Свято печі
Геннадій Петрович закінчував вбудування-облагодження груби.
– Ну от і все! – радісно мовив він. – Ну майже все. Ми остаточно порятовані. Тепер точно не замерзнемо. Нехай просохне, провітриться, і я увечері зроблю пробне огріття хати.
Він примудрився у приватному будинку з газовим опаленням, «всобачити» грубу-пічку, яку можна опалювати дровами. З початком війни з газом було покінчено, російські окупанти все, що могли, зруйнували: розподільні станції, газогони. Електроенергію так-сяк компенсували вдома генератором, втім з бензином було вкрай сутужно.
Разом з дружиною Дариною пораділи «господарському прориву».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До хати забігла онучка Натася. На руках у неї було собаченя.
– От, – діловито повідомила вона, – порятувала.
Геннадій Петрович і Дарина одночасно глибоко зітхнули.
– Що, знову? – запитав Геннадій Петрович. – Це вже яке? Дванадцяте?
Річ у тім, що своїх у них було двоє псів. Та от завдяки онучкам і доньці Олені собаче господарство приросло тепер до 12 особин. Ну ще плюс три кота було. Земляки, що евакуювалися, прагли забрати з собою чотирилапих членів родин, проте кількість пелехатих безпритульників на вулицях неухильно зростала.
– Ви подивіться, яке воно миле і розумне! – гордовито зауважила Натася.
Буде доречним зазнайомитися з сімейством Краєвських. Пенсіонерам – інженеру Геннадію Петровичу і його вчительці-дружині Дарині було відповідно 66 і 62 роки, доньці-медсестрі Олені – 35, онучкам-школяркам Наталці і Марті – 14 і 10 років. Зять Іван воював у складі ЗСУ проти російських окупантів.
– Час варити борщ, – радісно потерла долоні пані Дарина. – Треба годувати всю ораву.
– Ну чому ж всю? – усміхнувся Геннадій Петрович, – тільки еліту, що вміє читати і писати.
Він мав на увазі, що тварини мали свій гранульований делікатес. Коли свояк Сергій Грушко тікав з сім’єю, він віддав від свого зоомагазину ключі.
– Користуйся товаром на свій розсуд без обмежень, – зауважив Грушко. – Поки мародери не рознесли все до дідька.
Під окупантами містечко було вже майже місяць, вони розмародерили все, що хотіли. Проте з понад десяток мішків з кормами Геннадій Петрович встиг занести до гаражу.
Оскільки дорогою-вулицею орки їздили і на танках, то прочавили в одному місці насип, отож дві великі бетонні труби луснули, і вода залила ярок, тобто садиба Краєвських опинилась відрізаною, і це порятувало від пограбувань і утисків. Жіноча частина сім’ї, за будь-якої небезпеки ховалась у льосі, закиданому гілками. За місяць ординці, після того, як їх масово побили тероборонівці і бійці ЗСУ, подалися геть. Окупація схлинула, але проблем залишилося море, у тому числі селище періодично піддавалося ракетним обстрілам і бомбуванням.
– Отже, будемо готувати борщ, – кивнув Геннадій Петрович. – Ну, ходімо.
– Заодно запусти генератор, – нагадала донька Олена, – дівчатам слід на ноутбуках уроки зробити. І підзарядимо усе, що зможемо.
– Ми маємо відсвяткувати народження печі! – підняла вказівний палець вгору пані Дарина. – Маю в заничці пляшечку горілки.
– Ти мене надихаєш, – жартівливо кивнув Геннадій Петрович.
Перед гаражем стояв стіл, на якому жінки взялися за чищення і шинкування овочів. Геннадій Петрович виставив триногу, навісив казан, налив води і розпалив вогнище. Запустив генератор. Жінки побігли до хати – усяке мобільне причандалля поставити на підзарядку і дівчат усадити перед ноутбуками за уроки.
До речі, до зовнішньої стіни гаражу був прибудований вольєр з окремими «квартирами» для собак. Декотрі – слухняні – вешталися подвір’ям, зокрема, й коти, Та більше половини псів перебували у вольєрі.
Геннадій Петрович помітив, що вода в казані майже закипає. Дошаткував моркву і буряк. Чищену картоплю порізав і кинув у казан.
Тут і прилетіло. Міна, ракета, снаряд – хтозна. Фактично у розчинений навстіж гараж. Геннадій Петрович навряд чи встигнув щось збагнути і відчути. Сила вибуху було такою потужною, що на місці гаражу виникла велика вирва. Коли очманілі Дарина з Оленою прибігли, то все, що могло горіти, палало. Затято гавкотіли нещасні собаки. Жінки заметалися, заметушилися, у спробі якось гасити, заливати, та полум’я перекинулося вже на будинок. Вивели на вулицю дівчат, щось почали розпачливо виносити з оселі. Олена викликала еменесників, і машина рятувальників-пожежників дивом приїхала, але зупинилась перед канавою-запрудою, яка відрізала садибу від продовження вулиці.
…Будівлі вигоріли вщент. Те, що залишилося від Геннадія Петровича, знайшли в руїнах за тиждень. Чотири людини – дві жінки і дві дівчинки – з почорнілими-змарнілими обличчями стояли на згарищі і очима-ранами дивилися, розмірковували…
– Що будемо робити далі? – запитала постаріла на тисячу років Дарина.
За спинами кахикнула Соломія Варлащенко, сусідка, що мешкала за два будинки, вона непомітно підійшла і стиха, але дуже переконано сказала:
– Будете жити у нас і далі. Запам’ятайте, пропасти ми вам не дамо.
Скрипаль
З цим дивакуватим скрипалем-бороданем Миколою Ткаченком я інколи зустрічався в Ірпені. В бібліотеці, у музеї на заходах, на громадсько-політичних акціях, у підземному переході під залізничними коліями, у скверах. Він майстерно грав на скрипці.
Микола Ткаченко мені здавався Людиною Світу, випромінював добро і приязнь. Я знав, що в нього є дружина піаністка, музичний педагог, і двоє дітей.
Наприкінці лютого 2022 року, коли війна Росії проти України на Київщині набирала обертів, я випадково зустрів Миколу на вулиці Северинівській, неподалік висотки, де мешкав. Він розмовляв з якоюсь жінкою, переконував, що треба вибиратися з міста, пропонував допомогу. Коли жінка пішла, я запитав:
– Чим ви можете допомогти?
Скрипаль відповів:
– Я знаю українських військових, котрі вивозять людей до Києва. Я зараз запишу ваш номер телефону, а ви запишіть мій. Коли надумаєте, зателефонуйте. Я все організую.
Втішений, я пішов додому.
Та за кілька днів будь-який зв’язок зник, і ми з дружиною не могли скористатися цією химерною ниточкою порятунку.
Вже згодом – в іншій країні – я дещо дізнався про скрипаля Миколу Ткаченка. Він допомагав людям: евакуйовував ірпінців, стареньким приносив продукти, дрова, воду, виконував важку хатню роботу. І все абсолютно безкорисливо. Якісь дві бабусі не хотіли виїжджати. Він залишився з ними, у підвалі грав їм на скрипці свого улюбленого Баха. Це була остання звістка про Миколу. Він зник з поля зору друзів.
Вони почали його розшукувати. Звернулися в поліцію і СБУ. Тіло Миколи виявили в морзі у Вишгороді.
В крематорії покійного відспівав священик. На прощанні був і Анатолій Зборовський, директор Ірпінського історико-краєзнавчого музей, він і розповів мені про цей сум. Казали, що урну з прахом захоронять в Ірпені, коли приїде його дружина. Вона з двома дітьми – у Німеччині.
А загинув Микола Ткаченко так. Грав біля руїн якогось приватного будинку, був поранений осколком міни, а потім якийсь «асвабадітєль» добив його пострілом. Застрелив людину, що грала на скрипці.