“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
Поет жодного разу не назвав її прізвище та ім’я, скажімо, в листуванні чи деінде в творчості. Жодного разу! Водночас істинно Тарас Григорович увічнив Олександру Псьол в українській поезії. Та про все по чину…
ТАРАС ШЕВЧЕНКО: «ВСІ ДНІ МОГО ПЕРЕБУВАННЯ В ЯГОТИНІ Є І БУДУТЬ ДЛЯ МЕНЕ РЯДОМ ПРЕКРАСНИХ СПОГАДІВ»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сестри Псьол – Олександра Іванівна (1817 року народження) і Глафіра Іванівна (1823 року народження) стали сиротами у 1823-му й з того часу виховувалися у сім’ї князя Миколи Васильовича Рєпніна-Волконського (1778–1845), який у 1816–1834 роках був малоросійським військовим губернатором. Обидві отримали ґрунтовну домашню освіту, закінчили Полтавський інститут шляхетних дівчат, який опікувала дружина князя Варвара Олексіївна – онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. За оцінкою літературознавця, історика Миколи Стороженка, «сестри Псьол були вельми освічені й талановиті дівчата. Глафіра Іванівна прекрасно малювала, а Олександра Іванівна непогано писала малоросійські вірші».
Тарас Шевченко, якого запросили в Яготин виконати копію з портрета князя роботи швейцарського художника Йозефа Горнунга, зустрівся з сестрами в жовтні 1843 року, коли він утретє приїхав у маєток Рєпніних (16 жовтня) і жив тут до 10 січня 1844 року з перервами у відведеному йому будинку – флігелі (з 2003 року – Музей «Флігель Тараса Шевченка», що входить до Яготинського державного історичного музею).
У мене немає можливості занурюватися у подробиці перебування поета в Яготині й у будь-які його знайомства та стосунки з іншими персонажами в цей період, в тому числі з Варварою Рєпніною й Глафірою Псьол, бо тема статті вимагає повного зосередження на Олександрі Псьол.
Про Глафіру зазначу лише найнеобхідніше. На час знайомства з двадцятидев’ятирічним Тарасом Шевченком їй виповнилося двадцять років, але дівчина мала гарний творчий набуток і немалий досвід. У 1836–1842 роках разом із родиною Рєпніних побувала за кордоном, зокрема в Римі, Флоренції, Баден-Бадені, поруч із Рєпніною зустрічалася з Миколою Гоголем, намалювала його виразний профіль (1839). Того ж року створила портрет Варвари Рєпніної, а 1845-го – князя Миколи Рєпніна-Волконського… Почувалася розкутою, впевненою в собі й енергетично відразу привабила молодого Шевченка, що помітили всі…
Що стосується Олександри Псьол, то вона була щаслива вже з того, що має змогу бачити Шевченка за вечірнім чаєм, а потім, коли старі князь і княгиня йшли до своїх кімнат, залишалася з молодими Рєпніними і заніміло слухала поета, котрий на своєрідних літературних вечорах читав поеми «Катерина» та «Тризна» з присвятою Варварі Рєпніній, а ще – не друковані свої вірші. Якщо Тарас Григорович наприкінці 1843-го працював у майстерні Глафіри Іванівни, познайомився з картинами молодої художниці, дав їй якісь поради, поготів в її альбомі з’явився – важко повірити! – начерк портрета Шевченка, то молода поетка боялася навіть подумати не про те, щоб прочитати йому свій вірш, а взагалі заговорити з ним…
Про це нагадала Шевченкові на початку березня 1848 року сама Псьол: «…Я пишу Вам, хоча в товариствах, де ми зустрічалися іноді, я жодного разу не говорила з Вами». Двадцятишестирічна Олександра скромно й звично залишилася в тіні своєї молодшої сестри Глафіри й ніхто краще від неї самої не сказав про це у поетичному зверненні «До сестри»:
Нам з тобою, моя сестро,
Не ходити в парі,
Твоє сонце світить ясно,
Моє – давно в хмарі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нехай доля, що змалечку
Мене не злюбила,
Тебе щиро привітає,
Сестро моя мила!
Олександра Псьол не була в сім’ї Рєпніних защемлена чи скривджена – просто, сказати б, непомітніша у порівнянні з Глафірою, й вона з цим зжилася… Шевченко, сам того не відаючи, ненароком, але відчутно й прикро підтвердив окремішність Олександри в родині, що, певно, додало їй відчуття самотності й меншовартості. Втім щодо поета, то причина тут не лише в захмареності життєвого виднокола старшої Псьол або її боязливості (це відзначив у ній сам Шевченко), а просто у Тараса Григоровича, який хоч і вважав Олександру «хорошою панночкою», відразу виникли симпатії саме до Глафіри, між іншим, з цього приводу бідкалася в листі до свого духівника Шарля Ейнара і закохана в поета блискуча, чарівна й самовпевнена Варвара Рєпніна: «Я… відчувала ревнощі через те, що він віддавав перевагу Глафірі». В листі до Шевченка в грудні 1845 року княжна називала її «Глафіра-красунька»… Рєпніна вважала, що Глафіра ладна була відповісти на Шевченкове почуття, коли б у ньому відчувалася постійність, надійність, ясність. Мудрий Іван Дзюба залишив навіть таке прозоре припущення: «Можливо, Глафіра Псьол – це ще один із утрачених поетом “шансів” убезпечити себе від тієї самоти, яка стала йому чи не найбільшою карою в житті. Хтозна…».
ТАРАС ШЕВЧЕНКО: «ПРИШЛІТЬ, ЯКЩО МАЄТЕ, “СВЯЧЕНУ ВОДУ”; ВОНА ЗРОСИТЬ МОЄ СЕРЦЕ, ЩО В’ЯНЕ»
Ще понад півстоліття тому в цікавій передмові літературознавиці Леоніли Міщенко до видання 1968 року шести відомих віршів Олександри Псьол у книзі «Тридцять українських поетес. Антологія» (до редакційної колегії входили Микола Бажан, Олекса Засенко, Андрій Малишко, Микола Нагнибіда, Леонід Новиченко та ін.), було вельми лапідарно й енциклопедично чітко сформульовано: «В 40-х роках у Яготині під впливом музи Шевченка і особистого з ним знайомства розвивається талант Олександри Псьол… Майже всі відомі нам вірші присвятила Олександра Шевченкові, щирим словом підтримувала великого поета на засланні, глибоко співчуваючи і обожнюючи його». Ми вже знаємо, що знайомства, як встановлення між ними певних стосунків, взаємин, і не було.
Та врешті-решт в історичному вимірі головне в тому, що, на жаль, не знала тоді поетеса Псьол, але, на щастя, знаємо ми, а саме: Шевченко, котрий жодного разу не згадав її імені, дуже високо поціновував конкретний вірш Олександри Іванівни, про що використав нагоду повідомити аж у 1847 році…
Відомо, як історично сильно й наснажуюче закінчив Тарас Григорович знамениту Передмову до нездійсненого видання «Кобзаря», написану 8 березня 1847 року: «Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь». Якраз після цього високомовного тексту, Шевченко, здається, несподівано продовжує:
«А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде – і щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною – то от вам “Свяченая вода”; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо воно ще молоде, боязливе».
Прочитати ці хвилюючі слова Олександра Псьол не могла, бо вони були вперше надруковані вже після її смерті. Та й написав їх український Кобзар не для того, «щоб заохотити земляків до творчості», як твердили деякі автори. Глибоке осмислення Шевченкового розуміння трудів Олександри Псьол виявила відома літературознавиця Роксана Харчук, яка виснувала, що вона «фактично стала першою українською поеткою не тільки доби романтизму, а й часу виокремлення українського письменства з російського потоку».
У шевченкознавстві давно й неодноразово зауважено, що текст Передмови певно мав попередній, невикінчений характер, але це лише підтверджує неабияку важливість, сказати б, обов’язковість виголошення поетом високого поцінування вірша «Свячена вода» Олександри Псьол… Оскільки Шевченко не навів його текст, а, наче ж, обіцяв, то зробимо це:
Я бачила – святу воду
В річку виливали,
Щоб свяченої ногами
Люди не топтали.
А кохання вірне, щире,
Як вода святая,
Бо воно гріхів багато
Із душі змиває.
От тим-то я своїх думок,
Хоч я і убога,
Зроду-звіку не покину
Та людям під ноги.
У Господа небесного
Ласки ціле море,
То я в його, як ту воду,
Виллю своє горе.
Про те, наскільки дорожив Тарас Григорович цим віршем, є доконані свідчення. На початку лютого 1848 року він писав Андрію Лизогубу з Орської фортеці: «Коли маєте “Свячену воду”, то спишіть та пришліть мені, бо та, що ви мені передали, утрачена». Нетерпіння було таким сильним, що наприкінці лютого засланець звертається вже до Варвари Рєпніної, довіривши їй і сердечну причину настійного прохання: «…Пришліть, якщо маєте, “Свячену воду”; вона зросить моє серце, що в’яне». Не занурюючись у подробиці, зазначу, що вірш засланець отримав…
Окремо скажу про, здається, несподіване, пряме й осмислене зіставлення Шевченком невідомої української поетеси Псьол і її дуже популярної в аристократичних колах московитської сучасниці Ростопчиної. Тарас Шевченко розумів, що насправді таланти цих двох жінок не лише співставні – талановита українка, він уже розумів – його послідовниця, по суті достойна вищої честі й поваги, ніж та, котрою так вихваляються в «московщині» (саме так, з маленької букви написав поет це слово в Передмові). Втім поет усвідомлював, що переконати в цьому майбутніх читачів української поетеси буде нелегко, і він абсолютно свідомо фактично поставив на кін свій авторитет українського Кобзаря, поручившись за неї не у вузькому колі своїх прихильників, а у Передмові до планованого видання «Кобзаря» 1847 року з його новими творами. Та ж як надійно, потужно й розмашисто це зробив Тарас Григорович:
«А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як “Свяченая вода”, – і не турбуйтесь, бо, єй-богу, не найдете».
По молодому запально, навіть задерикувато. Чого варте блискуче порівняння талановитого шістнадцятирядкового вірша Псьол з пудами поетичної макулатури! Втім Шевченкові й виповнилося лише тридцять три роки, а поетесі Псьол ішов тридцятий… Упевнений, якби Шевченко наступні десять років жив на волі, у Олександри Іванівни могла бути зовсім інша творча доля.
Погодьтеся, що своїм унікальним конкретним вчинком український геній Шевченко могутньо наголосив основну тезу своєї Передмови: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово»…
ОЛЕКСАНДРА ПСЬОЛ: «ЯК НАШ КОБЗАР, З ВАЖКИМ РАНЦЕМ, ПІД РУЖЖЕМ ГУЛЯЄ!»
Від розглянутої Передмови до Шевченкового арешту 5 квітня 1847 року, що вилився в убивче десятирічне заслання, пройшло менше місяця. Розгром Кирило-Мефодіївського братства і жорстока царська розправа над Шевченком Олександра Псьол сприйняла як особисте й всеукраїнське нещастя, про що свідчить триптих-плач «Три сльози дівочі» (1847):
Заплакала Україна,
Ударившись в груди:
«Сини мої коханії!
Ой що з вами буде?
Мої квіти рожевії,
Морозом прибиті!
Орли мої молодії,
Яструбом зустріті!»
Це був апофеоз її поетичної творчості – Псьол упевнено підтвердила пророчу віру самого Шевченка в її здатність заговорити «во ім’я матері нашої України безталанної» і від імені України:
«Боже милий! Вони ж Твою
Заповідь чинили:
Свою матір убогую
Шанували-чтили,
І до братів своїх темних
Простягали руки:
Всім бажали вони миру,
Волі і науки».
Вустами України поетеса молила Господа:
«А щоб злеє не витало
Над їх головами,
Пристав до них по ангелу
З легкими крилами.
І нехай вони почують
В далекому краю,
Як журюся я за ними,
Як благословляю!»
Через більш як десять років Шевченко у своїй «Молитві» перегукнеться з ученицею, попросивши у Бога за чистих серцем людей: «Коло їх / Постави ангели свої / І чистоту їх соблюди».
У другій частині триптиха поетка рветься пташкою до засланців:
Ой я б залетіла за кам’яні стіни,
Озирала б тюрми зверху аж до дна,
Знайшла б братів милих, синів України,
І нишком літала б з вікна до вікна.
Третя частина повністю присвячена Шевченкові: сивий Дніпро запитує у німих гір, де гуляє-бенкетує син України незабутній:
Обізвались німі гори:
«Дніпре, старий друже!
Не питав ти України,
По кім вона тужить,
Не прислухавсь, що дівчата
Плакали-співали,
Про що хвилі з берегами
Нищечком шептали.
Розпитай же буйних вітрів
З далекого краю,
Як наш Кобзар, з важким ранцем,
Під ружжем гуляє!»
Повернуся на мить до незаслужено призабутого (це не в моєму стилі) висновку Леоніли Міщенко, в якому було знайдено важливе слово – вона о б о ж н ю в а л а Шевченка… Вже згадана Роксана Харчук по-жіночому тонко вловила, що в самій назві триптиха «Три сльози дівочі» прочитується алюзія на Шевченкові поетичні рядки з вірша «Думи мої, думи мої…» (1840): «Може, найдеться дівоче / Серце, карі очі, / Що заплачуть на сі думи – / Я більше не хочу… / Одну сльозу з очей карих / – І… пан над панами!..»
За душевною енергетикою, чистосердечністю, самовідданістю, вірністю нічого подібного триптиху Псьол «Три сльози дівочі» не було принесено у 1847 році на благословенний поетичний алтар Шевченкової біди й мужності. Та й опісля…
Ніхто не посмів у 1847-му так одверто-гласно підтримати Шевченка та кирило-мефодіївців і благословити їх… Повторюся двічі, бо це важливо. По-перше, Псьол уповні виправдала великі надії Шевченка. По-друге, був би Кобзар поруч, тобто на волі, ще краще – в Україні, поетичне розкрилля Псьол обов’язково набрало би висоту…
Триптих «Три сльози дівочі» Олександри Псьол було вперше опубліковано в українському літературно-художньому альманасі «Хата», впорядкованому і виданому Пантелеймоном Кулішем у 1860 році двома накладами. Серед авторів альманаху були Марко Вовчок, Євген Гребінка, Олександра Куліш (Ганна Барвінок) та ін., а під рубрикою «Кобзарський гостинець» надруковано десять творів Шевченка… Поява в цьому видатному ряді віршів сорокатрирічної Олександри Псьол, написаних у тридцятирічному віці, стало безперечним визнанням її поетичного таланту і громадянської значимості… Проте цей умотивований пафос зводиться нанівець, тільки-но скажу, що прекрасні вірші були опубліковані… без підпису…
Як таке могло статися?! Звісно, далася взнаки природна відстороненість Олександри Іванівни від будь-якої популярності, помножена на замкнутість її життя з 1850-х років в атмосфері московського дому Варвари Рєпніної, з якою вона була нерозлучною до самої смерті, відсутність в українському духовному просторі, відірваність від українських діячів культури і мистецтва… Яскравим спалахом таланту й жіночності Псьол була цілковито зобов’язана геніальному Шевченкові, котрий, хоч і зафіксував їх один раз у житті, не згадав удруге, то вона й погасла без нього, і цьому не було ніякої ради… Здається мені, що саме ця жінка могла бути справді духовно близькою й повністю відданою Шевченкові все життя…
Та повернуся до відсутності підпису. Ніхто не спромігся всерйоз і з дорогою душею встановити його, ні в кого не виникло бажання… Найперше можна було звернутися до Шевченка. Чи до професора Московського університету, філолога-славіста, літературного критика, Шевченкового друга Осипа Бодянського, котрий власноруч переписав вірш Олександри Псьол «Заплакала Україна»… Стосунки з Варварою Рєпніною підтримував геніальний українець, артист, великий Шевченків друг Михайло Щепкін…
ТАРАС ШЕВЧЕНКО: «ВІРШІ ПІД НАЗВОЮ СВЯТАЯ ВОДА – ТВІР ДІВИЦІ ОЛЕКСАНДРИ ПСЬОЛ…»
Утім, чого дивуватися? Сам Тарас Григорович у своєму листуванні з Варварою Рєпніною і Андрієм Лизогубом неодноразово передавав Глафірі Псьол щирі поклони, але жодного разу не згадав Олександру Іванівну…
Скажімо, 14 листопада 1849 року і 1 січня 1850 року писав із Оренбурга Рєпніній: «Кланяюсь Глафірі Іванівні і всьому дому вашому». Невже не міг один раз вставити ім’я відданої йому, захопленої ним, талановитої жінки? Коли хочете знати про несправедливе, байдуже ставлення Шевченка до Олександри – воно перед вами. Бо, мабуть, гадки-гадоньки не мав, як їй було боляче… Як він умудрився взагалі не пойменувати авторку вірша, якого підніс так високо?!
Аж ось 1 липня 1850 року Тарас Григорович… нарешті назвав – написав ім’я та прізвище «дівиці»…
Тут і виникає прецікава історія, котра не розкривалася. Після арешту засланця в Орській фортеці навесні 1850 року в справі порушення ним заборони писати й малювати і зробленого у нього обшуку з описом вилучених листів та інших паперів, командир Окремого оренбурзького корпусу Володимир Обручов доповів про це військовому міністру (!) О. І. Чернишову, наголосивши листи, які «заслуговують уваги». Серед них була «приписка невідомої жіночої особи Олександри в листі княжни Рєпніної, без числа і року». Звісно, цей факт, було відображено і в письмових питаннях слідчого, підполковника Григорія Чигиря до підслідного рядового Тараса Шевченка. В розділі «Листи без позначення числа і року» коротко значилося: від «Олександри».
Засланець так само коротко відповів: «І ще лист від Олександри, котрій прізвище Псьол, яка живе в Полтавській губернії, Переяславського повіту, села не пам’ятаю». Олександра Псьол була родом із села Злодіївка Миргородського повіту і на той час не жила в ньому, тобто підслідний назвав дані практично навмання. Втім, очевидно, Шевченко помітив, що лист Рєпніної від 19 березня 1848 року в арештованих документах було неправильно датовано… 1841 роком і скористався цим…
Але зараз особливо важливо зафіксувати зовсім інше, а саме: так уперше Шевченко вивів на папері прізвище та ім’я поетеси, котрі, виявляється, прекрасно пам’ятав! Через сторінку він зробив це вдруге, бо ж окреме питання слідчого було сформульовано так: «Вірші малоросійські під назвою “Святая вода”…». Відповідь арештанта: «Вірші малоросійські під назвою Святая вода – твір дівиці Олександри Псьол, отримані мною при листі в фортеці Орській, 1847 року, на який я не відповідав».
Такий лист невідомий, але, певно, йшлося про примірник тексту вірша, котрий передав у 1847-му Лизогуб або Шевченкові не хотілося нагадувати про пізніше надсилання… У тім то й річ, що у засланця виявили два примірники славного вірша «Святая вода»…
Та повернуся до «приписки невідомої жіночої особи», до листа Варвари Рєпніної, відправленого на початку березня 1848 року, в якому містяться характерні для неї напучення пафосно-релігійного характеру: «Коли Вам стає зовсім сумно – згадуйте про смерть. Якби Ви знали, як ця думка пригнічує, за нею йде думка про воскресіння – і життя нестаріючого, безгрішного – вічного!». Рєпніна навіть запропонувала Шевченкові власну коротку молитву, сотворену нею, певно, на основі кількох молитовних текстів…
Але цей лист особливо цікавий тим, що на його звороті вміщено дописку Олександри Псьол, хоча в «Епістолярії Тараса Шевченка» вона розглядається як окремий лист. Олександра Іванівна нагадувала Шевченкові, що вони навіть ніколи не розмовляли. Далі йдуть таємничі слова: «Віддалення робить мене відважнішою; при тому я маю потрійне право бути зовсім не чужою». Після цієї коми у тексті закреслено кілька рядків, безсумнівно, найцікавіших, адже в них ішлося напевне про розкриття заявленої тріади, але сором’язливість-боязливість Олександри Псьол, а чи, може, й пряма вказівка Варвари Рєпніної, змусили молоду жінку замастити цей текст… Якби мене запитали, про що там ішлося, відповів би дуже широким формулюванням трьох можливих тем. По-перше Псьол, як і Шевченко, вибрала саме поезію самореалізацією своєї душі, принаймні прагнула до цього. По-друге, поетеса була світоглядно найближчою до Шевченка, принаймні так вона вважала чи хотіла. По-третє, вона, на мій погляд, обожнювала поета, як митця й мужчину. Хіба хтось із яготинського товариства міг і справді зрівнятися з Олександрою Іванівною в цих трьох іпостасях укупі?!
Як би там не було, Псьол не викреслила найголовніше:
«Протягую Вам руку, прошу Вас, добрий Тарасе Григоровичу, вважайте і мене старою знайомою. Дай нам Боже побачитися в світі Його!»
Не судилося.
Очевидно не без упевненого впливу Рєпніної з’явився сюжет про те, щоб засланець у своїй біді наснажувався прикладом їхньої сестри Тетяни Псьол (середня за віком із сестер), також виховувалася в сім’ї Рєпніних, була лежачою хворою), яка мужньо переносила тяжку хворобу: «…За Вас так багато молиться сестер ваших по Христу і по хресту; в числі останніх назву лише сестру Таню; хай допоможе Вам Господь нести Ваш хрест так, як вона несе свій!»
Не можу проминути звернення Рєпніної до всемогутнього шефа жандармів Олексія Орлова, здійснене нею 18 лютого 1848 року. Княжна буквально благала його «зі складеними на грудях руками» дозволити засланцеві малювати. Щире бажання Варвари Рєпніної допомогти Шевченкові не викликає жодних сумнівів. Як і мужність її! Так милосердно, ревно й переконливо просити за беззахисного засланця, котрому заборонив писати і малювати сам цар! І назвати це царське покарання «витонченою жорстокістю»! Мужня, мужня й благородна жінка!
Втім їй і самій жорстко пояснили, що спілкування з Шевченком категорично не бажано й небезпечно для неї. Від імені імператора граф Орлов у спеціальному листі попередив княжну про недоречність як участі її в покращенні долі рядового Шевченка, так і про недоцільність втручатися «у справи Малоросії», що розцінювалося рівнозначно, бо інакше сама «буде причиною… не приємних для вас наслідків»… Майже чотири десятиліття потому Рєпніна засвідчила: «Я навіть не могла продовжувати втішати його листами під час його десятирічного вигнання, тому що отримала грізну пересторогу від графа Орлова».
В останньому листі до засланця від 19 березня 1848 року Рєпніна писала, ніби проводжала Шевченка до іншого світу:
«Прошу Бога, щоб Він дозволив мені побачити Вас ще в цьому житті, але підкоряюся Його волі, й від душі прошу Його, щоб Він пом’янув Вас у царстві своєму. Там все буде ясно, свято, блаженно! О, зверніть туди погляди душі Вашої, не забувайте, що у Вас тут є друзі щирі, котрі бажають Вам того, чого бажають собі!».
До цього листа Рєпніної було додано поезію Олександри Псьол «Молим тебе, Боже правди, Боже благостині», яку Павло Зайцев справедливо назвав «Молитвою за Шевченка»:
Молим тебе, Боже правди, Боже благостині,
Не покидай сиротою у степу-пустині
Брата нашого! Як батько, як рідная мати,
Озовись до його душі, не дай унивати!
Збери, Боже, наші сльози в темнісіньку хмарку
І, як серцю розбитому стане нудно, жарко,
Зроби чудо – вони стануть святою водою,
Живущою, цілющою, всі рани загоять,
Як в купелі викупають і душу напоять.
Певно, Олександра Іванівна знала, що це був останній лист од них до Тараса Григоровича, й жінка, назвавши його братом, знову нагадала про цілющу святу воду від неї…
- S. Прославлені Шевченком жінки доживали віку разом у Москві. Глафіра Псьол померла у 1886 році, Олександра Псьол – у 1887-му, а найстарша з них Варвара Рєпніна – 1891-го. Поховані вони були на зразковому в Москві та Росії цвинтарі Алексєєвського монастиря. У 1930-х роках радянська влада закрила монастир, а цвинтар зрівняли з землею, нині через нього пролягає швидкісна дорога, якою з вітерцем проносяться автомобілі, а водії навіть не припускають, що мчать по кістках…
Насамкінець нагадаю, що у 1943 році, до 100-річчя зустрічі поетеси Псьол із Шевченком, український літературознавець і видавець Євген-Юлій Пеленський випустив у світ у Кракові збірку поезій Олександри Іванівни під назвою «Писання». Чи не знайдеться в Україні патріотичний видавець, здатний повторити цей тихий і важливий вчинок? Ідеться лише про шість прекрасних віршів, один із яких підніс до поетичних небес Тарас Шевченко… Скажімо, було би прекрасно видати їх у 2027-му до 210-ї річниці з часу народження Олександри Псьол і 140-х роковин її смерті…
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.