“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
Закінчення. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-lyzanchuk-znakova-sutnist-natsionalnoi-osobystosti-2/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
СУЧАСНІ АРИСТОКРАТИ ДУХУ
На жаль, не все поріддя чорних чоловічків кануло в безодню. Вони також спричинилися до того, що зелені чоловічки захопили Крим і разом з «какаяразніцами», «ждунами» та малоросами-сепаратистами витворили так звані ДНР і ЛНР і нині прислужуються кремлівським чорносотенцям, шкодять захисникам і захисницям, волонтерам, національно свідомим українцям у героїчній борні з рашистськими полчищами варварів-нищителів українського етносу, Української Національної Держави. Вважаю, що ці люди, нинішні патріоти, кажучи словами Валентина Мороза, належать до аристократів духу.
В есеї «Серед снігів», опублікованому у п’ятому випуску «Вісника», Валентин Мороз, характеризуючи суспільно-політичні обставини у Радянському Союзі, наголосив, що «девальвація слова потягла за собою жахливу девальвацію всіх понять. До розряду вигаданих потрапили мета, ідеал, героїзм, подвиг. Міцно відгороджений своїм нігілізмом від усього духовного, «трудящий» викинув за борт усе. Про Тичину знали тільки, що він «пише вірші, та все гірші». Що можна було сказати про геніальність Тичини в умовах, коли саме поняття геніальності ніхто вже серйозно не сприймав, коли геніальність асоціювалася з Дем’яном Бєдним, коли її чіпляли до штанів кожного комісара».
У новітніх журналістикознавчих, політологічних, філософських дослідженнях переконливо мовиться, що для України – колонії Московії=Росії, культурно-освітня, морально-психологічна трагедія була подвійною, як і для всіх «націоналістів» Радянського Союзу. Бо такі поняття, як нація, патріотизм, рідна мова, Вітчизна, теж потрапили до комуністично-московського реєстру «вигаданих», «книжних» речей. Людина, яка не вірила ні в що, потрапляла в полон збайдужіння до України, набувала ментальних рис «нової спільності – радянський народ» з визнанням московитів=росіян «старшим братом»: «І от на це холодне згарище, де вже навіть попіл давно розвіявся за вітром, прийшли шістдесятники — «Симоненкове покоління». Не все було вартісним і глибоким у їхніх перших творах. І все ж прихід їх був епохою. Бо вони повернули втрачену вагомість словам і поняттям, заставили людей знову повірити в реальність духовного світу. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір’я в щось повірити. І запалити вірою інших. Це й була місія шістдесятників: принести в замерзлу українську дійсність іскру одержимості».
Роздумуючи над морально-психологічним станом одержимості, Валентин Мороз зазначив, що «одержимість – це не художність. І не науковість. І навіть не публіцистичність. Одержимість – це зовсім окрема субстанція, необхідний поряд з іншими компонент для повноцінного духовного життя». Історичний досвід відносин, стосунків між моксельцями-московитами-росіянами і росами-русинами-українцями і нинішня повномасштабна російсько-українська війна дає підставу доповнити Валентина Мороза, що одержимість є сутністю незламного українського національного духу.
Кожне число із 6-ти випусків «Українського вісника» наповнене актуальною, правдивою інформацією, яка інтелектуально, духовно і емоційно збагачувала читачів України і за кордоном не тільки в 60–70 роках минулого століття, а й сьогодні відчиняє історично-просвітницьке вікно у світ минулого й сучасного та закладає націоналістичні морально-психологічні основи для розбудови майбутньої української України.
Четвертий випуск «Українського вісника» присвячений світлій пам’яті Алли Горської – громадянки, митця, людини. У 1964 році із художниками Людмилою Семикіною, Панасом Заливахою і Галиною Севрук Алла Горська виготовила Шевченківський вітраж у вестибюлі Київського університету. На вітражі зображено гнівного Шевченка, що однією рукою пригортав покривджену жінку-Україну, а у високо піднятій другій руці тримав книгу з написом: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово». Вітраж був брутально знищений. Аллу Горську й Людмилу Семикіну виключили із Спілки художників України. За нез’ясованих обставин Аллу Горську забито 28 листопада 1970 р.
У «Віснику» читаємо, що похорон Алли Горської був намічений на 4 грудня. На цей день поприїжджали люди з інших міст, попpиходили кияни. Несподівано, ніби в інтересах слідства, похорон відклали на 7 грудня, на понеділок. У день похорону в траурно прибраній Аллиній майстерні друзі влаштували посмертну виставку її творів. Через майстерню пройшли сотні людей.
Виклопотаний внучкою Івана Франка З. Т. Франко дозвіл на поховання Алли Горської на Байковому цвинтарі було анульовано – і Аллу ховали на новоствореному цвинтарі – на пустирі за містом. До тіла замордованої не допустили нікого з рідних чи близьких, відкрити труну не дозволили. Не дозволили занести на кілька хвилин навіть закриту труну ні до хати, ні до майстерні художниці.
На похороні виступили Олександр Сергієнко, Іван Гель, Євген Сверстюк, Василь Стус зачитав вірш «Пам’яті Алли Горської». Євген Сверстюк зокрема сказав: «Якби ми уявили детально історію її життя, – то була б повчальна повість про те, як художниця Алла Горська відкрила свою Україну, як шукала її жертовника і як поступово вчилася бачити головне в невидимому, докопуючись до джерел… Алла Горська буде випромінювати світло, буде вселяти присутність духу самим своїм ім’ям. То була рідкісна людина, що навіки залишається з нами, як рідна душа. В образі цілого десятиріччя вона височить білим привидом Доброго Духу, що втілює в собі сумління, гідність, поривання молодості й сяйво вільного людського обличчя, освітленого талантом і відданістю людям».
У цьому «Віснику» повідомлено про ганебне судилище над Валентином Морозом в Івано-Франківську, яке відбулося 17–18 листопада 1970 р. Українські патріоти Б. Антоненко-Давидович, І. Дзюба, В. Чорновіл, Ольга Горинь, Ірина Стасів-Калинець, Ігор Калинець, О. Мешко, В. Драбата, Стефанія Гулик, Василь Романюк у своїх заявах, листах наголошували, що Валентина Мороза засудили на 14 років тільки за те, що він виступав із своїми думками, які його глибоко діткнули з приводу збереження матеріальних, духовних, культурних набутків української нації.
Священник Василь Романюк, згодом патріарх Української Православної Церкви Київського Патріархату, у заяві написав, що Валентин Мороз принципово і відверто написав кілька статей, перейнятих щирою турботою за духовні набутки нації, за її долю, за людяність і справедливість. Людину, сповнену турботи про народ і про людей, судили за «підрив ладу». Варто було б задуматися, хто насправді «підриває» лад – Валентин своїми людяними статтями чи Івано-Франківський облсуд по-азіятському жорстоким вироком, здатним скомпрометувати будь-який лад.
У статті «Мойсей і Датан» Валентин Мороз наголошував: «Істина конкретна – як і добро, правда, краса. Істина – національна. Тобто вона одна для всіх, але з мільйоном граней. І до кожної нації повернута однією, неповторною гранню. Місія нації – знайти свою грань, яку ніхто, крім неї, не знайде, і цим збагатити людство».
Ця позиція Валентина Мороза загострилася, набула нових життєдайних відтінків у нинішній період потужної інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України. Прикро, але у багатьох країнах досі не усвідомили, що творити загальнолюдські цінності можна тільки на основі, на фундаменті національних цінностей. Адже «нація – найсвятіше. Нація – це синтез духовного, чим володіє людина, – наголошував Валентин Мороз. – Нація може жити тільки тоді, коли є люди, готові за нею вмерти».
НЕЗЛАМНА СВОБОДА
Група політв’язнів-українців у серпні 1970 року розповсюджувала біографічну оповідь «Памяті Антона Олійника», з якої довідуємося, що у 1947 році Антон потрапляє в руки провокаційної боївки ЧК, що видавала себе за українських повстанців. Олійника заарештовують. Слідство, «суд», двадцятип’ятирічний термін, етапи і жах сталінських таборів. Далека Північ, Інта. Там він і поневіряється до 1955 року. «Що йому довелося побачити й пережити – не вдасться оповісти в кількох словах. Потрібні цілі томи, – написали політв’язні. Але терор не зломив Антона: він мріє тільки про волю, про продовження боротьби. І вчиться, учиться, постійно працює над собою. Декілька невдалих спроб утекти. Після кожної – карцер, бур, режимна зона. І знову все спочатку.
У 1955 році йому вдалося втекти з 5-ї режимної зони на Інті. На цей раз успішно. Але зона, яку він подолав, – лише маленький відтинок цього страдницького шляху, який йому довелося пройти. Перед ним сотні кілометрів дикої тайги, де можна зустріти лише диких звірів та… табори. Останні страшніші.
Колись, коли люди одержать доступ до архівів КДБ, вони ознайомляться з щоденником Антона Олійника, в якому занотований кожний крок цього шляху – сотні кілометрів пішки через тайгу, сотні кілометрів човном по Печорі, мандри під чужим прізвищем залізницею від Котласа до Сарн. Поки що про цю одіссею знаємо від самого Антона тільки ми», – зазначили політв’язні-українці.
Здавалося, доля усміхнулася Антонові. Та не надовго, бо у Костополі на Рівненщині його заарештовують. «Те, що його схопили там, а не на Півночі, урятувало йому життя. На Півночі втікачів нещадно вбивали нібито за спробу «чинити опір». А так – новий суд, других 25 років і володимирська в’язниця.
Три роки в’язниці Антон використав дуже плідно. Це можуть стверджувати й ті, хто знав його й після Володимира. Поглиблювалися його знання, розширився світогляд, особливо в літературі, філософії, економіці, соціології. Тепер він ставав небезпечним не тільки як потенційний утікач, бунтар, але й людина, яка завдяки своїм знанням могла б колись більше прислужитися своєму народові. Його не можна було зламати, можна було тільки знищити. Але це вже були не роки сталінського терору, а хрущовської соцзаконності. Треба було чекати нагоди, щоб надати вбивству пристойного вигляду. І дочекалися.
Після тюрми Антона переводять у травні 1958 р. в мордовські табори. Як і на Півночі, Антон живе однією думкою – вирватися на волю. Яка сильна жадоба волі мусить бути в людини, щоб, знаючи про те, що мало хто з в’язнів-утікачів лишається живим, маючи власний гіркий досвід, робити нову спробу.
Але Антон уперто й ретельно готується, обдумує кожен крок, передбачає всі несподіванки. Табір, в якому тримали Антона, був укріплений так, що практично навіть вибратися за зону можливості не було. Але не для Антона Олійника!
Улітку 1965 року мордовські табори облетіла вістка: Антон утік удруге. З ним ще один в’язень. До нас, українців, підходили представники інших націй, поздоровляли, раділи разом з нами. Казали: «На таке здатні тільки українці!». Радість збільшилася, коли з України надійшла зашифрована звістка, що втікачі вже там!
Не до уяви та лють, яка охопила тоді каґебістів. Небувала річ! З політичного табору втекла людина. Та ще й у той час, коли на Україні почалося громадянське піднесення. У дію приведено було великий апарат розшуку. Нам чекісти говорили відверто: «Спіймаємо – і розстріляємо, живого його більше не побачите».
Чотири місяці пробув Антон Олійник на волі, але врешті-решт його схопили на рідній Україні. Рідкісний випадок, щоб хтось щасливо втік із лабет КДБ і добрався на батьківщину один раз. А Олійник зробив це двічі! За це він мусив поплатитися життям. І поплатився.
Його судили (втретє) уже не за втечу, а сфабрикувавши справу про масові вбивства під час підпільної діяльності. Засудили до кари смерті й стратили в Рівному в червні 1966 року. Остаючись вірними самим собі, ще й очорнили його світлу пам’ять, понабріхувавши всього, що лише можна було. Тут і служба в гестапо (це в 16 років), убивства, пограбування і т. ін.
А насправді розправилися з безборонною людиною, якої вина полягала лише в тому, що вона палко любила свій народ, прагнула волі йому й собі.
І не сказали, що мстять. І не лише йому, його пам’яті, але, як і колись у сталінські часи, також рідним. Засудили його сестру лише за те, що не зачинила дверей перед братом, коли той прийшов до неї серед ночі, а нагодувала й переодягнула…
У пам’яті всіх тих, хто знав Антона Олійника особисто, він залишився чесною, правдивою людиною. Його образ буде жити в наших серцях завжди. Бо він – це частка нас самих, наших страждань і сподівань. Не забуваймо його, друзі!» – так закінчили свою оповідь політв’язні-українці.
ВІЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
У ІV випуску «Вісника» розділ «До днів Василя Симоненка» займає 63 сторінки. Тут є його поезії, оповідання, щоденникові записи, штрихи до біографії, виступи Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби.
Виступаючи на вечорі пам’яті Василя Симоненка у київському медінституті (грудень 1963 р.), Іван Світличний сказав: «У багатьох із нас одразу після XX з’їзду було багато наївного, рожевощокого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих на піску, багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним помахом і нам нічого не залишається, як з високо піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму… Тільки згодом ми побачили, що наш шлях не тільки не встелений трояндами, але й самого шляху, власне, немає, його ще треба мостити, продираючись крізь хащі бюрократичного тупоумства одних, дешевого скепсису других і прикрої байдужості ще інших.
Серед усіх нас Василь Симоненко зрозумів це, може, найскоріше, усвідомив найглибше й виразив найпослідовніше. Ось чому в його поезії так мало барабанного бою і мажорних фанфар і так багато суворої і жорстокої правди».
«Симоненко – єдиний поки що поет, що викристалізувався в провінції і вніс свій струмінь у поезію – струмінь оголеної правди й непідкупної честі, – наголосив Євген Сверстюк на вечорі пам’яті Василя Симоненка у київському медінституті. – Він піднявся до верхніх щаблів сучасної культури й умів бачити колгоспника на тлі космічного віку – весь діапазон крайностей життя і «парадоксів доби»… У важкій боротьбі із собою, із атмосферою дрімотної байдужості й мертвого стандарту він вибився на свій шлях і тільки почав ним іти.
Кожен його вірш нагадуватиме нам і тим, що будуть після нас, елементарні істини, без яких не можна змістовно жити – Ти знаєш, що ти людина…
То ж яке моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як паяц на арені цирку грається в серйозність. Симоненко гидував духовними карликами й паяцами. Він просто йшов на повен зріст, він красиво йшов, як його «перехожий», – і дивився перед себе мужніми очима мужицького сина. Стежка його має чарівну силу виправляти горбаті душі».
Іван Дзюба у вступному слові на вечорі в першу річницю смерті Василя Симоненка 12 грудня 1964 року (Київ, інститут нафти і газу) підкреслив, що «Симоненко віддав себе справі, яка «не вмре, не загине», за якою майбутнє, – хоч би що там планували щедрінські градоначальники. Але це не станеться само собою. Потрібні наші зусилля, наша робота, наша боротьба. І тут найближчий зразок для нас – Василь Симоненко».
Водночас Іван Дзюба зазначив, що «дехто хотів би, щоб за нього все зробили поети, щоб поети йому й Україну на блюдечку піднесли. Надто багато в нас того, що можна назвати «споживацьким патріотизмом». Багато страху, який походить з індивідуалізму, з браку почуття своєї взаємозв’язаності з безліччю однодумців, почуття своєї причетності до загальної справи. Тоді людина покладає сенс свого існування в собі самому й починає дорожити собою більше, ніж тою метою, тою ідеєю, заради якої живе, почуває себе «смертним», а не частиною безсмертної справи.
Наш обов’язок перед пам’яттю Василя Симоненка – зробити так, щоб, коли помирає світла людина, залишилися після неї не «живучі раби», а живі душі, здатні до боротьби».
Відчуймо, зрозуміймо, переймімося одухотвореністю вірша «Жах» Василя Симоненка, опублікованому в «Українському віснику»:
Мільярди вір – зариті у чорнозем
Мільярди щасть – розвіяні у прах…
Душа горить, палає лютий розум,
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно, репнуло б від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!
«…Василь Симоненко – перш за все поет національної ідеї, – наголошував Іван Дзюба у виступі на вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження Василя Симоненка у республіканському будинку літераторів 16 січня 1965 року. – Симоненко належав до числа тих, хто гостро відчував зв’язок національної ідеї з усіма загальнолюдськими цінностями, з поняттями людської гідності, честі й совісті, з поняттями особистої та соціальної етики й справедливості. Власне, саме ці поняття гідності, совісті й справедливості й привели його до національної ідеї, до нового усвідомлення України:
Народ мій є! Народ мій вічно буде!
Ніхто не перекреслить мій народ.
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд.
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде.
У «Віснику» опубліковані вірші Івана Драча, Миколи Холодного, Богдана Стельмаха, присвячені Василеві Симоненку. Богдан Стельмах написав:
…Стало для нього потребою
Сонце роздати людям.
Падав з глибокого неба
З краплею сонця у грудях.
Високою морально-духовною сонцесяйністю наповнений лист до президії Спілки письменників України, якого Василь Симоненко написав 12 грудня 1963 року: «Шановні товариші й старші друзі! Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого життя. Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнитися роллю «утриманки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті…».
Ці рядки, як всі матеріали «Вісника», не можна читати без хвилювання, переживання за долю кожної людини, української нації.
Багаторічний в’язень Микола Сорока у листі, опублікованому у шостому випуску «Вісника», писав: «Ми не є суспільними злочинцями, ми не є злодіями, бандитами. Нещастям нашим є лиш то, що нас навчили говорити на біле – біле, на чорне – чорне.
Може і горе наше в тому, що наші предки передали нам в крові непокірність і почуття справедливості… Уважаю, що кожний нарід має право розпоряджатися своєю працею і добрами, які сам створює. Кожний нарід має право на таке влаштування життя, яке йому до вподоби. Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватися і рости, якщо його громадяни (члени) користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань. На основі моїх (та знайомих) спостережень заявляю, що український нарід не користується правами вільного народу, а його держава – УРСР – не розпоряджається навіть своїми громадянами, чого доказом є суд над нами на неукраїнській території. Чому ж нас не судить народний відкритий український суд, що ми є ворогами українського народу?
Значить, якщо український народ зможе здобути свої права лиш у самостійній і ні від кого не залежній державі, то я за самостійну державу. Тому що ОУН є одинока реальна сила, що прагне до здійснення ідей самостійності українського народу, моє відношення до ОУН є позитивне, мимо того, що членом її я не був і зараз не є. У свій час я дав згоду співпрацювати.
…Кривди – свідомо – я нікому ніколи не вдіяв. Якщо й прийшлося кому переживати із-за мене, то всупереч моїм бажанням, стремлінням і вчинкам. Чуюся спокійним, бо моя совість чиста, бо то, за що вже прийшлося багато страдати особисто, називається правдою. Почуття справедливості у власних вчинках завжди буде джерелом рівноваги та спокою душі.
Доки буде панувати несправедливість, брехня, кривда, утиск – доти мені буде погано жити, бо я буду з тим боротися».
УНІКАЛЬНЕ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ НАДБАННЯ
Михайло Косів справедливо наголосив, що «Український вісник» – це унікальне явище в українській історії. Тому воно мусить знайти в ній своє природне місце. Було б непоправною втратою, якби документи, багатющі й різноманітні матеріали, але найголовніше – неповторний вільнолюбний дух, яким віє з кожної сторінки цього видання, десь загубився б …».
Унікальність позацензурного журналу «Український вісник» поціновую в двох взаємозв’язаних аспектах: історичному та журналістикознавчому. Кожний із шести підпільно виданих «Вісників» наповнений різножанровими інформаційними, аналітичними, публіцистичними і художніми творами, кожне слово яких наснажене історичною правдою, волелюбною, доброчинною енергією, яка позитивно впливає на формування української національної свідомості й гідності, державницького мислення і переконання, національних і загальнолюдських морально-духовних цінностей.
«Український вісник» – це доброчесне інтелектуально-наукове, просвітницько-виховне надбання української спільноти. Опубліковані матеріали відкриють вікно студентській і учнівській молоді, українській і зарубіжній громадськості для правдивого пізнання сутності московсько-комуністичної ідеології і політики, спрямованої на знищення волелюбної української нації.
Ідейна, морально-духовна наснаженість матеріалів «Українського вісника» і нині є одухотвореною національною силою українців у боротьбі проти віковічних московських загарбників-нищителів, які ведуть проти України 28-му повномасштабну геноцидну, терористичну, руйнівну війну.
Василь Лизанчук,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. Івана Франка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.