Do not hope things are easier,
but hope to be stronger.
Автор вже уявляє собі подвійно неприємне здивування читача. І відразу ж додає дві зауваги. Говорячи мовою пілотів і авіаекспертів, сподіваюся, що ні назвою, ні цим епіґрафом я не надто задер ніс на вильоті, позаяк мова буде крутитися головно навколо англомовної країни. І друга: про що б тут не йшлося у світах ближчих чи дальших, у центрі уваги будуть мої думки про Україну. Це вболівання за її долю та глибока повага до тих, хто її захищає, ненависть до путіністів та їхньої компанії, вдячність за неоціненну допомогу зброєю та іншим нашим союзникам та гірке здивування багатьма чинами й словами політиків демократичного світу.
Епіґраф залишений анонімним тому, що світовій павутині довіряти не варто. Він про ситуацію в Україні. Справді відчутної допомоги для перемоги сподіватися можемо, але покладатися мусимо головно на себе. Це аксіома! Вічна.
П’ята влада дружно помітила та прокоментувала 100 днів другої каденції президенства Д. Трампа. У численних висвітленнях цієї майже непоміченої дати було більше різного ніж хорошого. З гіркотою та огидою перелічували чимало його дій і слів. Підкреслювали, що нинішній господар Білого дому цілковитий чемпіон за часом самолюбування перед камерами. І що він аж мліє від демонстрування журналістам свого довгого гачкуватого підпису. У Старому Світі головною подією залишається четвертий рік спротиву України Путіну, а на американському континенті це небезпечно розхитувані події у США. Знову загрозливо заіскрило на Близькому Сході, хоча й палестинські спекотні будні не вирівнюються.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Виглядатиме дивно, але зосереджуся на піврічному відтинку другої каденції президенства Дональда Трампа. Не згадаю, щоби пів року чи то студентського, чи то подружнього життя, чи то спринтерського прогресу на роботі, чи то спокійного пенсійного дозрівання десь колись було тією датою, яку згадують, відзначають, святкують Не читав і не чув, щоби це хтось робив у вщерть заповненому ритмі армійських буднів, на престижній, суттєво спокійній посаді чи на найвищих щаблях державної влади. Але non regula sine exceptione, як казали древні. У цьому текстику письмак спробує скупчити міркування на головному й болючому для України у контексті згаданого президенства. І відразу ж дозволить собі відзначити правдиво-сміливу статтю Владислава Смірнова “Ідіот на чолі Америки” (espreso.tv, 10. VI. 2025)[1]
Уявним трикутником цього тексту є, відповідно, два найекранніші президенти та іже з ними, Україна у її сплетінні відчайдушного опору, пекельних випробувань, зрад і страждань, оточена як помічниками, так шкідниками, та спроба відчути ймовірний напрям, у якому летить Голуба планета.
Самооговтування Європи після другої світової війни. Недобачання політиками агресивної експансії комуністичної ідеології, постійне загрозливе оновленнями озброєнь з двох боків з величезними витратами на це, поява зброї масового ураження, перетворення космосу на змагальну, переважно розвідувальну арену, орієнтовану головно на військове зміцнення. Врешті похорон Радянського Союзу та виникнення 15 незалежних держав. Підступність Будапештського меморандуму, що залишив Україну віч на віч із величезною озброєною, вкрай агресивною та некерованою сусідкою. Численна наскрізь злодійська бізнес-сімейка Єльцина, яка зважилася на таке відкупне від в’язниці, що трясе цілим світом. Демократичний світ, що ковтав усе, особливо після коронування нинішнього царя. Навіть зухвалі загравання Путіна зі спробою самов’їзду в НАТО. Далі Придністров’я, Південний Кавказ, вкрай нахабно-тестувальний грузинський серпень 2008-го, врешті захоплення Криму. Сильні світу сього висловлювали обурення, стурбованість і навіть серйозне занепокоєння. Ніхто недобачав путінської загрози, що росте на очах. І ніхто не діє рішуче.
Наджорстокому нападові на Україну передувало захоплення Криму а згодом східних її територій з нищенням аж до західного кордону. Це почалася перед першою каденцією чинного президента США. Цілковита бездіяльність завжди усміхненого Барака Обами після загарбання Криму стала німим незапереченням Путіну продовжувати шантажувати світ та цілковито зневажати міжнародні права та інституції. Інші політичні важковиговики того часу теж добрі; вони взяли сторону очікування та бездіяльності.
Ще свіжий у пам’яті Джозеф Байден робив набагато менше ніж міг б. Його позиція була ніби німим незапереченням нищення і багатонаціональних захисників України, і невпинно гнаних, національно ще строкатішого нападників із Росії. Допомоги очікувалося не чайними ложечками, а масово і звідусіль. І без забороняння нищити військові цілі на території Росії. У президенстві Камали Гаріс стиль був би байденівський, гадаю.
Щодо позавчорашнього та сьогоднішнього, закоханого у світло софітів та власний підпис нарциса, то світ давно і, виглядає, надовго став заручнико його пустослів’я. Як шкода, що ніхто із українських делегацій не міг і не може повторити слів колишньої мешканки України, а згодом прем’єрки Ізраїлю Ґолди Меїр американцям. Вони звучали приблизно так: ми вдячні за ваші гроші та зброю, але ваші поради нам не потрібні. Повторю, що ні штучний розум, ні навіть світова павутина старому довір’я не вселяють, тому й не цитую.
Спробую викласти свої міркування шести місяців – і не лише – президенства Трампа у трьох дуже суміжних сегментах: а) Д. Трамп першої каденції, б) передвиборний марафон кандидата республіканців і врешті в) і його першого пів року із чотирьох другої. Вони різночасові, але подібні частотністю заяв та несподіваністю чинів. Та цілковитою непрогнозованістю господаря Білого дому.
Позаяк твій письмак, шановний читачу, покладається головно лише на те, чим посполитих годують журналісти, себто дозоване, причесане, прилизане і політиками, і спецслужбами, то не напишу нічого нового. Зазначу, що не пам’ятаю жодних виборів у США, коли б кандидат у президенти двічі ставав на прю із жінками. 2017-го року він переміг Гілларі Клінтон, завершивши цей марафон гучним, тривалим і дуже несмачним післявиборним скандалом. 2024-го – дуже несимпатично долав супротивницю теж із табору демократів Каміллу Гарріс. Теж з довгим шлейфом – як було доведено пізніше – безпідставних закидів, звинувачень і, звичайно, талановитих сцен благородного гніву і порожніх обіцянок на публіку.
Трамп першої каденції, якщо дуже загально, це радше ненавмисне, а вкрай безвідповідальне, гранично непрофесійне та винятково нахабне й відчутне розхитування добре збалансованої та стабільної крейсерської швидкості передусім свого фрегата, навіть ракетоносця, зважаючи на авторитет і реноме США у світі. Додам, що відразу ж пішли тріщини у промислово-фінансово-оборонній корі цілого демократичного світу. Про це є багато, а тому лише кілька пунктів.
Порівнюючи його з умовно двомастами днями другої каденції, назвав би це розігріванням власного двигуна, який чотири роки працював на очікувальних обертах. Трамп мріяв про другий термін, а за час президенства Джозефа Байдена вже творив стратегію здобуття Білого дому ще раз. До слова, вже під час першої передвиборної кампанії він зробив чимало заяв, які мали б навіть найнаївніших симпатиків його передвиборних обіцянок, планів і просто теревенів зробити вдумливими і недовірливими виборцями. Серед політиків-популістів він безсумнівний лідер.
Ось лише кілька знакових вивертів під час його першої каденції. Засвідчив своє повне нехтування захистом навколишнього середовища, вивівши свою країну із кількох дуже важливих міжнародних угод і партнерств. Це за його президенства 23 вересня 2019 16-річна тоді шведська активістка захисту довкілля кинула учасникам кліматичного самміту у Нью-Йорку риторичне запитання, якому судилося стати афоризмом “How dear you are?” Смію припустити, що вони були адресовані передусім Дональду Фредовичу.
Як безкомпромісний комерсант він засвідчив свою слабість до розв’язування всього грішми. Звідси дикі цифри оподаткування, головно імпортованих алюмінію та сталі. З відповіддю на це не забарилися його північна та південна сусідки та ЄС. Замкнуло коло суттєве торгове похолодання з Китаєм, яке вже й тоді називали торговою війною. Світом злегка затрясло, політичні важковаговики напружилися, а промислово-фінансові крези приготувалися до усього.
І ще одним скандально-регулярним приспівом його стилю стали кілька дуже гучних і ряд менш помітних звільнень. Затрясло управлінням країною. Це називали i полюванням на відьом, і shut down. Цей рукотворний землетрус увінчували протягом усього терміну розслідування одіозного втручання Росії у президентські вибори, двічі оголошуваного йому імпічменту та гучно задекларованої війни рядові високопосадовців, включаючи тоді ще вчорашнього віце-президента Джозефа Байдена.
Не стверджую, але допускаю, що при ньому дуже сковано і працювали, і почували себе віце президент Майк Пенс і радник з національної безпеки Джон Болтон. Вони були та залишился противниками бульдозерних реформам, вічних скандалів, періодичних судових позовів і взагалі постійних конвульсійних сіпань країною. Вони обидва однозначно й беззастережно на боці України. Першого журналісти так і не спокусили на відвертість, а от другий думками ділиться.
Передвиборний марафон кандидата почався задовго до його оголошення. І це цілком нормально, так скрізь. Тон, так звана риторика, суперсамовпевненість і натиск на потенційних виборців робили фурор. Трамп ліпив із себе месію. В ґримаси захоплення його екзальтованих виборців час від часу потрапляли й цілком притомні обличчя. “Тим людям щось пороблено”, казали б у моєму селі.
Передвиборний марафон втискають у два десятки пунктів. Зважаючи на більше чи менше розходження із дійсністю за цих принаймні пів року, це була відверто ошукальна стратегія. Але й психічна зброя, що принесла йому перемогу. Про це є досить.
Докину власне відчуття аналізованого. Його метою було зібрати т. зв. вподобайки. Наскрізь популістські, десь утопічні, десь відверто облудні обіцянки переходили найпоблажливіші вимоги до здорового глузду. Водночас дивували словесна бідність виступів, націлених, упевнений, головно особам з низькою освітою, з одного боку, та напрочуд добра ораторська підготовка, з другого. Хліба ще, а видовищ уже американці мають удосталь.
Дональд Фредович відверто лукавив, обіцяючи відновити мир в Європі (читай зупинити нищення України) та на Близькому Сході. Там теж місце відоме. З болем додаю, що найменша його участь чи навіть присутність віддалюють розв’язок клопоту. Він лукавив, підкреслюючи турботу про американську армію. Це засвідчують і звільнення з державних посад високого рангу офіцерів-ветеранів із досвідом роботи на кількох континентах, і втручання у особисте, додам навіть інтимне життя певної категорії військовиків. Далі факти негідного депортування нелегалів. Далеко не всі вони були злочинцями, а багато хто з них саме цим рятував своє життя. На загал його зміни створили суттєвий не́лад в імміграційній політиці країни. І поки що свіжий президентський закон забороняє в’їзд у США громадянам понад 10 головно африканських країн. Смію запевнити шановного читача, що вже колишні їхні громадяни це безперешкодно робили і продовжують із паспортами Канади та інших країн звіту.
Українців же і дуже неприємно здивували, і принизили, і досі болять дві його пустопорожні фрази (щоби не написати відвертіше з поваги до журналу). Це не цитати. Якщо б президентом був я, то війна б навіть не почалася. Він просто не знав, що війну хтось почав зелёными человечками 2014-го року. І друга, подібна: Якщо я стану президентом, то зупиню війну наступного дня. Promissa cadunt in debitum, президенте. Слово пан якось старому не пишеться перед його прізвищем чи посадою. Бо пан – це повага до себе та інших, а не статки з нахабством.
Грандіозна інавгурація, хоча й перенесена у приміщення, помпою вже не здивувала; ця риса стала невід’ємною декорацією появи Трампа перед публікою. Протягом першого пів року другої каденції Трамп не встиг розкрити усіх своїх талантів. Залишаючись цілковитим невігласом не лише у міжнародних відносинах, а, що гірше, у вибудовуванні рівних і шанобливих стосунків із партнерами, а з сусідами передусім, він сидить у головному кріслі Білого дому у червоній бейсболці із написом “Make America Great Again”. Заклик ще Рейганів, він його привласнив, але письмак про це жодних пояснень не чув. Та й Америка все ж континент, а не лише країна. Хіба що снував плани підім’яти під себе цілу Західну півкулю. Виглядає, що мріяв починати з малесенької Панами з її каналом.
Вершиною нахабства слід вважати безглузду пропозицію Дональда Фредовича двом прем’єр-міністрам Канади (це майже збіглося із виборами нинішнього очільника нашого уряду) стати 51-им штатом США. Різниця у часі візитів була короткою, але у кількох зустрічах із Джастіном Трюдо нахабства, тиску та неприхованої іронії американця було набагато більше ніж з Марком Ка́рні. Такими напруженими відносини цих територіальних гігантів і донедавнапрекрасних партнерів ще не були. На цей напис Країна Кленового Листа відреагувала синіми бейсболками із написом “Canada is not for sale”, і навіть, як і належить, двомовно.
Наприкінці травня відвідала Канаду королівська пара. Головною і чи не єдиною метою було засвідчити, що Корона цілковито підтримує наш суверенітет. Цю подію з акцентом на мету широко та відкрито висвітлювали місцеві ЗМІ і не набагато завуальованіше – з того, що автор зазвичай оглядає – американські канали. І посол США у Канаді підтвердив, що тема “51-го штату США” закрита. Вважаю доречним додати, що багаторазово-нахабно повторювана сером Доном ця пропозиція все ж залишається дуже образливою Канаді. Ненав’язливо проведені соціологічні опитування засвідчили величезне обурення мільйонів пересічних канадців таким цинізмом. Що ж, когось може привести до тями бригада санітарів, а комусь мусять допомагати лише королі.
Позаяк твій письмак, шановний читачу, не історик, то не наведе прикладів, коли лише королі своєю владою могли щось змінювати. Як хорошого, так і поганого, а інколи, упевнений, майже непоправного. Але у його ще не цілком звапнянілій сірій речовині королі все ж частіше в’яжуться із чимось добрим, навіть благородним. Чи це від казок, чи від незнання історії?
Ситуація поволі повертається в нормальне добросусідське русло, гамівна сорочка робить свою справу. Фразу Canada’s on the brink of trade peace with Trump слід розуміти позитивно. Хоча розперезаного господаря Білого дому у чомусь переконати вкрай важко. Продовжують кружляти його заяви, що Canada will be eating America’s dust (recorded June 6, 2025).
До речі, від подібного зухвальство світ затамовував подих ще двічі. Словесне посягання на Гренландію межувало із майже вже захопленням цього острова, а нестримне бажання стати власником Панамського каналу ще й бурхливою щонайменше комерційною шарпаниною, якщо метафорично, з Китаєм. На щастя, Дональда Фредовича і тут вдалося опам’ятати. Теж ніби все вляглося. Чи надовго? Можна б порадити йому взятися за перо, але засісти не за мемуари, бо це, допускаю, комерційне фіаско, а за dark fantasy, до прикладу.
Не є таємницею, що Канада, зважаючи на апетити ведмедя, стурбована безпекою передусім своєї широчезної Півночі. А від майже середини травня ц. р., коли в уряді з’явився новий міністр оборони, то захист опинився, припускаю, у першій п’ятірці військових пріоритетів федералів. 9 червня було повідомлено, що Канада збільшує свої оборонні видатки до 2% від ВВП вже поточного року. Монарший візит у кінці травня – теж дуже помітна цеглина у наш оборонний мур. Є про що думати всім, бо Росія – це дамоклів меч.
Насторжувальну загадковість ховало в собі його задеклароване чи то формування, чи вже реформування країни у золоту добу США під час його президенства. Воно вже вилилася у торгову війну, що стало ще одним супутником, смію сподіватися, лише раннього Д. Трампа другої каденції. Непоступливість Китаю так збільшила градус злості американця, що він довів податок до майже півтораста процентів; щоправда, ненадовго. А взагалі тих два-три місяці податковий вогнемет Трампа розпікався до червоного.
Безцеремонно критикуючи зовнішньополітичні та інші курси та напрями своїх попередників, він підкреслює економічну підупалість держави при них. Обіцяв очистити її від мільйонів нелегалів та покласти край усім конфліктам і війнам у світі. Пропорції виконаного та просто задекларованого явно не на користь Трампа. Прес-секретарка Білого дому демонструє чудеса словесної еквілібристики, зменшуючи градус застрашливості чи й відверту маячню свого боса. Згідно з опитуваннями, лише за 100 днів президенства його популярність суттєво зменшилася. Критики зазнає все, до чого він встиг запхати руки.
Незайве згадати Ілона Маска. Хоча ця постать уже в історії, а її герой навіть у своїх окремих одкровеннях покаявся, вона уваги заслуговує. За оцінками багатьох політологів, потужна міна сповільненої дії його призначенням все ж закладена. І вона може бути як локальна, так і суттєво ширша. Ось цілком серйозне та відповідальне застереження польського політолога: Ten konflikt spowoduje polityczne konsekwencje i gospodarcze zagrożenia dlа całego świata.
Його ще недавнє крісло керівника відділу ефективності уряду – ганебно-безпрецедентний як для США приклад суперкорумпованості, вважаю. За між 250 та 300, як подають, мільйонів, якими магнат підтримав виборчу кампанію Трампа, цей був віддячив йому новоствореною та мегавпливовою посадою у Білому домі. Ця тема може набрати обертів. Під мікроскопом буде і величезний дорогущий літак від Катару, численні відвідини вже вчорашнього особистого поштового голуба президента США Стіва Віткоффа у Москву та його годинні розмови із Путіним, димок від чуток про дуже ймовірні гроші Росії на президентські вибори Трампа. І чимось навіть більшим ніж корупція можуть бути кваліфіковані поблажливо-безглузді, протилежно-протирічні навіть протягом тижня коментарі Трампа незмінних злочинів Путіна, особливо після визнання майже двома десятками американських розвідслужб, що головним ворогом США є Росія.
Нісенітні маски-шоу Маска із заборонами та скасуваннями, талант вчинення скандалів із дуже високими посадовцями і навіть однієї бійки у Білому домі та створення просто безвихідних ситуацій, несмак одягатися та вимахування бензопилою спричинили просто лавину нарікань на цього некерованого менеджера Білого дому і водночас генівльного бізнесмена. Ще відносно свіже опитування було засвідчило його катастрофічно низьку популярність. Трамп був змушений його позбутися. Вигрібали Маскові всі, все і зі зловтіхою. Це журналісти висвітлювали, вважаю, навіть не зовсім безпристрасно, бо головними козирями Маска було звільняти, ображати та принижувати.
Перший постфактум не зовсім тихого розлучення цих маґнатів не міг напружити без винятку всіх. Телеефір обігли повідомлення, що Маск закликав американців блокувати законопроект президента про податки та витрати, коротко виклавши своє бачення ймовірних наслідків. Клич ще недавно неформально другої особи Білого дому сповіщав, що це коштуватиме платникам податків і грошей, і нервів. Не обійшлося і без скандальних одкровень. Маск заявив, що без його підтримки Трампу президенства не бачити б. Кинута ж заява про створення власної партії видається мені просто wishful thinking, як кажуть тут.
Другий закид був і образливішим, і не зовсім чоловічим, сказав би. Мільярдер заявив, що згадки про чинного господаря Білого дому є у папках справи вже небіжчика Епштейна, звинуваченого у сутенерстві та схилянні неповнолітніх до секс-утіх високого рівня політикам і супербагатіям. Це була бомба! Іронію не надто старанно приховували навіть диктори CNN.
Повторюване spectacular blow up with Ilon Musk я б назвав the new normal of the USA nowadays. Вщухають коментарі скандальної заяви Маска створити нову партію, натомість гучнішають заклики позбавити його громадянства і депортувати. Неелеґантну вишеньку на торті елегантно посадив Стівен Кінґа: “Couple of billionaires having a hissy little catfight. Who gives a shit? The world actually has problems.” За законом жанру, коментар з іронічною літотою цілком у стилі цих двох main characters грандіозного скандалу. Інколи чую припущення, що згадані мільйони були добре продуманим Масковим капіталовкладенням; держконтракти мали бути майже гарантованими. Шумовинню усіх цих заяв варто дати осістися, і ситуація проясниться сама собою. Нашим глибоко розчарованим південним сусідам без злості та все ж вкину українське “Бачили очі, що вибирали…”
Водночас добре усвідомлюю, що Україні від цих чвар лише гірше. Надія на здоровий глузд все ж ще жевріє. Десь відразу після Великодня українські ЗМІ вносили у рубрики міжнародних новин інтриґу про майже історичну важливість зустрічі двох Володимирів у Стамбулі. З участю двох майже кандидатів на Нобелівську премію миру за зупинення війни – президентів США та Туреччини. Зі спостережень маю певність, що у політиці краще бути закінченим скептиком ніж навіть реалістом із логічним мисленням найкращого шахіста світу. Признаюся, що від початку постановки цього стамбульського – слід вважати, багатоступеневого шоу – твій письмак, читачу, був подвійно-нецензурним песимістом і циніком.
Д. Трамп чи то випадково, чи то навмисно був вирішив саме тими днями відвідати арабські країни. Про це можна довше, але не буду. Додам лише, що його присутність у Стамбулі 16 травня була дуже бажаною та очікуваною. І потрібною за умови, що туди прибуде цар. Вважаю, що це був, мовою брудного спорту, договорняк. Сер Дон з його комерційно-звіриним відчуттям виграшу та програшу вловив утопічність затії. Владимир же це правильно відчитав, тому Дональд Фредович кількома днями перед тим полетів у Саудівську Аравію. Так, мільярдні контракти, журналісти, сліпучі спалахи фотокамер, демонстрування довжелезного, фломастером, підпису з гримасою самозакоханості та под. – супервавжливо. То що там смерть ще кількох сотень українців, утім цивільних осіб, того дня?
Якщо гіркота удаваної образи від недавньої зустрічі з президентом України в так званому Овальному кабінеті не минула, золотоволосий міг відвідати Близький Схід. Та й зустрічі з Б. Натаньягу завжди виглядали приємніші, особливо за першої каденції. Там інша, але не набагато поблажливіша бойня ніж в Україні. А ще рукотворний голодомор у Газі. Що ж, бізнес важливіший ніж життя плебсу. Пропоную кожному читачеві обрати найвідповідніше слово до цієї ситуації.
Російські ЗМІ першу стамбульську зустріч прокоментували стримано-в’їдливо, звертаючи увагу на два моменти. Це те, що переговорники України прийшли дружно неголені (неповага, не з бліндажів же!) та факт, що хоча перекладач і був, вони за хвилину дружно перейшли на чистісіньку російську.
У другому раунді переговорів 2 червня вже й не планували бачити самопретендентів на Нобелівську премію миру. Мовою спорту, це була формальна календарна зустріч олімпійського формату; головне взяти участь, а не виграти. Від неї не могло багато залежати, оскільки це був явний хід Росії: тягнути час без ймовірних строгіших санкцій. В україномовних, висвітленнях, коротших ніж першої зустрічі, прочитав, що верховголовком України сумнівався у серйозних намірах російської сторони, хоча було цілком очевидно, що навіть сумніви зайві.
Другий раунд заслужив двох шпильок наскрізь брехливих російських новин. Їхня країна добу – тільки уявіть собі! – як після бомбардування чотирьох аеродромів (епітета військових не додавали), а делегація України знову в камуфляжах і з майже фашистською символікою на чорних шевронах. Образливо-жалючих епітетів не бракувало. Стримано-негативно і зневажливо-проукраїнськи були згадані нинішні очільники Великобританії, Німечини та Франції та з гордістю наголошено, що керівник російської делегації, Володимир Мединський, – етнічний українець. Саме його нахабної брехні та цинізму й було найбільше. Це старому виглядало навіть безглуздіше й порожніше ніж провокація. Наскільки пригадую, не так давно мова була навіть про якийсь Мінськ-3. Чи стамбульське продовження теж планують? Якщо так, то маю відчуття, що жодного президента країни там не буде. Винятково правдивим був підсумок одного російського важняка: “Мир не близко”.
Канадські та американські канали новин повідомили про це, як і слід було очікувати, відносно коротко та беземоційно-безілюзійно. Був підкреслений обмін певними категоріями полонених та 6 тисячами тіл загиблих. СВС додав, що Р. Ердоган все ж не покидає надії влаштувати тут зустріч двом президентам-Владимирам.
Натомість дуже емоційно-негативно кілька днів поспіль були коментування Трампової нахабності під час розмови з президентом нашої держави в Овальному кабінеті. Про це ЗМІ майже цілого світу просто захлиналися. Обурливо звучала крокодиляча агресивність золотоволоска у вимозі надати американцям доступ до видобування рідкоземельних металів в Україні. Віце-президент теж показав своє справжнє обличчя. Гадаю, їх опам’ятовувало найближче оточення, а відтак очільники принаймні кількох європейських країн. Бракувало, допускаю, небагато, щоби до охолодження запалу цього розперезаного миротворця-металолюбця залучити новообраного Папу. Це слід вважати фасадом нинішнього зовнішньо-політичного курсу Білого дому, безглуздість якого, виглядає, іде ледь на спад. Тут на нього ще якось впливають; ніхто ж бо не вірить, що дорослішає сам.
Внутрішні страви у південної сусідки не кращі. Вже кілька місяців поспіль американці на вулицях своїх міст просять пробачення у дуже поріділих іноземців за вибрики свого очільника. Рахують втрати авіакомпанії, інші перевізники, власники готельного, розважального, ресторанного бізнесів. Вже давно змінили напрями літніх відпочинкових маршрутів тисячі канадців. Знято добрий десяток лише канадських авіарейсів зі США.
Губернатор Каліфорнії подав судовий позов на Трампа, звинувативши його у безпідставному введенні військ у її найбільше й найвідоміше місто. Від цього, на його переконання, ситуація лише загострюється. Лос-Анджелес горить, і зовсім не від спеки. Репортери зосереджують увагу на понищених і нерідко й спалених навіть крузерах поліції. Підрозділи Нацвардїі та морських піхотинців у місті, виглядає, надовго. І втягають їх у звичайнісінькі бійки містяни і постійно, і не на жарт. Ось як знаний політолог описав ситуацію періоду раннього Трампа другої каденції: То jest zupelnie inna gra i na zupelnie innych polach, to co, sam tego nie uswiadomijac, zaproponowal Trump. Bez litosci і bez przeprosin. А тоді ще не було вогню в Лос-Анджелесі і неоголошеної війни між Ізраїлем та Іраном.
Оранжеволиций встиг помітно-загрозливо захитати демократичними принципами своєї країни. В очах партнерів вона вже не бастіон демократії. Водночас він продовжує підкреслювати свою унікальність. З гіркотою припускаю, що політологи невзабарі читатимуть принаймні спецкурси зразка “Трампологія у світі”. Назв і напрямів буде добрий десяток. Так викручувати руки Україні зі скрізь згадуваними рідкоземельними елементами може в кращому разі нахабний бізнесмен. Золотоволоско вперто демонструє економічно-фанансовий дарвінізм передусім своїй країні. Вона вже стогне, і американцям соромно за свого нового-старого президенти. Déjà vu, Ladies and Gentlemen.
Сер Дон, допускаю, все ж може побачиться з царем. Це ж яка движуха в світі буде! А поки дозволяю собі на сторінках цього часопису порадити помічникам донести до його вух сотні разів підтверджувану думку, яка, кволо-можливо, на кілька градусів змінить його неприховувану симпатію до цих заґумінків світу. Росія не звикла домовлятися; вона звикла під час зустрічей тиснути, вимагати та шантажувати свого візаві. Це невиліковна хвороба. Щоби уникнути посилення санкцій, цар буде звиватися як вугор на сковорідці. Такого огрому палючої ненависті й брудної лайки в коментарях, як збирають на свої голови ці два нарциси, письмак не читав і не чув про нікого.
І ще одна ремінісценція радникам і помічникам Дона Фредовича, шановний читачу; донести б її до вух Трампа! Мало хто пам’ятає, що спроба відокремлення Каталонії від Іспанії не вдалася. За свідченням тамтешньої Нацгвардї 27 жовтня 2017 року, за кілька годин до оголошення відокремлення, так званий президент каталонських сепаратистів Карлес Пучдемон зустрівся у Барселоні із представником Росії Мотіним. Як пізніше з’ясувало слідство, Москва була готова відправити у Каталонію десять тисяч військовиків (читай бойовиків).
До чого веду? На таку затратну, винятково скандальну міжнародну операцію Москва пішла б, аби знищити на пні ймовірний приклад-прецедент народам Кавказу, передусім Дагестану, Ічкерії та Інгушетії, та Півночі, як-от Чукотки та Якутії. А ближче до златоглавой – щонайменше Калмикії та Татарстану. І тут сер Дон має почухати потилицю, позаяк у Каліфорнії вже були – і, можливо, тривають – серйозні спроби організувати цілком легальний спротив курсові Трампа на розвал країни. Ймовірно, вони зріють і тліє ще в якомусь штаті. Цього не знати він не може, бо письмакові це відомо з теленовин, а не з пліток. Тема винятково гостра обидвом, позаяк вони мають, на жаль, багато подібного.
Кілька дзвінких, прицільних ляпасів цьому антигероєві сотень інтерв’ю, репортажів, статей читач може посмакувати у статті Тетяни Мокріді (espreso.tv 22. V. 2025). Делікатніші зауваги дуже доречно додав своїм оглядом співвідношення сил Дмитро Тузов (espresso.tv 12. VI. 2025).
Згаданий БРІКС, на якому торік восени у Москві засвітився Генеральний секретар ООН, був ляпасом усьому демократичному світові. Чи то так гостинно запрошували, чи то так вміло спонукали, що було не відмовити? Підсліпуватий письмак, мабуть, пропустив, що дорогою туди Генсек зупинився у понищеному Києві та відвідав кілька сплюндрованих дотла дуже ошатних містечок біля столиці, n’est-ce pas messieurs dames?
Смію припустити, що цим саммітом Путін дуже хотів подовжити так звану вісь зла. Не впевнений, що йому вдалося когось спокусити, але збільшення фінансування своєї війни Китаєм та потужного помпування іранською та північнокорейською зброєю він добився безсумнівно. А крім того добре тренованою живою силою (точної кількості писака не наведе) à la буряти. Та попри все, навіть дуже безсторонні аналітики стверджують, що господарка Путіна дихає на ладан.
Вісь зла дала суттєву тріщину у результаті понищених військових об’єктів Ірану внаслідок масованого удару Ізраїлю. Сумнівно, чи іранські дрони на бомбування України й надалі надходитимуть так безперебійно. Відвертий воєнний конфлікт на Сході, говорячи мовою боксерів, порівнюю з їх зважуванням і обміном поглядами; продовження неминуче. Перед цим чудом вдалося загасити вже конфлікт між Індією та Китаєм, теж бріксівців. Трамп за це поквапився прицвяхувати медаль собі улюбленому. Без коментарів.
Хижаки-вісяки Китай і Росія, наскільки знаю, у ізраїльсько-іранському конфлікті відверто не взяли нічиєї сторони. А от Дональд Фредович у доопрацюванні якихось ядерних угод з Іраном, попри чи не щоденні образливо-в’їдливі згадки своїх попередників, не добився нічого. Він, звісно, на боці Ізраїлю, і перші його застереження Іранові були полетіли відразу після обміну першими ракетами. Це лише зайве підтвердження нікчемності його облудно-сакраментальної фрази “Якщо б президентом був я…”
Як на мене, цей гранично точний й дотепно-сумний, у польскому стилі dialog-podsumowanie двох згадуваних безжалісних, таких різних і водночас подібних найекранніших політичних касаток варте перекладу принаймні робочими мовами ООН. Хоча цей радше клуб вже віддавна лише дратує.
– Przeżywamy smutne czasy, panowie, bo prawdziwi machos bawią się w wojnę.
– A jaka jest cena bawienia się?
– A prawdziwi macho nie pytają o cenę (wp.pl, 25. III. 2025)
Орбан і Вучіч з Фіцо, гадаю, найближчим часом заявами не розкидатимуться. Після виборів президента у Польщі, які майже розкололи країну навпіл, крен президента-електа у бік цих маргіналів-популістів прогнозували чи не відразу, особливо інтелігенція. Коментарів не бракувало і дипломатична обережність пріоритетом не була. Кожен з названої трійці в глибині все ж, гадаю, усвідомлює, що вже дуже напартачив принаймні з Україною, але продовжує, бо визнати це бракує духу. Цікаво, чи Орбан у спальні має портрет Андропова?
Щодо конфлікту Ізраїль – Іран, то цим, як і годиться, серйозно занепокоєні перші особи багатьох держав, а тому лунає рішучий осуд бомбувань, заклики проявити максимальну стриманість та под. Міжнародні організації, виглядає, казати не мають що, позаяк Тель-Авів свою повну зневагу ООН вже демонстрував. Навіть МАГАТЕ поки що зберігає загадкове мовчання. Невідомо, чи Антоніу Гутерреш планує з цієї причини самміт[2] ; не БРІКС же. Росія та подібні остаточно перетворюють ООН на social club. Чи вона й досі має там представника і право вето в Радбезі? На жаль, світ не складає іспиту на людяність.
І ще раз самміт, і ще раз пріоритети в політиці. 15-17 червня ц. р. у мальовничому містечку Канади тривав престижний G7 Leaders’ Summit. На його порядку денному обговорення ізраїльсько-іранського конфлікту стояв. Оборонна повномасштабна, на винищення нації знекровлювальна війна в Україні теж. Президент України не зміг порозмовляти з президентом США; той несподівано відбув додому. Кинута журналістам фраза про необхідність бути у столиці у зв’язку із ескалацією на лінії Ізраїль – Іран, як на мене, – його вигадка. Це цілком очевидно, що обидві країни приймають власні рішення і вони далекі від миролюбних. Щодо якогось залучення Трампа, то всі усвідомлюють, що той може лише напартачити.
На хлопський розум старого письмака, тріадою тут були: а) не надто приховувана зневага до нього його counterparts протягом двох днів і не заглядання йому в рот – не Білий дім же. Його суперчутливе ego нарциса цього ні відчути, ні проковтнути не могло; б) заплановане прибуття В. Зеленського та принаймні дуже очікувана і цілком логічна розмова з ним, головно про озброєння. Навіть якщо щось дати і було плановане, то воно вже або в Ізраїлі, або знову на складах, але не на летовищах в Україну; в) задавнена і вічна – що б там не було – образа за правдиво-знищувальні оцінки Путіна, які там, безсумнівно, звучали. Чомусь він оминув свій улюблений, на публіку приспів Vladimir is a good guy. Натомість мов Пилип з конопель вискочив, що G8 з участю Росії був би доречніший. І кинув гостру шпильку на адресу Джастіна Трюдо у цьому контексті. А на Емманюеля Макрона напустився, вочевидь, тому, що цей із усіх там присутніх був найсміливіший. Замість наступного пунктика… Інколи читаю про агента Краснова… Схильний вважати, що прислів’я “Нема диму без вогню” тут дуже доречне. Фотографії сера Дона на Красній площі у світовій павутині кружляють. Спокусити його там могли багато чим і записати у дуже пікантних сценах теж. Таке і подібне – давні козирні карти підлих нащадків КГБ.
Вже з дверей гвинтокрила він кинув фрази, що Канаді все ж було б краще перебувати у складі США і що не шкодує про розпочату податкову війну. Там на підході, виявляється, ще багато чого, але Трамп промовив лише pharmaceutical business. “I am a tariff person”, – завершив він.
Заокруглити цю підтему хотів би двома моментами. Серед численних т. зв. черномырдинок найвідомішою, гадаю, є “Хотели как лучше, а получилось как всегда”. Цікаво, чи під час своїх вояжів у Росію Дональд Фредович зустрічався із Віктором Степановичем? Під мовним кутом зору знаходжу між ними багато спільного. І ще…У принаймні англомовній кіноіндустрії Alеc Baldwin постать визнано талановита, різноланова та широко упізнавана. Він генільний комік. Меланія Трамп якось в інтерв’ю призналася, що вона обожнює, як цей актор пародіює її чоловіка. Уривки показують навіть у каналах новин; але ж дуже розслаблювальні вкраплення серед суцільних воєн, лісових пожеж і шедеврів т. зв. штучного інтелекту.
Обмін ударами та обіцяно-безсумнівне продовження ескалації між Ізраїлем та Іраном суттєво скоротив відомості у міжнародних новинах про російське щонічне плюндрування України. Путін задоволено потирає руки. Так буде доти, поки конфлікт триватиме, бо у Ізраїль надто багато вкладено, щоб йому не допомагати дієво. Про потужність лобіювання цієї країни без перебільшення скрізь згадувати зайве. Американські й канадські канали новин підкреслюють, що пріоритетом є безпека їхніх громадян та майна скрізь у світі і дуже рекомендують їм утримуватися від поїздок на Близький та Середній Схід.
Добігаємо кінця, шановний читачу. Президенти, прем’єр-міністри, вожді найменших острівних країн світу мусять пам’ятати, що не лише сусідство, але й контакти з Росією – це вже загроза. Військово слабшого вона може зжерти щохвилини. Приблизно рівного тестуватиме, провокуватиме й підточуватиме всіма можливими способами. З сильнішим головні зусилля будуть кинуті на приховане ослаблення та затягання в хитрі тенета якоїсь комерції, досліджень чи под. Плюс загравання, пропонування вигаданого спільного проекту, зокрема в освоєнні (читай ошпигуненні) космосу, дослідженні Арктики з Антарктикою, занурення в океанські западини, вивчання плям на Сонці і под. Нехай чекають біди ті, кому Росія щось пропонує, як-от побудувати атомну електростанцію, греблю, міст чи навіть кинути кладку через потік у селі. Timeo Danaos et dona ferentes! Скидай черевик, читачу, щоби поцілити старому в пику, бо цей абзацик дозволю собі закінчити разухабистой русской частушкой про них же:
И с одной стороны, и с другой стороны
Опасаться этих типов нужно хуже сатаны.
Повертаючись на мить до Стамбула… Усіх узагальнених ледь више посадовців, і нинішніх, і прийдешніх, смів би запевнити: жорсткими і ретельно контрольованими санкціями, як і грою цін на нафту, царя змусити до переговорів, можливо, вдасться – як не тепер, то в четвер. А от змінити його стратегію – ні. You can lead a horse to water, but you can’t make it drink. Дуже хочу помилятися. І маю відчуття, що колишній Стамбул не найкраще нам місце для переговорів. Настя Лісовська вже задалеко відійшла, щоби допомагати краянам. А от тремтливим зразком тонкої, майстерно охудожненої дипломатичності залишається.
Зовсім не впевнений, що Путін когось поважає, але цінувати минулі чи теперішні зусилля у побудові своєї імперії показувати мусить. Нещодавно прочитав, що після гучних тусувань у своїй казармі рівня Патрушев – Шойгу один кремлівський важняк анонімно сказав, що тепер цар приймає важливі рішення одноосібно, радячись хіба що з кимось із демонічної трійці: Іваном Ґрозним, Петром Першим та Катериною Другою. Не було уточнено, чи він сам викликає їхніх духів, чи це робить якутський шаман. Маю відчуття, що його і не зупинить, і навіть не опам’ятає вже ніщо. Процесс пошёл, і давно. Триває понад чверть століття.
На початку червня Путін дзвонив Папі Римському Левові ХІV. Нічого іншого як кагебістський тест. Звичайно, ні слова журналістам. Цей давно мільйони разів злочинець вже скинув маску миротворця і його застрашування перестають діяти. Він – як загнаний щур. До теми… Не траплялося читати, що католицький провідник встиг засвідчити свої політичні міркування про понад трилітнє масове винищення українців на їхній же землі, але висловити своє глибоке занепокоєння воєнним конфліктом між Ізраїлем та Іраном – так. До його честі, не зробив й такого безглуздого припущення про причину вторгнення Росії, як його попередник. Дуже хочу бути політично врівноваженим і неупередженим, нагадуючи шановним читачам, що кожен Папа Римський є не лише релігійною особою, але й очільником Держави-Міста Ватикану. А тому на мирські справи, а особливо так довго криваві, часу мало б не бракувати. На картах світу з України вже незабаром буде мироточити.
Все ж маю відчуття, що сильні світу сього рішучішими не стають. Щодня продовжують гинути тисячі людей. Путін криваво перефарбовує глобус. Світ все ще продовжує робити вигляд, що нічого загрозливого не відбувається. Європа продовжує розцінювати Україну таким собі протитанковим їжаком, що зупинить російські танки.
Нерішучість у діях проти очевидного світового зла, якась дозованість використання надаваного озброєння, ще донедавна місячні та довші роздумування, яку і коли зброю давати та куди нею цілити, бо на територію Росії в жодному разі ні, все ж було і є достоту суттєвим гальмом перемоги Добра над Злом. Бо на шальки терезів, чи інакше мушку прицілу Росії, вже покладено безпеку щонайменше кількох країн. І педалі цих гальм у дуже високих кабінетах важковаговиків світової політики. Найпотужніші у США. Ваші серйозні занепокоєння не замінять ваших цілком можливих і дуже очікуваних рішучих дій. Ten wilk przyjdzie i pod twoje drzwi!
Світ матеріалізується, комерціалізується, віртуалізується та входить, видається старому, у густі шари неповернення. З тотожною швидкістю меншають і вплив, і значення, і вартість класичної філософії, етики і навіть християнства.
Високоморальні мудрі цитати продовжують заполонювати світову павутину та залишатися бажаними інкрустаціями різних, нерідко цілковито фальшивих промов і презентацій. Неозброєним оком відчуваєш збої у дихання Світу. Сильні світу сього ніби й прагнуть добра та справедливості, але водночас зовсім не хочуть втратити ні йоти вже звичного комфорту. Єдина крізь сльози втіха, що період пізнього Путіна й Трампа, як це парадоксально й зловісно не зазвучить, з часом можуть називати провербіальним “старі добрі часи”. Бо зовсім не виключаю гірших. Cпадщина стоїків, апологетів християнства і стовпів Відродження програють вульгарному матеріалізмові, угодництву животів та поклонінню виго́дам. Звідси безсоромне, ганебне заробляння ошуканством, поставлене на конвеєр вдосконалення видів зброї та загрозливий розвиток штучного розуму.
Щодо такого вже модного двочленного словосполучення у попередньому реченні… Дуже не хочу розчаровувати його симпатиків, але й не прошу пробачення, якщо вони навіть усі разом слатимуть громи та блискавиці на мою сиву голову за цей міні-діалог:
- Дозволю собі пана запитати… Чи ви вірите у штучний розум?
- Зважаючи на те, що діється у світі, я не вірю навіть у звичайний.
У світі політики теж дуже помітно сильнішають нахабство, шахрайство, жорстокість популізм, Гадаю, щоби це принаймні не розросталося, необхідна правова, етична та моральна сув’язь перепон. Спостерігаючи за двома найекраннішими президентами, допускаю, що психічне передвиборне тестування кандидатів було б незайвим. У великій політиці це рідкісні психотипи. Пробралися вони туди дуже різними способами, але трясуть світом винятково потужно й жорстоко.
Коли б моя воля, то глаукома, катаракта, куряча сліпота і под. ввів би і в словники політичних термінів. Бо вони у політиці чи не щокрок. Російський виборець без вибору цього не відчуває, а от в США та інших країнах ЄС і НАТО таке масове помутніння зору, якщо м’яко, більш ніж дивне. І на мить повертаючись до G7 Leaders’ Summit, додав би ще термін: triage. Обидвома офіційними мовами Канади його пишуть однаково. Коментарі, певен, зайві.
Весь публічний Трамп, як мовиться, у пакеті, і передвиборний, і післявиборний, вписується у фразу „To, co wyprawia Trump, można określić frazą „Popłakać się ze śmiechu”. У стосунки з ним серйозні, відповідальні, як свідчать його риторика та чини, вступати ризиковано. Упевнений, що недавній solenizant дивувати світ продовжуватиме. Аж до здригання. Обурення його діями та словами у США зростає, у Конгресі теж. А ось і очікувана вишенька на торті: “Tymczasem dyplomaci i eksperci od polityki międzynarodowej komentują, że najwyraźniej nikt już nie liczy się ze zdaniem Trumpa”. (wp.pl, 17. VI. 2025). Щодо другого антигероя нашого часу, який, як доносять розвідвідомства, збирається розв’язати ще одну бойню, то він поки що для міжнародного трибуналу недосягальний.
Попри все країна моїх предків без допомоги поки що нерозвалених Сполучених Штатів не обійдеться. Мушу визнати, що як би нам не хотіли допомагати деякі європейські партнери, їхні навіть спільні можливості менші, а необхідність дбати про свої країни більша ніж американців. І тут їм дорікати не маємо морального права, позаяк своя сорочка ближче до тіла.
Слово “мораль” і подібні із рядом похідних, незважаючи на безладдя у світі, все ж не зникло з ужитку. Особливо ваговитими його значення та суть повинні бути у спілкуванні сильних світу сього. Для англомовного, чи не найбільшого сеґменту, пропоную ледь змінити найуживаніше дообіднє вітання good morning на good moral.
Україна у остаточному розв’язанні своїх бід і трагедій завжди і головно мусить покладатися сама на себе. Втім, як і кожна країна. Нейтральний статус від путіністів не врятує. Фінляндія висновки зробила. Ще б дієвіше очищувалася від п’ятої колони, як і вся Скандинавія. Рішучих, вольових кроків політикам явно бракує. Що можу бути огидніше, як чи то недбало, чи то навмисно залишені діри у санкціях. І т. зв. double standards – чи не щокрок.
У політиці, вважаю, усім запевненням та обіцянкам гріш ціна. Коли трапиться розмовляти із одним колишнім колегою-квебекцем, то на його звичне бодьоро-жартівливе привітання Qu’est-ce qui se passe dans l’espace? автор цього тексту після коротенької паузи невесело кине: Ben, mon vieux, le monde ne va pas dans la bonne direction.
P. S. Письмак цілковито усвідомлює, що у калейдоскопі світових подій багато згаданого тут за день-два буде витіснене епізодами свіжішими; даруй, шановний читачу. Лише б не набагато гіршими, бо кращих сподіватися годі
[1] І авторові, і редакції газети дякую за дві речі: а) відважне та точне називання речей своїми іменами та б) правильне написання прізвища автора. Письмак ще добре пам’ятає темносині стоси Леніна на полицях бібліотек. Так нам його милостиво-підступно подавали одомашненим, вже нашим. А правильно було б “Лєніна”. А краще взагалі без нього.
[2] Як пишуть і навіть вимовляють українські, до прикладу, топоніми тут, твоєму письмакові, шановний читачу, дуже важливо. Бо якщо це Kiev, то слід вважати, що там вже швендяють п’яні путіноїди. Якщо б хтось зацікавився моєю версією написанням коментованого слова українською, то старий продовжує вважати, що запозичувані слова у інших мовах варто залишати без змін. “Піца” паношиться у нашій мові набагато довше ніж у неї потрапив самміт. Якщо є вагомі причини написання його з однією м, то старий просить пробачення; він уже за мовознавчим бортом понад чверть століття.