“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
30 жовтня у Тисмениці народився «поет стихій», сімдесятник, представник «витісненого покоління» — письменник Олег Лишега. Він мав особливий підхід до літератури й життя: вважав, що поезія має вживатись у мікроскопічних дозах, і умів слухати, як росте трава.
До 75-річчя від дня народження Олега Лишеги його друг, письменник Тарас Прохасько поділився своїми спогадами й розповів для Суспільне Культура про філософію життя Лишеги: підхід до успішності й часу, опанування стихій і творення унікальної прозової та поетичної мови. Наводимо пряму мову.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
МУДРЕЦЬ ТА ПУСТЕЛЬНИК
Олег Лишега, і для мене, в моєму житті, і для української літератури, і для світової літератури, бо його не можна вилучити зі світової літератури, — це передовсім особа, яка була наскрізь поетом. Я ніколи не зустрічав іншої людини, в якої все, що вона думає, говорить, відчуває і все, що вона виказує, було б готовою поезією.
Це був дивовижний феномен.
Попри те, що є чудесні поети в Україні, і його ровесники, і якісь пізніші, і попередні, але такого, щоби хтось жив поезією, і робив поезію своїм життям — я такого більше не знаю. Тому його постать і образ є великим скарбом, не тільки як літератора, а просто як особи, яка жила серед нас і творила.
Він набагато старший від мене, у нас 20 років різниці. Я дуже багато [не застав] того його первинного життя, яке його зробило таким, яким він був, яким став у 60-ті, 70-ті, 80-ті роки, до певного часу, коли він почав свій дуже особливий шлях, абсолютно не залучений в офіціоз.
Він був маргіналом і в житті, і в літературі. Але виявляється, що цей маргінес є одним з найвидатніших способів ставлення, існування у поезії.
Ще до Олегової смерті, коли українське книговидавництво і взагалі книжкове життя перейшло на інший щабель розвитку, в якийсь момент книжка і все довкола книжки перетворилося вже на певну книжкову індустрію — я кажу це без негативного значення. Тоді з’явилося багато різноманітних фестивалів, зустрічей, обговорень.
І от Олег у кінці свого життя зайняв таку роль, або йому відвели роль, якогось такого мудреця, пустельника, страшенно дивного, чистого, але водночас якогось позачасового, позатутешнього. І такий образ його в якийсь момент став, я би сказав, модним. І йому це подобалося; незважаючи на те, що він ціле життя намагався не влізти у лабіринти цього довколалітературного чи ще якогось там життя.
Він хотів робити свою поезію, своє ставлення, свій спосіб життя. Він іронічно ставився до різних рейтингів, змагань, турнірів, поєдинків, накладів, популярності, відомості. Йому досить було того, що він може жити по-своєму, і того, що завжди було кілька сотень чи тисяч людей в Україні, які могли його нормально читати й поважали його як одну з найбільших величин української поезії.
А потому, після смерті, стався великий спалах, бо раптом видали всі твори Лишеги, які тільки можна було. Різні видавництва збирали все про нього і в один момент здавалося, що не знати Лишегу для інтелігентного українця, читача — це є чимось ненормальним. Але я бачу, що все ж таки ця його вроджена маргінальність, в тому числі якась певна химерність його поезії, це спрацювало так, що ця хвиля минула. Тепер про Лишегу щораз менше говорять порівняно з тим, як було на тому піку. Він зайняв те своє місце, яке ціле життя виборював і охороняв, обороняв від різних впливів.
Я знаю багатьох видатних людей, але я завжди знав, що те, що можна бути час від часу коло Лишеги, з Лишегою, і те, що він мені довіряв, відкривався — це напевно найбільший здобуток, скарб, набуток за усі ці десятиліття, коли я пристутній у світі української літератури.
ЛИШЕГА І СТИХІЇ
До того всього Олег був страшенно багатосторонньою особою. Оскільки, як я казав, він з усього робив поезію і довкола в нього все було поезією, то він так поетично сприймав світ у різних його виявах. І, скажімо, ті його багаторічні художні роботи й проби, коли він малював, потім коли він робив скульптуру, коли він займався керамікою, коли він різьбив дерево звичайним ножиком, робив дерев’яні скульптури, коли він говорив, коли робив будь-що — у нього все була найголовніша творча ідея.
І це було — як зустрітися з якоюсь стихією, в якийсь спосіб не те що її опанувати, а не бути нею викинутим, а просто якось увійти в цей потік так органічно, щоби самому стати частиною цієї стихії.
Звідси у нього всі роздуми про матеріал, про форму, про слово, про думку, цілий шлях поетичний від метафоричності до майже цілковитої втечі від метафор, коли він просто намагався найпростішими словами передавати, вливатися в цю стихію мови і, відповідно, в стихію того матеріалу, про який він говорив.
Тарас Пастух зробив страшенно важливу книжку кілька років тому, це велика книжка спогадів про Лишегу. І, як на мене, навіть не заради того, щоб якось вберегти, чи усвідомити велич, але мені здається, що її варто читати кожному, бо це просто дуже цікавий роман про дуже цікаве життя.
Олег належав до таких людей, які дуже іронічно ставилися до концепції останніх двох десятиріч, коли все обертається довкола філософії і практики так званої успішності. Він часто робив все так, ніби всупереч усім тим настановам та ідеалам, еталонам цього шляху успішності. Це можна вичитати в цій книжці: про його надзвичайно цікавий спосіб життя, навіть не пов’язаний з літературою або з фіксованою творчістю, а просто його різноманітні пригоди, його близькість до самого життя без багатьох оболонок, запобіжників і всіх цих вибудуваних конструкцій, страховок.
Він так собі дуже-дуже повільно ліз по якійсь горі, без ніяких прийомів скелелазіння і альпінізму. Просто собі драпався. Тому раптом виявляється, що попри те, що він був усуціль у поезії, ще й до того всього він прожив надиво справжнє, нештучне життя.
Просто дуже-дуже намацальне життя, з усіма переживаннями, труднощами, але очищене від будь-яких цих, як би так сказати, презервативів. Таке життя, про яке теперішній середній клас майже не знає. Йдеться не про труднощі, скромність, убогість, простоту його побуту чи плину його особистого часу, а йдеться також про те, що він це все по-справжньому переживав найближче, мав найменші дистанції до цих всіх справжніх речей.
Тепер дійсно мало хто з інтелектуалів, творців, богеми, буржуазії чи навіть зі службовців і функціонерів, активістів може собі [це] дозволити. І це добре, я не заперечую цього життя і не кажу, що вони погані, бо ці люди можуть зробити багато, зокрема і для інших. Але отакий досвід проживання — найкращим його виявом був спосіб життя Лишеги.
ЛИШЕГА І ЧАС
Також дуже цінне його ставлення до часу. Він не марнував часу, але жив у такому розгортанні часу, який видається дикістю для теперішньої людини, яка залучена у всі ці механізми ефективності, діяльності й так далі. Він ніяк не міг взятися і остаточно зробити задуманий роман — напевно, дуже гарний і цікавий.
Але, попри все це, він бездоганно виконував свою місію творення поезії. І, зрештою, він був одним із перших, а в певному сенсі і єдиним українським поетом, який був так високо відзначений у світі. Його перекладена книжка в США отримала найвищу нагороду, яку переважно отримують поети, що після того дістають Нобелівську премію. Так не сталося.
Але от просто знати мені тепер, знати Лишегу і просто його відчувати для себе… Я не кажу, що я якось колекціоную спогади про нього.
Це відчуття певного власного спокою, що ти в житті не розминувся з чимось дуже значним і вагомим.
Не можу сказати, корисним чи не корисним (сміється), але знати цей смак, відчуття Лишеги… Воно якось так вмуровується, і час від часу можеш порівнювати себе, порівнювати вияви інших людей з образом Лишеги. Це так, як знати хоч щось про святого Франциска, або хоч щось знати про когось ще іншого такого (сміється).
ЛИШЕГА І МОВА
До речі, ми говоримо про Лишегу-поета, а він є унікальним у своїй прозі. Його оповідання, навіть його прозова оповідь — це явища в літературі, в українській мові, у мовленні українською, це не можна ні з чим порівняти. Я не кажу, що кращого нічого немає, бо сам Олег такої думки не допускав, не брав участі у цих змаганнях. Але ознайомитися хоча б з кількома сторінками, як він викладає цю прозу, яка то є мова і яке мислення, розгортання цієї мови в часі, в образах.
Без цього знання і уявлення образ української літератури і мови є неповноцінним.
Без цього, звичайно, можна прожити, бо насправді так відчувати — дуже не багатьом людям це потрібно. Але ця загальна картина, палітра, якщо не звернути увагу на кілька мазків, зроблених Лишегою, чогось дуже важливого, що про свою рідну мову можеш ніколи не знати.
Лишега часто потрібний для того, щоб просто нагадати про щось таке, що є, про що забуваєш постійно, що навіть можеш не звернути на це увагу. А коли послухаєш кілька рядків Лишеги — то раптом починаєш бачити додаткове щось. Він такий, як популярні тепер на кожному кроці магазини німецької оптики. Ти можеш думати, що світ такий, поки не виявиться, що ти дуже багато не добачав просто через те, що ніколи не дивився через окуляри.
Олеся Котубей-Геруцька
suspilne.media
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.