Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
Цей світ без нас, напевне б, не збіднів –
Усе в нім є. Та не дає покою
Усесвіт наді мною і в мені
І музика між мною і тобою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Приймає небо перших журавлів,
Тримає гілка яблуко дозріле…
Ти свій цей бачив. Ти його сходив.
А я його в собі перебродила.
Відлущилося літо на льоту,
Змарніла осінь і пішла у спокій,
Свою набрало небо висоту,
Прийнявши безумовну одинокість…
А ти приймеш розчахнуте нутро
Моїх думок щасливих і невтішних,
Таких, як магму, як гарячу кров,
Що стугонить в тонких прожилках
віршів?
А ти приймеш – ні вічну, ні святу,
Що душу розклада по кожній ноті,
В якій слова пірнають в висоту,
В безмежжя неба, схованого в плоті?
***
Це тектонічні виверти доби –
Ні спокою, ні певності, ні втіхи,
Але тримався б світ оцей аби,
Хоч на слонах у всесвіті якихось,
На молитвах незнаного ченця,
На генії, який уми розбурхав,
Подвижниках, героях, на митцях,
Бодай на чеснім слові Деміурга!
На чому-небудь втримався б, бо так
Непевно жити, наче проти ночі
Стоїть, підперши небосхил, вітряк,
Якому вітер самоту наврочив.
А небо креше бурю, і ніде
Чоло не схилиш, руки не зігрієш…
Вітряк у небо поночі іде,
Розвіюючи по дорозі мрії,
На зорі перемелюючи біль,
У сніг мучнистий скришуючи пута…
Іде кудись, як світ оцей, звідкіль
Що далі йдеш, то важче повернутись.
***
Окресли вечір в літнім місті,
Терасу, вквітчану геранню,
Де навіть безшелесне листя
Нашепотить твоє бажання,
Де чай і час неспішно стигнуть,
І день стає своїм відлунням,
Де не забути кожен вигин
Балконів, арок і петуній.
Де цвіт у запах переходить –
Чим ближче ніч,
чим глибше вечір,
Де обережні вгрузлі сходи
Ведуть в нічну непорожнечу.
Де проводжають чорнобривці –
Аж присмерк пряно-гіркуватий,
Де так нестримано не спиться,
Де так схвильовано мовчати.
Де вже облич давно не видно
І душі неприкрито щирі,
Де ти мені настільки рідний,
Що я сама собі не вірю…
***
Осіннє небо сонцем інкрустоване,
Холодна ніжність білих хризантем…
Сьогодні зовсім я не налаштована
Ні чути, ані бачити тебе…
Чи просто – день незвіданого
спокою,
Чи просто – слабкість жити, як жила,
Але іще такою одинокою,
Віджитою такою не була!
Можливо, це –
химерна розпорошеність
Старого саду і думок моїх…
Лишилася жадана і непрошена,
Як голий сад, що ліг під перший сніг.
Зірвати осінь на дощі, віддячити
За ці неспішні сповіді небес.
Яка ж це мука – що тебе не бачити,
Що бачити і бачити тебе…
***
Там, де немає нас, у снігах Карпат,
Вечір прийшов давно і розвів вогонь.
Пахне дровами і травами спокій хат,
Кожен тут знає кожного, як свого.
Вечір святий – усюди. Грибний навар
Тягнеться в осінь, зрізану попід ніж.
Кожен в Різдво хоч трішечки, та казкар –
Можна ледь-ледь домислити –
всі свої ж!
Вітер бреде навпомацки,
дме на млин,
Жилки тонких потічків пульсують десь.
Там, де немає нас, ти сходив один
Мало не всі Карпати, мов світ увесь.
Тож і сьогодні ввечері, в розпал свят,
Хай не дивуються й ті, хто живе давно –
Просто, проходячи мимо соснових хат,
Важко не зазирнути в чуже вікно.
***
Різдво в смереках тихе і м’яке,
Загусле в ніч, одтворене в безмежжя.
Мольфарка п’є настояний лікер
На зимних зорях у ковшах ведмежих.
Сокрита в кожнім гостра голизна
Під снігом, ніччю, у теплі овчинки.
Мольфарка – добре знають, що одна,
Одна, як тать вночі, одна як жінка.
І що в тій окаянній, там, на дні
Душі жаскої, в капищі глибокім?
Також Різдва безхитрісні вогні,
Потреба в диві і вечірній спокій?
За кого п’є задобрене питво?
Кому несе усі свої трофеї
Від тих, хто молять Бога на Різдво,
А в час біди вертаються до неї?
***
А ліпше в негоду нема,
Ніж світ споглядати зсередини,
Коли розкошує зима
Слідами грудневого Введення.
Ніщо не сховає єства,
Якщо ми залишені вічності…
Зима набере до Різдва
Вагомості і прозаїчності.
І в тихі заглибини снів,
Куди ми надії проносимо,
Зима проника, як розлив
Холодної течії просині.
І тільки відсіком житла
Від стужі колючого гребеня
Тримаємо грудку тепла,
Мов літо на щедре розведення.
м. Ірпінь