19 червня 2025 року в малій залі Кіровоградського академічного українського музично-драматичного театру ім. М. Л. Кропивницького відбулася подія, яка перетнула межі анонсованого жанру. Замість звичного поетичного вечора глядачі стали свідками сценічного дійства — цілісної, лаконічної, глибоко символічної вистави «Степовий лірник», створеної за поезією Анатолія Каретного.
Проєкт став результатом співпраці театру, Кіровоградської обласної організації НСПУ, заповідника «Тобілевичі» та обласного департаменту культури — і саме ця співпраця, безперечно, має бути продовжена. Адже вона здатна давати культурі не просто події — а сильні художні явища.
Хоч афіша обіцяла вечір поезії, публіка отримала більше — естетичне переживання, візуальну розповідь про шлях митця, переплетений із українським степом, з голосом праматері, з тінями пам’яті. Цей вечір перетворився на поетичний ритуал, у якому слова звучали не тільки вголос — вони жили в музиці, пластиці, світлі, адже в глядацькій залі постав Лірник, що грає часом, даруючи не спектакль, а молитву пам’яті…
ДВА ЛІРНИКИ — ДВА ВИМІРИ ОДНОГО ПОЕТА
Центральною віссю постановки стало модерне режисерське рішення Ігоря Полєвого: виведення на сцену двоїстого образу Лірника — юного (Максим Зарва) та зрілого (Анатолій Шевченко).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Обидва актори — одночасно на сцені, почергово декламували вірші А.Каретного, переносячи глядача у часопросторовому континуумі, тож взаємодія акторів дала і філософську глибину і постала як відлуння спогадів, що проступають у сьогодення. Така поліфонія дала глядачеві змогу пережити становлення митця, побачити не лише слова, а й шлях до них.
Максим Зарва — природний у юнацькому запалі й внутрішньому конфлікті. Анатолій Шевченко — глибокий, сповнений внутрішнього світла і гіркоти досвіду. Їхня взаємодія — ніби діалог між тим, хто питає, і тим, хто вже знає.
Не менш цікавими є жіночі образи постановки — матір і Марися. Між ними ніби стерто лінію розмежування, натомість глядач відчуває глибинну єдність цих жінок. Ліричні перевтілення Марисі (Олена Табак) вразили своїм динамізмом: то вона юна й легка, ніби Мавка, то зріла в смутку під час прощання на вокзалі, то вона — турботлива й ніжна матуся, то грайлива й непередбачувана муза для коханого.
Мати (Людмила Короленко) — уособлення землі, жінки, що тримає рід і небо. Її поява — тиха, але всеосяжна, її голос — як вітряна пісня над колоссям. Лише така жінка — тотемна й сильна, чутлива до світу, — тонко розуміє поетичну душу свого юного сина…
СЦЕНОГРАФІЯ, ЩО ПРОМОВЛЯЄ БЕЗ СЛІВ
Не можна не сказати кілька слів щодо оформлення сцени, яке вражало своєю лаконічністю та символізмом. Простір — умовний, відсутність зайвих предметів лише підкреслювала присутність поезії.
Дві лави, хустка матері, картини, ніжний подих світла — кожна деталь несла в собі настрій: від тиші до внутрішнього крику.
Світлове оформлення — стримане, з акцентами на важливих поворотах внутрішнього шляху героя. Прожектори, що створювали контури степу, ламане освітлення в епізодах сумніву, золотисті переливи в сцені спогаду — усе було виважено і влучно.
ПІСНЯ, ТАНЕЦЬ І ПАМ’ЯТЬ
Композитор Артем Колюка створив музичну тканину, яка не акомпанувала, а вела акторів. Музика виступала повноцінним персонажем, обрамлюючи слова ритмом серця степу.
Хореографія Олександра Хорошайлова — ніжна, пластична, як тінь дитячої пам’яті, іноді ритуальна, іноді — майже повітряна. Особливо вразила сцена, де Марися (Олена Табак) рухалася, мов молитва — в ритмі неспішного танцю. Не менш знаковим став танець самотності сивого лірника (Анатолій Шевченко).
СПІВТВОРЧІСТЬ, ЯКА НАРОДЖУЄ МИСТЕЦТВО
«Степовий лірник» — це не тільки літературна адаптація. Це — новий формат театру поезії, у якому слово Анатолія Каретного не читається, а переживається.
Це вистава, де кожен глядач — співтворець, а сцена — не про сцену, а про душу.
«Степовий лірник» — це той випадок, коли театр стає продовженням книги, коли слово перетворюється на світло, на рух, на сповідь.
І хочеться лише побажати, щоби лірник цей ішов далі — містами і серцями. І щоби наступна його пісня пролунала ще сильніше.