Півторагодинне гамірливе дійство того суботнього дня нині і не згадають, проте в моїй пам’яті воно закарбувалося належно. Злі, нечемні й лихі північні сусіди проголосили 4-те листопада «Днем Народного Єднання». В їхній історіографії дата має відношення до бунту Мініна та Пожарського, котрі влаштували незаконний заколот в 1611-12-их роках проти одного не москвинської крові самосвята. Краще б вони того не чинили, адже окупація (до дієвої участі в якій долучилися запорозькі козаки під орудою Сагайдачного) збагатила їх запальним танком «Краков’як», й спромоглася б на більше… Але генетичний потяг москвинів до багна взяв гору.
Станом справ на той час (мова йде про дещо нуднуватий листопад 2006-го року), доля дарувала мені нагоду працювати кореспондентом газети «Персонал-Плюс», наклад котрої перевищував сотню тисяч примірників. Чудові часи були. З’являвся в редакції коли мав бажання, писав статті згідно натхнення, контактував з москвинськими правими середовищами й користав отриманою інформацією в ім’я величної Ідеї Nації.
Наприкінці жовтня того року на сайтах «Євразійського Союзу Молоді» (формально молодечий підрозділ очолюваного цинічним бороданем Дугіним «Євразійського Союзу») з’явився заклик урочисто «відзначити» нічим не ознаменовану подію в історії України і в Києві. Плановані до озвучення гасла були недвозначними: «Відродимо імперію». Згідно конфіденційної інформації, верховоди московської черні потребували цей захід напередодні зустрічі Путіна та Ющенка. Хижа Москва прагнула засвідчити потяг наділених українським паспортом етнічних москвинів та зденаціоналізованого елементу жити в кордонах почилого (і геть не в Бозі) царату.
Користуючись люб’язно наданими редакцією «Персонал-Плюс» умовами (затишком, комп’ютерами з доступом до мережі Інтернет та телефоном) я закликав свідомий люд до унеможливлення ходи вулицями Києва етнічно чужої й геть не потрібної людству погані. Бажаючих протидіяти зневазі українського народу добирав з кола футбольних фанатів, «Тризубу», «Соціал-Національної Асамблеї», «Національно-Трудової Партії» та скінхедів. Ходу з вересками й розмахуванням прапорів кацапська погань планувала розпочати від Бессарабського базару, а скінчити покладанням квітів до пам’ятника Богданові Хмельницькому на Софійській Площі. Відстань насправді незначна, але ворожим політтехнологам достатньо, аби зімітувати поважність й велелюдність.
Охочих відреагувати на виклик (збирались ми цілеспрямовано також там де й промосковський елемент, зумисне за п’ятнадцять хвилин до запланованого початку) сягало понад дві сотні. Формальним керівником сатанинсько-інтернаціонального збіговиська «ЄСМівців» була істота чоловічої статі на прізвище Савін. До моїх планів не входило очікувати шикування оплачених студентів й п’яниць, котрі за матеріальну винагороду погодилися імітувати потужний промосковський рух. Раптовість дарує в таких випадках додаткові гарантії перемоги.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спецпідрозділом МВС «Беркут» керував запроданець Кусюк, але його тупа макітра (котра виконувала роль посадженої на плечі голови) не спромоглась розгадати задум, а СБУшні та міліцейські нишпорки не встигли попередити про блискавичний початок. Під спів «Ще не вмерла» лава свідомих українців розсіяла зграйку морально розкладених та духовно здеградованих покидьків. Я не садист, але дарунки кулаком в пики, черевиком в пах та мегафоном по черепах, рівно як і щедрість покликаних поділитися копняками й стусанами з ворогами народу, спричинили невимовну радість. Приємно споглядати втечу московських вошей та ласих на неморальний заробіток хохлячих гнид.
Отриманий в штовханині жорсткий масаж дарував потужний приплив адреналіну. Вже згаданий кацапчик Савін наважився підняти «імперський триколор», але його лихий задум унеможливила Ольга Худецька, відома в ті часи під псевдом «Йоко». Справа вилучення прапора давно неіснуючої Москвинської імперії з метою використання його в подальшому як ганчірки задля миття підлоги збоку виглядала двобоєм без жодних правил. Чийсь вигук «кацапи Йоку б’ють!» – суттєво пожвавив і без того веселу протидію, й гурт добродіїв, геть не гречно вклавши Савіна на бруківку, підрихтував йому ребра. Ой, як він брутально лаявся фальцетом… Спробу його ідейного однодумця розпочати ширення привезених з Московії ЄСМівських газеток також без зайвого церемоніалу припинив батько моєї похресниці Андрій Жованик. Бита пика покидька та доправлення майже сотні папірців з низькоякісного туалетного паперу до смітника нарешті вивело з заціпеніння «правоохоронців».
Андрія, «Йоко», «потерпілого» Савіна та з десяток добровільно й безоплатно масажуючих його ребра взутими у важкі черевики парубків брутально доправили до передбачливо заготованих для оказії «автозаків». Але то був лише початок. Скориставшись увагою «беркутят» та нишпорок до активних учасників дійства, один з дописувачів «Персоналу-Плюс» Ігор Скрипник (астрономічних розмірів покидьок, збоченець, а в майбутньому ще й «козачок-інформатор») заздалегідь придбаним клевцем телепнув по черепу очільника «Рускага блока Кієва». Неприховане застосування знаряддя праці в ті хвилини нічим не було виправданим. Упіймати виродка й скалічити не становило складнощів, але розбита в кров голова посилила справу затримання багатьох учасників патріотичної протидії.
Того дня запланований песиголовцями «імперський марш» не осквернив вулиць золотоверхої столиці. Покладені під охороною «Беркуту» промосковськими депутатами районних рад з Харківщини, Луганщини та Криму до пам’ятника Богданові Хмельницькому квіти не пролежали і хвилини, тож зграйці адептів «москвинського світу» залишилося лише коливати повітря матюччям й рухатися в бік залізничного вокзалу, оскільки гарантувати безпеку не спромоглися навіть не наділені крилами «спецпризначенці».
Післямовою спогаду буде лише сухий перелік фактів. Ці рядки пишу на чужині, де живу спогадами і мріями. Дай Боже всьому запланованому здійснитися. Формальний організатор «Імперського Маршу» Савін влітку 2007-го року фільмував шматування синьо-жовтого стягу та руйнування тризубу на Говерлі дуетом присланих з Московії виродків. Близько чотирьох десятків залучених до протидії «імперцям» (серед них і згаданий Андрій Жованик) за наказом тогочасного очільника МВС Юрія Луценка були оббріхані в порушенні громадського порядку та засуджені до кількох діб арешту. Нікчемний нащадок верховода рівненських комуністів часів відвертої московської окупації наказав підлеглим утримувати затриманих під вартою якомога довше, оскільки переймався безпекою комуністів, котрі 7-го листопада (день більшовицької революції 1917-го року в Петрограді) планували інший антиукраїнський захід. Красуню «Йоко» з Шевченківського райвідділу міліції в місті Києві забрали батьки, вислухавши попередньо істеричні нотації. Ігоря Скрипника наприкінці 2007-го та на початку 2008-го довелося духопелити вже згаданому Андрієві Жованику та ще кільком побратимам. Остання моя зустріч з ним була без жодного слова й скінчилася кровотечею з його дурної голови. Нині нікчемна душа горить в пеклі. Тогочасний міністр постокупаційного Міністерства Внутрішніх Справ Юрій Луценко, котрий не протидіяв московській агентурі в Україні, проте завзято поборював патріотичні середовища, в часі з розпочатого в лютому 2022-го року збройного зудару з Московією подався до лав Збройних Сил України. Період перебування там активно висвітлювався в провладних засобах інформації, але наслідки любові до оковитої далися взнаки, й, посилаючись на стан здоров’я, він повернувся до цивільного життя. Здобуті в часі перебування на міністерських посадах кошти стали в пригоді його нащадкам, й вони започаткували прибутковий бізнес. Очільника спецпідрозділу «Беркут» Кусюка так звана «Революція Гідності» виштовхнула до Москви, де, вже маючи досвід, він завзято розганяв мітинги опозиції. Андрій Жованик влітку 2022-го загинув в бою з московськими ординцями.