Олександр ГУНЬКО
Грізні алхіміки болю
Вже розганяють примар.
І провиса над тобою
Неба затерплий кумар.
Ось і хохулі та тролі
Фішки кладуть на стіні,
Щоб ти космічні паролі
Не проміняв на земні.
І пристяжні аватари
Жмуряться в профіль й анфас,
Щоб не затарив ти тартар
Стічною смугою фраз.
Вичахнуть зоряні війни,
Вистрибнуть зорі з водойм.
Прийдуть рядки нам забійні,
Наче обійми обойм.
***
Жити в непридбаній суті.
Порух давати словам.
Посмішки неперебутні
Класти на сполохи рамп.
Може, відкриєш на прузі
Свій незбагненний запас.
Може, налайкають друзі
Яблучно-кремовий спас.
Може, іще наостанок
Звикнеш до праху свого…
І твій танок через ґанок
Стане легким як вогонь.
***
Небо здригає печаль.
Місяць стає орігамі.
Після вертепних мовчань
Нас окропили богами.
Мармур – у мареві слів,
Що не втекли до Аратти.
Боже, твій сміх спопелив
Наші омріяні страти.
Й між полюсами очей,
Де запеклись передзвони,
Нас доганяють іще
Зірвані з петель амвони.
***
Що там віків облоги –
Лиш буйство із гримас.
Коли вожді убогі, –
Війна таврує нас.
Але в наступній спробі
Ми дійдемо до битв,
Щоб не волати: «Пробі!» –
Під лезами молитв.
Щоб не гортати скрути
За спинами зневаг,
Ще винесем крізь Крути
Своєї зваги стяг.
***
Ніч героїв Майдану.
День поетів життя.
Все, що душі нам ранить,
Стане сенсом звитяг.
Все, що краплями крові
Запеклось на вустах,
У бої вечорові
Наш триматиме стяг.
Нишкне ночі останок.
Крає небо набат.
…Знемагає світанок
На одній з барикад.
Безпілотник
По всіх нереспубліках болю,
Відкривши печалі архів,
Заходить в піке над тобою
Чужий безпілотник страхів.
Він стигми карбує на душах
Скляними очима війни.
Скрегоче сталевим байдужжям,
Немов молоток відбійний.
І щоб не вхопила огребом
Світи наші вічна моква,
Твій ангел з позиції «Небо»
Його на підльоті збива.
***
Колоратура тіла,
Колоратура дня…
Куди тобі кортіло
Зірватись навмання?
Чому твої айдари
Сліпі мов кошеня…
Та підеш під удари –
Здобудеш не коня.
І у жахній пустелі,
Де дух палахкотів,
Усі шляхи наскельні
Відкриєш для світів.
І у протоках болю,
Де сплять прожектори,
Застигнуть над тобою
Клечальні прапори.
Снайпер
З непрямого ефіру
Мироточить гроза.
Не береться на віру
Найгіркіша сльоза.
Нас окремить зневага
І поєднує твердь.
Посумуєм повагом
Над красою безсмерть.
З невідпорного крику
Виринає лиш ціль.
…Надто пам’ять велику
Уміщає приціл.
***
Рівноапостольні сни.
Рівноапостольні луки.
В’яже Ісус мовчазний
Невелемовності гуки.
Скапує неба сльоза,
Мов мироточить осанна.
Пересторога щеза,
Начебто хвиля остання.
Він на Голготі не сам.
Всі ми із ним поодинці.
Кожен у нім воскреса,
Щоб не приспали ординці.
Кожен тамує в очах
Негомінку перемогу.
А великодня свіча
Душі рятує від смогу.
***
Десь гуляє мій виклик,
час опустився до миті.
Незаселені душі
оживають для згустів життя.
Конвойовані хмари застигли
навідмаш твоєї руки.
Тінь Вітчизни
видовжується щодня
під крилами Сонця.
Висвячення в герої
проходить непомітно.
Позаплазмовий мер
обирає сліпучу безодню,
де літаки пропанахують степ.
Очі стали німими,
наче дзеркало суті,
наче озеро мрій.
Брама Всесвіту
відпускає гріхи
для останнього подиху.
А там, де раніше буяло небо,
мене доганяє світанок.
Наче куля навиліт…
***
Трипільський день гортає смуток
Над вогнищами злих утіх.
Не знає, як свій час відбути
Й куди сховати вічний гріх.
А поза ним серед пожарищ
Стоїть незреченості дім.
І сонце відчайдушно шкварить,
І вічність переходить в дим…
Іще богів жага несмертна,
А вже моква тумани тче.
І волхв сидить у позі вепра
Із кам’яним різдвом очей.
Та білу стужу не пригубиш,
Неначе келих забуття.
Лиш душу вихопиш зі згуби,
Немов із полум’я дитя…
***
До Декарта й після Хіггса – площина,
Де бозони, як бізони в нетрях.
І шукає свої сутінки шпана,
Й не розпізнає синдроми тетріс.
Хейтнапалм у спину – отака війна
В сутності гібридів підкилимній.
Опус Деї краще, ніж Плачу стіна
У небесному Єрусалимі.
Це не суїцид – це твій самозабан!
Свічка у печалі вечоровій…
І в космічній посмішці Альдебаран
Для усіх, хто сталкери по крові.
м. Нова Каховка
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал