“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
Раїса Плотникова. Марго та сексот. – Харків, «Фоліо», 2024, 319 с.
Вважається, що роман – це стиль і спогад. Спогад про себе й ТВОЇХ навколишніх, а стиль має бути суто своїм. Немає свого стилю – немає й роману. Як і власне творчості загалом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Новий твір лубенської поетеси й прозаїка ніби цілком підпадає під таке уявлення про романну творчість, але не завжди. Вона часом виходить за межі «себе» і тоді з’являється картина часу, доби, а, можливо, й епохи. Мені в романі все це бачиться – і сексотство радянського абсурду з його чергами за гасом-керосином та всім тим, що людині потрібне, як живій істоті, і національним абсурдом, де на лідерство пропонувалася не твоя земля, а «зауральська родіна» з її вигрібними ямами, але найбільше – нищення культури як такої, котра в романі постала нищенням святині авторського міста – величного собору на розі Хорольського спуску та Псевдорадянської псевдовулиці. Мені про це читалося з неабияким щемом, бо я був свідком існування цього собору, а якогось дня в 1961 році довелося побачити на його (собору) місці купу цегли та битого скла, розтрощених вітражів та металевих перекрить. Це був час, коли Микита Сергійович востаннє розпорядився, аби були знесені всі християнські споруди і заодно – ліквідовані 50 відсотків театрів. Бо йому сказали, що театральні зали заповнюються наполовину, то, отже, найкраще – половину театрів ліквідувати….
Загалом же, читав я роман із великим захопленням, бо він є ще й (у певному розумінні) спогадальним романом. Авторка розповідає про місця, які їй і мені добре відомі з часів студентської молодості, з часів, коли на тих чи тих перехрестях, у центральному парку чи в кінотеатрі та офіцерському клубі промайнули найромантичніші роки з молодою закоханістю, а в самому технікумі (він також згадується в романі) вирувало дружнє і навчання, і спілкування з гарними людьми-ровесниками та старшим, викладацьким колективом.
Хоча в заголовку стоять імена негативних (м’яко кажучи) персонажів (гадальниця-шляюха Марго та секретний співробітник органів КДБ), проте центральним постатями в ньому сприймаються Ксеня і Валько, яких авторка провела від дитинства до зрілих років і які змальовані нею з дуже щемливою любов’ю. В якомусь інтерв’ю Раїса зізналася, що Ксеня – то вона сама і їй вдалося навіть залюбити мене в себе. Хоча «сама», звичайно, не в прямому розумінні, а в тому, про який говорив Флобер: «Пані Боварі – це я сам. Коли вона отруїлася, то я відчував присмак миш’яку в роті». На згадку приходить і Микола Вінграновський, який казав, що Наливайко в його однойменному романі, то він сам, а історичні реалії – то вже звідти, з часів історичного Северина Наливайка. Раїса Плотникова теж нерідко відходить від самої себе (Ксені) в романі і тоді твір сприймається як узагальнений час усього життя-буття. Тут для неї своєрідним взірцем були і Олесь Донченко з його «Лісничихою», і Петро Лубенський з його «Королевою бензоколонки», і Віктор Безорудько з повістю «Ти мене любиш, Яшо» та деяким іншими суто лубенськими письменниками, бо місто, в якому розгортаються події твору, то таки полтавські Лубни з його поезією та неповторним колоритом минулого й сучасного. Хоча, звичайно, постала в романі й ширша підрадянська територія, яку сьогодні кремлядські орки намагаються реанімувати з допомогою зброї.
Як читач, не можу висловити одну прикрість у творі: чому Ксеня і Валька таки не поєдналися в ньому? Валько ж устиг побувати в Афгані і якимось чином у місті Грозному став на монаський шлях, а Ксенька знайшла собі хоча й мудрого, але, як здається, не дуже любого партнера. Та роман є романом: він має не лише захоплювати, а й чимось – розчаровувати. Таке наше недоладне життя. Без конфліктів у ньому не обходилось і в минулому підрадянському, і в сучасному без означення, що намагається ту радянськість повернути шляхом середньовічних завоювань. Для них не зайвим було б нагадати один вислів британського екс-прем’єра Бориса Джонсона: спроби московського Путлера і білоруського недопрезидента Лукашенка відродити СССР нагадують старих геїв, які намагаються вчинити зачаття собі подібного бовдура. Що більше вони напружуються, то сильніше риплять від болю їхні задниці…
Щодо стилю… Письменниця відверто тримається характерної для нашої літератури романтичності. Твір має пульсуючий характер, у якому пульсують майже закінчені новели, до яких свого часу вдавалися найбільші романтики ХХ століття Довженко, Яновський, Гончар. У світі ж бо – все пульсує, аж до космічних пульсарів та змін у порах року, а людські характери – то ж мимовільні їхні діти. Колись Загребельний казав, що не треба вигадувати сюжети, бери характер, розвивай його і матимеш сюжет. Раїса Плотникова пішла саме цим шляхом – її характери вимальовуються в захоплюючі сюжети, які в сучасній літературі, на жаль, дуже рідкісні. Почав оце читати кілька романів у поки що живих журналах і вже на третій сторінці потягло на сон: занудні, багатослівні і мало виразні в художньому плані. Роман Раїси Плотникової – своєрідний виняток серед них. Авторка вміє тримати читача в напрузі, в чеканні нового й нового, що виникає не ради лиш новизни….
А які пейзажі (Лиса гора та міські схили!), а які історичні екскурси в минуле міста (палац Вишневецького, Мгарський монастир!), а яка живописна Сула – річка моєї молодості і всього полтавського краю! Так і хочеться підхопити мелодію славня Полтавщини, який дивовижно звучав у виконанні мого ровесника з Лубенського технікуму Володі Линника: «Над Полтавським краєм // Білі голуби…» І не тільки ровесника, а й земляка голосистої однокурсниці з Крутого Берега, з уст якої досі звучать слова над вечірньою Сулою: «Ой ти, місяцю мій, я зіронька ясная….».
Не той зараз місяць, не ті зіроньки, але своїм новим романом Раїса Плотникова по-справжньому оживила їх у моїй пам’яті і я ніби помолодшав на цілих сто літ.
Для любителів сюжету згадаю ще раз про сексота та Марго, що винесені в заголовок роману. Сексот є і типово радянським, і в чомусь нетиповии. Таким він випурхнув з-під крила своєї ж рідної матусі. Вона нагуляла його з якимось іноземцем під час вимушеної депортації до фашистської Німеччини і тепер намагається спокутувати вину з допомогою сина: нехай «стукає» на всіх, хто нібито має не радянські погляди на життя. Фінал у таких випадках відомий: Бог покарав їх смертельною хворобою і вони раді бодай склянці води в своєму доживанні не віка, а мінус-людини. А Марго? Вона продовжує займатися ворожінням і доворожила до фіналу навіть самого сексота…
Як кажуть у народі: «Бог палицею не б’є. Нечистивих він карає суто своїм методом». Раїса Плотникова показала це переконливо і література збагатилась справді примітним художнім явищем. Її новий роман гідно продовжує її кращий попередній набуток: романи «Непманша» (2019) та «Реквієм для Рози» (2016).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.