“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
СВІТ ВОГНЯНОГО ДНЯ В АНТИ-РОМАНІ НІЛИ ЗБОРОВСЬКОЇ «УКРАЇНСЬКА РЕКОНКІСТА»
Ця книга позначена особливим карбом – спроможністю виплескуватися зі свого часу, ніби вино із чаші, налитої по вінця. Занадто різка, занадто радикальна, не-форматна, не-зручна. Поза статусами й ієрархіями, поза узвичаєною нормативністю сприйняття та критичного аналізу… Про неї по виході в світ, звичайно, говорили, не могли не говорити, бо надто вже яскравою постаттю була її авторка, але вона, книга ця, і насьогодні це вільно стверджувати беззастережно, не була почутою. Видана 2003-го, у зовсім іншому, ніж наш, часопросторовому вимірі, вона не описувала, а з’ясовувала, не показувала, а провіщала, провіщала реальність того, що для більшості натоді було ще непомітним і зовсім невидимим – реальність непофальшованого українського буття, понадсвітнього, прозорого, серафітично вознесеного і заразом – важкого, майже скам’янілого у своїй нестерпній для слабких і лякливих ваготі. Вона спонукала поглянути поза- і понад Велику Межу, туди, де взаємодія сутностей у творчому зусиллі підноситься над взаємодією периферій, де справжня смертельна смерть і справжнє живе життя. І Українська Реконкіста – захоплююче і загрозливо справжня…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цьогоріч у видавництві «Джура» – поновне видання анти-роману Ніли Зборовської «Українська Реконкіста». Із нього – есейний розмисел Олександра Хоменка про трагічний роман трагічної письменниці, який у нашій добі говорить про найважливіше для нас.
Час приходив тихою водою або час приходив гуркотом, і дні повертали тінь свою назустріч сонцю, стаючи твердими, ніби грузький шлях посеред літньої спеки, чи крихкими, як теракота, чи літеплими, схожими на непорушне плесо, але час завжди був більшим за день, безберегим і млоїстим, він завжди забирав увесь день, цілком і до останку, і ще понад те, час важкими клаптями туманів спадав за свої межі, прагнучи повсякчас набутися у тому, що не настало ще, а тільки привиділося, що за овидом непідвладного знанню. Бо час був часом, спека – спекою, паморозь – памороззю, і Бог був віддавна «ветхий днями», із кожною добою збираючи світанки і надвечір’я свої, як пшеничне зерно після жнив, аж допоки один із днів не зупинився посеред світу у своїй одвертій і страшній повноті, бо світ враз зробився затісним для нього, і час лився і ллється у нього потоками, як у бездонну діжу, весь час, який був і є у віках минулих і у віках потомних, і не може ніяк виповнити цей день, це двадцять четверте лютого року рід Різдва Христового 2022-го. І день цей, який не закінчився, який триває і триває, хоча минають місяці і календарні цикли, хоча щось завжди відходить із весною і щось повертається з осінню, тепер розпросторився більшим за час, він дає міру часові, а не час – йому, він його новий наріжний камінь, новий таємий пароль, альфа й омега…
І новою Книгою Життя цей день піднісся, зовсім новою, тому що літери у ній стали враз цілком іншими, і пекуча барва викупної офіри та владичої багряниці проступила на пергаменті, ніби палімпсест із рядками забутого об’явлення. Власне, і наші книги, усі, які ми читали колись, про які сперечалися або які вперто не помічали, теж стали іншими, бо усі вони, якщо то справді книги, а не мегабайти «білого шуму» – похідні від єдиної і великої Книги Життя: та й чи могло бути інакше у цьому безкінечному дні, знакованому простими цифрами 2 і 4, у якому події стали притчами, а письмена – пророцтвами. Можливо, усе тому, що у залізному шалі смерти, у вибухах і пожежах, у бездонній тиші, яка спадає раптово, ніби рятівний дощ, і в ревищі, на яке вже не зважаєш, бо воно стало просто тлом, ми вперше за багато-багато десятиріч здобулися на можливість чути. Чути голос, якщо він таки голос, чути повість життя, якщо у тій повісті – вість як відгомін Вісті Благої, чути рядок, коли він – натягнута линва над безоднею. Бо й направду: до цього дня і в цьому дні Плужникове (з «Галілея») «Тільки ж, може, це з того, що я відтіля,/ Де закон – не по разу вмирати!» чи знане усім з Володимира Свідзінського «І з темряви, з Великої розлуки / Звучать давно безмовні голоси» – вони зовсім іншим кровотоком пульсують. Тексти – і поетичні, і прозові, – які раніше зазвичай капсулювалися на семінарах філологічних факультетів, у богемних кав’ярнях чи на пленарних засіданнях тихосумних наукових конференцій, враз потекли нашим світом, як артеріальна і венозна… Не скажу, що автор цих рядків від цього аж так щасливий, інколи відверто моторошно стає, як тоді, ранньо-осіннім ранком вересня у цьому на весь безмір часу розпростореному дні, який не минає і не минає, але в якому, принаймні, чергуються пори року, коли знічев’я посеред шпитального безруху кинув оком на заголовки новин – і просто занімів від майже звичного тепер, майже буденного: кардіохірурги видалили із серця 22-річної львів’янки уламок російської ракети (ресурс ZAХІD. NET від 11 вересня 2024-го). І далі курсивом – звичайна без-емоційна констатація: «Проникаюче поранення серця пацієнтка отримала під час ракетного удару по Львову». Занімів від дрожу, який пройняв, коли почав пригадувати, намацавши в подаленілих роках ледь відчутні ниті рядків і усвідомивши так чітко й виразно, як ніколи доти, що це вже читав колись, читав тоді, ще початком 90-х рр. звіяного вітром сторіччя, коли навчався на філфаці Київського університету і коли вперше прийшли мені своїми текстами усі ті розстріляні, закопані у холодних ямах, задушені мовчанкою. Ця Інтернет-новина – це ж Тичина, його «Замість сонетів і октав»: «Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм не жаль». Але у блаженному філологізмі далеких, як сон 90-х, страх який розумний і вчений, я розмірковував побіля тих тичинівських рядків лише про синтаксичну тамованість образу та автологічні транскрипції метафори, навіть доповідь злагодив був на семінарі на цю тему – хотів вразити усілякими дискурсами та плинними модальностями. «Національну ідею заступила здебільшого філологічна ідея», – Ніла Зборовська у студії «Завершення епохи, або українська літературна ситуація кінця 1980-90 рр.» ще 1996-го мудро зауважила тамту виплеснуту назовні повсюдну біду… Бо треба було натоді мені, та й не мені тільки, прочитавши це, думати не про Барта і Дерріду, а про ветхозавітні пророцтва та послання Івана Вишенського. Та не прийшов іще день.
І ще з цього ж поета, десь у тих же часах спізнане, потім мільйон разів повторене – але від цього не менш моторошно-провісне: «По кривавій по дорозі / нам іти у світ». Ну, це вже так – по якій маємо, по такій і підемо. Головне, аби не звернути. Аби – «у світ». Бо там, позаду – кристалічна москальська тьма. І абсолютна смерть…
Анти-роман Ніли Зборовської «Українська Реконкіста» – і маю підстави констатувати це, як доконаний факт, концептуалізується одим із наріжних каменів у достеменній літературі цього насланого нам і на нас безкінечного дня, у якому ми чи то нещасні, як ніколи, чи то щасливі, як ніхто, чи щасливі і нещасні водночас: він – із того дуже невеликого засягом своїм корпусу текстів «високого канону» українського письменства зламу тисячоліть, які витримали «огневу пробу» розпечених дощів – і не зблякли, не розчинилися в сірому тлі давно пережитого і переболілого, зберігши неспокійну і свіжу первозданність чистого голосу. Це на перший погляд може видатися навіть дивним, бо побачив світ він більше ніж два десятиріччя тому (2003-го, у тернопільському видавництві «Джура», і це єдине дотепер видання) і сюжетною основою його – не така вже й близька минувшина, якщо дивитися на неї із перспективи першої чверті наступного сторіччя (і тисячоліття, до речі): схилок «пєрєстройкі», Незалежність, перші роки кучмівського безчасся… Цей хронологічний період зазвичай не надто приваблює загал, якщо тільки в ньому немає бандюків, «стрєлок», перестрілок та інших мальовничих атрибутів «жахливих 90-х», а в «Українській Реконкісті» цього апріорно немає і не може бути: там від читача очікують на доглибне вчитування і багаторівневе тлумачення мандрів людини внутрішнім простором – за своєю долею і назустріч своїй долі. Про цей текст свого часу, звичайно, писали (надто яскравою постаттю в українському житті була Ніла Зборовська, хоча одна з її виданих перед тим книг з есеєм про Лесю Українку здобулася на досить несподівану, як на пост-совєцькі часи, форму «критики»: «добрі люди» просто вилучили і знищили весь її наклад), але, попри певну кількість рецензій і відгуків у пресі (як на твір такої інтенсивності художнього переживання, дуже й дуже незначну, треба зазначити), у «канон доби» анти-роман «Українська реконкіста» у часі своєї появи не увійшов. Він став не так не-поміченим, як не-почутим: для критико-аналітичного та читацького мейнстриму ця книга Ніли Зборовської вочевидь, випадала із узвичаєних дискурсивних матриць і підважувала систему статусних літературних лояльностей. Багато, зрештою, важило і те, що сама Ніла Зборовська свідомо уникала так звичної і натоді, і натепер медійної промоції роману: в інтерв’ю Анні Лобановській вона наголошувала, що «у час написання… дуже боялася масової популяризації свого анти-роману» і що їй ішлося про те, «щоб він просто був виданий, щоб не загубився або не пропав». Тут – свідома зорієнтованість на герметичність тексту, на надто не-масового читача, на негомінку суголосність читання і думання, і все це так разюче відрізнялося від практично директивно впроваджуваної на схилку 90-х і на початку «нульових» настанови на творення «літератури середньої полиці», літератури, яка б вивільненою від усіх там метафізичних глибин «читабельністю» заохотила пасажирів електричок до українського культурного продукту. Із читабельністю склалося так собі, щоб не сказати гірше, але наслідком такої «культурної політики» сформувався незлецький масив опецькуватих писань, головною особливістю яких вияскравилася повна залежність від візуально-кітчевих стихій свого часу. Натомість в інших хронологічних сезонах, зі зрозумілих причин своєю атрибутивністю вже дуже відмінних від того контексту, у якому ці претенденти на підкорення читацької уваги постали, такі приступні розумінню кожного тексти-мажори відверто починають нагадувати рибу, яку викинули на берег…
Для многих і многих книг схилку 90-х чи початком нульових повище порівняння із рибою на березі буде констатацією сумної реальності, але «Українська Реконкіста» – із шерегу тих текстових з’яв, стосовно яких – дуже ні. І коли, перечитуючи знову анти-роман Ніли Зборовської, бо взявся на коротких лікарняно-реабілітаційних вакаціях за невеликий скрипт для нового його перевидання у видавництві «Джура», скрипт, у якому поклав собі за завдання зробити спробу насвітленення живої присутності «Української Реконкісти» в потоках ревучої пристрасті та в мозаїках безпечального світла нашого розпочатого під ранок 24 лютого безкінечного дня, я міркував собі об тім, у який би спосіб репрезентувати його тим, для кого слово «вихід» має тільки одне значення, із біблійною книгою «Вихід» ніяк не пов’язане, то не знайшов нічого кращого, як просто записати рядочком три фрази із цього анти-роману, на яких він весь, у суті речі, і тримається:
1) «У глибині страждання є якась могутня сила. Вона робить нас мужніми і чесними…»;
2) «Не прив’язуйся до чужих душ, бо ти втрачаєш свою. Кожен з нас відповідає перед Духом лише за свою душу!».
3) «українське життя на вічно смертельній межі».
Певно, саме ця остання фраза, попри всю важливість двох попередніх, фраза, майже афористична своєю лункою тотальністю – таки найбільш визначальна, адже увесь розгорнутий метасюжет цього анти-роману – це Україна, яка наближається до Великої Межі, що відділяє не-буття як форму її узалежненої псевдоприсутності у світоісторичних контекстах від буттєвого ствердження: для Ніли Зборовської – і як письменниці, і як літературознавиці, і як психоаналітикині – така оптика постає питомою й органічною (як зауважив би тут мудрий діаспорянин, національно-органічною), вона нею переосмислювалася як центральна проблема у її пошуках української відповіді на щораз нові й нові виклики історії. На прикінцевий загал, увесь корпус її текстів – він про це, про Велику Межу, про коливке й мерехтливе українське існування на одвічному (чи довічному?) погранниччі явленого і прихованого, згасання і відродження, буття і не-буття. Від «Танцюючої зірки» Тодося Осьмачки» (1996), її студії про трагічного своїм прокляттям вигнання літературного ґенія, через «Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Пришестя вічності» (2000), «Мою Лесю Українку» (2002), «Психоаналіз і літературознавство» (2003), «Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури» (2006) – цими книгами Ніла Зборовська заявила про себе як про гранд-зірку українського інтелектуального простору, – вона послідовно осмислює й аналітично «розгортає» українських авторів, українські тексти, українські життєві ситуації в часопросторових регістрах особистісного та національного ствердження і неминуче пов’язаного із таким ствердженням драматичного «прямостояння» на Межі – того чесного «прямостояння» як обпікаючого та рятівного дива, що воно, згідно зі всіма законами формальної логіки, правилами здорового глузду, тенденціями глобальних процесів і таке інше ніколи взагалі не мало ніяких шансів стати реальністю. Але воно, це диво, з гуркотом вривається в світ знову і знову, у кожному історичному циклі, бо завжди, невідь-звідки, приходять ті одинаки та осібники з, як писала при одній нагоді Ніла Зборовська, «українською метафізичною харизмою» (у дуже незначній кількості, треба визнати, але саме вони – та євангельська «сіль землі», яка не давала всьому зісковзнути в прірву), котрій усвідомлено та невідворотно ідуть шляхом, гострим і чистим, як лезо меча, ідуть до Великої Межі (ключового буттєво-філософського концепту в анти-романі «Українська Реконкіста»). Межі найперше особистісної, яка в антропологічному максималізмі прожитого й переосмисленого переростає свою індивідуальну окремішність і стверджується національно-усезагальною, Межі, яка для всіх них була маревом, обрієм, омріяними Шевченковими «залізними стовпами»… Кожен із цих осібників та одинаків повсякчас мав можливість зупинитися, звернути на роздоріжжі, обрати компроміс, перечекати, допоки все минеться… І жодного разу вони не зупинялися і не звернули.
«На Межі можна говорити лише зі своєю смертю! Це – Закон Духу!… На Межі діє Закон Найвищої Чесності!», – говорить бабуся-знахарка, друга після своєї онуки, Дзвінки, центральна постать в анти-романі «Українська Реконкіста». І ще кілька дещиць із її, знахарки, не-книжної, а родової і тому доглибно пережитої мудрості: «Знаєш, чому соромно говорити людям про власне страждання? Тому, що страждання – це велике благо… Коли помирає душа, посилаються смертельні страждання, які оживляють її. Але коли говориш людям про свої страждання, то вони цього не розуміють і починають жаліти. Хоча вони не повинні цього робити… А ще: коли зерно пшениці достигло, то закінчило себе, а тому повертається у землю, гниє і помирає, щоб знову народитися. Те саме з душею, яка дозріла й закінчила цикл. Тому повинна пройти крізь смертельне страждання. Без цього не відбудеться події…». Тут – квітнесенція того етосу, який був визначальним для Ніли Зборовської і як письменниці, і як людини, та, власне, і не лише для неї: у перші роки Незалежності у Києві впереваж сформувалося та виокремилося певне коло людей (Ніла Зборовська та Юрко Ґудзь – найбільш знані його репрезентанти), які служили Слову і сповідували такого кшталту цінності. Цінності межового вибору, які тим, хто був поза цим колом, зазвичай видавалися чистим божевіллям. Усі вони прожили дуже мало, але дуже інтенсивно, усі залишили відносно небагато текстів, але кожен із тих текстів і подосі вражає серафітичною піднесеністю і головокружною глибиною письма, усі знали, що світ без любові та співчуття – мертвий, що щодня і щогодини необхідно протистояти намаганням загалу розчинити їх у своїй одновимірній безликості, знали, що найвищій сенс у житті – то служіння і добровільна офіра, за яку ніхто з них не дочекається вдячності, бо самоцінність у ній, в офірності як такій, а не в суспільній опінії, яка – марнота і ловлення вітру… Вони робили все, аби, кажучи словами Дзвінчиної бабусі-знахарки, «відбулася подія», аби сказано було «так» і промовчано «ні»: «людям неба» відкрите знання того, що на землі вони – тільки гості, які ідуть путівцем від господи до Господа полишаючи на узбіччі митарів та робітників у винограднику, пташині гнізда і лисячі нори… «Не попереджуйте, чим це скінчиться», – писав у тому часі близький до їхнього кола поет Віктор Шакула: 33-річного, його вбили у середмісті Києва професійно-бандитським ударом ножа в серце. Справді, не попереджуйте, усі чудово все розуміють.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.