Є мистецькі шедеври, які не просто читаєш або переглядаєш, а проживаєш. Саме такою стала для мене вистава «Три товариші», поставлена у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка в Києві за мотивами однойменного роману Еріха Марії Ремарка. Постановка режисера Юрія Одинокого залишила в моєму серці глибокий слід, нагадуючи про цінність людських почуттів у часи, коли світ довкола руйнується.
Вистава переносить глядача у повоєнну Німеччину 1920-х років. Це час, коли люди намагаються повернутися до нормального життя після страшного катаклізму – Першої світової війни. Герої, – троє товаришів, – Роберт, Отто і Ґотфрід – намагаються зберегти людяність у світі, де панує зневіра. Їхня дружба, прості радощі, гумор і навіть старенький автомобіль стають символами надії. Але раптова зустріч з Патрицією, кохання і трагічні події відкривають інший вимір історії – глибоко особистий, емоційний і болючий.
Тема вистави – це не лише війна, а й те, що залишається після неї. Це пам’ять, втрати, спроба жити далі. Постановка порушує важливі проблеми: знецінення людського життя, самотність, пошуки сенсу, боротьба за право бути щасливим. Водночас звучить головна думка: у найважчі часи найцінніше – це любов, підтримка і вірність.
Особливо вразила сценічна інтерпретація. Юрій Одинокий зумів зберегти дух роману Ремарка, водночас адаптувавши його до театральної сцени. Постановка сповнена стриманої емоційності, де тиша промовляє гучніше за будь-які слова. Режисер майстерно розставив акценти: важлива кожна пауза, кожен жест, кожен погляд.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Гра акторів була справжньою магією. У ролі Роберта виступив Євген Нищук – його персонаж викликав щире співпереживання. Через погляд, ходу, інтонацію він передав внутрішні почуття людини, яка хоче вірити, але вже не може. Анжеліка Савченко, яка грала Патрицію, створила дуже ніжний і глибокий образ. У її героїні було стільки світла й водночас неминучості, що кожна її поява на сцені була, мов передчуття болю. Дует Отто (Андрій Романій) та Ґотфріда (Олександр Печериця) додав виставі теплоти, людського гумору та глибокої драми дружби. Всі актори взаємодіяли між собою настільки професійно та зворушливо, що інколи глядачі забували, що перед ними сцена.
Сценографія вистави – стримана, символічна, продумана до дрібниць. Автомайстерня, меблі, старі вивіски – все це підкреслило атмосферу втомленого міста. Світло увиразнювало емоційний стан героїв: холодні сині відтінки змінювалися теплими золотими у сценах надії та любові. Звукове оформлення також заслуговує на окрему увагу – фрагменти музики 20-х років, шум вулиць, тиша лікарняної палати – все це посилювало драматизм дії.
Костюми та грим були витримані в стилі епохи. Герої виглядали достеменно, а зміни в зовнішності, особливо у Патриції, допомагали глядачеві відчути хід часу та розвиток хвороби, що повільно відбирала у персонажів надію на спільне майбутнє.
Найсильнішим для мене моментом стала сцена прощання Роберта з Патрицією. У цій тиші, в якій не звучало жодного слова, а лише дихала смерть, розкрився весь трагізм людського життя. Це був саме той момент, коли в залі – повна тиша, а в душі – буря емоцій.
Загальне враження від вистави – глибоке і світле. Попри трагізм, постановка не залишає зневіри. Вона, навпаки, нагадує, що навіть у найтемніші часи можна знайти промінь світла, якщо поряд є друзі, якщо ти здатен кохати, якщо не втратив себе.
Чи варто рекомендувати виставу іншим? Безумовно! Це одна з тих постановок, що не минають безслідно. Вона змінює, надихає, примушує замислитися. І головне – вона чесна. Саме така, як життя.
Катерина Тихонюк
Фото – із сайту Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка