“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
У грудні виповнилося 100 років Донецькій письменницькій організації. На запитання пресслужби НСПУ відповідає відомий письменник із Донеччини Павло Кущ.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шановний пане Павле, цьогоріч виповнюється 100 років Донецький письменницькій організації. На жаль, війна зруйнувала багато планів щодо святкування цієї знаменної і вельми важливої в культурному просторі України події. Розкажіть про основні віхи розвитку цієї організації, що було головним, важливим, але й водночас складним?
Безумовно, основною віхою в історії організації було її створення. Відбулося це восени 1924 року в місті Бахмут. За рік до того зусиллями тамтешніх авторів вийшов найперший номер літературного журналу «Забой», котрий надалі звався «Донбас». Довкола цього видання об’єдналися літератори, які й започаткували письменницький осередок Донеччини. Серед наших творчих прапрапрадідів були відомі творчі особистості: Володимир Сосюра, Юрій Чорний-Діденко, Іван Ле, Григорій Баглюк, Василь Гайворонський, Павло Безпощадний, Борис Горбатов. Прикметно, що серед них було чимало якраз українських авторів. Це уточнення важливе, бо липка ворожа пропаганда вперто поширює міф про панівну роль російських письменників.
Літературний рух активно розвивався саме у Бахмуті не випадково, бо у 20-х роках минулого століття це місто було адміністративним центром Донеччини. Затим цей статус перейшов до Донецька (з 1924 по 1967 роки місто носило назву Сталіно), де у 1934 року запрацювало Донецьке відділення Спілки письменників України.
На архівному знімку одні з перших літераторів Донеччини: 1928 рік, шахта «Північна», м. Костянтинівка. Зліва праворуч Олексій Фарбер, Фелікс Коваленський, Василь Гайворонський, Павло Безпощадний, Борис Павлівський.
Не менш важливим етапом осередку стало його відродження у 1944 році (знову кругла дата!). Напередодні Другої світової війни у Донецькому осередку на обліку перебували 7 членів СПУ та 2 кандидати. На жаль, майже всі вони загинули в ті трагічні роки… А тому, за рішенням секретаріату СПУ, зі столиці до міста приїхали критик і літературознавець Андрій Клоччя та прозаїк Павло Байдебура. Уявіть: іще тривала війна, а у звільненому недавно місті вже взялися за відновлення письменницької організації. У 1944-1958 роках її очолював Павло Байдебура, який зумів згуртувати місцевих літераторів, серед яких були недавні фронтовики та їхні молодші талановиті колеги по творчості.
На жаль, складний і навіть трагічний етап для Донецької обласної організації НСПУ розпочався у 2014 році. На початок гібридної війни та вторгнення росіян до Донбасу у нас на обліку перебували 53 письменники: більшість із них жили і працювали у Донецьку, а ще в Маріуполі (аж 11 осіб), Єнакієвому, Горлівці, Краматорську, Слов’янську, Макіївці.
На той час я очолював обласний письменницький осередок (колеги обрали мене на керівну посаду 2011 року) і можу засвідчити, що навесні 2014-го ніхто з наших письменників, навіть російськомовних, відкрито не підтримував так званий «рускій мір». Так, відповідні настрої у декого купчилися, проте не більше. Власне, подібне звинувачення висунули нам і представники окупаційної адміністрації, які у листопаді 2014-го зі зброєю в руках, виламавши двері, увірвалися до приміщення Донецької ОО НСПУ. Загарбники на відео зафіксували свої дії і чітко пояснили: Спілку «виселяють», бо українські письменники ніколи й ніде не озвучили своєї підтримки самопроголошеної «ДНР».
До арештів, якими загарбники погрожували українцям, таки не дійшло. Ще й тому, що частина з нас із міркувань безпеки змушені були виїхати з окупованого міста. А колеги похилого віку зробили свій нелегкий вибір і залишилися по той бік лінії розмежування. Тобто відбувся дуже драматичний процес навіть не роз’єднання, а розірвання організації на частини. Одні письменники залишилися в окупованих містах, інші «тимчасово» перебралися на територію краю під контролем української влади, ще хтось подався до Києва чи інших міст.
Та попри все, нам удалося зберегти свою життєдіяльність: ми писали нові твори і книги, приймали до НСПУ перспективних колег, знаходили можливість зустрічатися на спільних творчих заходах і, звичайно, вірили, що у майбутньому повернемося до Донецька. На жаль, це був тільки початок важких випробувань, оскільки знавіснілий кремль вдався до повномасштабного вторгнення в Україну.
Зізнаюся, коли я думаю про літературу Донеччини, у мене чомусь відразу виринає асоціація з далекою Ірландією, зокрема зі знаменитим ірландським поетом Шеймасом Гіні (1939 – 2013), але для мене кров Ірландії і самих віршів Гіні – це насамперед багнистий торф, а от кров Донеччини, її серце – це твердюче вугілля. Торф і вугілля – це геть не поетичні речі, далекі від мистецтва взагалі, проте саме вони стали підґрунтям і основою для багатьох знаних митців.
Як Ви бачите літературний процес Донеччини у європейському контексті? Чи співзвучний торф Гіні з нашим донецьким вугіллям, адже, добуваючи і торф, і вугілля, маємо пекельний труд, як і добуваючи слово, огранюючи його красу?
Що ж, ці аналогії із донецьким вугіллям цілком доречні. До речі, на схожість дуже важкої шахтарської праці й літературної творчості свого часу звернув увагу вже згаданий поет Павло Безпощадний. Одна з його поезій та збірка мали назву «Кам’яна книга». Автор небезпідставно порівнював вугільне підземелля зі сторінками книжки, яку писати так само важко, як рубати й піднімати на-гора паливо.
У вугільних шахтах Донеччини тоді працювало чимало місцевих літераторів, які добре знали ціну справжнього художнього слова. Адже література і вуглевидобуток мали і мають іще й наступну суттєву спільну рису. Не секрет, що на поверхню шахтарі видають не тільки якісне вугілля, яке забезпечує світло й тепло, а й відвантажують також відходи цього виробництва – гірничу породу, терикони якої густо бовваніють на територію краю. Так само й письменники поряд із гідними уваги художніми творами нерідко пропонують «шедеври», від яких не стає ні тепліше, ні світліше…
Якою Ви як митець бачите Донеччину після деокупації? Скільки, на Вашу думку, має минути часу, щоб відновити все те, що Україна втратила там під час російського вторгнення? Наприклад, відома українсько-німецька письменниця Світлана Лавочкіна в одному із своїх інтерв’ю назвала в контексті свого англомовного роману «Карбон» (2020) Донецьк Атлантидою Східної Європи. Як Ви гадаєте, чи можливе відродження цієї величезної втраченої Атлантиди, духовної зокрема?
Чесно кажучи, зараз дуже важко зазирнути у деокупаційне майбутнє Донеччини, оскільки, на превеликий жаль, повзуча окупація області пів крок за кроком, проте й досі продовжується… Вже зараз очевидно, що відновлювати втрачене, зруйноване, розграбоване, знищене доведеться дуже довго.
Знаєте, а нітрохи не виключено, що для відродження духовності й зокрема діяльності обласної письменницької організації у деокупованому Донецьку доведеться використовувати досвід 1944 року, коли з Києва з цією ж метою туди приїхали авторитетні літератори. Відродження духовності буде обов’язково! Ще тому, бо там досі живуть люди, які знають українську, читають книги українських авторів, і вони також будуть сприяти поверненню України на поки загарбані території.
Зізнаюся, десь до 2018-19 років я особисто вірив у наступне: у недалекому майбутньому нарешті повернуся до міста, де жив і працював майже чверть віку, до рідної домівки, поріг якої востаннє переступив у червні 2014 року. Мріяв зайти до Спілки і передати наступникам нашу печатку, котру тоді вивіз подалі від орків, та окремі документи.
Однак після повномаcштабного вторгнення рашистів таких сподівань різко поменшало. Та й хто з українських колег прийде у Донецьку на давноочікувану зустріч, про яку ми разом так мріяли?!. Ніхто. Це мені треба буде попоходити по міських кладовищах, аби знайти бодай їхні могили…
Кілька письменників із Вашої організації загинули в окупації під час цієї війни. Знаю, що з деякими з них Ви були у дружніх стосунках. Розкажіть про це.
Втрати дуже й дуже болючі. Тільки у Донецьку в умовах тривалої окупації померли мої старші колеги, українські письменники Петро Бондарчук, Іван Білий, Станіслав Жуковський, а також Анатолій Кравченко, Іван Мельниченко, Вадим Пеунов… Це вони, діти Другої світової війни, колись приймали мене до Спілки, всіляко допомагали, обирали головою організації. З кожним із них ми спілкувалися майже до останнього дня і тішилися думкою, що обов’язково зустрінемося. Не сталося…
А повномасштабна війна тільки подовжила довгий список наших утрат. Під обстрілами, у темному холодному підвалі Маріуполя померла Наталія Харакоз, яка у 1941-1943 роках пережила окупацію міста фашистами. Моя колега очолювала літературне об’єднання «Азов’є», і ми багато років активно співпрацювали… З Богданом Слющинським разом вступали до Спілки. Надалі він координував осередок маріупольських колег: ми з ним планували творчий захід буквально за кілька днів до війни. Богданові осколок улучив прямісінько в серце, коли він намагався хоч чимось затулити вікно… Ще драматичнішою стала загибель Євгена Баля. У минулому військовий моряк-підводник, капітан 1-го рангу, волонтер. Разом із ним ми побували у багатьох військових підрозділах, які тримали оборону Маріуполя. Зустрічалися з бійцями, привозили їм українські книжки, газети, журнали. Звісно, патріотична позиція письменника дратувала окремих земляків, які «здали» його «визволителям». Ті схопили його вдома, відвезли до підвалу і кілька діб «виховували». Точніше – катували… Вже опинившись на волі, Євген Баль помер від отриманих травм…
Загалом Маріупольський осередок, куди свого часу входили 11 письменників, знищений повністю. Вже в окупації помер Валерій Кіор, який незадовго до війни переклав перше видання «Кобзаря» грецькою мовою і ще встиг здобути за свою роботу поважну премію імені Максима Рильського. Кількох колег загарбники вивезли до рф, доля ще інших невідома. Мені це нестерпно болить, бо, втративши згаданих колег і однодумців, відчуваю довкола себе неабияку моральну порожнечу.
Хто Ваші навчителі в літературі? Думаю, серед них є і, наприклад, Григір Тютюнник?
Так, і він також. А ще Григорій Тютюнник, Анатолій Дімаров, Павло Загребельний, Всеволод Нестайко, Олег Чорногуз, Юрій Ячейкін, Нодар Думбадзе і… Цей список можна продовжувати ще і ще.
Василь Махно вважає, що письменник формується наодинці із собою. А як це було у Вас?
Схоже, я теж формувався наодинці із собою, проте у компанії творів уже згаданих та інших авторів. Ще будучи школярем, мріяв колись написати гарну книжку, а поки сідав за щоденник, куди, окрім реальних подій, також занотовував вигадані пригоди. Іноді розповідав їх хлопцям нашого кутка, а вони сміялися і прохали дати їм почитати цю «книжку».
У 5-му класі ми якось писали твір «Моя майбутня професія». Раніше у цьому випадку поширював мрію стати моряком, льотчиком, космонавтом, археологом тощо. А тепер зізнався, що хочу стати дитячим письменником. Вчителька тоді озвучила моє зухвале для сільського хлопчака прагнення, похвалила і зауважила, що для здійснення мрії потрібно насамперед дуже гарно вчитися.
Зате окремі однокласники відверто з мене сміялися. Який іще письменник!?. Із села? Із родини хліборобів?..
Відтоді я утримувався розповідати про дитячу мрію, проте не відмовлявся від неї, а вона мовчки, але мало-помалу визрівала.
Розкажіть про свої книжки для дітей. Чому Ви звернулися до дитячої тематики?
Народився я і виріс у степовому селищі Запорізької області. Зрозуміло, дитячих пригод було, хоч греблю гати! Окремі наші веселі ігри та походеньки на баштан, до саду, на річку чи ставок навіть записував у щоденник: а раптом колись згодиться?
Кортіло написати світлу й веселу книжку про дитинство. Спогади та деякі записи і підштовхнули початок найпершої повісті для дітей середнього шкільного віку. Вона отримала хвацьку назву «Далі буде». І продовження невдовзі справді не забарилося.
Цікаво, що найпершим моїм твором, надрукованим у районній газеті, було одне з гумористичних оповідань, які почав писати вже після закінчення школи. Тому другою книжкою стала збірка гумору і сатири. Відтоді працював на двох поприщах: поперемінно виходили не сумні повісті для дітей та ще веселіші збірки гумору й сатири. Не всі колеги схвалювали таке творче розпорошення. Мовляв, аби досягти успіху, слід зосередитися тільки на одному із жанрів. Однак я й далі писав, як і раніше, і дописався: мою книжку гумору й сатири «Братани по розуму» відзначити шанованою літературною премією імені Остапа Вишні, а згодом за теж не сумну повість для дітей середнього шкільного віку «АБВ, або Операція «Ставкозавр» вручили престижну літературно-мистецьку премію імені Лесі Українки.
Дещо шкода, та у 2014 році з відомих причин гумор поставив на паузу. Зате про сатиру не забуваю. Про повісті для дітей так само.
Ви також пишете, окрім прози, й поезію?
Свої заримовані рядки не вважаю справжньою поезію. Після початку повномасштабного вторгнення написав пригорщу поетичних сатиричних творів для соціальних мереж. Вони тоді реально допомагали людям підняти настрій, зберегти віру в наше краще майбутнє.
Здебільшого римую під настрій. Скажімо, десь дорогою побачив і сфотографував гарний пейзаж чи симпатичного котиська. Поки тішився знімком, уже звідкілясь вигулькнули веселі чи не дуже рядки. Читачам у мережах здебільшого це подобається. Проте називати себе поетом утримаюся, бо знаю й шаную багатьох справжніх майстрів поезії.
Нещодавно відбулася презентація збірки гумору і сатири «СМІХПАЙОК». Ви є її упорядником і натхненником. Розкажіть про етапи роботи над нею. Як долали труднощі, щоб добути якісний результат?
Буквально перед початком повномасштабного вторгнення ми, автори Творчого об’єднання гумористів і сатириків Київської організації НСПУ, підготували «Бойовий листок» для бійців на тодішній лінії зіткнення і навіть встигли передати його за призначенням. Звідки назва? Я нагадав колегам: на передову привозять зброю, боєкомплект, харчі, серед яких і сухий пайок, а ми їм запропонуємо ще й «СМІХПАЙОК» – неабияку моральну підтримку.
Узявшись за цей волонтерський проєкт, керувалися тим, що сатиричне слово – це не просто зброя, а зброя потужна, далекобійна, високоточна і масового враження. До збірки ввійшли твори столичних сатириків, написані після 24 лютого 2022 року, тобто під час війни і про війну.
Упорядкувавши «СМІХПАЙОК», спершу запропонували його на розгляд Видавничої ради при КМДА, сподіваючись видати за кошти з бюджету міста. На жаль, попри актуальність і важливість книжки, під час голосування вона трохи не добрала голосів.
Та ми не склали руки, а взялися видавати її самотужки, і таки вдалося це зробити. Примірники збірки вирішили подарувати столичним бібліотекам, а частину накладу передати на фронт. До речі, цей процес уже розпочався: бійці окремих бойових частин на Донеччині та Харківщині вже отримали наш подарунок до Дня ЗСУ і раніше.
У нас немає наміру зупинятися на вже зробленому, а тому в наступному році обов’язково підготуємо ще одне подібне видання гумору і сатири для захисників України.
Мені відомо, що є намір відновити обласну літературну премію ім. Володимира Сосюри. Що для цього потрібно? Можливо, Ви маєте якісь пропозиції?
Насамперед потрібна стабільна ситуація на Донеччині, бо цей край досі залишається гарячою зоною бойових дій. Далі слід об’єднати зусилля управління культури Донецької ОВА, обласної організації НСПУ, партнерів. Досі вшановуємо пам’ять славного земляка щорічним фестивалем-конкуром «Любіть Україну!» імені Володимира Сосюри. До фатального 2014-го ми проводили цей захід у Дебальцевому, де народився поет. Далі відродили його у Слов’янську, потім був Краматорськ, а після 2022-го збираємося у Києві.
Як Ви вважаєте, письменник – це така доля?
Судячи з мого досвіду, так. Адже вже згадана наївна дитяча мрія таки не розминулася з дійсністю. Це навіть попри те, що було чимало причин, аби цього ніколи не сталося. Після закінчення школи, отримавши технічну професію, працював електромонтером: дбав про світло, проте в цей час у душі не погас, а дужче й дужче розгорався світлий творчий промінчик. Словом, неабияк хотілося писати. І коли, маючи диплом журналіста, почав працювати в газеті, то відразу засів за написання дитячої повісті. Хіба це не доля?..
Що Вас під час війни надихає на творчість? Писати саме зараз – це важко?
Писати зараз складно й непросто, та нарікати немає коли. А надихає ще й приклад захисників України, які вже понад 10 років боронять нас і нашу державу від загарбників. Хоча війна не тільки надихає… Я це збагнув іще у 2014-му, коли спершу був змушений призупинити написання веселих творів. Однак, коли ще під час АТО побував серед бійців на «передку» та біля дорослих і малих жителів «сірої зони» на Донеччині, пересвідчився – їм дуже потрібні світлі, добрі й веселі книжки. Отож у 2015-му написав для дітей середнього шкільного віку не зовсім сумну повість «Чотири нявкісти і ВІН». Деякі критики називають цю книжку найпершою для дітей про драматичні події на Донбасі. Та мені особисто тоді хотілося, аби цей твір був першим і водночас останнім про війну в Україні. На превеликий жаль, творчі та інші реалії нині інші.
Над чим зараз працюєте і про що мрієте?
Наприкінці року має вийти у світ повість «Дама Д’Арк і “війна фарб”» про дітей та підлітків, які виживають на окупованих рашистами територіях південних та східних областей. На цю саму тему зараз дописую ще одну повість. Твір, як і попередній, пишеться надзвичайно важко. Бо ж і тема досить складна: однокласники та друзі, які не так давно у хлоп’ячих іграх умовно ділилися на «своїх» та «ворогів», нині дійсно стали ворогами. Бо одні з них із різних причин стали на бік окупантів, а інші – досі намагаються чинити опір.
І насамкінець. Що для Вас як для митця значить час? І як його упіймати? Це млин із колесом чи все-таки просто вода, що тече, ранить, відбирає життя, але й поїть, омиває, лікує?..
Час напрочуд важко упіймати. Та навіть, якщо комусь і вдасться схопити його за хвоста, час усе одно потягне за собою… Найімовірніше, час – це вода. Вона довкола нас дуже й дуже різна. Ще добре, що вода, немов у казках, трапляється «живою». Проте, нерідко буває й навпаки.
Спілкувався В’ячеслав Гук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.