Про творчість матері Героя України Тараса Матвіїва (1989-2020)
1
Моя Весна… Я так Тебе чекала!
Сувої днів гортала, щоб дійти!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А Ти прийшла… і слів мені замало…
Буває так, коли сягнеш мети.
Такою, зокрема, весною для Валентини Павлівни Матвіїв, учительки української мови та літератури в Жидачеві, був квітень 2019 року, коли у видавництві «Манускрипт-Львів» вийшла перша збірка її поезій під ориґінальною й незвичною назвою – «Легкокрила». Але ні, це зазвичай не тоненька збірка, а поважний том на 296 сторінок, що їх з любов’ю оздобила своїми ілюстраціями – а їх 43! – Олена Антосюк.
Пані Валентина була щаслива. Дві презентації (в науковій бібліотеці ЛНУ імені Івана Франка, відтак у Центрі культури й дозвілля Гніздичівської ОТГ), на яких був і її син Тарас, захоплені відгуки окремих читачів засвідчили, що її слово зворушило людські серця…
Радість випромінював й Тарас, журналіст і воїн. Саме він “відкрив” у матері її поетичний дар. Подарував їй ручку та блокнот з написом: «Мамо, твори! З любов’ю і вірою в тебе – твій син».
І п. Валентина творила. Вона гордилась своїм сином. Бо Тарас теж був творчою людиною. Закінчив факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Працював у Києві на телебаченні. Із 23 листопада 2013-го був на Євромайдані, належав до 3-ої сотні Самооборони. Заснував разом з однодумцями Пошукову ініціативу Майдану, яка розшукувала майданівців, зниклих безвісти. Працював також у прес-центрі Майдану.
Валентина Павлівна не раз бачила Тараса на екрані, де він коментував події… Пишалась і хвилювалась. Адже син вирушив до Києва якраз у час розгону Майдану знавіснілими беркутівцями; сам ледве вирвався з їхнього кільця, рятуючи від побиття незнайому дівчину… Вже вдома лікував набуте на Майдані двостороннє запалення легенів. А 18 лютого 2014-го, на свій День народження (25 літ), знов подався до столиці. Батько, теж Тарас (Тарас Григорович), офіцер поліції, купив на вокзалі квиток і посадив сина на потяг…
Інакше Тарас не міг. Уже тоді, побачивши невинно розстріляних, він твердо постановив захищати Україну зі зброєю в руках. І весною 2015-го вирушив на Схід, де вже точилися бої. Запевнив, що їде на вишкіл у військовий табір поблизу Києва. Тільки через півтора року, в грудні 2016-го, запросив батьків до бабусі, Надії Миколаївни Матвіїв, яка була його першою вчителькою і яку дуже любив. Відкрив ноутбук – а там світлини й відео Тараса в камуфляжі, зі зброєю, з побратимами. Він, виявляється, воював у складі «Карпатської Січі» у Пісках, Кураховому, Водяному, Первомайську… Бабця й мама не втримались від сліз, але Тарас заспокоїв: “Ви ж бачите, я з вами, я живий…”
Авжеж, під час першої самомобілізації Тарас воював недовго. Влітку 2015-го важко занедужав дідусь Павло, мамин батько з Волині. І Тарас приїхав, щоб допомогти матері доглядати його. Речі залишив на позиції, які утримувала «Карпатська Січ», оскільки мав намір повернутися та підписати контракт із ЗСУ. Проте хвороба дідуся проґресувала. Сумління не дозволяло покинути його – і Тарас поки що залишався з ним. І з сім’єю.
Таким був Тарас на фронті
х х х
Родина. Мала Батьківщина…
Це мальовнича, синьоозерна Волинь. А точніше – село В’язівне Любешівського району. Там – дитинство поетеси, одруження, а через три роки після народження Тараса – переїзд до Жидачева на Львівщині, вчителювання в середній школі. І – поезія… І щемні згадки: «Ці спогади присвячую тобі, / Мій синьоокий Любешівський краю», писала 2018 року.
Це насамперед спогади про юні літа, батьків, про заманливо-елегійні поліські краєвиди… Таких віршів – ціла низка. Як ось такі рядки:
Я божеволію від споминів дитинства!
Ходжу стежинами, де тупцяла малою…
Нанизую їх в сонячні намиста,
Щоб у життя забрати із собою.
Родині п. Валентина присвятила окремий розділ «Тепліє, як згадаю вас, рідненькі», передусім маму, яка передчасно пішла в засвіти – у п’ятдесят вісім. Згодом не стало і батька… «Тепліє… як згадаю вас, рідненькі… \ Перед іконою чи пожовтілим фото… \ І вже, здається, не такі далекі \ Любов матусі й татова турбота».
Мало є поетів, які б так щемно, з такою любов’ю та ностальгією переживали час свого приходу на світ, свої перші кроки, свою малу Батьківщину… Вже це говорить, що перед нами непересічна особистість, яка особливо гостро сприймає життя, світ, природу, правду і кривду…
Бо п. Валентина – жінка мисляча. В розділі «В цей світ я мала б пташкою прийти», та й в супутніх йому, вона розмірковує над таїною буття, загадкою світобудови – і цим відрізняється (стилем, тематикою, ідейністю ) від сонму сучасних віршотворців чоловічого чи жіночого роду. «Ми нізвідки прийшли і в нікуди підемо» (явний перегук з Паскалем); «Направду ми всі приречені / Боротись за право жити».
І тут головне – зберегти свою особистість, «не загубитись у юрбі»:
Серед хаосу цього світу,
Серед тисяч людей і думок
Надважливо: себе не згубити,
Торувати свій власний крок.
Хай волають і хай розпинають:
Значить – ти обрав правильний шлях! (…)
х х х
На підсвідомому рівні в поезії Валентини чимало перегуків з поетами інших настроїв – скажімо, з Ліною Костенко чи Василем Симоненком… І не тільки. Це закономірно. Бо світ української культури – єдиний, резонуючий, суголосний. Згадаймо Василя Симоненка: «Ти знаєш, що ти людина…» Або «Світ який – мереживо казкове…»
Валентина Матвіїв розробляє цю тему цілком по-своєму, причому надзвичайно свіжо, безпосередньо – і така поезія просто зачаровує. Тому наведу цей вірш повністю, незважаючи на довготу:
Боже, подумати тільки:
Світ цей існує для мене!
Створене ним споконвіку –
Зараз моє… Незбагненно!
Це колихання гілки
В легких обіймах вітру,
Схоже на гру сопілки…
Боже, яка палітра!..
Це синє в хмари небо…
Можу дивитись вічно!
Сонце заходить… Це ж треба!
Видиво – фантастичне!
Тільки істинно поетичне серце може так легкокрило сприймати і відчувати довколишню красу. Все навкіл прегарне, доцільне – і земля, і небо –
Навіть коли воно похмуре:
Сірість – і та за благо!
Часу не дам зажурі,
Жити, як є, – відвага!
Падає дощ зі снігом –
Радо ловлю в долоні!
З кожним народженим вдихом
Котяться сльози солоні…
Щастя – від того, що бачу!
Чую! Живу! Кохаю!..
Все, що болить, – пробачу…
Вдячно життя вдихаю.
Адже подумати тільки:
Все це – моє сьогодні!
Тихо вицокують стрілки
Миті безповоротні…
В той же час поетка протестує, не приймає «межі і норми! / Хто й коли їх створив? Для чого? / Світ – не догма, не біле й чорне. / Жити правильно – доля вбогих». А тому
Так хочеться якогось божевілля!!!
Щоб заіскрилось все навколо фарбами!
І зовсім це ніяке не свавілля:
Життя повинно грати арфами!
(А тепер згадаймо Олену Телігу: «Усе – лише не це! / Не ці спокійні дні, / Де всі слова у барвах однакових…») Див.: Олена Теліга. Збірник. Київ, 1992, с. 48.
х х х
Зберегти свою індивідуальність, не цуратись батьківської землі, цінувати неповторність кожної миті – домінанта. Все довкіл значуще. Бо «все має значення, друже… / Навіть найменший твій дотик: / І вже, дивись, хтось одужав / Чи усміхнувся навпроти» (…) Отож
Скажи собі: Я є! І твердо йди!
Тебе життя сьогодні вже чекає (…)
Я є! Наповни світ собою і відчуй
В собі його божественну присутність.
На вчора і на завтра не чатуй –
У цьому й є найвища наша сутність.
Перепади настроїв, почувань… І все ж – цілісність. «Казка – в мені»:
«Я часом ще шаріюсь… Дотепер / Дитинно ще дивлюсь на дивосвіт». Себто душа оголена: «Я не боюсь відкрити свою душу… / Вона, як скло, прозора і гладка». Але вона повна переживань, надій, любові… Окремий розділ так і називається «Любов, що окрилює». Та чи завжди?
Найдивовижніше – що нам не по дорозі.
Хоч очевидно: ми – одні світи…
Стояло щастя на моїм порозі,
Та за поріг злякалось увійти.
В цій інтимній поезії, – вочевидь то спогади з часів юності, – багато натяків, асоціацій, загадок… Але не варто силкуватись розгадати їх – хай залишаються таємницею. А нам дарують радість співпереживання. Тим-то наведу ще дві строфи, які засвідчують уміння авторки просто і щиро, без постомодернової претензійності передати свої почуття.
Коли зійде останній сніг
Й уже струмком весняний стане –
Ти ступиш знов на мій поріг
І серце битись перестане…
Я мовчки обійму тебе
І ні про що не запитаю…
Зведу лиш очі до небес:
Це дар Твій, отче мій… я знаю (…)
х х х
Багатий духовний світ п. Валентини відсвічує в її поезії, резонує зі світом читача, зі світом природи. Це розділ у книзі – найбільший. І називається він «Від весни до весни». Бо весна для п. Валентини не просто пора року – а Цариця. Ось вона наближається: «Вставай! Стрічай! Тули весну в обійми! (…) Це ж бо для тебе те її буяння: / Розмай початок і розмай кінець… / Даруй весні своє палке кохання, / Веди її за руку під вінець!»
Святий Франциск Ассизький вогонь називав «братом«, овечку – «сестрою»; для нього всі були рівними: люди, тварини, птиці… Так і природа у п. Валентини жива, співдіюча. Весна, як ми бачили на початку, в неї з Великої літери, рідна їй («Рідна весна… (спогади)», весна – Цариця… Осінь – теж з великої. В іншому місці авторка просить: «Друже Ранку, дай мені натхнення…» І т. п.
Природа – це гармонія. Настрій:
Як я люблю оці миті:
Кави горня і… свобода!
Зранку не треба спішити.
І за вікном – погода. (…)
Скільки ж потрібно мало:
Сонця усмішка тепла,
Крапля дощу упала,
Синьо моргає небо.
І на душі – синьо-синьо.
В серці – любов до світу.
Мало потрібно людині:
Жити! Так… просто жити.
У цьому вірші на вісім строф авторка запевняє, що вийде назустріч сонцю, і воно їй радо усміхнеться, стане її охоронцем, бо довго ж іти доведеться. А якщо раптом дощ, то і йому зрадіє, не сумуватиме, в погомонить з ним. І йтиме – з дощем! – «під руку пішки».
х х х
З дощем! – «під руку пішки».
В поезії Валентини Матвіїв чимало подібних несподіваних метафор, епітетів, порівнянь. Як ось: Позатуляв туман зірницям очі, / І місяць ледве тліє в небесах. (Тліє – точнішого означення важко знайти).
Слухаю грозу… Яка велична!
Все завмерло і скорилось їй!
Пронеслась по небу феєрично
В ореолі вогнянистих змій. (…)
Заховалась… Блиснула востаннє –
Розступились в шані небеса.
Певно, то моргнула на прощання:
Он, мовляв, поглянь, яка краса!
Ясно стало враз і веселково,
Сонце вмить проклюнулось з-за хмар.
Як прийшла – так і пішла раптово,
Залишивши шлейф пахучих чар.
Поетеса спостерегла «Як дощ намиста розкидає / По спраглій від спеки землі…», що «Уже й верба змирилась з неминучим, / І кетяги калин, як снігурі, / Висять самотньо поміж голим суччям / Єдиною прикрасою в дворі». Бо, каже вона, «Отак живеш і віриш – назавжди. / Наздоганяєш тіні власних кроків».
Це тільки окремі взірці, які свідчать, що образна система поезії п. Валентини невимушена, як і незатерті рими, чи точні, чи асонансні: воєн – роєм; морози – віртуози; вікна – привітно; душу – подушку; жмень – день…
Звертаю увагу читача на ці окремі взірці, щоби нагадати: поезія – то завжди відкриття, своя естетика, пошуки небуденної манери вислову, нових смислів…
Принагідно признаюсь, що писати про творчість Валентини Матвіїв нелегко – і через те, що чимало віршів хочеться процитувати повністю, а це неможливо. І все ж ними рясніє цей мій текст. Бо як інакше, коли мова йде про поезію, притому про поезію сердечну, відверту, філософську.
Як вона народжується? Сама авторка дивується:
Звідки приходить це?.. Не знаю…
Я запитаю у зорі,
Яка з небес мені моргає,
Бо їй самотньо нагорі.
Я запитаю це у вітру,
Який нашіптує мені
Позбирані з усього світу
Свої історії сумні.
А може, відповідь дасть й сонця промінь, струмок, щебіт птахів чи присмак гіркого полину, зрошений чиїмось сльозами…
Усе, що бачу, чим живу я –
У серці словом пророста.
Я щедро світові дарую
Слова, що в Музи на вустах!
х х х
У книзі «Легкокрила» є також розділ «Хресною ходою», сама назва якого промовиста й актуальна. Бо, каже, п. Валентина, «коли ідеш ти Хресною Ходою – / Гарячим серцем проживи Її. / Бо сам Ісус іде поруч з тобою – / Твій хрест несе у поті і крові».
На хресній дорозі вся наша Україна. І п. Валентина у розділі «Будь свідомим, в який живеш час!» признається:
Не до поезії мені…
Бо душу навпіл розриває:
Моя земля горить в вогні!
І краю цей війні немає…
Поетка писала це ще до повномасштабної аґресії московитів, мовби передбачаючи, що, справді, ця кривава бійня закінчиться нескоро… А поки що дякувала Всевишньому за сім’ю, за вірних друзів, Батьківщину.
То я щаслива в Бога? Так, щаслива!!!
І в людях, що стрічаються мені,
І в тих, не знати звідки, крилах,
Які несуть у далі неземні.
Щаслива ще й тому, що Тарас залишався з нею піклуватися про немічного дідуся Павла…
Зразу ж після Євромайдану і аж до вступу до «Карпатської Січі» Тарас працював військовим волонтером. І друзі-волонтери тепер наполягали, аби Тарас балотувався в депутати Жидачівської райради. І Тарас переміг! Як депутат, зупиняв незаконне вирубування лісів (акція «Стоп лісоцид»), у липні провадив феєричне свято Удеч-фестиваль «Івана Купала», організував військово-патріотичний вишкіл «Лицар Удеча».
Сам Тарас теж був лицарем, і не лише Удеча (Удеч – давна назва Жидачева), а й всієї України, яку самовіддано любив і яку готувався захищати. Бо відчував: війна з московитами буде затяжною. І він не стоятиме осторонь. А ще має покарати ворога за двох полеглих побратимів: Данила Касьяненка і Мирослава Мислу… Пані Валентина хвилювалась, але не перечила. Ймовірно, наміри Тараса спонукали її до вірша:
Він вирішив стати Героєм,
Покинув матусю і тата.
Домівка – рюкзак за спиною:
Обрав собі долю солдата (…)
2018 року Тарас вступив у Львові на курси лідерства Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У серпні 2019-го завершив навчання. І через декілька днів у складі 24-ої Окремої механізованої бригади імені короля Данила вже був на фронті. Його призначили командиром взводу – замість полеглого в липні Олександра Бардалима. На взводному опорному пункті (ВОП) біля Мар’їнки на Донеччині було бойове хрещення Тараса як офіцера. (У наступній книзі «Міцнокрила» біографія Тараса переказана у вірші «Шлях добровольця Карпатської Січі до бойового офіцера ЗСУ (2015-2020 рр.)»
На початку жовтня 2019-го 24-та бригада (і Тарас зі своїм взводом) повернулися до Яворова. У квітні 2020 року бригаду знову відправили на Луганщину. Перед тим Тарас побував удома, попрощався… А 10 липня цього ж року батьків приголомшила жахлива звістка: Тарас загинув!
Того літнього дня розминулися наші планети…
Вперше мій телефон чомусь довго й зловіще мовчав.
Я строчила весь день, мов чумна, есемес: “Синку, де ти?!”
А в той час ти, напевне, вже Янголом поруч стояв (…)
Вже потім довідалась, як це сталося. Під час мінометного обстрілу взводу біля села Троїцьке Попаснянського району на Луганщині Тарас врятував двох товаришів: допоміг їм вибратися з бліндажа, який загорівся і наповнився їдучим димом… Обстріл не вщухав. Тарас побіг на сусідню позицію підтримати хлопців. І в цей момент за півтора метра од нього вибухнула ще одна міна. Відламки вразили насмерть…
Воістину: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йоана, 15:12). А значить – і за Україну. (Принагідно зазначу, що Тарас був релігійною людиною, і одна з його Мрій, як він занотував, – «Глибинне пізнання християнства»).
х х х
Чотири роки минуло відтоді… А рана жевріє…
У пам’яті – велелюдне прощання з Тарасом на Майдані Незалежності, вручення батькові, Тарасові Григоровичу, посмертної нагороди для сина – звання Героя України та ордена «Золота Зірка». І похорон в Жидачеві. Згорьована Валентина Павлівна цілу добу сиділа коло сина, гладячи його волосся… Потім на файлі було знайдено список п’ятдесят одної МРІЇ Тараса. Перша з них – «Перемога: Крим і Донбас». Друга – «Написати спогади, книгу, збірку».
Другу мрію незагайно здійснили. Валентина Павлівна зібрала та упорядкувала двотомник Тараса «Мої думки. Ритмопроза» (2022) і «Мої думки. Проза» (2023). У цих книгах розкрився духовний світ молодої людини з ознаками геніальності. У записах нема стандарту. В них – Стефаниківська лапідарність, напруга, пошук, порив до незвіданого… І, як на вік, неабияка ерудиція, широчінь погляду на світ і суть буття.
Третя… ні, не мрія, а нова книга Валентини Матвіїв «Міцнокрила». Щоправда, перша її, невелика, частина (110 ст.) – це «Легкокрила-2». Себто публікація віршів, які не увійшли до попереднього видання. Теми ті самі: роздуми про сенс життя, природу, батьків, гостювання на Волині… А ще гнівні філіпіки про наших споконвічних ворогів з Півночі.
2
«Міцнокрила». Це фактично Книга пам’яті про Тараса. Це трени (з грецької: плачі, скорбота, елегія).
Польський поет Ян Кохановський (1530-1584) після смерті трирічної донечки Урсули написав жалібний цикл віршів, що його так і назвав: «Трени», про який Адам Міцкевич стверджував: «Неможливо знайти щось подібне в літературі жодного краю». (Див.: Ян Кохановський. Поезії. Пер. Петра Тимочка. Київ, 1980).
Те саме можна сказати і про скорботну поезію Валентини Матвіїв в контексті української літератури. Принаймні я не можу назвати жодного автора, який би так болісно сприйняв відхід із земного життя любимої людини та увічнив це на папері.
«Серце, як ти ще б’єшся / Тут, на цій грішній землі…» – таке звертання занотоване 2 жовтня 2020-го… Бо саме з цього часу Валентина повернулась до поезії. Але вже «Інша», яка назвала один зі своїх віршів: «Мої вірші вже інші. Як і я… / Сама не знаю – я пишу чи горе?..»
Тепер же є лише одне крило,
Хоч сильне, та не можу вже літати…
Яким би воно сильним не було –
Але вже Легкокрилою не стати.
Через всі 417 (!) сторінок струною бринять біль, розуміння: «Нам ніколи не стати колишніми, / Матерям убієнних синів». І саме вона, поетеса, педагог, володарка слів, у змозі висловити те, чого вголос не можуть її подруги по нещастю: чужий біль – і її біль.
Про біль Валентина писала і в книжці «Легкокрила». Але в цій, новій, інвектив щодо раші незмірно більше. Поетка прямо таврує окупантів, один вірш адресує «Тій, що народжує вбивць»: “Кажеш: ти така ж мати, як я, / І що син твій такий же, як мій… / Ні! Ти – мати того москаля, / Що вбив мого осколками мін”.
І все ж п. Валентині (як і її чоловікові) важко повірити, що Тараса нема серед живих. Не гасне віра, що він Є! «Ти і зараз є, лиш я тебе не бачу… / Та сподіваюсь бачиш ти мене». Як йому там, на Небі: «Чи так усе, як ти писав і думав? / Чи ти усіх зустрів, кого хотів, / Чи є направду ангели і сурми?»
Вона постійно розмовляє з сином… Проте біль не минає:
Все ще рубцюється серце,
Все ще не вговтують сльози…
Твій камуфляж… твої берці…
Твоє «Прощавай!» на порозі…
Просто нам до вечері
Вже не чекати нікого…
Раптом хтось стукає в двері
Й ми біжимо до порога (…)
Про Тараса нагадує котик на вікні, що “полює” за пташками: «І світ вже не такий сумний / Стає в похмуру днину. / Бо в мене є клубок рудий – / Дарунок мого сина». Або вірш, що Тарас «все ще тут». Бо 13 грудня 2021 року (час написання вірша) батько знайшов його записку:
В ній: «Усміхнись!..» – на татове «Поїж!». –
«…Як не крути, життя чудове!».
І в нас і сміх, і сльози впереміш,
І ти, синочку, вдома наче знову.
Отак завжди: як тільки геть ніяк –
Ти нас тримаєш, аби ми не впали!
І шлеш хоча б якийсь найменший знак,
Щоб ми тебе усе ще відчували…
х х х
Звісно, п. Валентина безнастанно в роздумах про той світ: чи справді кінець земного життя – це не остаточна смерть, а перехід в незнане нам вічне буття? Поетеса каже, що вже не чорне носить, а сіре (хакі), «уже й вірю більше, ніж не вірю, / що вони… просто йдуть в інший вимір»:
Та недавно наснився один з них…
«Ви не плачте… Бо я зникаю…»
І не вірити в це – мабуть, гріх,
І повірити… Вже й не знаю…
Аналогія – «Трени» уже згаданого Яна Кохановського, особливо останній «Трен ХІХ, або Сон». Про з’яву Янової матері з малою покійницею на руках. Сон чи видіння, як і мова матері, наскільки живі, переконливі, передані так природно, що не вірити їм не можна, як, зрештою, і багатьом випадкам, поданих у цій книзі.
Мати картає сина, що даремно так побивається. Уршуля не вмерла, «зійшовши в могилу». Вона – жива… Поглянь:
Не змінилася навіть подоба дитяти,
Щоб її твої очі могли упізнати.
Її місце на небі у янгольськім хорі –
Там, де вранішні світять вам яснії зорі (…)
Так само й п. Валентина розмовляє із сином у снах. «Ти наснився мені, молодий і вродливий»… «Нарешті наснився… худенький такий»… І вона вкотре запитує: як там? Авжеж (вірш «Знаю») –
Я уявляю, як же красиво у тебе в раю!..
Ні, навіть знаю: там споконвіку зорі запалюють небо!
Бо ж якщо тут те, що я зором своїм дістаю, –
Рай для очей: я уявляю, як же красиво у тебе! (…)
Ця уява переросла у місткий шедевральний вірш як відповідь сина. Більшу частину процитую:
Матусю, спи… А я тобі наснюся
І розкажу про себе в твоїм сні.
Я тут, повір, ніскільки не журюся,
Тут не болить ніскілечки мені.
Тут вічний день і так багато світла,
Немає ані натяку на ніч.
Така краса, немов весна розквітла,
І з ангелами бачусь віч-на-віч.
Немає тут ані вчора, ні сьогодні,
Ні смутку, ані горя, ні тривог.
Ми тут усі ніколи не голодні –
Тамує нашу спрагу сивий Бог.
Ти знаєш, мамо, я з Ним подружився!
Він не такий, як пишуть у книжках…
Бо підійшов, так просто, подивився –
І я Любов побачив у очах.
Таку Любов – тобі не передати!
Хіба що ти любила так мене…
Тепер у мене є небесний Тато,
Що замінив Собою все земне.
х х х
Так, п. Валентина хоче вірити (і вірить!) в друге, позаземне, буття Тараса – а серце все одно банує, тужить. Вона картає себе, що, може, її молитов було замало, а може, небеса її «не чули, / Бо занадто тихою була?» Вона та її чоловік – якби син став трьохсотим – «всіх підняли б на ноги – / ангелів, лікарів, / навіть самого Бога / – тільки б ти, сину, жив». Якби вернутись у минуле, п. Валентина віддала б два крила, аби Тарас не спіткнувся…
Сам Тарас був носив з собою як оберіг Псалом 90, запевняв батьків, що з ним легіон небесних охоронців, і вони не дадуть йому упасти…
Упав таки… Мабуть, було так треба…
В кишені із улюбленим псалмом…
Та все ж я свято вірю, що то Небо
Забрало сина ангельським крилом.
Одначе Тарас (позивний «Сармат») не жадав смерті, бо знав, яким ударом це стане для батьків. І все ж був готовий до неї. Моя мрія, як занотував у своїх Записках, що їх опублікувала мама («Мої думки»), – загинути, як Прабатьки. У полі, над головою – блакить, в ногах – чорнозем. У руках – зброя, в душі – полегкість. І хай клюють ворони тіло, байдуже.
х х х
У дебютній збірці («Легкокрила») є цілий розділ релігійної лірики «Хресною ходою». У цій другій книжці роздумів про Всевишнього неспівмірно більше. Вона розмірковує: «З чим прийду до Тебе, Господи», просить: «Господи, побудь зі мною в тиші», пише вірші про святкування в сім’ї Різдва, «Про тих, хто з Богом» (і без Нього), «Такий вже час, що кожному своє…»
Пані Валентина щиро дивується: «Що ми робили такого, / щоб ти саме нас обрав за батьків?! / чим заслужили у Бога, / що Він нас обрати схотів / Твоїми мамою й татом… / А це так багато!!!» (…) І заразом признається:
Ти прийшов задовго до народження –
Я тебе намріяла з небес.
Знаєш, я не вірю в переродження…
Але я десь бачила тебе?!
У книжці «Міцнокрила» є чимало таких релігійно-філософських розмислів. Як, скажімо, про те, що «Ми всі переплетені між собою / наче кровоносні судини людського тіла / одна кров / одна вода / одне життя на всіх / ми діти свої прабатьків / на всіх нас їхній гріх…» І т. д.
Валентина Матвіїв любить цей світ, але часто-густо він холодний, безрадісний… Куди піти? Де знайти розраду?
Піду до Бога – більш нема куди…
Він ждав мене – як батько жде дитину.
Ступав у мої зболені сліди,
Втирав в день і ніч мою сльозину.
х х х
Природа. У ній поетка теж знаходить хвилини розради – і ці хвилини (як і в книзі «Легкокрила») дарує передусім рідна Волинь: «Як же тут мило! / Забуваєш про все… / Тут мене, мов на крилах, / Хтось незримий несе». Це край «кольору сонця». Тут падає теплий «”Сліпий” дощ», «Доспіли яблука у батьковім саду».
Волинь, Любешівщина дорога ще й тим, що тут жили люблячі її батьки: «Якби я хотіла маму обійняти!» 21 травня 2021-го п. Валентина присвятила вірш «Мамі», зазначивши в приписці, що у цей день її мама народилася – і навіки залишалася 58-річною…
Натомість її бабуся Ганна прожила майже сто літ! 13 січня 2023 року п. Валентина написала зворушливі строфи з присвятою «Моїй 99-річній Бабусі, яка бореться за життя або, можливо, доживає його…» А через два тижні, 26 січня, сповістила у вірші «Бабуся пішла…» Тобто пішла у засвіти до Бога…
Відтак третій вірш «Востаннє до бабусі» – на Полісся, де її поховали. І цей похорон п. Валентина описала в щемному і водночас світлому есеїстичному етюді «Бабуся, роздуми, після…» І цим, поряд з поетичним, засвідчила й талант прозаїка. Зокрема і в нарисі «Бабусині смутки» із циклу «Небо мого Полісся». Проте це вже про другу бабцю Домочку, Домнічку: луна розносить «її смутки-опадки – а пам’ять про берегиню мого далекого волинського дитинства ще й досі блимає у моєму серці теплими вогниками-споминами».
Про неї і вірш «Бабусині лелеки».
Ой, Божечку! Лелеки прилетіли! –
Гукала моя бабця на весь сад. –
Ой, хоч би на гніздечко наше сіли
І вивели малих лелеченят! (…)
Для Домнічки було б трагедією, якби бузьки оминули її хату. І вони не обминали. І зігрівали старе гніздо. А втішена бабця дякувала: «Спаси вас Біг, бузьки!» Отак щовесни: чекала й дякувала…
х х х
Неможливо навіть у розлогому есеї передати всі особливості, нюанси, тони і півтони творчості Валентини Матвіїв, яку вона розширює та поглиблює щодо жанрової тематики й стилістики. Це і поезії в прозі, і білі вірші (не римовані), і вірші вільні (верлібри), і вірші на одну чи дві рими, чи із закінченням на «ать», і словесна анафора (коли кожен рядок починається з одного і того ж слова – скажімо: коли… коли і т. д.), і сюжетні мікропоеми чи поетичні новели, як-от розповідь про самотнього діда-сусіда Валька («Посеред листопаду»), чи про безпритульне цуценя, яке метнулося під колеса автівки, щоб врятувати необачну дівчинку (у книзі «Легкокрила»).
Знову ж таки несподівані метафори, епітети. «Вже де-не-де жовтіє позолота / Поміж серпневих мовчазних беріз. / Зграя бузьків злетілась край болота, / Стоїть серед спакованих валіз». Зима – і дерево на морозі закоцюбло… Або: «Сьогодні в мені оселилась зневіра / І поїдом їсть бідне серце моє. / Де вчора жили ще надія і віра, / Там нині до крові розпука клює –
Однак… не здаємось… бо віримо далі…
Знекровити серце ущерть не дамо.
Воно, заколихане в чорній вуалі,
Колись таки зцілиться, може, само…
Дуже граціозні, можна сказати, акварельні поезії «Ритмопроза мого сьогодення» – рефлексії поетеси з баченого, почутого, пережитого; її ж присвята «Коханій сина» з підзаголовком: Він безмежно кохатиме тебе у вічності, але благословляє на щастя на землі. А тому, “передає” п. Валентина прохання сина, «Витри слізки, не плач – / Я ж у тебе назавжди. / Що не бачиш – пробач… / Та живий я, направду!» (…)
Так само, до болю, зворушують дві поезії в прозі – від імені Тараса до його дівчини (Ольги). Ось початок: «Навіть коли Я не поруч – я Є. І буду завжди, доки ти впізнаватимеш мене у мереживі дощів і сяянні снігів… доки ходитимеш по цій землі росянистими стежками… доки пам’ятатимеш…» І підпис: Від Того, хто пішов, – Тій, що залишилась.
А ось рядки з другої поезії в прозі: «Спи, кохана… А я невидимо присяду на краєчок твого ліжка, яке віднедавна пахне самотністю… пробач, я не прийду у твої сни й сьогодні. Бо як може приходити Той, хто й так завжди коло тебе?!» (…)
Органічно вплетені в текст (як пояснення та коментарі) і виписки зі Тарасового «Щонічника», і вірші коломийкового ритму на останніх сторінках цієї книги, і продовження розповіді Тараса про Рай в уже цитованій вище поезії «Матусю, спи… А я тобі наснюся». Тут душевний спокій.
Правда, є Та, за ким я все ж сумую…
Бо не зумів себе їй вберегти.
Скажи, матусю, їй: я так шкодую,
Що не вдягла весільної фати…
І ще мені болить за Україну,
Прошу за неї в Бога кожен раз.
А Він відповідає мені: «Сину,
Її Я не покину, як і вас!».
х х х
Розширення і поглиблення творчості Валентини Матвіїв – це водночас переосмислення і свого життя та своєї долі. Це нова якість буття. Вона пережила – і переживає – те, що й тисячі українських жінок, матерів, наречених протягом сторіч і ось тепер, у ХХІ сторіччі:
Бідна моя Україна…
Як же тебе шкода!
Знов привезли комусь сина,
Знов у когось біда…
Квіти по всій дорозі,
Довгий живий коридор,
Стали і ми на розі,
Чути церковний хор.
Сину, тебе не знаю,
Зовсім чуже село…
Але стою, ридаю:
В мене ж таке було!..
Думала, час загоїть
Рани в моїй душі.
Думала, біль не встоїть
Проти моїх віршів…
Ні, помилялась, сину,
Плачу, як за своїм!..
Де ти, скажи, загинув?
Може, десь поруч з Ним? (…)
Вірш датований 13 листопада 2023 року з уточненням:
«Верхнє Синьовидне, Сколівщина, 12.11.2023. Похоронна процесія. Потім знайшла в інтернеті ім’я полеглого воїна – Ігор Мартиняк, 1983 р. н. Але чужих синів-воїнів не буває…»
х х х
Тяглість віків відчув і Тарас Матвіїв. Як, зрештою, всі небайдужі сини України – спадкоємці ратників і воїв княжої Русі, звитяжних козаків, січових стрільців, повстанців… У вірші «Поети» п. Валентина пише:
Ви всі такі – не з нашого століття?
Поети, лицарі, герої, мудреці…
У час, коли приходять лихоліття,
Ідете в бій з мечами у руці! (…)
Вірш присвячений «Пам’яті Поетів-Воїнів, які віддали життя за Україну». Це Богдан Сольчаник, Юрій Руф, Сергій Скальд, Ілля Чернілевський… А ще (додам від себе) Гліб Бабич, Василь Мулік, Максим Кравцов, Артем Довгополий, Олександр Бережний, Вікторія Амеліна, Борис Гуменюк (пропав безвісти). В числі полеглих воїнів і дев’ять випускників факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Найперший серед них – Тарас Матвіїв.
Тарас теж належав (і належить!) до поетів-воїнів героїчно-трагічного чину. Не випадково йому присвоїли звання Героя України з орденом «Золота Зірка». Його наймення носять проспект у Жидачеві та школа, в якій Тарас навчався і в яку, після дворічної перерви, повернулася вчителювати Валентина Павлівна (попервах нелегко було змиритися з втратою сина – все тут щеміло, все нагадувало про нього)…
Іменем Тараса Матвіїів назвали щорічний обласний конкурс журналістських робіт, який вже проводиться втретє. В оцінюванні здобутків молодих майстрів пера бере участь і Валентина Павлівна. Тим паче, що і тут її син – уже із засвітів – навчає патріотизму й жертовності. Адже
Він не помер. Бо помирають в ліжку.
Він впав на полі бою, у війні.
Йому було всього лиш 30 з лишком,
Коли душа звільнилась з-під броні.
Він не помер… У Бога всі живі!..
І смерть – лише повернення до Нього.
Коли заплачуть свічі воскові –
То пом’яніть Тараса як живого.
Він не помер. Як будете молитись –
Його душа торкнеться ваших душ.
Вам закортить із неї причаститись
І обійнятись закортить чимдуж.
До душі читачів, серед них й автора цієї передмови, повнозвучно торкається і творчість Валентини Павлівни, зосібна ця ґрунтовна книга, яка болить, щемить, вчить і надихає до чину. Коротко кажучи:
То духу бентежні вершини
І нашої долі картини –
ПОЕЗІЯ від Валентини!