– Не видно і не видно, – міністр відмахнувся, – чого Ви до них причепилися?
Чоловік стрімко рушив в інший бік і зник у натовпі високопосадовців, що хаотично шукали маршрут до загальної зали. Його помічник, невисокий худорлявий чолов’яга у чорному костюмі, тихенько трусив клусом поруч, щось постійно нагадуючи начальнику. Віддаль вони походили на Шер-хана і Табакі, які заблукали у величезній металевій багатоповерхівці Нью-Йорку.
– Жодної, жодної поваги до преси, – Андрій, так і не отримавши відповіді, повільно шуснув слідом.
Засідання розпочнеться за п’ять хвилин і він мусив встигнути – не щодня журналістів запрошували на закриту зустріч у штаб-квартирі ООН.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Простора зала наповнювалася різношерстим людом. Можновладці усього світу з’явилися тут сьогодні, щоб нарешті підвести червону риску під «неправдивими інсинуаціями», як їх назвав один президент, та заспокоїти свої народи, що, до слова, зовсім не панікували.
– Хто цей Нік Філіпенко? – журналіст поруч із Андрієм зачепив свого колегу. – Він хоч професор?
Той лишень мовчки знизав плечима. Решту теж цікавило це питання:
– Він вчений чи якийсь шкільний викладач?..
– З якого вишу?
– Нас годувати будуть?
Людська біомаса поступово розгалужувалася згідно придбаних квитків, соціального статусу та займаних посад: члени організації попереду, кореспонденти ближче до виходу.
– Шановні представники країн-членів! Шановні представники міжнародної преси! – генсек голосно привітав усіх присутніх. – Маю за честь розпочати нове, сподіваюся, що не останнє, – він усміхнувся собі під ніс, – засідання генеральної асамблеї ООН.
Зала ще гомоніла, але гуркіт сотень голосів поступово спадав і усі присутні отримали можливість почути щось важливе.
Генеральний секретар розпочав доповідь, примушуючи гостей згадати, нащо вони тут. А й дійсно!
Андрій вже забув, як усе починалося. Першими щось помітили селяни. Так-так. Жителі провінції. Саме вони вказали на дивну аномалію, але містянам в усі часи не було діла до потреб села. Щільний графік, затори, концентрація на власному «Я», кар’єрі, технологіях… лічити можна до нескінченності.
Навіть елементарне світлове забруднення. От вийдіть вночі на вулицю і підведіть очі. Хто з вас побачить рукав Чумацького шляху? А хто знайде сузір’я Оріон? Цефей? І містяни нічого не помітили. Не помітили, як зникли зорі…
Ось і Андрій зловив ґаву. Раніше він частенько дивився в небо. Іноді, коли не бракувало часу, міг вийти на балкон і цілу вічність стирчати на холоді, споглядаючи неземну красу. Ще в дитинстві, дивлячись вгору, називав зоряне небо «Книгою часу», бо як зазирнути далеко вглиб, можна побачити події сивої давнини: мільярди років історії. А потім виріс…
Приходить він якось заклопотаний пізно ввечері, а дружина й каже:
– Ти бачив останні новини?
Хлопець у відповідь лиш посміхнувся та попросив вечерю. За написанням своїх статей він зовсім не звертав уваги на інші. Як то кажуть, не той п’є, хто варить.
Вона узяла його за руку і разом сім’я рушила до вікна.
– Дивись…
Хлопець довго не міг збагнути, що трапилося. Ці жінки… Навіть в такій звичайній побутовій ситуації говорять загадками.
– Куди?
– Полічи зорі. Скільки бачиш?
Дівчина усміхнулася, як на першому побаченні…
– Запрошую доктора Філіпенка! – пролунало у вухах.
Він вже забув, що сидить в найважливішій будівлі планети, чекаючи на доповідь, яка «змінить світ».
На трибуну підійнявся чоловік середнього зросту в чорному піджаку, з якого стирчав яскраво зелений джемпер. Він невпевнено дістав свої папери та випростався, роздивляючись нову аудиторію.
– Вітаю шановну публіку, – трохи затявшись, доктор астрофізики розпочав. – Я Нік Філіпенко, професор університету Берклі.
– Пане професор, – втрутився секретар, – ми Вас усі знаємо. Ближче до суті.
Доктор мимоволі зиркнув в бік генсека та продовжив.
– Мені доручили пояснити суспільству, що коїться останні три роки, – науковець бухикнув собі під носа. – А саме, – підійняв палець догори, – прокоментувати астрономічну аномалію: відсутність певного переліку небесних об’єктів.
Увесь зал нарешті стих. Андрій міг чути важке дихання сусіда, який не встиг пообідати і зі звірячим апетитом наминав сендвіч.
– Докторе, чи не могли б Ви говорити простіше? – генсек знов усміхнувся. – Ми тут не звикли до складних наукових промов.
– Звичайно. Я підготував маленьку презентацію. Її написано простою мовою. Тому…
Він нахилився до свого ноутбука, який за мить до цього увімкнув. Проектор відтворив на великому екрані зоряне небо, знайоме кожному землянину. Принаймні так вважав професор.
– Цей пейзаж більшість з вас могли спостерігати раніше. Звісно, в залежності від місця перебування на земній кулі.
– Простіше, професоре. Простіше, – генсек знов не витримав.
– Добре, – Філіпенко нервово перемкнув презентацію.
Наступна сторінка являла собою фото того ж неба, та вже майже порожнього. Якихось двадцять-тридцять зорь сумно дивилися на гостей конференц-залу.
– А це те, що ви бачите зараз. Як ми і передбачали в перших звітах, лишилися найближчі об’єкти…
Він роззирнувся. Аудиторія уважно слухала, увіп’явшись очима в голограму зоряного неба.
– Перед вами місцева група. 56 штук, розташованих в радіусі 13 світлових років.
– І куди ж Ви сховали решту, – не витримав хтось з першого ряду.
– Пане професор, – знов втрутився секретар, – думаю, час настав… розкажіть людям, що Ви донесли керівництву ООН.
– Кхм… – Філіпенко закашлявся і набрав повні груди, наче готувався виголосити найважливішу промову в своєму житті. – Я б ставив питання інакше: не де решта зорь, а де ми?
Сесійна зала ООН злякано загомоніла сотнями різних голосів. Керівники разом із заступниками почали шепотіти щось один одному, поки преса увімкнула усі звуко записуючі пристрої.
Коли гомін перейшов у тривожне очікування, вчений продовжив:
– Нас з’їли…
Тисяча пар розгублених очей заклякло дивилися на доктора Філіпенка. Сесійною залою розійшлися стримані посмішки. Той знов перемкнув слайд і на екрані з’явилося зоряне небо, на якому поступово зникають зірки, з гори до низу, і згодом знов з’являються, знизу догори…
– Ми з колегами довго думали, на що це схоже, і нарешті зрозуміли: стискання велетенської щелепи. Навіть розгледіли кілька ікл і піднебіння, дякувати Габлу та Вебу.
– Це неприпустимо. Якась наукова нісенітниця! – хтось з представників Великої сімки не стримав емоцій.
– Заспокойтеся, – знов втрутився генсек. – Дані перевірені кількома незалежними обсерваторіями.
– Враховуючи швидкість світла, це почалося років десять тому.
– Що?… – чиновник з першого ряду підвівся. – Що могло таке зробити?
– Ми не знаємо, – професор зазирнув у свої нотатки. – На даному етапі дебати точилися навколо питання чи з’їли нас, чи може ми потрапили в якийсь міжгалактичний вихор.
– Та ви схилилися в бік першого… – високопосадовець повернувся на місце.
– Все вказує на те. Ми стали їжею когось… кхм… чогось, що виходить за межі нашого розуміння.
Андрій слухав і про всяк випадок нотував почуте, паралельно увімкнувши диктофон. Написати цю історію в мас-медіа – це розірвати ядерну бомбу в інфопросторі. Проте, і дійсно: чому вже три роки ніхто не замислювався, куди зникли зорі? Може суспільству воно і не треба? Як сказав міністр: не видно і не видно…
Хлопець підійняв голову. Зала мовчки слухала доповідача. Хтось мимоволі позіхав, вже плануючи сьогоднішню вечерю. Сусід Андрія обтирався вологою серветкою. Дякувати Богу, вона в нього знайшлась! Навколо сиділи люди, звичайні люди. Один чухав потилицю, інший колупався в носі, хтось заплющив очі. Пів години нескладної лекції вичавили з публіки останні сили, які лишалися на другу половину дня. Публіки, що сиділа на маленькому шматку твердої матерії і стрімко рухалася безмежним простором кудись в невідомому напрямку. Андрій на мить замислився: а куди ж?
– Професоре, – знов низький голос генсека, – продовжуйте будь ласка.
– Тааааак…, – доктор перемкнув слайд, на якому тепер схематично промальовувалася Сонячна система, а стрілкою праворуч вказувався рух в напрямку об’єкту, вказаного великою літерою «Х». – Питання, що витікає з попереднього: куди ми падаємо?
Аудиторія знов заклякло принишкла. Кілька сотень, може під тисячу, пар втомлених очей спинили погляд на клятій літері «Х».
– Ми вважаємо, – продовжив професор, – це шлунок істоти.
Публіка жодним чином не відреагувала. Тиша, яку породив пан Філіпенко в залі, й надалі панувала серед втомленого натовпу. Чи дісталася інформація усіх адресатів, чи може їх мозок ще не міг збагнути реальність?
– То що ж нам робити? – знов підвівся один з представників Великої сімки. – Боротися, тікати або просто чекати? Чи може домовлятися?
– Ми ще не вирішили… – професор із сумом опустив очі.
– Ці питання відносяться до нашої парафії, професоре. Дякую за доповідь…
Генсек жваво вийшов до трибуни, перехопивши ініціативу в компетентного візаві.
– Пропоную винести на порядок денний…
Розпочалася найнудніша частина заходу. Голосування. Андрію так закортіло вибігти звідси, наче це останній урок, а на вулиці травень місяць і друзі вже чекають його з м’ячем. Навіть сусід, який пів лекції жваво наминав фастфуд, усім своїм виглядом майже кричав, що теж не мав на меті спостерігати ці дурнуваті бюрократичні процедури.
Все вже вирішено – нас з’їдять. Через рік, а може через п’ять. Не важливо. Шлунок всесвітнього масштабу перетравить усе: штаб-квартиру ООН, Нью-Йорк, планету, місяць, усі супутники Юпітера. І навіть не вдавиться! Але ж ні. Голосування – саме те, чим має скінчитися подібна зустріч.
Хлопець навіть не дивився на табло і не хотів чути питання, які можновладці винесли на розгляд. Коли все завершилося, Андрій не поспішав. Зачекав, поки основна маса вийде, щоб без особливої штовханини піти на волю. Вже у вестибюлі, він побачив, як той самий міністр активно смикав руку генерального секретаря:
– Чудова… Чудова зустріч, пане секретар, – він дивився на керівника, як на сущого янгола. – А головне, яке рішення. Правильне рішення.
– Дякую. Дякую. Для того й існуємо, щоб вирішувати усі питання людства.
– Так. Саме так. Почекати, озирнутися навкруги. А тоді вже щось робити. А поки… хай буде, як буде.
Генсек зиркнув в бік Андрія, потім трохи тихіше продовжив:
– Все вірно. Почекаємо. Може нічого страшного й не буде. Знаєте, як кажуть: навіть коли вас з’їли, є аж два виходи…
Кореспондент вийшов з будівлі. Вулиця зустріла його все тим же нескінченним потоком людей. Засівши в машини, вони бездумно мчали у справах. Хто знає, чи почує людство надруковану пресою сенсацію. Може вони сприймуть це так само, як і відсутність зорь три роки тому?
Так. Є важливіші справи. А для цих, всесвітньо-безглуздих, на які пересічний громадянин навіть вплинути не може, є вчені, астронавти, директор НАСА, генсек. Хай вони щось роблять. А може не роблять – їм видніше. А може й не треба? Бо навіть з цієї ситуації, коли вас з’їли, існує аж два виходи…