Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Закінчення. Початок
Гончар болісно пережив цькування «Собору». Це була його незагоєна рана. Рана та кровоточила упродовж багатьох років. Навіть через два десятиліття згадував про «Голгофу «Собору». Як і про «чорний шамотизм» та черговий сплеск репресій. Зворушений теплим відгуком на «Циклон» маршала Будьонного, зауважить: « Взагалі в Москві мені зараз набагато легше дихати, ніж на Україні, бо вдома почуваєш себе зацькованим серед гадючого сичання собків, чалих, наклепників та провокаторів. А тут тебе оточують люди. Вчора мав розмову з Федіним, Тихоновим. Вони виявляли повагу і доброту».
У попередньому записі – той же мотив. Але стосовно Яновського: «Якби не росіяни, заклювали б тоді Яновського свої провінційні круки разом з його «Вершниками». Як заклювали перед тим «Чотири шаблі», що й досі їх не відклюєш. Все вирішило обговорення «Вершників» у Москві в 1935 р.». Це з нотаток за 1972р.ончар болісно пережив цькування «Собору». Це була його незагоєна рана. Рана та кровоточила упродовж багатьох років. Навіть через два десятиліття згадував про «Голгофу «Собору». Як і про «чорний шамотизм» та черговий сплеск репресій. Зворушений теплим відгуком на «Циклон» маршала Будьонного, зауважить: « Взагалі в Москві мені зараз набагато легше дихати, ніж на Україні, бо вдома почуваєш себе зацькованим серед гадючого сичання собків, чалих, наклепників та провокаторів. А тут тебе оточують люди. Вчора мав розмову з Федіним, Тихоновим. Вони виявляли повагу і доброту».
Той рік мені упам`ятку. Я бився над номером «Кіровоградської правди», присвяченим 70-річчю Яновського. На урочистості прибула до Байгорода (так Яновський опоетизував Кіровоград) група письменників з Києва. Я зайшов до готелю, аби взяти у Гончара інтерв`ю. Пояснив мету візиту і тут же запитав: «Яке місце посідає Яновський в українській літературі?»
«Відомо яке, – Гончар холодно подивився на мене, – класик». «Але ж ви твердили й інше» – кортіло мені заперечити, бо згадав його критичні стріли у бік учителя. Мабуть, вигляд у мене був розгублений. Гончар м`яко усміхнувся: «Давайте вчинимо так: ви лишіть свої запитання, а я увечері на них відповім. Анкету заберете завтра».
Після тих відвідин я дійшов висновку: Олесь Терентійович не любить імпровізувати. Зараз же думається, що то був ще й застережний жест. Автор крамольного «Собору» побоювався, що його слова перекрутять. Рік випав важкий для української культури. І для нього теж. Але степовики вшанували земляка достойно. Гончар занотує: «Молодці кіровоградці. Тепер поряд з хутором Надія, цим орлиним гніздом корифеїв – виріс ще один культурний осередок – меморіал Яновського»,
Щодо «критичних стріл». Факт відомий. Єзуїтська система, вміло маніпулюючи, нацьковувала молодих літераторів на відомих попередників. Найкраще надавалися для цієї акції заслужені фронтовики Микола Руденко і Олесь Гончар. Тятива лука, натягнута закулісними майстрами, спрацювала. У бік Рильського і Яновського полетіли стріли. Спробуймо це зрозуміти. З урахуванням молодечого максималізму і загального психологічного клімату тієї пори. Ким був для старшого сержанта Гончара, який ще не оговтався повністю від пережитого на війні, Каганович? Гончар сам відповів на це питання: соратником Сталіна. А тепер уявімо собі сказане письменником. Чеше цей соратник українською, шпарить напам`ять цілу сторінку з Коцюбинського, а потім розповідає, як товариш Сталін, проводжаючи його на Україну, узяв зі столу «Новый мир» і запитав його, Кагановича, чи знає він письменника Гончара, автора оприлюднених у журналі «Альп»? Як не втратити відчуття реальності після окопів та концтабірного пекла. Невдовзі молодому письменникові випаде побачити Кагановича в ролі погромника Рильського. «Червонопикий, розлючений, як різник, метався по сцені, лаявся, а Хрущов сидів мовчки, ніяково втупивши очі в стіл».
В записах Гончара трапляються деталі, яких не знайти в історичних працях. «Вмирає Сталін (розповідав Микита Хрущов Бажану). (Серебряний Бор, чи що). Лежить на дивані. З соски годують. Говорити вже не може. Смокчучи соску, вказує очима кудись на стіну. Глянули, а там вирізане з «Огонька» й пристебнуте кнопками кольорове фото: з соски годують… порося».
Олесь Гончар був членом Комітету по Ленінських преміях. Набачився і наслухався там «чорних пристрастей», коли натискуються усі важелі знайомств і протекцій, коли всі політикують, ворожать, виторговують. І забувається найголовшіше – той чи той твір. Загальні міркування письменника увиразнюються при цьому забавними сценками і діалогами.
Є й інше. Реакція на симптоми зверхності і зневаги у ставленні до українців, української культури і літератури (Солженіцин, Твардовський). Ознаки цієї хвороби на її ранній стадії зауважив і в Астаф`єва.
Як громадський діяч, Гончар переймався багатьма проблемами.
«Бульдозерів більше ніж худоби, худоби більше ніж людей. Випасів нема, болота горять, гарячі суховії спалюють весь Південь. Що ж далі буде? Невже на цьому замкнеться цикл? Тривожно повсюди. Цілі моря отруєні, забиті нечистотами, непридатні для життя». Бив на сполох: Україна перерита, стирлована. Зникають озера, луги. Сліпота, очманіння, кретинізм – такі наслідки осушування боліт.
Ще коли зауважив, що цивілізація з фатальною невідворотністю несе більше злого, ніж доброго. «Кібернетика не всесильна. Виконування складних логічних операцій – то ще не мислення. То «ніби мислення». Між перебиранням варіантів електрообчислювальною машиною і людською думкою, інтуїцією, існує принципова різниця. Розумові процеси мозку пов`язані з емоціями. Без емоцій машина так і лишиться могутнім, але бездушним обчислювачем».
Це записано 1975 року. А через два роки письменник розмірковуватиме над вичитаним у Чижевського. Людина, як матерія мисляча, перейшовши високі ери розвитку, перетвориться на інший вид матерії – променевий стан. Через мільярди літ із променів з`явиться матерія ще досконаліша, «наднова людина». Та людина усе знатиме і не матиме бажань. Тобто перейде у той стан свідомості, який є прерогативою богів. Чи не приголомшливо?
В іншому місці Гончар з опертям на Ейнштейна запише, що реальний фізичний простір інший, аніж той, що нам уявляється. Він змінюється у відповідності з рухом і розподілом у ньому матерії. І плин часу залежить від сил тяжіння та їх змін.
Письменник замислюється: поглядам на абсолютність часу покладено край. А що це дало? Атомну бомбу? І констатує: «Геній пізнання поки що несе тільки дух трагізму».
Думки Гончара про літературу і її творців, про специфіку письменницької праці чи пак, як він висловився, «каторгу на творчих галерах» годилося б виокремити. Є серед них і настроєві, імпульсивні, обумовлені вчинками того чи того автора. І це природно: об`єктивних щоденників не існує.
З найулюбленіших літературних авторитетів Гончара – Гоголь. Він у нього поряд з Шевченком. До Гоголя, надто раннього, у к р а ї н с ь к о г о, він повертатиметься постійно. «Гоголь – явище унікальне, воно виникло на гребені двох могутніх мовних стихій. З їх синтезу довелось витворювати свою власну мовну структуру, вільну від усяких тодішніх правил та норм стилістики, для нього законом було єдине: найповніше поетичне волевиявлення душі». Зауважмо цю останню формулу. Вона ключ до творчості самого Гончара.
Неординарний запис від 08.04.1976-го. Італійці показали гостеві з України «Ревізора» видання 1836 р. з автографом Гоголя: «Ученнейшему мужу века от северного невежды и поэта. Н.Гоголь».
«Ученнейший муж» – кардинал Медзофанті, поліглот, який знав понад 100 мов. З ним Гоголь познайомився у Зінаїди Волконської. Факт цікавий сам по собі. Але цікава й сентенція Гончара, що подається услід за ним: «С и н т е т и ч н е б а ч е н н я / підкреслено автором –В.Б. / Гоголя /коли він описує Париж/. Навіяна вона доповіддю жінки-професора з Варшави: Гоголь, син українського степу, дивився на Петербург як на витвір диявола. Протиставляв його селу, як втіленню краси, добра, моральності.
Любив Гончар і Буніна. Подвійною любов`ю. За художницький геній і за любов до України.
Мав намір зреалізувати ідею Рильського: л ю д я н е в л ю д я х. Обмізкував навіть фабулу. Переконував себе й інших: «Людина доти несправжня, доки власними зусиллями не стане себе відкривати, щоб вийти н а п р о с т о р и с в о є ї д у ш і» /підкреслено автором – В.Б./. Твердив: «…горожанин втрачає в і д ч у т т я н е б а. А воно є як і відчуття землі». Зауваживши у своєму іменному квітні, того дня крижаного і вітряного, двох диких качок у стрімкому леті, видихнув: «Яка краса відваги, к р а с а і н с т и н к т у в е с н и».
Ще перебуваючи у розповні сил, виписав міркування Д` Аннунціо про вигасання таланту, яке може бути несвідомим. Художник потроху втрачає свій хист, але не помічає цього. Бо втрачає при цьому й критичне чуття. І в цьому жах. Маємо не одне підтвердження слушності цього твердження. Чи не тому Гончар його переказав, що боявся: подібне може статися і з ним? Хто зна.
Як і кожен письменник, він був дуже чутливий до виявів уваги до себе. Спізнавши хміль слави ще замолоду, хворобливо переживав навіть дрібні випади на свою адресу. Цією чутливістю, схоже, користалися догоджальники і кар`єристи. Принаймні біля нього крутилися і люди сумнівних моральних якостей. Тим гіркіші були прозріння. Коли один з поетів, здобувши ім`я, отримавши в Україні усі можливі й неможливі премії, подався до Москви і цинічно відгородився від своєї альма-матері, Гончар відреагував на те непримиренно-бурхливо. Не раз картав себе за довірливість. У його нотатках, надто останніх літ, похвала перегукується з хулою.
У ту пору, коли в Спілці запанували, за його словами, озлобленість, озлидніння, тупість, маразм, він занотував повчальну інформацію про японських художників середньовіччя, які досягнувши вершин майстерності і слави, змінювали свої імена. Щоб не засліпитися визнанням, не втратити внутрішньої свободи. Інформація, як засторога для себе й інших.
Щоденники Гончара – то й матеріал для мовознавців. Є там прислів`я і приказки, призабуті лексеми і словотвори, несподівані синтаксичні конструкції, фразеологізми й афоризми. Гончар реанімує і підживлює пам’ять, спонукає думати і… сміятися. У записах немало анекдотів, зокрема політичних, а тому й цінних, комічних ситуацій, усіляких придибенцій та парадоксів, «вишнізмів» від Вишні і навіть презабавний «мушкетизм» від Мушкетика.
Серед цього строкатого начиння – цілковита несподіванка: згадка про м о ю О н у ф р і ї в к у, де я вчився в середній школі. Дізнаюся, що в оний райцентр завітала якось китайська делегація. Її очільник виголошує промову китайською, а перекладача нема. І тоді місцевий начальник на прізвище Жук вихоплює з рук китайця мікрофон і починає… «перекладати». «Наш китайський друг вітає вас і каже те й те…». Слухачі ошелешені: «Жук володіє китайською!» Даремно той Жук запевняв потім, що не знає жодного китайського слова, йому не повірили. Ще довго можна було почути: «Он пішов Жук, який петрає по-китайському!»
Так, Олесю Гончару було близьким і зрозумілим усе людське. З людьми він зустрічався охоче, дорожив їхньою увагою і прихильністю. Зізнавався, що в їхньому середовищі почувається комфортніше, ніж серед колег. Зронив якось промовисту фразу: «З найтяжчих людських втрат – втрата дару співчуття. Вважай, тоді людини вже нема».
Великий дар співчуття простежується у згадках про матір і сестру репресованого Косинки, про батька Бажана, про долі фронтових друзів, земляків, знайомих. Зворушливі його свідчення про дружину, незмінну помічницю, завдяки зусиллям якої й оприлюднені ці щоденники, про дітей, онуку Лесю. Коли в родині трапилася біда, з`явиться пронизливе: «Господи, дай мені сили, щоб міг змиритися з тим, що я не можу змінити. Дай мені мужності, щоб я міг боротися з тим, що я можу і мушу змінити. І дай мені мудрості, щоб я міг відрізнити одне від одного».
Перебуваючи в Токіо, лишив запис: «Ми там, де цивілізація дійшла свого самозаперечення. Бетон, метал, естакади, гуркіт, чад. Людині готельній відведено місця менше, ніж у Шліссельбургській фортеці».
Ще до комп`ютерів і мобільних телефонів задавався питанням, що буде з людиною, яка зазирнула у безодню нових знань і явищ. Чи міг він тоді уявити, що під самісіньким серцем України – Києвом станеться лихо, яке приголомшить світ? І лихо те він, Гончар назве прелюдією кінецьсвіття?
Переживши, як і всі патріоти, ейфорію з приводу суверенітету України, з болем зауважував стрімке сповзання молодої української державності у чорториї негативу. Писав про п р и р у ч е н и й Рух, його розпад.
«Сумно дивитись, як наші гучномовні поети, вчорашні волелюби, сьогодні стають парламентськими клерками, слухняними служками при лукавому президентові». «Нардепи збагачуються. Посилено, шалено, втративши всяку совість, в передчутті, що більше не оберуть. І це з такими будувати Суверенну?»
Наступного дня доповнить запис гнівним випадом проти того, кого колись підтримував і з ким сталися зміни «просто разючі». «З`явилася вальяжність, зарозумілість, і ще, кажуть, дуже розвинувся в ньому смак до валюти, навчився, як ніхто, «доїти» діаспору. Щороку робить кілька рейсів «туди», збираючи данину із заокеанських «древлян». Це із записів 1994-го року.
Мимоволі ловиш себе на думці: а щоб він сказав зараз, коли обдерта новітніми феодалами Україна обернулася на попелюшку світу? Коли л ю д я н е в л ю д я х вивітрюється у темпах прискорення, і те, що називають мораллю, упало до нульової позначки?
Оговтуючись після інфаркту у Феофанії, яку називав обителлю смутку, він вистрелить немилосердним щодо себе рядком: «Жаль, що не одразу». А за рік потому: «Палата. Згасаю, як свічка».
Останні роки його життя були отруєні «непояснимою байдужістю держави», разючим зубожінням населення, тривогою за долю рідних, відчуженням тих, кого вважав друзями, розчаруванням в людях, на яких покладав великі надії.
Його до потрясіння обурювали вульгарні наскоки радикалів з молодіжного літературного табору на генерацію аксакалів і на нього самого. Холод. Безпісенність. Море самотності. Такий пунктир констатацій. Аж до надриву. «Як шкода усіх – до сліз, до плачу! І Валю шкода, і все моє нещасне сімейство, якому я вже нічим не здатен допомогти».
Важкий психологічний клімат не полишав його ні до того, ні після того. «Мене знову цькують. Не так чужі, як свої. Це – найболючіше. Не розуміють того, що коли я вмру, п о м е н ш а є с в і т л а н а
У к р а ї н і» /виділено мною – В.Б./.
Він мав моральне право на таку самоатестацію. Як і в кожного, у нього були свої слабкості. Він помилявся і усвідомлював, що помиляється. Але ніколи: ні в дні погідні, ні в дні розчарувань і скорбот не цурався того, що вкладається у містке поняття – українство. Почуття синівської відданості землі, яка його породила, ні, цього почуття у його глибинному вияві – не зімітувати. Воно або є, або його немає. Це розуміли й ті, хто мордував його за «Собор». Можливо, за великим рахунком, той роман був тільки приводом аби умертвити оте усеохопне, а тому небезпечне для них усвідомлення синівства.
«Чому люди дорожать своєю національністю? Мабуть, тому, що вчувають у цьому одну з найпевніших ознак своєї людської незалежності. І тому так важко викорінити національне почуття, якщо не почався розпад людини, її деградація».
Він багато що прозрів ще понад три десятиліття тому: «…наша духовна домівка – Захід. Для Сходу ми зостаємось чужі».
Ця жива вода – з того ж джерела. З н е д о п р о ч и т а н и х сучасниками щоденників 100-літнього Олеся Гончара.
Київ, «Веселка», 2002-2004
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал