“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
З КНИЖКИ «СПОГАДИ»
Немає гіршого для письменника, ніж знати іншого письменника,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
а надто – кількох інших письменників.
(Чарлз Буковські)
… який сенс у спогадах,
якщо вони не відверті!
(Томас Манн)
ПЕРЕД МОВОЮ
Всяке життя завершується крахом. Яким би «успішним» не був митець, скільки б йому не обломилося слави, нагород і срібняків, все’дно він перед смертю відчуватиме, як збудована ним сірникова криничка хилиться й розсипається на хаос складових. І треба бути цілковитим ідіотом або самозакоханим дурнем, аби сподіватися на щасливе завершення намагань, а отже – і на повну гармонію між собою й собою створеним. Ти ніколи не зробиш всього, що міг, не матимеш всього, що заслужив, і всі твої скарби вкриє пил: не важливо в музеї чи на занедбанім горищі.
Мені пощастило зустрічатися з багатьма цікавими, талановитими, а то й – без перебільшень – геніальними людьми. Усі вони складні та багатовимірні. Усі вони жили не так, як усі. І мали на це право. Брали це право. Надривалися цим правом. І вмирали від цього права. Вони максимально жили так, як хотіли. Нелегка робота – намагатися жити так, як ти хочеш! Але це, на жаль, єдина умова, що уможливлює реалізацію високої місії. Наступати на горло власній пісні пробували дуже талановиті хлопці. Чим скінчилося – відомо. Бог не дає таланту на все життя, він дає поносити й дивиться, як і куди ти його несеш. І не доведи схибити, скурвитися, повірити у власну довершеність і геніальність. Фур – і нема. Тих, кому нема, – безліч. Про них теж буде. Але їх не жаль.
Годі шукати в цій книзі якусь жорстку хронологічну послідовність. Хронологія буде, але не жорстка. Щось «забігатиметься» наперед, щось «відмотуватиметься» навспак. Словом, книгу можна буде читати з будь-якої сторінки, прогортати цілі розділи, яких тут нема, або й узагалі пожбурити її кудись за шафу. Я не ображусь. Мене вже майже нема.
Так само не варто ображатися й моїм героям: ну, так було? Було ж? Було! То чого і пощо?
Крім спогадів, тут будуть, звичайно, і враження. Ті враження, які були від події одразу після неї, та ті, які склалися тепер. Я не лише розповідатиму про пережите, а й оцінюватиму його. З усією любов’ю чи усією відразою: не важливо. Тому, як кажуть в Україні, вибачайте, коли що не так.
Півстоліття пишу вірші і вважаю це писання найважливішою справою свого життя. Не дуже мудро. Що із цього писання вийшло – не моє собаче діло. Починав я з того, що писав вірші для народу й, ба більше, для всього людства. Виходила повна дурня. Вона, та дурня, ще жовкне десь серед архівів, старих газет, журналів та альманахів. Доводилося писати й «паровозики». Каюсь. Героєм (тим, яким «Слава!») я, на жаль, не був. Але й паскудою (тим, кому «Ганьба!») – також. Я намагався жити суголосно із самим собою й писати хороші вірші. Закінчив же свою творчу історію тим, що писав винятково для себе, і те, що іноді це подобалося, або не подобалося ще кому – то так і буде.
Отже, цю книгу я пишу для себе. Винятково. І не моє діло, якщо її прочитаєте ще й ви. Або не прочитаєте.
…Кажуть, перед смертю все життя перебігає перед людиною за кілька секунд. Тут я маю перевагу перед рештою посполитих. Моя перевага полягає в тому, що в мене вийшло записати майже все, що промайне перед моїми очима за кілька секунд до смерті.
***
Правду кажучи, вірші в мене час від часу зринали й раніше. Ну, не вірші, а якась подоба віршів. Випадково збереглося двійко написаних другокласником (у вісім років, їй-бо, можна було б і краще):
ВЕСНА
Прийшла весна.
Прийшла красна.
Кінець зимі тій лютій.
Кидайте люди кожухи.
Кидайте діти і санчата.
Не забувайте про птахів.
Вони великі друзі.
Готуйте ви вже для шпаків
хороші шпаківниці.
Але ж майже верлібр! І хіба не схоже на верлібри нинішніх «продвинутих»? Га? Ну, лексика трохи архаїчна… Так що отак. А то мене вже зробили монстром якимсь, верліброфагом конформістським… А я з дитинства намагався писати верлібром, як у Європі. Щоправда, другий вірш вже традиційно український, епігонсько-український:
НЕВІЛЬНА КРАЇНА
Я бачив ту країну,
в якій ще не порвали кайдани
В якій ще не звільнили Батьківщину
Її хорошії сини,
В якій ще борються за волю,
рахунок не пани.
І ділять свою бідну долю
Немовби бур’яни.
А панський гніт все лізе, лізе
І жирні і неситі ті пани
Горить палає вся країна,
Вставайте, люди, бідняки!
Авторську орфографію збережено. Я вже тоді нехтував розділовими знаками. Ось. Можемо сміятися. Разом. Але для чогось же збереглися ці двоє аркушиків пожовклого в клітинку паперу, написаного фіолетовим чорнилом, якого тепер немає, сталевим пером, якого немає, хлопчиком, якого немає, у країні, якої немає, у тисячолітті, якого немає… Для чогось…
А ще раніше, у дописемний період, років у п’ ять, я склав першого віршика, і звучав він так:
Я малесенький грибочок,
заховався під пеньочок,
аж тут білка прибігає
і грибочка вже немає.
Такий-от вірш про смерть. Я пізніше напишу ще багато віршів про смерть. Щоправда, вже про свою, а не про грибочкову… Любов і смерть. А про що ще варто писати?
Але першого жовтня 1970 року мої епізодичні звернення до поетичного слова завершилися. Почалися системні, що тривають і понині.
На жаль, ті перші «системні» вірші не збереглися. Були вони якщо й не зовсім недолугі, то недолугі значною мірою точно. Щось із таких рядків (і це ще з кращих!)
Схлипує вітер сумними піснями,
Вітер колючий і злий,
Кидає холод за комір шматками
З-під припорошених вій.
Кидає кістьми об голі дерева,
Стукає пальцем в вікно:
«Де ви? До вас прилетів я, де ви?
Мерзну, пустіть у тепло».
Ген з очеретів збиває всю пиху,
Кидає снопом на лід,
Хмари мішає і варить з них лихо
Пізнім качкам на політ.
Але досить цитувань. І поза тим все зрозуміло. Якби який юнош приніс мені вірші, подібні тим, які я писав у 15–16 років, був би він посланий на далеке й довге «стажування»…
Практично синхронно з початком так званих віршувань я почав методично розсилати свої «шедеври» за різними адресами, переважно ближніми, бо висилати в «Літературну Україну» або «Вітчизну» до Києва не вистачало нахабства й вистачало здорового глузду. Це станеться дещо пізніше і ще печальніше.
А перша відповідь надійшла з обласної молодіжки, що звалася скромно та зі смаком «Комсомольська іскра».
Текст тої відповіді був традиційною відпискою, до того ж російською мовою (з української газети!), наведу її, аби зберегти солодкий дух епохи. Щоправда, в українській транскрипції, аби помститися за страшну кривду заднім числом.
Здравствуйтє, Тарас!
Ваші стіхі пока, к сожалєнію, слаби. Но нє падайте духом. Чітайтє хороших поетов. Пішітє. Не всьо пріходіт сразу. С уважєнієм Ст. літсотруднік (В. Барановскій)
Як я зреагував на цього листа, писати не буду. Я тоді добряче вивчився ненормативної лексики, і довелося би ставити суцільні крапки. Починався ж мій безсмертний усний текст із похідного від прізвища літконсультанта. Хоча тепер, мушу визнати, що «шовіністичний» наїзд був почасти справедливим. Якби літконсультантом був я, сказав би: тут добре, а тут – погано. Проте літконсультантом я став набагато пізніше, і таких талановитих геніїв, яким я вважав себе у дев’ятому класі, мені чомусь не здибалося.
Духом я не впав. Не діждуться! Взагалі, маю сказати, що чого-чого, а дурної енергії та й енергетики в мене було замолоду понад край, і сумнівів щодо власної місії не мав жодних. Сумніви причалапали потім, обсівши, як злидні кріпака Шевченка. А тоді…
А тоді я продовжував лупати сю скалу.
Десь у січні 71 року та ж газета «Комсомольська іскра» оголосила поетичний конкурс. Тоді всілякі поетичні конкурси були ще модними (відлуння шістдесятих). Я туди послав свіжонаписаного віршика з припискою, що, мовляв, поетичний конкурс – це добре, й от я вирішив послати. З висоти років маю зауважити, що вирішив послати не сам конкурс, а віршика на нього.
Ех, ви не знаєте, що таке справжнє щастя! Та й сам я давно забув, що це таке. А того дня, 20 лютого 1971 року, я був найщасливішою людиною на світі. Газета здалася, підняла догори руки й надрукувала мого віршика. Я всього лише з другої спроби переміг старшого літконсультанта В. Барановського!
Віршик звався «Дощ», був він заметафоризований, імажиністський, хоча тоді ще я про імажиністів, разом із їхнім лідером, нічого не знав. Цитувати не буду, щоб не завантажувати себе й високодостойної публіки. Але віршика було надруковано.
За місяць мені «впав» гонорар. Аж 17 рублів! Це були немислимо скажені тоді для мене гроші. Я їх отримав на пошті (добре, що вже мав паспорта) і відклав у «ничку». Вони потім, перед шкільним випускним вечором, були урочисто пропиті з другом моїм Славком Чередниченком у районному ресторані «Супутник». І що цікаво – вистачило! Ще й лишилося. Були ж часи!
Але ще швидше, аніж гонорар, до моєї середньої школи № 1 м. Ананьєва надійшов лист, який, без перебільшення, багато в чому визначив мою подальшу долю. Літературну зокрема.
Юначе Тарасе!
Негайно надсилайте 10–20 віршів, коротеньку довідку про себе (Вірші повинні бути чітко переписані, краще – передруковані).
Одеса, Пушкінська 13, Спілка письменників, «Горизонт» для Волод. Петров. Гетьмана.
З привітом!
24/02-71р
Володимир Гетьман
Чому так акцентую на листах до мене стосовно моїх юнацьких та й пізніших писань? Річ у тім, що, як видається, ми нині втратили дуже важливе: безкорисливу підтримку старшими літераторами молодих. От майже все постмоє покоління перестало опікуватися тими, хто йде після них. А якщо і створюють таку позірну «опіку», то вимінюється вона на серйозні «відпрацювання» опікунові, що полягають у восхвалянні й возвеличуванні «шефа» в літпроцесі та й поза ним. І тут треба розуміти, що справді талановиті люди не будуть нікому нічого лизати, вони, направду, радше їжакуваті, колючі; вони радше буйні клієнти, ніж прилизані офіціанти. От і «випадають» такі зі списків грантів, фестивалів, закордонних поїздок. Їдуть переважно офіціанти. А що ж тоді літературний процес? А літературний процес тоді – це і є сам «шеф» та його слуги. І якщо моє покоління ще було вільною та некерованою зграєю, то далі пішов літературний прайд. Де є альфа-самець й альфа-сучки. Але про це дещо пізніше.
Ви звернули увагу на дати: публікація 20 лютого, а лист – 24 лютого? Так отож.
Володимир Петрович Гетьман не був великим поетом. Але він був поетом свого часу й українським патріотом, що дивом зберігся посеред вибитого та винищеного. Невисокий на зріст, з чорним пасмом волосся, що прикривало не таку вже й ранню лисину; з окулярами у футлярі, які поспішно, похапцем діставав, коли треба (на час нашого знайомства йому було 52 роки), завжди заклопотаний і глибоко перейнятий тією чи тією справою. Він своєю присутністю творив, ні, він сам був національним простором. Я ніколи, ніде й ні за яких обставин не чув, аби Дід (як я його для себе називав) сказав хоч слово російською. Ні в жодному магазині, ані на партійних зборах, де письменники, а пізніше і я сам, незрідка підлаштовуючись під обкомівський мейнстрім, «штокали», не чув я від нього жодного російського слова. Ніколи.
Звичайно, Дід був неблагонадійним, звичайно, під підозрою та наглядом (стукачів завжди вистачало в могутніх лавах радянських творчих працівників). Але попри це, майже всі його клопоти, всі його запальні (щоправда, від того трохи сумбурні) виступи були про одне: українська мова, українська культура, українська школа, українське книговидання, українське-українське-українське. Безперечно, подавав це все Дід, посилаючись незрідка на ленінську національну політику та радянський інтернаціоналізм. Але це в мої часи було вже не смислом, а ритуалом. І відмазкою.
Дружив поет Володимир Гетьман із поетом-сатириком, киянином, якого примхою долі завіяло до Одеси, Євгеном Бандуренком. А Євген Бандуренко був до своєї передчасної смерті головою Одеського відділення Спілки й узагалі, як мені казали, людиною впливовою і в літературних, та й у владних колах. Вочевидь, Бандуренко підтримував Гетьмана, захищав та оберігав його. У часи Бандуренка Володимир Петрович працював у видавництві «Маяк» і теж мав певний вплив на видавничу політику тогочасного закладу.
У мене збереглося зо два десятки листів від Діда. Листи ці – його інформація про те, що він вкотре зробив для мене і для «пробивання» моїх загалом недолугих віршів у редакціях газет-журналів та в гонорових мізках літературних колег.
Практично ніде в листах не йдеться про те, як мені треба писати і про що. Повчань – нуль. Але майже в кожному листі, як мантра, повторюється: «Пишіть!» Ось дві невеличкі цитати:
«У Ваших (він до своєї смерті звертався до мене на «Ви» – Т.Ф.) поезіях мається той струм, який може вражати людську душу. Гадаю, що Ви повинні працювати, тобто ПИСАТИ!»
«А зараз – творіте так, як підказує Ваше серце, Ваша юність… Головне – творіте!»
Вочевидь, з листів моїх Гетьман зрозумів, що в мене, попри позірне «самогеніальство», насправді занижена самооцінка, і тому всіляко хвалив мене, виправляючи терезівську карму. Гадаю, якби справа була навпаки, він би писав зовсім інші речі, так само карму виправляючи, але вже в інший бік. І насправді, тоді, у час між першою публікацією та наступними, десь із рік приблизно, моїх опусів ніхто ніде не друкував. Я розсилав по редакціях, приходили відповіді більш або менш ввічливі, але з обов’язковою відмовою. Тими довгими місяцями лише листи Володимира Петровича підтримували в мені віру, що я робив і повинен був робити… І я скільки житиму, буду вдячний Дідові за це.
Поет Володимир Гетьман вирізнявся, був осібною постаттю серед тодішніх своїх одеських колег. Ну, по-перше, скільки я його знав – він не пив і не курив. Мені старші хлопці розповідали, що так було не завжди. Раніше – і пив, і курив. І немало. Але все змінив один випадок.
До Одеси завітав поет-академік Максим Рильський. Це зараз, завітай до Одеси навіть давно мертві Езра Павнд чи Томас Еліот, ніхто не здивується. А тоді – приїзд Рильського був подією неординарною: квіти, оркестр на вокзалі, натовпи прихильників і шанувальниць…
Виступив десь, де треба, Максим Тадейович, зустрівся з читачами, повечеряв гарненько з одеськими письменниками в ресторації «Україна», та й настав час вертати до улюбленої Голосіївської пущі.
Проводжали Рильського на вокзалі майже всі місцеві літератори. Квіти-оркестри… Обіймалися-цілувалися… звісно, пили на коня…
Зайшов відомий поет до вагона, вагон рушив… А письменники все йшли вслід, все руками махали, прискорюючись разом із поїздом…
Володимир Петрович теж проводжав, теж пив – і немало – на коня й теж прискорювався разом із поїздом…
Аж раптом… Нетверда нога послизнулася – і поет провалився в щілину між поїздом та пероном. А хто знає одеський залізничний вокзал, той знає його специфіку: перон піднятий до рівня підлоги вагона, а колеса вагона – нижче, у такій траншеї…
Іван Петрович Гайдаєнко, про якого я згадуватиму дещо згодом, міцний прозаїк і міцний кремезний чоловік, в останню секунду встиг схопити Гетьмана за комір пальта і висмикнув уже майже з-під поїзда…
Відтоді Дід кинув пити. І правильно зробив. Бог нам шле чіткі сигнали. А хто не чує і продовжує правити своє – життям платить. Про це теж дещо пізніше. І не раз.
Цю історію мені розповідали старші письменники, вже не пам’ятаю, хто саме. Сам не був свідком. Розповідаю так, як чув. Дослівно.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.