Простір позачасся

 
Олександр СТУСЕНКО
 
Катерина Калитко. Земля загублених, або Маленькі страшні казки. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2017
 
Є книжки, про які конче мусить відписатися кожен рецензент. Звісно, якщо він читач не принагідний, а професійний. Книжка Катерини Калитко «Земля загублених, або Маленькі страшні казки» – саме з таких. Оминути її не можна, оскільки це – книжка 2017-го року за версією ВВС. Того ж таки року за свою прозу письменниця отримала польську премію імені Джозефа Конрада. Поважно? Отож читаймо уважно.
Літературознавці вирізнили в літературі кілька типів людей: «маленькі люди», «зайві люди», «нові люди» (які там іще?)… Катерина Калитко виводить тип «інших», «загублених людей». І витворює для них окрему територію, карта якої так детально прописана, що одна з її героїнь – Вера, вона ж Сирота – витатуювала її на своєму тілі. У цю зону комфорту, оточену улюбленою стихією авторки (водою), деміургиня Калитко й сама не проти була б зійти десь на схилі віку. Однак, попри нарочиту непублічність, стати «загубленою» їй уже не вдасться: за сумою заслуг вона стала своєрідним послом культури, однією з репрезентанток нашої літератури у світі. Це я до того, що якби її «Землю загублених» перекласти провідними іноземними мовами, нам за неї було б не соромно.
Елементи казковості у книжці, звичайно, є. Ось уже згадана Вера: маючи зовнішність двадцятилітньої, вона новоприбулим на її острівець людям сказала, що має сімдесят, у що ті, звичайно ж, не повірили. Втім, як видно далі з тексту, вона взагалі безсмертна. Як і багато чого, що її оточує: «Дев’ять коней залишилося зі мною. Вони більше не плодилися, але й не старіли, не помирали». Взагалі, коли в авторки заходить про природу, питання смерті/безсмертя знімається, йдеться радше про нескінченний ланцюжок видозмін і перевтілень. Ті ж коні казковим чином «не втомлювалися плисти сім днів і одну ніч». Було тих коней дев’яносто дев’ять. Це як в одній із наших народних казок будинок, оточений частоколом, на якому стримить дев’яносто дев’ять людських черепів, а сотим має стати череп відважного героя казки. У Катерини Калитко: «А тоді настала весна, коли в табуні народився сотий кінь, я змогла підперезатися своєю чорною косою і фруктові дерева зацвіли враз усі». Ось вона, повнота міри! Момент, після якого щось має статися. Своєрідна точка неповернення. Так і є: «Тоді з лісу на дальньому березі вийшли люди». І вони принесли з собою гріх, хворобу і смерть. Це майже біблійний мотив. Це перетікання казки у міф.
Приділяю так багато уваги творові «Вера і Флора» тому, що він, як на мене, найглибший. Недарма ж він завершує книжку. В цьому насиченому тексті важить кожен образ, кожна метафора, кожне слово. На Вериному острівці, вже заселеному людьми, лютує епідемія, від якої немає ліку. І ось до Вери приходить уночі «жінка у чорному із маленькою фанерною валізкою. Справжня пані. Закрита чорна сукня з довгими рукавами, капелюшок, маленька акуратна вуаль». На запитання, як її звуть, з усмішкою відповіла: «Варіола Вера». Для більш-менш досвідченого читача стає зрозуміло, що ця пані – вособлення хвороби, як ото в народних повір’ях війна і смерть теж постають в образах шляхетних пань. А читач-інтелектуал навіть розуміє, що то за епідемія косить людей. Невтаємниченим скажу: variola vera – це латинська назва натуральної віспи.
Незважаючи на доволі невеликий обсяг «Землі загублених», така книжка на одному подиху не пишеться. І не читається, якщо до читання підходити професійно. Авторка-деміургиня витворювала цей світ майже десять років. Хоча книжка в результаті вийшла настільки атмосферна, що складається враження: це не мозаїка з різночасових текстів, а моноліт, де злились елементи казки, міфу, притчі, фентезі. Зауважте: всі ці, скажемо так, жанри – позачасові. І ця позачасовість означує всі тексти із «Землі загублених». Так, в одному творі фігурують і коні, які пливли сім днів і одну ніч, і гелікоптер цивільної авіації.
Нічого особливо страшного я у книжці не побачив. Вона просякнута радше похмурістю, хоча під час читання в мені подеколи зринав прихований усміх. Знаю, що сміятись із хворого гріх, але ті психічні недуги, на які слабують деякі жителі Землі Загублених, уважаючи при цьому свої вчинки нормою, той сурйоз, із яким авторка все це виписує, пробуджують у мені аж ніяк не ляк. І на першому місці – «несправжні» (бо прийомні) батьки дівчинки з першого ж твору книжки – «Вода». «Вони завжди хотіли сина. І, нікому не сказавши, що прийняли у свій дім дівчинку-сирітку, виростили з мене сина». Втім, «з віком батьки почали усвідомлювати свою помилку: у нас просто не було майбутнього». Он воно що! Отже, в них не шизофренія, а проста людська дурість, не хворобливий нав’язливий стан, а егоїстична впертість. Я не акцентував би на цьому, якби не знав реальних випадків із нашого життя, коли, наприклад, нетямковита матуся від трьох років плекала у своєму синові його любов до дівчачого вбрання, дівчачої поведінки. У дитсадківському віці, як твердять фахівці, у дитини лишень закладаються і формуються ознаки маскулінності чи фемінності. І через свою нетямущість батьки можуть поламати дитині психіку і як результат – усе життя. Нав’язливі стани, шиза – це не смішно, але впертість і дурість – так, особливо якщо вони дають письменникові привід проговорювати у творі серйозну проблему.
Бісексуалки Вера і Флора, причому перша, як я вже зауважував, стара, аж вічна – це теж відхилення від норми, і якщо невиліковна патологія – це зайва хромосома, то в їхньому випадку йдеться про психічне підґрунтя проблеми. Книжка просякнута хворобливістю, і Катерина Калитко цього не приховує. В інтерв’ю для ВВС Україна вона сказала: «Трагедія персонажів у тому, що драми їхнього життя – типові. Вони потрапляють у типові ситуації непорозуміння з людьми, але внаслідок своєї інакшості, на кшталт нестандартної психіки, ці події для них розгортаються інакше». Що це? Лібротерапія за Фройдом?
Хворобливістю повіває й від епізоду з оповідання «Хлопчик і син», коли дев’ятнадцятирічний юнак приймає на скелі в молодої жінки пологи. Сцена доволі натуралістична, із кров’ю, плацентою, потом та пуповиною; вона викликає радше огиду, ніж страх. Однак Тео, який у юному віці вже мусив стати акушером-гінекологом, видно, не гидливий: рятуючи мертвого синюшного новородка, він «ще мить вагався, а тоді привідкрив пальцями маленького рота, склав губи трубочкою і припав до нього. Потягнув усередину себе повітря, а разом з ним якусь теплу й слизьку рідину». Усміхнений скепсис тут виникає тому, що, по-перше, новонароджений – не його син. По-друге, за все своє юнацьке життя він жодного разу навіть не торкнувся до дівчини. Це наслідок дитячої психологічної травми: він бачив, як старий професор ледь не зґвалтував його сестру. Відтоді йому «страшно торкатися до всіх без винятку дівчат, із якими знайомиться, не кажучи вже про те, щоб лягати з ними в ліжко, бо він не хоче бути такою свинею, як старий професор… […] Відповідь його тіла – наїжачення». А по-третє, побувавши на так званих партнерських пологах і побачивши наживо весь процес, багато чоловіків зізнавалися, що після того їм надовго відбило потяг до жінки, а деякі стали повноцінними імпотентами. Бідний Тео! Йому всього лише дев’ятнадцять, він іще й не нюхав жінки, а його обличчя вже «мокре від поту і крові новонародженого».
Як і кожна справжня проза, «Земля загублених» Катерини Калитко впливає на психіку людей, про що є достатньо свідчень. «Моя надмета: аби людина після прочитання сіла і почала говорити сама з собою про всі пережиті досвіди». Ну, говорити самому з собою – це не відхилення, якщо говориш подумки. Важливо ЩО говориш. А ось і свідчення. Фраза з коментаря щодо прочитаного інтернет-користувачки під ніком Katrusya: «Після цієї книжки, власне, хочеться писати довго-довго, а ще танцювати по паркету босоніж серед ночі». Зі слів самої Катерини Калитко в інтерв’ю для ВВС Україна: «Після читань у Вінниці слухачі підходили просвітлені і казали, що в них минув зубний біль, мігрень. Чудотворна чорна ікона подіяла навіть крізь текст». Віра твоя спасла тебе, – за Ісусом Христом. Ефект плацебо, – за американським анестезіологом Генрі Бічером.
Завершуючи, можу сказати так: якщо книжка діє, а вона діє, – це вже добре. Якщо вона спонукає людей у легкій ейфорії стрибати вночі по паркету, – це теж непогано, хоча сусіди знизу навряд чи розділять цей захват. Якщо вона бодай на короткий час знімає біль, – це дуже добре. Головне не переступити межі, за якою текст починає травмувати психіку.