“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
Догадалися, кому 75? Ні? Саме тому я й вітаю Тому Леоніда. Талановитого земляка Миколи Гоголя, родом із Великих Сорочинців. Поета, прозаїка, драматурга, перекладача, літературознавця, головного редактора журналу «Харків», який так щедро і натхненно віддає своєму краю «серце й перо».
Мені сподобалося грати наголосами на його прізвищі. Інколи ранками кортить покаламбурити. Телефоную: «Чи є вдома Леонід Тома?». Мовчання. І тоді я замість нього: «Томи нема вдома тому, бо зранку подався він із дому».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Леонід Тома І я уявляю, як цей широкогрудий чоловік важкувато ступає попід берегом річечки Бакалійки, плечі підняті, виразно сутулий, наче на його спині всівся гоголівський чорт і нашіптує йому дорогу до Петербурга, щоб оживити там уявою образи славетних українців, які жили й творили в цьому «городі безкрайому»: Шевченка і Гоголя, Євгена Гребінку і Нестора Кукольника, Семена Гулака-Артемовського і Василя Наріжного… Вкотре оглянути ті місця, де, здавалось, можна почути містичне долинання покаянних свідчень драматичного роздвоєння національних душ земляків-полтавців, яких « Імперія двоглаво розпинала» і огортав «хладний дух Північної Пальміри». Вабив Леоніда Тому образ сутулого, як і він, зіщуленого, ледве видимого в сірій мряці вічно туманного Петербурга, того, який « Божу іскру викресав з кресала// Й навколо себе він окреслив круг» у сподіванні, «щоби нечиста сила не посміла // Дворушно душу роз’їдати знов». Про нього, свого земляка, сина України Миколи Гоголя, який також родом із Великих Сорочинців, думав Леонід Тома:
Він недалеко,
на Морській конторка,
Його шинель повісилась в кутку.
І усміхом сорочинського чорта,
За хвіст він ловить
придумку метку.
* * *
Написав щойно: невже тобі сімдесят п’ять?! Не віриться. Оце зранку, як завжди – щоденно, мляво блукав конча-озерними стежками, які вже потонули у висмоктаних із Дніпра пісках, і думав про твій ювілей. Приємно, що він припадає на Благовіщення. Сподіваюся, що це величне, осяяне весняним пробудженням свято вістить про дароване тобі благо жити й творити ще багато-багато літ.
Так, друже, так –
Над Кончею-Озерною
весняні ластівки,
Трава заворушилась,
засипана пісками…
Я дивуюся, яка могутня вітальна сила природи. Насипано чотир-п’ять, а то й більше метрів піску, але із-під цієї товщі пробивається верболіз, осокори, різна трав’яна живність…
Символічний цей твій вірш. Як наша доля, наша історія засипані піском національного забуття і сорому.
Сидів зранку над твоїми книжками – перегортав-перечитував «Сорочинський зодіак», особливо «спіткнувся» на поемі «Україна в імлі», подивувався, як актуально звучить Ваш «Український вертеп» та «Українські джунглі». Зворушують образно чутливі, емоційно наснажені новелки, образки, оповіді, шкіци, історії – від «Річка пливе», «Човен», «Шестеро квасолин» до «Піскового годинника» (мудро і точно про Олеся Гончара).
Ще одну суботню годину випросив у себе, скупердяя, який має гори зобов’язань, але не має еверестів часу, на читання книжечки «Терен і лавр», порозкошував, розгортаючи на будь-якій сторінці, над «Вибраним»…
Люблю цей вірш «Дівчино, стрижена вишне…», «Цей свіжий повеневий дух…». І «Келихом повним вина…», і… Слава Богу, багато є у тебе таких поетичних «і», які мені припали до душі.
Вражений, яку величезну духовну працю довелося тобі проробити, аби створити «Андрія Первозваного». Не знаю, хто (і коли?) міг би відтворити на сцені (а ще краще просто неба) ці десять картин, які, переконаний, вразили б глядача і думкою, і словом, і величчю образного відображення української праісторії і наповнили б його дух гордістю за славетне творення на київських пагорбах могутньої християнської держави – Київської Русі.
* * *
Наші розмови й дискусії з Леонідом завжди торкаються творчих питань. Отож спробуємо відтворити віртуальний діалог.
М.Ж. Що в літературі тебе приваблює?
Л.Т. Можливість вийти за межі «лінійного» життя, глянути на процеси і явища з позицій «землі й неба», віднайти свої відповіді на важливі питання часу. І ще – повернутись у дитинство до першопочатків.
М.Ж. Твоя нова поетична книга називається «Новонавернення», очевидно ти в ній здійснюєш, оте саме повернення до першопочатків.
Л.Т. Не зовсім так, ця книга – спроба нового осмислення нашої дійсності після рашистського вторгнення. Частина віршів написана в окупації, коли на підлозі моєї квартири валялись горщики з квітами і розсипаною землею, а дощ крізь розбите скло на балконі заливав тільки-но отримані книжки роману «Батуринський подзвін». Адже ця загарбницька війна Росії – це і є наслідком того самого «подзвіну», коли зрада відчинила ворота гетьманської столиці Батурина.
М.Ж. І що ж тепер робити твоєму Небесному Чоловіку?
Л.Т. Він теж змінює погляд на сучасне людство, але не втрачає надії. Він зберігає надію для наступних поколінь, адже людство не тільки земне, воно й небесне.
ДЗЕРКАЛО І АМАЛЬГАМА
Любить Леонід Тома це таємниче слово «амальгама» і щедро використовує його як метафору у своїй творчості. Точніше, як художній прийом задля відображення потаємних закутків душі людської. Поет, прозаїк, сценарист, драматург Леонід Тома образно розставляє дзеркала своєї творчої уяви й фантазії заради відображення затаєних у людських долях, у душах людських замірів, мрій, помислів, сподівань.
О віяло розставлених дзеркал!
І кожне з них твій образ власний має.
І кожний кут, і кожний твій овал
По-різному дзеркала відбивають.
* * *
Розпочинав зазирання в задзеркалля реальності з поезії – десять поетичних збірок Леоніда Томи з’явилося від першої «Ранок» 1976р. «П’янкий вітер поезії», за його ж висловом, захоплював увагу спраглого на самопізнання митця й виносив на такі висоти, звідки майбутнє видається непевним, а сучасне – недосяжним для відтворення в слові. Але від поетичного жанру не відмовлявся, хоча ці безкінечні занурення в безодню власної душі лякали якоюсь містичною невимовністю образного осягнення душевних переживань. Та поезії Леонід Тома не зраджував і якось записав у «Пісковому годиннику»: «Поезія – моя перша й остання пристань… Я ховаюсь у її сонних античних гаях, у сорочинських тихих заплавах. Я ще довго буду жити там».
Живе Леонід Тома повнотворчо в поетичних гаях і заплавах, та все частіше «зазирає» образним оком на інші жанри – повісті, романи, п’єси…
…І оповідання. Його творчість можна означити цією метафорою «амальгама», якщо тлумачити її в переносному значенні як суміш різнорідних речей чи ідей, а в нашому випадку – як суміш різноманітних жанрів і стилів. Серед цієї суміші жанрів оповідання й новели посідають особливе місце. Як відомо, перше значення слова «амальгама» – сплав, одним із компонентів якого є ртуть. Без цього компонента неможливе виробництво дзеркал. Функцію ртуті, сліпучо-іскристу кульку якої неможливо вхопити пальцями, в оповіданнях Томи відіграють зображені ним відблиски реальності, своєрідні образи, спалахи одкровень і самосвідчень героїв, як правило, звичайних людей, найчастіше відкинутих долею на узбіччя життя. Одні його герої пориваються якимось чином або за рахунок духовних «самоспалень», чи завдяки щасливому випадку вихопитися на поверхню більш-менш пристойного буття; інші прагнуть виборсатися з морально-психологічного гетто, ще інші – навпаки, намагаються, мов равлик, заховатися у власному мікросвіті, бо втомилися, виснажилися в боротьбі з самим собою, втративши надію на самоздійснення в цьому жорстокому світі реальності. Це вони – професор з оповідання «Соломина всесвіту», Микола з «Миколиної любові», молода вчителька, в яку закохується її учень, екстравагантний винахідник з повісті «Жменя піску над океаном». Ці та інші герої проходять випробування долею, переживаючи кохання й розчарування, радість і відчай, дружбу й самотність, пекельні муки оголеної безнадійністю совісті. Повільно поринаючи в прірву морального самознищення, вони викликають співпереживання.
Це запізнілі сльози на очах пристосуванця й сексота в оповіданні «Зірок не видно», жахлива правда зрадженої любові в «Осінній горі», калічне дитя як наслідок знівеченого життя в «Чоловічку», чавунний сон зґвалтованої совісті в оповіданні «Ну, дзвони!»
Значні проблеми піднімаються в повісті «Бронзовий келих», яка кидає ретроспективний промінь у минуле століття, де юний студент намагається написати психологічну роботу під керівництвом знаменитого професора. У другій частині повісті з’являється ціла галерея персонажів з «лиховісних 90-х». Вони, як рухливі тіні при світлі «чарівного ліхтаря», сплітаються у вигадливих мізансценах, фантастично багатіють у сум’ятті соціальних потрясінь.
Головний герой – Сергій, «телевізійна кассандра» харківського бомонду проходить болісний катарсис, втрачаючи любов особисту, опановує любов-прощення.
Автор використовує різні жанри. В іронічній повісті «Гроші чорного дипломата» знову відбувається спокуса грошима. У гротесковій манері, яка нагадує швидкі зміни мізансцен вертепного театру, вияскравлюються постаті сучасної молоді, засліпленої великими й несподіваними грошима.
І тільки тітка та її улюблена коза несподіваним чином розплутують заплутаний клубок неймовірних випадковостей.
Справді, як колись занотував Леонід Тома, «сонце раю й вогонь пекла з однієї речовини». Мало, дуже мало раю в долях героїв оповідань письменника. Вогонь пекла пече в багатьох із них, але автор чи не кожного зі своїх героїв наділяє душевним світлом і теплом, пориванням до морального очищення та вірою у воскресіння духа. Леонід Тома вдало використовує такі художні засоби й прийоми, як іронія, сарказм, гротеск, його мовна палітра – повнокровна завдяки майстерній діалогічній індивідуалізації характерів героїв. Семантичне поле образної виражальності Томи-прозаїка – широке. Він сміливо ускладнює архітектоніку своїх творів, зміщуючи часові площини, майстерно переносячи героїв в іншу добу чи частину світу.
Разом з тим міцний «хребет» реалістичних деталей та ситуацій дозволяє вплітати в сув’язь містичних та фантазійних побудов ясність первинного погляду, що випливає з інтуїції душі. Образне слово, наче яблуко з материнського рушника, перекочується від земних проблем і жадань до тієї небесної чистоти, де все непроявлене стає зрозумілим і яскравим.
ПОГЛЯД ЗЕМНИЙ І НЕБЕСНИЙ
Творіння своїх художніх всесвітів Леонід Тома останнім часом передає в руки Небесного Чоловіка, який любить народжувати нові зірки, пульсування яких збігається з пульсуванням людських сердець. Із кожним народженням зірки з волі Небесного Чоловіка на землі народжується нове життя. У цей найкращий час, відчуває Небесний Чоловік, нове серце гармонізує свою пульсацію із спалахом нової зірки. Завдяки появі в небесній сфері нової зірки, народивши нове земне життя, Небесний Чоловік обдаровує окремих людей творчою можливістю переймати від нього створювані ним нові сюжети, мистецькі твори, симфонії – творити художні всесвіти.
У цьому переконався колишній вчитель, самотній, неприкаяний Ілько, до якого спустився із галактичних сфер Небесний Чоловік і здивував-зачарував золотою соломинкою, з якої видував незліченні всесвіти. Одинокий, притлумлений злиденним існуванням і нехіттю боротися за життя Ілько несподівано був ощасливлений: Небесний Чоловік подарував золоту соломину і «йому знову захотілося жити». Бо переконався, взявши в руки від Небесного Чоловіка чарівну соломину: «Ми самі можемо творити всесвіти…»
Окремо в романі «Батуринський подзвін» діють персонажі з іншого виміру. Це перш за все Небесний Чоловік, який часом нагадує Деміурга, а часом – це просто та сила, що певним чином впливає на долі персонажів реального плану. В образі Небесного Чоловіка вбачаємо вічний потяг людини до пізнання незвіданого, звернення до глибин її духовності. Небесний Чоловік виступає також віртуальним резонатором подій, що розгортаються в романі. Ближче до сил земної природи образ Лісовика та зачарованого озера, де знаходить зцілення Антон Безверхий.
У творчості Леоніда Томи образ Небесного Чоловіка з’являється не тільки в оповіданні «Соломина Всесвіту», але й в інших оповіданнях – «Жменя піску над океаном», «Маленька таємниця», в мандрівному романі «Миколині мандри землею і небом», і ось у новому романі «Батуринський подзвін».
Місія Небесного Чоловіка полягає в тому, щоб поєднувати дві духовні пульсації – небесну й земну. Знав він про межі людської думки і людської долі, бо сам створив закон невідворотності й незворотності часу. Вірив, бо знав, що духовна енергія людського серця перевершує енергію людської думки. А головне, володіє даром творення літературно-мистецьких явищ.
«Небесний Чоловік» – це успішна спроба заявити про власні ідейно-художні принципи, можливість поглянути з висоти своєї аналітичної уваги та уяви на химерний, неймовірний калейдоскопічний світ. А можливо, цей чорт-хитрун нагадає йому, застерігаючи від зваби свавільно похизуватися образним словом, заповітну настанову славетного полтавця з Великих Сорочинців Миколи Гоголя: «Небезпечно жартувати письменникові зі словом… Обходитися зі словом потрібно чесно. Воно є вищий дарунок Бога людині».
У своєму принципі «новонавернення» Леонід Тома демонструє здатність до духовного самоочищення та самозаглиблення. Його не покидають ранні романтичні устремління, але якщо раніше вони були спонтанними, не узагальнені певною ідеєю, то з плином часу з»являється образ Небесного Чоловіка, який і узагальнює і виводить на новий рівень художнє мислення.
Це особливо стосується прози, де Леонід Тома спробував свої можливості у жанрі оповідання, повісті, і, нарешті, роману. Якщо в ранніх його прозових творах: «Миколина любов», «Бронзовий келих» культивувався образ романтичного юнака, якого ставить на випроб «залізний» Харків, то вже в романах «Хрест Андрія Первозваного» і особливо в «Батуринському подзвоні» ми бачимо світ очима не тільки автора, а й створеного ним образу Небесного Чоловіка. Саме цей образ – помітний вклад Леоніда Томи в сучасну українську прозу. Це своєрідний «бінокль», який дозволяє бачити далеко, але коли його перевернути, то побачимо надумане «велике» в його мікроскопічній іпостасі. Небесний Чоловік – не Бог і не Деміург, він уособлення «людського погляду з неба», він також звільнена енергія людського єства, яке прагне поєднати земне з небесним. Це дозволяє розлущити оболонку «речі в собі», на якусь мить доторкнутися до неймовірних миттєвостей істини.
Народження художнього твору – процес, який важко виміряти простою логікою. Він починає визрівати десь на підсвідомому рівні і його перехід у площину реальності не завжди помітний навіть самому автору.
Так з’явився і новий роман Леоніда Томи «Батуринський подзвін». Очевидно, для багатьох читачів у пам’яті роман Ернеста Гемінгвея «По кому подзвін», де американський письменник взяв за епіграф слова поета Джона Донна: «Я єдиний з людством, а отже ніколи не запитуй, за ким дзвонить дзвін – подзвін по тобі». Письменник теж звернувся до цієї універсальної формули Джона Донна, щоб сконцентрувати нашу увагу на тому, що коли нація зазнає непоправних втрат, то й кожен її представник відчуває це на собі. Очевидно, падіння козацької столиці Батурина – це страхітливий провал української нації, яка була на порозі створення власної незалежної держави. Зусиллями гетьмана Івана Мазепи та його соратників були створені усі передумови української державності, але Полтавська катастрофа відкинула Україну на манівці світового прогресу. І цей надлом ще й досі відлунює в серці кожного українця батуринським подзвіном.
І це далеко не метафора, бо нащадки тих, хто відкривав ворогу ворота Батурина, ще й зараз живуть серед нас.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.