“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
Марценюк Петро. Прожите й пережите: вірші, спогади. Луцьк: «Волиньполіграф», 2024. 176 с.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Ця книга, – читаємо в анотації, – запізніла данина пам’яті, вдячності, пошани мудрій і добрій Людині з чутливим і зболеним серцем, незабутньому батькові». Людині, життєвий шлях котрої – виразна ілюстрація драматичної, із вкрапленнями абсурду історії України ХХ століття.
Петро Марценюк народився 25 грудня 1923 року в селі Качанівці Хмільницького району Вінницької області в хліборобській родині. Батька під час колективізації 1928–1933 років за відмову вступати до колгоспу вислали на Сибір, де він і пропав.
«Важко й сказати, чи була взагалі в мене молодість у звичному розумінні цього слова, – згірчено роздумував Петро Михайлович у спогадах «З висоти прожитих літ». – Закінчення школи-десятирічки в мене збіглося, як і в моїх ровесників, з початком війни». Мріяв вступити до Українського інституту журналістики (діяв у Харкові в 1926–1941 роках). Натомість опинився у Томському артилерійському училищі. 1942 року вже воював – рядовим артилеристом. Брав участь у воєнних операціях під Харковом, на Ізюмо-Барвенському напрямку. Того-таки року, під час німецько-нацистського наступу, стрілецький полк, у якому служив Петро, був розбитий. Марценюк, разом зі вцілілими товаришами, потрапив у полон. Однак зумів утекти з концтабору. Довше місяця добирався із російського міста Міллерова Ростовської области до рідної Качанівки. Після її звільнення від нацистів у березні 1944 року повернувся на фронт. А в липні цього ж року під час Львівсько-Сандомирської наступальної операції у щойно звільненому селі Вульці Шельвівській зустрів Любов. «Як зараз пам’ятаю, – увічнив Петро Марценюк у спогадах «Мила, кохана, незабутня», – того недільного ранку поріг стодоли [де «на застеленій плащ-наметами соломі» одужували поранені бійці. – О. Н.] переступило юне дівча, тримаючи в руках велику ринку, наповнену паруючими варениками з вишнями.
– Їжте, хлопці, і здорові будьте, – запросила. – Я підглядала за вашим кухарем, він чомусь такої страви не готує для вас.
Петро Марценюк …А потім були листи, – продовжив милий спогад Петро Михайлович, – які носила польова пошта у двох напрямках – між маленьким волинським селом і багатьма населеними пунктами Польщі, Німеччини, Чехословаччини, де проходив на завершальному етапі війни наш Перший Український фронт».
По війні закохані одружилися, оселилися в Луцьку. Проте разом прожити судилося лише три роки. 1949-го, під час сталінських репресій, за сфабрикованим звинуваченням у «націоналізмі» «куркульського сина» Петра (на той час уже літературного працівника газети «Радянська Волинь») заслали в табори. Не допомогли ні фронтове минуле, ні бойові нагороди. Врятувала «хрущовська відлига»: замість 25-ти років відбув майже сім. «Зі зняттям судимості та поразки в правах» повернувся до дружини Люби-Любоньки-Любки, донечки Лариси-Лесі-Лесюні та в редакцію «Радянської Волині» (від 1992 року – «Волинь», тепер – «Волинь-нова»).
Заочно закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. «Але минуле важким тягарем висіло над ним усе життя, – зауважив колега Петра Марценюка Феодосій Мандзюк, журналіст, письменник. – Він не міг зробити кар’єру <…>, бо був <…> безпартійним. Але добросовісно і наполегливо більше сорока років трудився кореспондентом у відділі сільського господарства. Він навіть гордився цим, бо вважав, що посада кореспондента – найпочесніша у журналістиці».
Від 1960 року Петро Марценюк – член Спілки журналістів України. Його нариси, публіцистичні статті, інтерв’ю опубліковані в колективних збірниках. Вийшли друком також книжки нарисів.
Однак 1989 року цей талановитий, мужній, цілеспрямований і працьовитий Чоловік затужив. «Наша мама, – читаємо у «Слові про батька» Лариси Павленко (Марценюк), – пішла з життя на десять літ раніше від нього. І нам [рідним і близьким. – О. Н.] здавалося, що він більше і не жив, бо не було поруч його любові – дружини Люби». А 8 листопада 1999 р. зупинилося і його серце. Обоє поховані в Луцьку.
Та залишилися Живими в пам’яті тих, кому вони дорогі. Зберігся домашній архів Петра Марценюка, який так і «просився» до оприлюднення, бо в ньому, як у знаній пісні на слова Богдана Стельмаха, задокументована, завіршована «Отака історія рідного народу».
«Думка про видання батькової збірки віршів у родині з’явилася давно, – розкрив «секрет» давній приятель Марценюкової родини Феодосій Мандзюк, – але дочки Лариса і Наталія все ж вагалися. А як би це сприйняв він? – ставили собі запитання. Мені, як видавцеві, вдалося все-таки переконати, що в наш час Петро Михайлович був би не проти видати свою поетичну книжку. Поезії зібрав у рукописах, газетних вирізках, набрав на комп’ютері і підготував до видання внук Андрій Черниш. Теплу, задушевну передмову написала дочка, кандидат філологічних наук, професор кафедри історії та культури української мови Волинського національного університету Лариса Павленко. І ось наприкінці минулого року у видавництві “Волинянин” книжка побачила світ»). Уточню: йдеться про видання 2011 року. Рецензована книжка, під такою ж назвою, але доповнена, в іншому художньому оформленні й уже в твердій обкладинці, вийшла у видавництві «ВолиньПоліграф» через 13 років.
Віршова спадщина Петра Марценюка упорядкована згідно зі світосприйняттям доньки Лариси: «Найвиразніший спогад мого раннього школярського дитинства – худий чоловік з виразними, здається, на ціле обличчя очима і з невеликою фанерною валізою в руках. Він прийшов звідти, звідки спочатку приходили його листи до мами і персонально до мене, часом віршовані, а часом з невеличкими мальованими кольоровими олівцями картинками <…>.Так уже назовсім увійшов у моє життя Батько – Петро Михайлович Марценюк, якого пізнавала з тих пір і до кінця його земного життя» («Слово про батька»).
Отож перший розділ – «Колимські послання». Щоправда, відкриває збірку хронологічно пізніший автобіографічний вірш «Самому собі» – дещо іронічний погляд на багаторічний пройдений шлях, своєрідний підсумок:
Невже, Петре, Ксеньчин сину,
Ряст топтати досить?
Серце нітрогліцерину
Все частіше просить…
Поет перелічив усі страдницькі етапи, всіх крадіїв сили: «Голод-холод до знемоги», «Біль сирітства», «Фронтових доріг тривоги», «Повоєнні біди», «Жах німецького полону, | Страхіття ГУЛАГу», «Табори колимські дальні», «Костеринові копальні», «Уранові шахти». Настроєвою антитезою звучить самоствердне, націєцентричне:
Бив у вічі шквал шалений,
Тряс мене, як грушу,
Та не витрусив із мене
Українську душу!
Які ж були переживання сучасника 1950–1955-х, котрий проживав «дні жорстокі і суворі» (мимовільний перегук з Ольжичевим «Доба жорстока, як вовчиця») абсурдного чужинського заслання?
У російській Колимі Марценюк мріяв про «далеку милу Коломию» (протиставлення чужини й Батьківщини на основі суголосся топонімів), затишне сімейне «гніздечко» , про «мир і спокій».
Сина боліли «муки» «старенької» матері, «сизокрилої пташки», змушеної носити йому тюремні передачі. Карався, мучився, але не каявся:
Де слів візьму перепросити маму?
Простіть, що вашу старість засмутив,
Що я в її сумну оправив раму,
А спокій ваш украв і загубив.
Якби я знав, що неня, бідолашна,
Колись за мною стільки сліз проллє,
Що все так буде гірко, тяжко, страшно,
Я все одно зробив би так, як є.
Я б все одно обрав собі на долю,
На цілий вік найтяжчу із доріг.
Простіть мені, що полюбивши волю,
В тюрму пішов – інакше я не міг.
(«Матері»)
Вірш «Три вітри», адресований матері, насичений разючими образно-настроєвими контрастами:
Трьом вітрам вклоняється береза
На розпутті вінницьких доріг.
Знову сняться побужанські плеса,
Виджу дому отчого поріг.
Зажурилась у розлуці мати
(Споришем покрився сина слід),
Плаче-тужить на причілку хати,
Руки простягаючи на схід.
<…>
Тяжко, мамо… Серце моє спить.
На дротів колючім павутинні
Іній, мов підстрілений, висить.
Сірих зон заплутані мережі
(Я про них окремо розповім).
Височать примарні вишки-вежі
На зловіснім фоні віковім.
Чи ж на те гойдала ти колиску,
Мріяла про щастя і талан,
Щоб за сином в автоматнім диску
Смерть носив якийся бусурман.
У монологах до найріднішої молодий муж не соромився проявитися маленьким ображеним хлопчиком, який потребує її присутности, захисту:
Чужі мене скривдили люди,
В далекі забрали світи.
Не хтів би я більше нікуди
Від рідної мами іти.
Але тут же перетворювався на стійкого дорослого, який попри тугу згадував – і вірив:
Душа переповнена сумом.
Та ворог не чує плачу.
Сиджу я і думаю думу,
І в думці додому лечу.
Мамусю, далека мамусю,
Хоч снігом мій шлях занесло,
Я ще все одно повернуся
До вас у подільське село.
(«Я б з вітром побратався»)
Вірш «Донечці», написаний 18 липня 1950 р., – то також суцільні контрасти: «дно», «чорна безодня» тюрми, «зло», «горе глибоке, | Як провалля» і «теплі думи» люблячого чоловіка і тата про «чудесну свою, незабуту, | Нерозлюблену, милу Волинь», «І зволожені очі дружини, | І малесеньку доню свою»:
Дні летять, і ніяк не вернуся
До коханої донечки я.
По цей час ти чекаєш татуся,
Злотоцінна дитинко моя.
Я терпіння подвою, потрою,
Недарма ж бо мене ти все ждеш.
Не натішився ще я тобою
І твоєю мамусею теж.
Вільний духом в’язень жив вірою: «Знаю я, що розлука ця згине» («Донечці»). Донечці присвячені також ліричні мініатюри «Привітання», «Лесі».
Марценюк гостро потребував вісточок од рідних, дорогих. Ці вісточки слугували йому вкрай важливим емоційним підживленням. А коли очікувані листи не приходили, це викликало розчарування, скарги, сумні здогади, навіть претензії. Завіршовуючи їх, поет наче прикликав бодай якісь листовні вістки з рідного краю. Ними сподівався підсилити свою довготерпеливість:
Вчора ввечері радість світилась –
Пошта сипала рясно листи,
Лиш одному мені полінилась
Хоч маленький привіт принести.
Чи від мене усі відхилились
В дорогому, як мрія, краю,
Чи в дорозі листи заблудились,
Загубили розраду мою?
<…>
Хоч би вітер приніс мені вістку
З побужанського мого села.
Застогни на причілку барака,
Заридай, вітровію, вночі.
Чорним вороном, круком закрякай,
Як не спокій – тривогу примчи!
Тільки чорне розвій отупіння.
Не дай скніти в чаду, в тумані,
Бо вже мого осталось терпіння
В серці-пляшечці трошки на дні.
(«Експромт»)
Особливо зворушливим є послання до коханої дружини під назвою «Тобі», що складається із двох полярно настроєвих частин: вірою у їхню майбутню зустріч, але й імовірністю можливої загибелі в «колимському безгомінні». Та в обох випадках моральна позиція ліричного героя – незмінна:
Я вірю, що дорогою крутою
Пройду і серце чистим пронесу;
Прости за те, що вже мене не стало
І серед жалю сил не розгуби,
Коханням, що до мене зберігала,
Подвійно нашу доню полюби.
Крім особистісних людських взаємин, Петро Марценюк опирався на історичний український контекст, шукав у ньому суголосного («Монологи Кармелюка»), наснажувався «Краю рідного милими видіннями»:
Ми не перші в журбі на чужині
І наругу відчули, і зло.
У чужій Кос-Аральській пустині
Нам нітрохи не легше було.
Естафету священної справи
Знов у брата підхоплює брат.
Рідний краю, не треба нам слави,
Але силу помнож нам стократ.
(«Роздум»)
У тодішнього Петра Марценюка «зло» асоціювалося передусім із культом «земного “бога” Сталіна» («Спогад»).
Петрові Михайловичу легко вдавалися навіть «замовні» вірші. Колега Марценюка журналіст, письменник Володимир Лис згадував: «Регулярно, на тодішні свята чи перед ними з’являвся в газеті його твір. Він казав, що до цього спонукає, буквально доручає писати редактор. Але з’являлися іноді поезії й інші – ліричні, пейзажні замальовки. Та навіть у тих “датських” віршах були не просто декларації, “відбувальщина”, а щось чисто людяне, таке, що наче оживляло самі дати й свята. Якось Петро Михайлович признався, що найбільше любить писати такі вірші до Нового року, 8 Березня, Дня Перемоги і до Дня працівників сільського господарства. У них проступала його душа».
«Особливо чутливий до добра і добрих людей, ненавидів брехню і підлість, не міг і не вмів змовчати, ніколи не кривив душею», – свідчить Лариса Павленко (Марценюк)1. Це виявне й у його поезії. Зокрема, вірш «Українські Фермопіли» присвячений героям Крут – «юним захисникам молодої самостійної Української держави, переважно учням київських гімназій та студентам університету»:
Три сотні їх згоріло в пеклі бою,
Узятих тисячами на приціл,
Як тих спартанських вславлених героїв
Античних легендарних Фермопіл.
Героїв – підносив, негідників – викривав («Ти, «Забув»), суспільні хиби – висміював (розділ «Гумор і сатира»). У всіх випадках майстерно знаходив вирази й образи, що викликають емпатію. Погоджуюся із донькою-мовознавицею Ларисою – її Батько «Бездоганно відчував Слово, не просто як знаряддя чи одяг думки. Слово для нього було делікатним і точним знаряддям висловити передусім почуття, найтонші порухи душі».
Більшість Марценюкових віршів – то життєрадісний, життєствердний і вдячний гімн. А мудра, лагідна вдача Тата і Дідуся чи не найповніше виявилася у пізнавально-виховних, динамічних «Віршах для дітей» (розділ восьмий), якими й дорослі читачі замилуються, а змальованому – всміхнуться:
На лужок, на бережок
Тихо падає сніжок,
Легкокрилий та лапатий,
Наче зроблений із вати.
На вишневий схожий цвіт –
Все покрив: і двір, і пліт,
Зарівняв рови глибокі,
Забілів на вітах слив,
Поле – он яке широке! –
Все до краю застелив.
А на вітродвигуні
Непомітно снігу, ні!
Швидко крутиться вітряк –
Сніг не вчепиться ніяк.
(«Вітряк»)
Селянський син, журналіст і поет із честю здолав випробування «сміттям», вдячно пройшов розкошування Чистотою, Любов’ю, Красою. Залишив нащадкам неперебутню творчу спадщину і світлі, вдячні спомини про нього: «Мій тато жив з душею малої дитини» (Лариса Марценюк); «Минули вже десятки літ, як відійшов у вічність Петро Михайлович Марценюк, а в мене таке відчуття, що він досі є десь поруч. Такий самобутній, цікавий, талановитий» (Євген Хотимчук, журналіст, письменник).
Назагал «Прожите й пережите» Петра Марценюка залишає живе, яскраве враження від знайомства з неординарною, гідною наслідування особистістю, а також – почуття вдячности усім, хто зробив це пізнання можливим.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.