомив…
На жаль, війна завадила належно відзначити присудження йому премії, коли таке рішення було прийняте. Тим більше, що південь Запорізької області, зокрема і Мелітополь, опинився під ворожою окупацією у перші ж дні російської агресії. Сталий телефонний зв’язок між нами перервався. І хоч ми з Олегом і надалі обмінюватися через інтернет короткими повідомленнями, але в нашому спілкуванні незримо з’явилася та загроза, що нависала над життями українців, надто тих, які опинилися під окупацією. Її криваві реалії наочно явилися після звільнення Бучі, коли весь світ побачив, яке пекло несла з собою москальська орда. А ще історія сатанинської розправи путінських бузувірів над письменником з Харківщини Володимиром Вакуленком показала, що загарбники в першу чергу переслідували тих, хто обстоював українську мову, вишукуючи найменшого приводу для арешту. Тож, спілкуючись з Олегом, належало повсякчас тримати це на думці, аби не зашкодити товаришеві необачним словом чи дією, враховуючи що росіяни могли відстежувати інтернет та й публікації в українській пресі.
З іншої сторони, нас на Великій Україні повнило бажання бодай якось підтримати наших побратимів по той бік фронту. А тут така нагода, тож було підготовлено привітання з нагоди присудження Олегові Гончаренку преміїї ім. Павла Тичини, та коли я подав його текст голові НСПУ і головному редакторові «Української літературної газети» Михайлу Сидоржевському, він цілком слушно засумнівався, чи не зробимо ми гірше нашому лауреатові цією публікацією!? Та й сам Олег радив не «піднімати хвилю», коли я повідомив його про наш намір і ознайомив його з текстом. Тому від публікації, присвяченій Олегу Гончаренку в «Українській літературній газеті», тоді довелося відмовитися. Натомість він попросив мене подбати, щоб у зв’язку з воєнними діями і навалою орків на Київ не загубився його лауреатський диплом.
Такий ризик дійсно існував, особливо якщо врахувати, що розташована поруч з адміністрацією президента будівля Національної Спілки письменників України могла опинитися в центрі бойових дій і протягом кількох місяців в ній днювали й ночували бійці територіальної оборони, які, ясна річ, маючи суто воєнні завдання й загрози, не вельми переймалися долею спілчанських паперів та спілчанського майна. Тому я пообіцяв Олегові зберегти його тичинівський диплом до кращих часів, коли зможу не лише передати йому особисто, а й принагідно відзначити разом з ним цю пам’ятну літературну подію. Поклав диплом вдома на видноті, сподіваючись, що рано чи пізно нагода нагода для цього випаде. Пригадувалося мотто в одній з Олегових літературних анкет: «я не здамся без бою…». Та й не одному з наших письменників таки вдавалося вирватися з окупації та перебратися якщо не в Україну, то в Європу. Звісно, гірко бути біженцем, але краще вже так, аніж скніти під смердючим московським чоботом, який будь-коли може наступити тобі на горло…
…І такий день настав. Надвечір листопада 2023 року від Олега надійшло повідомлення, яке вказувало, що він перебуває в дорозі до Києва: «…Може, якщо порятує Господь, – звідомляв він, – буду в Києві (багато писати не можу. Могли б хоч коротко зустрітися і хоч забрати диплом. Чи не могли би ви прислати свій номер телефону для зідзвону, надіюсь все вийде… молюсь… З повагою. Довелося перейменувати акаунт. Так треба. Вибачте за помилки. Спішу».
Не гаючись, я скинув Олегові номер свого київського телефону, а ще через день він сповістив, що на ранок прибуде до Києва потягом Суми-Київ і просив мене його зустріти. Зачувши таке, я на радощах заходився готував для нього кімнату (на той час моєї дружини вдома не було, вона навідувала внуків, що виїхали з донькою до Німеччини ще на початку війни), накрив стола, щоб відзначити як годиться приїзд товариша та тичинівську премію, адже, хоч там як, а я був членом її журі, отож мав до неї безпосередню причетність.
Та, як виявилося, Олег планував відразу їхати далі до Польщі, а звідти до Естонії, куди перебралася раніше з онуками його донька Надія… Повідав мені про це, коли ми вже стояли в черзі до каси, де він разом з кількома іншими своїми попутниками з сумського потягу мав отримати разову грошову допомогу як біженець з окупованої України. Якихось кілька тисяч гривень, та все ж для таких як Олег це була не лише фінансова підтримка, а й, коли хочете, свого роду сигнал, який Україна подавала своїм громадянам з окупованих ворогом земель, що вона не забуває про них, не полишає їх у біді… У всякому разі саме так, як мені здалося, це сприймалося Олегом.
А що треба було придбати квиток до Польщі, то, прихопивши сумку й валізу, ми подалися через весь вокзал до міжнародних кас. І поки ми йшли, Олег розповів, що йому вдалося домовитися з двома кримськими татарами, аби ті вивезли його з Мелітополя до росії (як він зрозумів, такий був у них бізнес). За це брали тисячу доларів. І завантаживши бусик ще кількома такими бідолахами як він, півтори доби проривалися об’їзними путівцями через блок-пости спочатку до Ростовської області, відтак до Білгородської, аж поки дісталися Курщини з прикордонним переходом в Україну. Розповідав, що трясся в бусику всі ці сотні якщо не тисячу кілометрів, і не йняв віри, що коли-небудь дістанеться «своїх». І щоразу, коли вкотре проходив прискіпливі оглядини на черговому КПП, холов від думки, що якийсь самодур з російським триколором може повернути його назад. Просто так, щоб, як то кажуть, покачати права чи показати свою крутість. І тільки тоді, як вони поминули останній російський прикордонний пункт, а попереду замайорів рідний синьожовтий прапор, серце в нього мало не вискочило на радощах від усвідомлення того, що за кількадесять метрів він ступить на рідну землю…
Та ледь ми з Олегом дісталися міжнародних кас, як на вокзалі залунав сигнал повітряної тривоги. Каси відразу припинили роботу, а нас разом з іншими десятками людей спрямували до бомбосховища, на яке переобладнали станційний підземний перехід між залізничними платформами. Тиснява там виникла неймовірна, незрідка й штовханина, а серед тієї вокзальної веремії застряли ми з валізою і чималенькою сумкою… А ще ж потрібно було добути квиток, а тут ця недоречна повітряна тривого (хоча коли вона буває доречною!?)…
Виручила дівчина – чергова з жовтою пов’язкою на рукаві. Довідавшись, що Олег щойно прибув з окупованого Мелітополя і йому потрібен квиток до Польщі, взялася нам допомогти. От тоді то й згадалося, що світ, себто Київ, таки не без добрих людей. Поворожила вона щось у своєму смартфоні, набрала один номер, другий, зазирнула в Олеговий паспорт, запитала про його банківську картку, яку він зберігав обачно при собі… І поки пролунав відбій тривоги, ми вже мали квиток до Перемишля на 19 годину того ж дня. А з ним і радісне відчуття, що ти знову серед своїх, серед тих, хто підтримає тебе, допоможе владнати твої проблеми… Як потім зізнався Олег, відчуття, від якого він уже встиг відвикнути за роки окупації.
Та втома й переживання після стомливого виснажливого переїзду давалися взнаки. Я сподівався, що в мене вдома Олег бодай задрімає на годинку-другу, перепочине, але, схоже було, що він все ще перебував у тому бусику, який віз його з рідного Мелітополя у невідомість. Мчав знаними лиш тим кримськотатарським відчайдухам путівцями, оминаючи блок-пости і паспортні контролі.
– Може б ти розслабився, – казав я йому, – чому б нам не випити за те, що ти вже в Києві, в безпеці. Зрештою, за твою літературну відзнаку, друже, диплом якої ось тримаєш у руках, за твої нові книжки, які ще напишеш?…
Олег у відповідь лише знічено всміхався, обводив поглядом чуже, хоч і дружнє йому помешкання, дивився на свою потерту валізу з чималою дермантивою сумкою, які сиротливо бованіли посеред кімнати, чекаючи на подальшу тряску дорогу в далеку незнань… Казав, що розслабиться, мабуть, лиш тоді, коли опиниться у вагоні, який вивезе його туди, куди не дістануть загребущі орківські пазурі, розповідав, як пресували його в Мелітополі прислужники орди – свої й чужинецькі, погрожували, намагаючись зламати психологічно, підточити його віру… А щодо чарки?.. То чи є така чарка, яка затлумить увесь той біль, який принесла з собою ця проклятюща війна, те відчуття безвиході й відчаю, яке хвилями накочувалося на нього раз у раз за ці півтора чорно-кривавих роки?.. Та й не п’є він відтоді як заледве оклигав від інфаркту…
Що тут можна було сказати у відповідь, дивлячись на його виморене, зосереджене лице, йому, котрий думками своїми був, либонь, як не в загарбаному окупантами Мелітополі, де змушений був залишити дружину з старенькою тещею, то в тих далеких краях, що чекали на нього. Хіба що хитнути йому у відповідь головою, мовляв розумію, тебе, друже, ой як розумію…
Того сумного вечора я таки провів свого літературного побратима на потяг «Київ – Перемишль», що, як виявилося, віз його у ту незвідану далину, звідки не повертаються…
І наостанок. Вважаю доречним навести тут скрин наших телефонно-інтернетних перемовин, що зберігаються на моєму айфоні. Нехай вони по-своєму доповнять цей споминок про Олега Гончаренка, поета, що вірив у силу слова і жив цією вірою і, водночас, звичайну людину з її болями і тривогами…
18.01. 23 року.
О.Б. Пане Олеже, добрий день! Якщо не помиляюся, взавтра вручення Вам премії П.Г. Тичини? Ви в Україні?
(Переглянуто.Олег скасовує надсилання повідомлення).
О.Б. Добре, тоді взавтра матиму змогу особисто привітати Вас з Вас з цією високою поетичною відзнакою.
О.Г. Так, я в Україні, але вже майже 11 місяців в окупації. Здоров’я моє і дружини з тещою не дало можливості виїхати. А зараз Мелітополь взагалі закритий. Мені писала наша голова ЗОО НСПУ Ольга Стадніченко про все. Я їй відповів, а вона мала донести ситуацію до керівництва НСПУ. Вона мала попросити, аби диплом вислати на її адресу. Якщо ж є якась нагородна сума грошей, я попросив перечислити її на потреби ЗСУ. В разі, якщо це, з якихось причин, неможливо, можу переслати номер картки у Приватбанку і я зроблю це сам. За нагоди, хочу подякувати всім причетним до мого нагородження цією премією сердечно.
За таких умов приїзд мій неможливий в принципі. Вибачте.
О.Б. Пане Олеже, з Водохрещем Вас!
О.Г. Зі Святом Водохреща і Вас!
- 01. 23.
О.Б. Пане Олеже, на вебсторінці в Миколи Гриценка розміщений фоторепортаж про вручення премії.
О.Г. Дякую, зараз пошукаю.
О.Б. Надіслав Вам фото через КП дружини, бо в моєму технічні проблеми з пересилкою і сканом.
О.Г. В месенджер нічого не прийшло. Спробуйте, будь ласка, на пошту.
(Олег скасовує надсилання повідомлення).
О.Б. Олеже, щойно надіслав на Вашу пошту з КП дружини.
Не пройшло, повернулося.
Давайте поміщу на Вашу сторінку Фейсбука.
О.Г. Дякую. Оскільки ваша дружина не є моїм другом на ФБ, месенджер не висвітив пересилку. Проте я все таки віднайшов. Дякую ще раз. Вибачте за клопіт. Принаймні, про всяк випадок у вас буде моя електронна адреса.
Не треба. Все добре. Не будемо поки що піднімати хвилю. Так безпечніше.
О.Б. То не треба пересилати на Вашу сторінку?
О.Г. Не треба. Не будемо піднімати хвилі, заради безпеки. Я вже скачав фото. Дякую.
20.01.23. 22:57
О.Б. Гляньте на мій пост, там про Вас.
21.01.23. 02:20
О.Г. Приберіть будь ласка інформацію про мене. Особливо про Мелітополь і моє в нім теперішнє перебування. У них є люди, які моніторять ФБ. Це може для мене дуже-дуже погано закінчитися.
21.01.23. 03:07
О.Г. Я ж просив не піднімати хвилю. Як можна берегти себе за такого інформаційного вкиду?
21.01.23. 04:39
О.Г. Там не вистачає лише точної адреси для ФСБ…
21.01.23. 09:15
О.Б. То, може, прибрати? Тому я Вас і попередив.
Тоді я обмежу коло можливих переглядів лише собою або зовсім зніму.
Як скажете.
Матеріал я зняв.
21.01.23., 09:51
О.Г. Дякую. Певне клятий інтернет тут чинить такі жарти. У мене моя відповідь «Не треба, не будемо піднімати хвилю, заради безпеки» проглядається. І це вже не вперше.
О.Б. Так, Ви маєте рацію. Але з іншої сторони, маємо ж не забувати тих, які там.
О.Г. Таке вже було в Чехії. Тому це завжди ризик. Та, може, минеться. Бог з нами ж. Не ображайтеся тільки, прошу вас. З повагою сердечно.
От і зараз бачу, бачу, до мене ваші повідомлення на телефон не доходили. Тільки зараз проявляються в комп’ютері. ВНП, мабуть, треба перезавантажувати, або й міняти на якийсь інший.
24.02.23. 08:02.
О.Б. Олег, привіт! Як ти? Тримайся!
О.Г. Тримаюсь, Олександре. Працюю. Чекаю. Надіюсь.
24.11. 23., 21:17
О.Г. Пане Олександре, доброго часу доби. Може, якщо порятує Господь, буду в Києві (багато писати не можу. Могли б хоч коротко зустрітися і хоч забрати диплом. Чи не могли би ви прислати свій номер телефону для зідзвону надіюсь все вийде… молюсь… З повагою. Довелося переіменувати акаунт. Так треба.
Вибачте за помилки. Спішу.
О.Б. Добрий вечір, пане Олеже! Мій телефон… Буду радий зустрітися з Вами. Щиро, Олександр.
О.Г. Дякую, дасть Бог.
03.12.2023.
О.Г. Доброго ранку, шановний пане Олександре. Більш-менш нормально дістався до доньки в Естонію. Нарешті спромігся відродити мобільний зв’язок. Це мій аккаунт у Вайбері. Сюди можна писати і дзвонити. Дуже хочу найперше сердечно подякувати вам за добру дружню підтримку і допомогу. Пам’ятатиму завжди. Щасливий мати такого друга. Наснаги, натхнення та Божого захисту вам. Буду завжди радий звісткам від вас. Олег Гончаренко.
18.12.23.,11:37.
Надія (донька Олега Гончаренка).
Олександре, дуже вас прошу якщо у вас є поблизу церква поставте свічку за здравиє Олега бо він в реанімаціі з інсультом
О.Б. Боже поможи, дай сил йому і здоров’я здолати недугу! Зроблю обов’язково!
20.12.23., 16:55.
Надія
Дуже дякую. Дай Боже вам здоров’я та божого захисту.
20.01.24., 21:52.
Надія
Олександре, доброго вечора.
У Олега є невеликі успіхи. Дякую вам.
О.Б. Дай Боже! Дякую за гарну звістку!
27.06. 24., 08:39
О.Б. Отримав сумну звістку, чи правда це? А якщо це так, то як це сталося?
01.07.24. 05:25…
Надія
Доброго ранку Олександре. Він пролежав у лікарні в Тарту місяців… було 2 інсульти ішемішечний і гемерологічний. Він не зміг це побороти. Урну з прахом діти привезуть після війни. 6 місяців він пролежав у лікарні.
01.06. 2024. 05:06
О.Б.Він був такий змучений, увесь як на голках, коли ми з ним зустрілися в Києві. Кажу йому, Олеже, розслабся трохи. «Розслаблюся, коли буду в поїзді на Польщу»,– відповідає… Вічна пам’ять і царство небесне поетові!..
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.