“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
(НА РЕАЛЬНИХ ПОДІЯХ)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
МАДОННА У КАМУФЛЯЖІ
Цю нескінченну вервицю історій
Несу до Тебе, Боже, на вівтар:
Цю вибілену жінку чорним горем,
Це місто мрій, що сповнене примар,
Цей зов Азову у холоднім пеклі,
Полин полону крізь кромішні дні –
Нанизую історії затерплі –
Святих світанків вогники на дні.
І тягнеться, і тягнеться шнурівка,
І в цій молитві вже оте б «Амінь»,
Та кожна розповідь – це, власне, та домівка –
Усе, що є – на кілька поколінь:
І як летіло… Як ховали бранців…
І скільки ще в Оленівці Олен…
І як ім’я доньки назвали вранці,
І скільки непромовлених імен…
А вже, коли сльозИ не втамувати,
Слова стовпіють на межі буття,
Вона звіряється:
– Та є в нас тихе свято –
У доньки ворухнулося дитя…
І ти стоїш, й душа стає бездонна,
І вже їй ані відчай, ні імла –
У камуфляжі звільнена Мадонна
Вкраїнське сонце в лоні понесла…
ЕКСТРЕМАЛКА
Вона таки доїхала до роти,
Думки роїли спритні і прості,
Бо у салоні – п’ятеро трьохсотих,
І два камікадзери на хвості…
Лише по їй відомих магістралях,
Лише по нею вбитій колії –
Так, наче марафонець у сандалях,
І наче шурхіт листя по змії…
І невідомо, хто кого вмовляв ще,
І хто кого просив на голоси –
Стара автівка, що хрипіла натще
Чи той боєць, що матом голосив?
Вставало сонце в небі молитвами,
Ворожа нечисть танула на тлінь,
А ротний вкотре лиш розвів руками,
Мовляв: ти знову з логова, як тінь?
І всі такі усміхнені і милі:
І навіть дощ, уздовж холодних стін,
І навіть куля, що пройшла навиліт, –
Усі живі – оце адреналін!
* * *
Вона не скаржилася.
Все у нас гаразд:
– Прильоти?
Ловим напрямок по звуку,
– В’язке болото?
Звісно ж, листопад,
– Позиції?
Ні сантиметра с@кам.
Усього вдосталь:
Їжі і банкнот –
Заходьте в гості,
Пригощаєм чаєм –
Солдатської зарплати
на ремонт,
Пальне і запчастини
вистачає…
Усе в нас тут
звичайне на нулі:
Життя і смерть
пульсують вічним колом –
Не куштували
навіть королі,
Як ми щоденно –
кави з кортизолом…
Усе б нічого,
тільки позаяк
Одне дістало так,
що далі годі:
Оцих мишей
нашестя в печінках
І тих щурів,
що крадуть на свободі.
* * *
Вона не молиться –
Ти відаєш, чому.
Присяде наодинці недалечко,
Загорнеться в цигарку і пітьму,
Почне з молитви –
Зайде в суперечку:
– Чому Степан?
Він був Тобі, як син.
Чому Іван?
Йому заледве двадцять.
Чому Михайло?
В матері один,
Чому Петро?
У нього тільки бабця…
Вона давно не молиться, авжеж,
Та відає душа поміж вогнями,
Що Ти і цього разу збережеш,
Бо хтось в тилу за неї молитвами…
* * *
А пес такий смішний і милий,
Як з плюшу, ластиться до рук,
Вертає посмішку і силу,
Бо з ним – без масок і перук.
Коли ти вкотре уцілівши,
Відчула смерті холодок,
Цей пес про тебе знає більше,
Як вірний друг і мудрий док!
І ти шовкову гладиш шерстку,
І стишується тремор рук,
І утихає по наперстку
В душі ракет зловісний гук,
І та підірвана машина…
І поле, по якому ти –
маленька, стомлена людина –
Могла бійця й не донести…
А пес пригрівся у автівці,
Лиш водить вухом уві сні,
Він знає, що в своїй мандрівці
Пустила півня по русні.
Що в ніч і злу, і найтемнішу,
Бог вкотре звершив диво з див:
Чиюсь молитву, наче вірші,
По міннім полі простелив…
ЯРОСЛАВНА
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає-плаче Ярославна
(Т. Шевченко)
Скотилось сонце у тумани –
Немає більше Ярославни,
Ні слів, ні сліз, ні голосінь…
Прийми її, Господь,
Амінь.
Прийми у Рай повз строгий суд –
Для неї пекло було тут…
Не подаруй потворам сучим
Ірпінь,
Гостомель,
Ворзель,
Бучу…
І стоптаний жіночий цвіт,
Дитячий відчай, чорний слід…
Дивися, світе, це твій стид –
Так виглядає геноцид:
Тиран блює свою отруту,
Бо ти йому дозволив бути!
Голубко, посестро земна,
Твої печуть аж наскрізь рани…
Стражденні наші Ярославни –
Хай помста виллється сповна.
АТЛАНТКИ
Я бачила жінок, красивих, наче зорі,
Ясних, як Божий ранок,
Дзвінких, немов кришталь.
Я бачила жінок, що в радості і в горі
Велично йшли життям,
Змагали сум і жаль!
Я бачила таких, що небом котять сонце,
В подолі носять літо,
А в пазусі – життя,
Що впевнено стоять в судьби
на самій кромці:
В шпиталях, молитвах, окопах й укриттях.
Я бачила – це ті, що гоять світу рани,
Що водять каравани,
Що мелять біль на дерть.
Я бачила – такі народжують титанів,
Таким вступає стежку поштиво
навіть смерть…
Розпечені шляхи торують їхні стопи.
В осерді у Європи
Свобда – їх яса.
Де впали рідні стіни –
Жінки із України
Наперекір недолі тримають небеса!
БУДЕННА ЛЮБОВ
Кохання під час війни –
Чим тут здивуєш?
Прикладів великої вірності
У нас хоч греблю гати:
Як чекала з полону,
Як розшукувала на полі бою,
Як вірила, що живий, а не безвісти,
Як виходжувала після поранення,
Як гордо крокує,
тримаючи за одну руку, що вціліла,
Ставши його лівою ногою
і правим оком…
Чим тут здивуєш?
Такого у нас на кожному кроці.
Прикладів втрати кохання
Теж предостатньо:
Як він поїхав на фронт,
а вона з дитиною – за кордон,
Як він назавжди зріднився
із побратимами,
а вона знайшла нормального,
не контуженого,
не пораненого,
не псіхованого
І більше вони не бачилися…
Що тут дивного?
Теж мені колізії.
Такого – через одного.
Чим тут здивуєш?
Хіба буденною любов’ю.
Їй не перестаєш дивуватися
з дня у день:
Як вона, ніби увімкнена у мережу,
бо вже три тижні із ним немає зв’язку,
продовжує вставати вранці,
хоча давно вже не спить ночами.
Продовжує ходити на роботу,
вникати в робочі питання,
робити з дітьми уроки,
врешті – просто нормально
розмовляти з людьми.
Чи як вона
продовжує прибирати дім,
варити щось смачненьке,
прасувати одяг…
Врешті-решт – просто мити волосся
і залишатися красивою…
Чи як він, набачений крові
і людських трупів,
відірваних кінцівок побратимів
і голів ворогів,
Повернувшись з позицій
в обледенілих штанах
по коліна в болоті,
з вигорілою вщент душею,
Набирає її номер
І так безпафосно каже:
Привіт, як ти? Як малий?
Що там у вас, світло не вимикають?
Така звичайна буденна любов,
Що пахне життям до війни,
Що залишається острівцем безпеки,
Що в цьому танці смерті
повертає їм обличчя нормальних людей,
Дивує щоразу.
Коли ловиш її усміх
на міцно стиснених вустах,
Коли вловлюєш, як вона бринить
у ледь стримуваному тоні голосу…
Така звичайна буденна любов…
І хочеться жити.
ДІВЧАТАМ
Дівчата, а пам’ятаєте,
ті весни, що до війни?
Коли нам серця не краяли,
ні сум, ні чуття вини,
Коли ми сміялись голосно
без домішок каяття,
Без докорів, болю совісті
квітчали своє життя?
Й душа озивалась трепетом
на проліски у руці,
Раділа весняним леготом
синиччиному «ці-ці»,
Й хотілось нового шалика,
й веселих підбор у такт,
Щоб світ любувався здалеку,
під кроком дзвенів асфальт…
А нині четвертий березень
маскований в камуфляж,
І серце – підбитий селезень,
і совість – суворий страж,
Бо в стрічці твоїй гойдаються
свічки і святі жалі,
І може в ту мить здаватися –
все втрачено на землі.
Та я у жіночій ніжності
не зраджу свою весну,
Я вишенькою – для стійкості,
я словом – у борозну,
Я пролісками на згарищі,
Крилом, що домів несе, –
Цій лютій війні на заздрощі
Світитиму попри все!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.