Час для осмислення пережитого і вибору напрямку шляху
Він народився на Спаса, в райському куточку Великої Волині, історичному Володимирі-Волинському, але з колиски втрапив у пекло Другої
світової, спровоковане нею польсько-українське протистояння, був свідком
народження ОУН-УПА, і все життя – мимовільною жертвою цих трагічних подій. На відміну від своїх
хитріших ровесників і земляків, він тільки в часи перебудови звільнився від
тягаря, якого несли на собі діти оунівців, і це незважаючи на те, що батько
його в одному з боїв частин ОУН-УПА з німцями потрапив до німців у полон, потім
втік до радянських, і закінчення війни застало його в Австрії. Але навіть
«змитий кров’ю батьків гріх» перед радянською владою не врятував Володимира
Андрощука від її недовіри, що, безумовно, позначилось у майбутньому на його
творчості як кінорежисера. Один з найперспективніших випускників першого призову ( 1961 р.)
кінофакультету Київського державного
театрального інституту ім. Карпенка-Карого, і один із найбільш здібних
учнів його засновника – знаменитого режисера кіно і театру Віктора Івченка –
так і не зміг «пробитися» до жодної з тогочасних «українських» кіностудій,
зокрема і «Довженківської», а позаяк не мислив своє життя без України і
відмовлявся від заманливих пропозицій з різних республіканських кіностудій, то
змушений був працювати в документалістиці, зокрема на «Укртелефільмі». Зняв
близько сотні документальних фільмів на актуальні теми, як от: на оборону
природи Карпат, озера Світязь, збереження історичних пам’яток, народних
традицій, розвій української національної культури. Багато з них увійшли до
золотого фонду українського кінолітопису, а деякі й досі актуальні.
Масштабність його режисерського мислення і бачення була оцінена «в Москві».
Незважаючи на пристрасну закоханість в Україну, якою були пронизані його
документальні стрічки, всі вони виходили
на всесоюзні кіноекрани. І він цим своїм внеском «в українізацію» Союзу дуже гордився, але в
глибині душі мріяв про художнє кіно. У його домашньому архіві збереглися
начерки сценаріїв задуманих фільмів, переважно історичних.
Тому В. Андрощук був серед тих митців, котрі з радістю зустріли перебудову
і поринули в боротьбу за незалежну Україну за велінням душі, втомленої
безперспективністю, з відчайдушшям таланту, згніченого цензурою і прокрустовими
мірками ідеології. Робота над
документальним фільмом «Дем’янів лаз», в якому вперше були розсекречені
повоєнні звірства НКВД стосовно свідомих українців Прикарпаття, стала для
Андрощука сатисфакцією за всі митарства, заборони і приниження. Цей фільм
справді пробив стіну мовчання, і крізь
цю пробоїну нарешті ринула на нас прихована невідома інформація. Але також цей
фільм пробив стіну довкола самого Андрощука. Нарешті прийшла пора для реалізації заповітної мрії всього його життя – тепер йому жодний
«худсовєт» не завадить зняти художній фільм.
Озираючись на відстань двох десятиліть, на грань між 80-ми і 90-ми, коли з
тріском розвалювалася радянська імперія і рушився устояний звичний світ,
дивуюся, як Володимиру Івановичу вдалося
тоді зняти десятисерійний фільм. Те помежів’я було найглухішим в історії
української культури. Це була тривожна тиша. Пригадую відчуття розгубленості…
Особливо серед інтелігенції. Було враження, що от-от твердь розколеться і розійдеться
берегами прірви, і ти не знаєш, на якому з них опинишся. Я дивувалася
суцільній творчій німоті. Здавалося, впали всі заборони і заборола, вітер
свободи гуляє тодішньою країною, а ніхто
йому не радий. На всіх язиках, і в усіх
жанрах все мовчить, від літератури до
кіно. Крім хіба що деяких публіцистів та журналістів. Справді, література тих часів – це «щоденники»,
«думки нарозхрист», але надруковані через десять-п’ятнадцять років. Письменники
і митці йдуть у політику. Не маючи ні досвіду, ні розуміння перспектив.
Невігластво багатьох, підкріплене
страхом і відданістю службам безпеки, зіграє драматичну роль у ствердженні молодої демократії і боротьбі за незалежність. І
виб’є із сідла багатьох чесних вершників
української революції.
Втім, осмислення прийде згодом. Напишуться книжки, знімуться фільми. А В.
Андрощук на цьому розломі тектонічному, у цьому протистоянні ідей та ідеологій,
в хаосі думок і почувань почне знімати у Карпатах свій фільм – перший, і, на
жаль, останній художній фільм, ніби відчуваючи, що час його творчий знову
лімітований…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За
спогадами кінорежисера, то була не робота, а муки і сльози. Та все ж,
незважаючи на державотрус, ідею фільму підтримали і «вгорі», і «внизу».
Андрощукові, відомому документалісту, режисеру ще тоді живого «Укртелефільму»,
повірили у відповідних міністерствах і відомствах, навіть виділили деякі кошти,
а головне – дали «добро», таке обов’язкове на ті часи, коли ще були «живі» і ЦК
КПУ з його структурами, і КДБ, яке не спускало з нього очей. Точніше, він видер
у них собі дозвіл і мізерну фінансову підтримку. Найголовнішу – народну
підтримку – він отримав від місцевих жителів і керівників. А серед акторів західноукраїнських театрів –
готовність зніматися в його фільмі майже безкоштовно. Режисер підкупив їх своїм
девізом – в українських фільмах знімати тільки українських акторів, а не так,
як це було раніше, коли українське кіно робили російські актори.
До референдуму Андрощук встиг зробити і показати дві серії фільму, як
задумав, і , натхненний успіхом, режисер кинувся дознімати фільм, майже на ходу
пишучи сценарій і продовжуючи виснажливу працю. Йшлося навіть не про високі
матерії, а про елементарні речі, наприклад, забезпечити акторів харчами,
нагодувати і обігріти людей, виснажених нелегкою експедицією у горах.
Але негаразди дрібніли, розсипалися на пил перед усвідомлення, що Бог почув його молитви і нарешті настав і його
ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ. До речі, з легкої
руки В. Андрощука, а точніше після
виходу на телеекрани України 1990 року перших двох серій фільму «Час збирати
каміння», ця фраза з біблійної приповідки стала крилатою. Вона витала в
наелектризованому повітрі буремних 90-х
як заклик до пробудження, відродження, до рішучих дій і вчинків задля кращої
долі. Її проголошували з трибун на
мітингах, конгресах і з’їздах, із амвонів і кафедр, доречно й недоречно, а
бувало, що і всує, не зовсім розуміючи
суті і змісту. Або ж, радше, розуміючи
кожен по-своєму.
До честі В. Андрощука, режисера-постановника і сценариста згаданого фільму, він не тільки
акумулював у ідеї кінополотна всі наболілі віками для українців виклики, а й
нагадав, що наші попередники вже не раз виконували заповіт Божий, не чекаючи
манни з неба, збирали каміння перед новою сівбою і в символічному,
духовному сенсі, і буквально, в реальності.
Звичайно, навіть за звичної для справжньої української інтелігенції
традиції класти на кін мистецтва життя, тоді це було вчинком. Але не
оціненим, на жаль, самими учасниками. Всі ці роки я намарне намагаюся зібрати
спогади акторів про роботу над фільмом «Час збирати каміння». І вкотре
розчарована пасивністю. Бо справа не в умінні писати чи розповісти на диктофон, а в усвідомленні
того, що ті події – це вже факт історії українського кінематографа. І біографії
кожного – теж. Тому я розумію тих глядачів, які дзвонять і пишуть мені, обурені
тим, що не згадується у довідниках та новоспечених енциклопедіях про автора майже сотні документальних фільмів і
10-серійного художнього «Час збирати каміння» В. Андрощука…
На жаль, важка робота над фільмом та гірський клімат підірвали козацьке
здоров’я В. Андрощука. А добила його байдужість панів-демократів до долі
українського кінематографу. Надто швидко
вони збагнули, що незалежну Україну треба починати будувати… для себе. В
буквальному розумінні цього слова. Я вже не раз писала про трагічно
нереалізовану кінематографічну долю
В. Андрощука і всіх кіномитців-шістдесятників, виплеканих
під крилом В.Івченка, відбутися яким
не дала не тільки система, а й
псевдодемократія. Навіть, здавалось би,
найуспішнішим, як І.Миколайчук чи
Б. Брондуков… Або ж той же В. Денисенко чи М. Вінграновський. Список їх довгий
– тих, хто пішли у засвіти з почуттям вини перед Україною, що «не долюбив, не
доробив, не дотворив» ради неї. Імена майже невідомі нинішньому поколінню,
перегодованому іноземними блокбастерами, екшенами та ширвжитковим «милом» з
сімейними комедіями впереміш. Писала, звісно, не завжди називаючи імена, і про всіх тих, кому
шкода було відірвати державну копійку від власної кишені і кинути на вівтар
відродження українського кіномистецтва: від
відомих демократів-словоблудів, що засіли у парламенті і міністерствах – до нікому не відомого мера
Броварів, який вигулькнув «будувати Україну» нізвідки і щез туди ж, правда,
збудувавши цілу вулицю котеджних будинків – знову ж таки, для себе… Страшно і
гірко навіть думати, яким щільним тупомордим частоколом перепинили рух
української культури до вершин ці
«національно свідомі» держиморди. Тим більше, важко уявити, що вони не тільки
не допомогли Володимирові Івановичу продовжити роботу над художнім історичним
багатосерійним фільмом «Час збирати каміння» про боротьбу українців за свою
свободу і незалежність, а й не дали коштів зняти його фінал, який мав бути
документальним! Авжеж, задумана
Андрощуком епопея мала завершуватись кіноновелою про підняття
українського державного прапора над кораблями Чорноморського флоту!
Кінорежисер не розумів: чому? Звідки
така байдужість державотворців?!
Час дав відповідь, щоправда, теж печально-питальну: а чи не тому, що той
флот мав залишатися російським? І це було загодя вирішено, і про це знав не
тільки перший президент України, а й ті «батьки нації», яким ментальність
радянська не дозволяла стати тоді сповна українськими державниками і убезпечити
Україну від майбутніх, чи то пак нинішніх драматичних проблем?
Недалекоглядність, закомплексованість, а почасти страх і бездарність перешкодили цілій армії українських
митців підказати рішення проблем бодай «шершавим язиком плаката», себто
художнім словом і мовою кіно –
найпопулярнішого з усіх видів мистецтва. Залишивши висіти ці питання без
відповідей «цареградськими гаками» в інформаційному просторі України… невідомо
до яких часів.
Та все ж дехто спробував. Я
спеціально переглянула зняті в період помежів’я – з 1986 до 1996 року – фільми,
і не нарахувала навіть десятка. Жаль, бо талановиті і достойні доброго слова. Серед них 10-серійний фільм В. Андрощука «Час збирати каміння». Знятий
наперекір обставинам, він ось уже друге десятиліття залишається одним з
найзатребуваніших українських фільмів епохи незалежності. Його показують часто,
а на каналі УТР спеціально до визначних
дат і подій. І це велика похвала його творцеві Володимиру Андрощуку і свідчення
того, що фільм витримав випробування
байдужістю і витримує
випробування нинішнім засиллям несмаку, аполітичності, аморальності. І сьогодні
своєю енергетикою, пристрасністю,
людяністю він нагадує нам, українцям,
хто ми такі, ради чого насіяні на цій землі, будить честь і совість, нагадує
про ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ.