“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
Минеться. Цей біль минеться. Будь-яка рана з часом затягнеться. Залишаться шрами – та більше не на тілі, а на душі. Шукаючи винним когось, щоб виправдати себе, звалюємо все на магнітні бурі, тобто на космос – він же однаково десь далеко, з нього не спитаєш… А халабуда запитань все збільшується і збільшується, а вітри крізь її щілини – то мусони, то пасати. Хто ж в них вистоює, виживає?.. Як не дивно, є такі.
Ця історія – як зболений нерв…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В кожному столітті, кожному витку часотворення є злети людських доль і падіння. Є такі, що варті написання книг і створення фільмів, а є ті, про які ніхто ніколи й не згадає, а з часом вони переростуть у майбутнє чиїмось спогадом-переказом – як легенда.
2022… 2023… В Україні йде війна, страшна, руйнівна. Сусід, що звався братом, став катом. Вороги знищують усе. Ні, це не вистава в театрі бойових дій, це – криваве божевілля в центрі Європи. Це – катаклізми розумової системи інородних особин. Кричить кожен із нас, кричить земля, кричить небо, і навіть сонце протестує криками-вибухами, кричить Космос чорними дірами, небезпечними астероїдами. І в цей час хтось без роздумів іде воювати, захищати рідну землю, а хтось пише нові реформи для розбудови держави, хтось від ранку до ночі волонтерить, вболіваючи за долю рідних, а хтось підробляє документи синочкам для виїзду за кордон або маскується, щоб вичекати, а потім – по ситуації. Римський Колізей «відпочиває»… І хоч руїни – свідки, вони, на жаль, вічно мовчазні…
Ой… як же боляче… В грудях, в голові, в кістках… Кругом. Його не цікавить уже ніщо: ні який день, ні який рік. А навіщо? Найдорожче – втрачено, забрано ворожою ракетою, в одну мить… Для чого він залишився живим? Як все це витримати, пережити? Боже, де взяти сили? Де знайти ліки для зцілення зраненої душі? Він втратив кохану дружину і донечку-сонечко… Кляте залізяччя протаранило, посікло, порізало, спалило живцем. Тепер його серце – як згусток болючого крику.
А світ дивиться, мовчки співчуває, лайкає, заробляє бали… Для чого? Для дальшого «примирення-замороження» чи знищення? Невже світова спільнота переодягнулася в костюм фрекен Бок і тихенько підспівує: «А-ля-ля-ля-ля-ля… А я сошла с ума…»? І як все це може відбуватися в 21 столітті – в часи розвиненої цивілізації і технічного прогресу? Невже це – не кошмарний сон?!.
Він буде ще довго сидіти на цих руїнах свого життя. Ніхто й не зверне на нього уваги: рятувальники розбирали завали, пожежники намагалися гасити залишки смердючих клубків, поліція складала списки мешканців… Все сіре, пекучо-дратівливе. В його голові ніяк не вкладалися ці чорно-білі кадри замість недавніх кольорових. Розбитися, розлетітися на друзки не дав потік живої енергії від домашнього улюбленця. Це єдине, що в нього залишилося. Собака, здається, усе розумів, його очі були наповнені смутком, він ніби злився в одне ціле з господарем у цьому горнилі біди і страждань. Горе, перемішане міксером думок, не відступало, а навпаки вмостилося добряче біля його серця і напросилося без дозволу поводирем «мертвого» рицаря, який не хоче в цьому світі вже нічого, і не знає, де взяти сили, щоб якось іти далі.
День тягнувся вічність, а ніч – дві вічності. Він ще не отямився, сліз не було на очах, вони залили цілим океаном його душу, і тепер вона – як Ноїв ковчег: ніби є, але ніби й нема – лише порожнеча…
Здавалося, гірше вже не буде. Та нелюди підірвали греблю Каховської гідроелектростанції, і вода плин за плином поперла, підминаючи під себе рухоме і нерухоме. Це – жива смерть. Він зрозумів, що часу на роздуми обмаль: треба забиратися геть. Люди, знервовані, заплакані, перелякані, чекали наступного евакуаційного автобуса. По приїзді всі кинулися пробиватися в середину, боячись не встигнути залишити це рідне, а тепер страшне місце. Ось вже і він біля самих дверей. Враз перед його обличчям з’явилася рука, що перегородила вхід до салону. Він тупо мовчки дивився на незнайомого чоловіка, не промовивши ні слова. Купка незадоволених, відчувши силу напору на одного, агресивно наказала відійти, бо з собакою не можна. Аргумент один: якби був намордник, то ще б подивилися… В цю мить очі розбитого горем молодого чоловіка мали такий самий вигляд, як очі його чотирилапого. Обоє відступилися і попрямували вглиб вулиці. Їхні силуети, як тіні безвиході, нікому не зворушили душі, бо в кожного відбулася маленька втрата чогось совісного – чи то через страх, чи то через моральний стрес. Хто знає…
Про який намордник він міг думати, коли всередині все вигоряло від непоправної втрати найдорожчих людей, коли серце краялося навпіл, коли дихання завмирало і клубок ставав у горлі. Так, задля безпеки людей, його собаці був потрібен намордник, а от ті звірі-іроди, що розкрили свої скажені пащі на нашу землю, мають вроджені намордники – для совісті, щоб легше проходити атестацію на вбивство. А як же Божі заповіді?..
Вони просто пішли, не оглядаючись назад, де залишився лише міраж щасливого минулого, а попереду – фата морґана, але робити інтермецо їм зараз не під силу: те, що відбулося в житті цих двох, людини і собаки, в історії суспільства називалося б армагеддоном, в якому нема місця тихого, спокійного, щоб сісти і поринути в роздуми, насолоджуючись красою ланів, лісів, ловлячи себе на думці, що ти щось та значиш у цьому просторі, що, зливаючись з природою, ти змінюєш і її, і себе, складаючи пазли щастя. І ти будеш розуміти, що саме в цьому і є суть життя.
Рух транспорту не зупинявся: шуг-шуг-шуг… І ніхто не знає, куди йдуть ці двоє, і нікому немає до них діла. Вони – як герої повісті «Старий і море»: теж опинилися серед хвиль незрозумілого, страшного безміру… І вихід один – боротися: рухом тіла, рухом думок, рухом повітря. Нога за ногою, думка за думкою. Внутрішній розпач, що збільшився вдесятеро, мовчки розгладжувала дорога; миготіння будинків, машин, людей, дерев – як спецефекти у фільмах Параджанова чи Іллєнка… Тільки коли почало вечоріти, зрозумів, що треба десь переночувати. До когось проситися не зміг, тому, запримітивши неподалік села стару ферму, попрямував туди. Приміщення стояло пустим, без вікон, без дверей, але були стіни і дах. Зібравши якогось хмиззя, примостився в кутку, обнявши однією рукою пса. Обом буде тепло, не змерзнуть. Дістав з кишені корм, який купив напередодні, насипав собаці, а сам ковтнув води з пляшки. Туман в голові був страшенно важким, давив і давив, а тіло, як та автівка з металобрухту, яку зараз розчавлять, спресують – і… За що це йому? Як жити далі?..
Тепла шубка друга вкрапляла в зранені клітинки чоловічого тіла мікроенергію заспокоєння – і на мить стало краще, повіки повільно опустилися і туман з гіркого перетворився на солодкий. Ця картина була б добре зрозумілою Шупляку: одиноке поле, пусте колгоспне приміщення, дві цятки живої природи, два серця – на весь Всесвіт, що зараз погойдуються на старому возі по Чумацькому Шляху… Скільки ж тисяч-тисяч переїхало вже цим Шляхом – знедолені, обмануті, зневірені, вмираючі від спраги правди, від голоду честі, від караванів брехні, від карнавалу зброї… А скільки ще переїдуть… цими зоряними дорогами крізь холодні айсберги зневіри і зради. Можливо, щоб не такі страшні були ті холоди, і світить Сіріус («Собача зірка», Альфа Великого Пса) – найяскравіша зоря у нічному небі. Вона випромінює в 20 разів більше енергії, ніж Сонце. Збіг чи Знак?.. Адже в даний момент для зраненого горем чоловіка саме його пес-супутник є джерелом підтримки життєвої енергії…
Ранок прохолодними руками покликав наших мандрівників поневолі в свої обійми. Не опиралися, піддалися, і неквапом рушили вперед, по битій дорозі. Внутрішня злість виростала все більше і більше, стиснуті уста не мали наміру розтулятися. Пес – як покірний слуга: ні звуку, він все відчував, по-своєму. А до чого тут якісь слова, коли все запеклося вогнем болю, всі букви, звуки втратили значимість, наче і вони облилися страхом і відчаєм.
Доля? Вона все розписала наперед, чи – будь-що-будь?! Справді, вона – непередбачувана. Може підняти людину на вершину з прірви чи вирвати з тенет, здавалося б, неминучої смерті, а може навпаки забрати все найцінніше і враз позбавити життєвого сенсу. Ми не знаємо, що може трапитися з нами наступної миті. Формула виходить така: абсурд плюс безумство – буде реальність. І сьогодні його реальність – це триста гривень на корм для собаки і пляшка мінеральної. І ця реальність поруч з ними, і від неї їм обом не краще і не гірше. Але вона має більший простір вибору, на відміну від них.
Другий день втомив їх сильніше, тому довелося залишитися на нічліг біля річки, коло старого дерева. Тут хтось бував раніше, бо видно залишки від багаття, прим’ята трава. Скупалися в річці, хоч вода не така, як в липні, але від дорожньої втоми це було необхідністю. Правду кажуть, що вода заспокоює. В скронях відчув легкість – і задрімав…
…Тоді вони втрьох відпочивали на березі Чорного моря.
Кохана любила називати його альбатросом, тим самим давала йому зрозуміти, що він такий же гарний і мужній, як цей білокрилий птах. І хоч над головами кружляли чайки, але змісту слів дорогої людини це не змінювало. Її очі, руки, волосся, її ніжно-ласкаві слова дурманили його з ніг до голови. Він купався в хвилях її любові, дякуючи Господу за кожну мить… Молоді батьки – на сьомому небі від щастя. Їхня маленька принцеса була такою красивою, веселою, такою… Була… Були… По щоці покотилася сльоза… Сон не хотів бути сном, а біг наввипередки з дійсністю, заселяв у його мозок білу журбу з чорною печаллю…
Маршрут прогинався під ногами і лапами, викарбовуючи візерунки їхніх переживань, а дорога сірою змійкою слухняно повзла поруч. Кожен слід, як відбиток минулого, був чимось схожий з відпечатком ніг вимерлих динозаврів. Були такі – і нема, і загадка – у вічність… Невидима стіна горя відділила його від всього світу, він не знає поки що, чи зможе зрушити колись її. Вона чимось нагадувала Стіну Плачу, але там кожен залишає записку-прохання, а тут – не залишиш… Хіба що душі своїй, але вона і повинна буде прочитати, і – дати відповідь… чи допомогти. Як? Коли вона сама – вся в ранах, і теж чекає порятунку…
Йдуть, ідуть… Ніхто зі стрічних ні слова, ні півслова, ні запитання… Певно, тому, що і в них – стіна…
Третій день неусвідомленості того, що діється. Яка ж ця дорога життя болюча. Але в кожного вона є, і в кожного по-своєму скорботна. Не падати духом, триматися – це все, що йому залишалося. Недалеко від дороги у видолинку наші «піхотинці» зробили свою тимчасову базу. Все тіло нило, давала взнаки про себе втома. Нічого, вони витримають, назад ходу нема. Рано чи пізно всі дороги десь сходяться… Дивлячись на пса, що після тяжкого дня ще бадьорився і ластився до нього, безперестанку виляючи хвостом, тим самим показуючи свою радість, що його не кинули, не залишили, чоловік по-справжньому відчував свою потрібність цій розумній і вірній тварині. «Тримайся, друже, ми з тобою сильні, і цю дорогу здолаємо… Така доля випала на наші плечі, а від долі не втечеш. Так казала колись моя бабуся. А вона була дуже мудра жінка, і ми всі її любили. Розповідала нам, малим, які тяжкі часи вона пережила – і війну, і голодовку, і перебудову з їхніми дурними купонами; сама – маленька, худенька, а така сильна… І ми з тобою будемо сильними, і будемо йти тільки вперед!..»
Сонце світить усім однаково, і всі беруть його енергію, але чому не всі перетворюють її в добро? Тільки в казці можна було б сказати Сонцю: одним світи, а іншим – ні, бо вони того не варті. На жаль, життя – не казка, хоч діти в дитинстві вірять у дива.
Промінці нового дня обняли своїх підопічних і впевнено повели вперед, наповнюючи їхні зболені серця бажанням жити. Здалеку вони нагадували два маятники, які впевнено і несхибно погойдувались в мовчазному просторі запитань-прощань-прощень…
Нарешті вдалині показалася синя смужка з біленькими літерами. Глибокий вдих – і видих… Слава Богу! Їхній п’ятикратний «марафонський біг» з Херсона до Одеси пройдений! Вони це змогли. І ще зможуть багато чого.
Головне – вірити. В перемогу, в добро, в майбутнє світу – з совістю без намордника.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.