“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
Сторінками «Кримського літопису» (Київ, 2023)
В’ячеслава Гука я відкривала разом з Ігорем Калинцем чи радше з Марією Шунь й Оленою Кицан – упорядницями антології українського верлібру «Ломикамінь» (Львів, 2018), на сторінках якої ми були надруковані. Отже, це відбулося щойно 2018 року, наколи поет мав уже кілька книжок (Щоправда, перші його поетичні збірки побачили світ у кримських видавництвах. Але навіть книжки, видані в Києві, хоча їх наклади в рази перевищують «львівські», таки не доходять до зацікавленого читача. Зрештою, поезія апріорі елітарна, отож філософська, психологічно-драматична лірика В’ячеслава Гука не приречена на популярність). Це були поезії-спомини про втрату батька, непромовлені розмови з ним, ненаписані листи. Власне ці поезії здобулися тоді високої Калинцевої оцінки, яка винесена на обкладинку «Кримського літопису». Але подам це в ширшому контексті нашої тодішньої розмови з поетом-дисидентом, автором «Верлібрового вироку»: « – Отже, поет спротиву, Митуса, відбувся. А наступний знаковий хто? Новітній. – Не знаю. Є дуже різні поети. Є постмодерні, здатні на всякі, часом нездорові, непристойні моменти, але є щось цікаве, фантастичне, та вони не є символом сучасної літератури. Бачите, я вважав, і зрештою й Антонич і Гарасимович, що поезія має бути гарною, що це поезія ідеалістична, вона має само по собі бути чистою, до певної міри божественною. От недавно прочитав прекрасну поезію невідомого мені поета, він з Криму – В’ячеслав Гук – надзвичайна поезія, давно вже такої не читав…».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Втрата рідних у Гуковій поезії нерозривно пов’язана із втратою рідного дому. Відліком його літописання є прощання з Кримом. У цих текстах розлито безмір самотності, яку увиразнюють туга за втраченим коханням, за щемливим запахом рідної домівки, за минулим часом, спогади, що зберігають безліч деталей: дерев’яне крісло на кримській веранді, лава на безлюдній залізничній станції, очікування в станційному буфеті, прощання. Ці емоційні сюжети затягують і, незважаючи на розлогі рядки й епічний тон цих віршів (як того вимагає літописання), поезія В’ячеслава Гука наповнена внутрішньою експресію і динамікою, ледь стримувана вивіреним словом, – непередбачувана. Адже в кожному наступному рядку може «вистрілити» несподівана метафора – і тоді все зміниться: час, події, людські стосунки, пейзажі і навіть камінь, під який вода не тече. А тим часом – «життя, як пісок, що тече крізь розтиснуті пальці».
це були дні, у яких поцупили втрачений час, де в кімнатах
чи не кожна річ ставала особливою і навік западала в серце,
він вперше осягнув межу почуттів, як загубленої землі тишу,
наче відганяв тяжку дрімоту, проте боліла йому та втрата,
яку спізнав і що колись пташиним криком уві сні озветься,
сніг присипав його капелюх і пальто, ніби траву торішню.
Проте саме тоді, очевидно напередодні від’їзду, поет відчув «велич самотності» (!) Кажуть, що самотність – розкіш для поета, але поруч є ще звичайна «болюча людська самота», яка також болить поетові, бо він наділений хистом відчувати чужий біль, і є ще «самотність, як холод порожнього ліжка, яке залишила жінка»…Самотність має безліч відтінків…
пустельна й закрижаніла земля колишньої його батьківщини,
вигоріли під сонцем нескінченні поля – засаджені кукурудзою,
гарячий дух літа й тяжкий спокій землі – воскресали у пам’яті,
він пам’ятав запах її волосся й незглибиме дно її чорних очей,
що зберігали сум і жахне незбагненне одкровення самотності.
він писав їй у давнім листі: я люблю тебе, але обираю свободу,
лист надійшов у порожній будинок, який сховався за пагорбом,
можливо, усе життя він шукав себе в цілковитому усамітненні,
але даремно жадав притулку там, де замерзала вода, де гніздо
порожнє дикого голуба навесні розмило дощовими потоками.
Але цей (жорстокий, егоїстичний, вимушений?) вибір не приніс йому щастя, бо:
…уже втрачене назавше, таке незбагненне й близьке їй і йому, –
як осягти усамітнений світ речей, де повільно гине людина?..
Самота, додана до любові, все одно залишається самотою…
Все це таке особисте і водночас суголосне з почуваннями тисяч людей сьогодні, які розлучаються, покидають свої домівки й могили рідних, але зберігають у серці спогади – це їх тримає при житті.
Йому снилося кримське дитинство, корабельні щогли
вранішня пристань, цеглові будинки й осінній сумир,
неначе світ відбивався у схарапуджених снах святого
Франциска й крижаною водою вдосталь уста живив.
За світовідчуттям, чи радше за гострим відчуттям нинішнього часу втрат і переміщень, із цією поезією споріднені вірші Інги Кейван з її нової книжки «Діти Беслану» (Чернівці, 2023), де є такі рядки: « Слухай, Як світ мовчить. Усе спаковане, Всі валізи стоять в коридорах Німих». (Авторка переконана, що події Революції гідності, анексія Криму були лише логічним продовженням бесланської трагедії – цинічного злочину Путіна, на який світ закрив очі. Ми всі стали дітьми Беслану… За аналогією, книжку Гука можна було б назвати «Діти Криму», адже саме Крим став першою жертвою цієї війни і символом відходу з рідної землі, образом покинутого раю, який ще довго буде кровоточити в серцях його колишніх мешканців. Власне із втратою рідного Криму загострилося й сирітство В’ячеслава Гука та відчуття екзистенційної самотності поета.
Або, даруйте за глибший екскурс в історію літератури, – настроєву тональність «Кримського літопису» певною мірою можна порівняти з поезією часів Першої світової війни Степана Чарнецького з його «антивоєнного циклу», яка пахне свіжою… ні, не кров’ю, а «ржою утоми», смутку, і не чути в них гуку гармат, лиш «часом бездомний вітер-волокита задзвонить в шиби загубленого в полях шпиталю: «Чи знаєш сум шпитального склепіння, Де визирає біль зі всіх сторін? А в воздусі дрожать самі терпіння І зимна смерть чаїться коло стін»…Образ шпиталю як місця людських страждань відображено в Літописі опосередковано, через особистий досвід ліричного героя…
Він зважився написати їй листа в останню чверть вистражданої зими,
коли лежав у лікарні і тримав у руці хустинку, щоб спинити кровотечу, –
геть виснажений, зі страшенно вихудлим тілом і надсадним голосом –
йому снились качки в ополонці бродячої осені й колодязь сивої води,
він намагався зробити так, щоби сльози заспокоїли порожнечу душі.
Можливо, ніщо так не об’єднує людей, – як…
втрата – це єдине, що тримає на цьому світі, єдине,
що єднає назавше грішне й святе, людське і Боже,
між теперішнім і минулим –
Це вже з нових віршів-розмислів В’ячеслава Гука.
Тісний томик Гукової поезії прагне розірватися, словам і зазвичай широким рядкам тут справді замало місця. Окрім цього, томик (том) – це лиш частина масиву поезії. Очевидно, кримський літопис продовжується – за законами жанру, і він буде писатися аж поти, поки люди не повернуться до своєї ойкумени.
Вагота Гукового слова у наскрізному часопроминанні – у пережитті кожної його хвилі, сповненій страждань і любові, і співчуття. Ця поезія спонукає нас переживати власні життя, прислухатися до своєї душі й шукати рятівні слова, подібно до поета, коли він
…прагнув відчути мить, сповнену тривожного існування, прагнув іти
сліпма в суцільній імлі, щоб відродити у свідомості живодайні слова.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.