“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
ПОЕЗІЇ З НОВОЇ ЗБІРКИ ВОЄННОЇ ЛІРИКИ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
І знов ножі в Шевченковій могилі,
І свячені шаблюки у Яру –
на москаля нам пращури зростили
за це пекельне гульбище наруг.
І знову варим варварам труй-зілля
із вікопомних бунтів гайдамак,
та сієм волю, наче дикий мак,
на вражий ляк, на катове безсилля!
Боюся, й нас знесилює війна,
допоки за причілком світ задкує,
Й здригається снага – як мілина…
І свій свого озлоблено псякує…
Оговтаймось! вже збурений Дніпро
несе ворожу кров у море Чорне
Й Тарасове надривне «побороть!»
одчайно знов нам жару в груди горне
й силкує – аж до пеку від попруг –
наш дух, тисячоліттям постожилілий…
…Полинно меж рамена диха Русь –
щоб зрадою-іржею не зтупили
оті ножі в Шевченковій могилі
і ті шаблюки, свячені в Яру!
* * *
Лисиці брешуть на щити,
Та сонце устає – на Сході!
(М. Рильський « Слово про рідну матір»)
А на наші щити
знову брешуть скажені лиси,
А об наші щити
пощербились московські списи.
Та з віків трясовин
важко схід наше Сонце котить…
Світе ж вольний, а ти?
СміливІй на лиху босоту…
Ми силкуєм надмір
нашу кров.. Підоплеч, підтримай!
Хай учуємо ритм й голосну
переможну риму!
Нам – наш Крим, а не Рим!
Не сибір – наші Південь й Північ,
та ізранений Схід
і розспівані треті півні…
Нам лиш наше – по Русь.
По прарідного Роду гони…
Бреше лис на щити:
гоним звіра в тенета!
Гоним!
* * *
Читаю Шевченка. У сивому глибі-схові
Себе оббуваю. Своє начуваю пРА
У леготі глини, обдиханій вічним Ра,
У плескоті пілок полотен на плесах ДніпРА,
У шепоті капищ, що крешуть
у небо словом…
Читаю Шевченка.
А він – за горою гоРА,
І то ж не пологі: вершинами –
в хмари-верші!
Читаю усоте – й оговтуюся щоРАз:
«Все йде, все минає», та лиш не мина ТаРАс.
«Все йде, все минає» – та він на порі. Як перше.
А він на порі: «Борітеся»! Поборіть!
Коли москалями на Сході степи зрябіли,
Коли матерями безхресті ячать могили
Та гибіють села, де блудить безрідно Рід.
Читаю Шевченка: «Борітеся»! Поборіть!
А він – на порі-бо: знов тешуть ярмо Яремі
й на землю пРАрідну вже лейбить новий торгаш…
Читаю Шевченка – і думи його сварга
Дискує під засів цілик укРАїнський недремно
І сіє молитви, що сходять у сотні загат…
І знов блок-постами ТаРАсове слово вища –
садок щоб вишневий і хата, і мати, й син, –
мужніший од батька. Щоб з пРАщура – Орій-Русич,
І слава, і воля, і пращурки пісня віща
Читаю.., а в груди пугукнув північний сич –
І степ чорноземно на подих терпкий поближчав…
І клином зійшлися світи на ВкРАїні. На Рать.
І згуком чернечим гуртує до зброї ГоРА.
* * *
Буча ка-то-ва-на…
Мозок здіймає бучу…
Буххх-кає в груди,
мукою-пеклом мучить…
Зсукую с-сукам
петлі важких проклять:
луплена мокшею-тванню
імперська тля –
щезни у Лету тліном,
лихе покруччя!
Виродку-орку,
з Оріїв кров не сточиш:
в нас живосильна
роду криниця віща:
нам дев’ясИлу волю
справік наврочено,
ми над світами
кованими духом вищаєм!
Земле зарящена,
потоптом раші зранена, –
згоїмо! Здужаєм!
І ЯРиною обсіємось!
Світ неоговтаний
нас пізнає месІєю,
ми, вже упізнані,
світ собою огРАнюєм!
Буча ка-то-ва-на
Бухкає
боляче
в груди…
Виживем! вистоїм!
Є ми завжди – і будем!
* * *
Біла Русь, ти вже мені не біла,
Сіромахо, падчерко москви.
Як луку лукавого вмудрила –
На онучі збавить корогви?
Я ж твого Купала присябрила
До свого щирцевого єства;
Його пісню на москальські вила
Не віддай навічно німувать.
Біла Русь, ти вже мені не біла,
Бо ж тебе заціпив чорний страх, –
Бо орда з твойого краю цілить
В наше з роду рідне РУСЬке пра.
Ранами Вкраїна скривавіла,
З нами світ світає проти зла…
Біла Русь, в мені ти болем білим
І своїм мовчанням запеклась.
* * *
За війною – війна.
Знов москаль по степах лиховіє,
знов збунтована Русь
гонить генами гомін гінкий…
Знов збунтовану Русь
етапує в нові соловки
заколимлена в дріт,
визволителька мать-московІя.
Знов гулаги нові
й фільтраційні нові табори…
Та все ті ж воркути,
таганроги, бєлмори, норільські…
Й не забуті «дєла» –
ті, що «вєчно храніть» – українські –
перечитують знов
феесбешні нові шулери.
А мені в пам’ятку –
в три штихи, в три віки глибочать –
з Слобожані й Січі
моїх пращурів сиві втечі.
Визволителько-мать,
визволяла ти й їх з-під бича
із прарідних земель,
нам під сонцем справік наречених.
А мені в пам’ятку
мого прадіда дзвонів плач –
в несходимий сибір,
що сходив його навхрест золений.
А ще прадід лісник…
А ще прадід куркуль-сіяч…
А ще… мать твою б так! –
Всі тобою оголені й голені!
А ще конюх мій дід.
А ще й батька – глевку сумУ.
Ти від мене й мене
визволяла в червоні сурми….
За війною – війна.
І твої ж – за тобою тюрми:
вже збунтована Русь
гонить гени гінкі на штурми
визволяти й тебе, мокша-мать,
у твою ж колиму.
За війною – війна.
* * *
Що тобі, дядьку, там –
в петербурзькій закуції?
Пращурів наших
жовті кістки не муляють?
Тут домовик самгородський
на тебе тупцяє:
раша загніздила
наше роковище кулями –
й лупиться лихо.
Сич тобі наш не пугукає?
Серце не йокає
Бучею і Маріуполем?
Мати-Вкраїна
не зойкає чорними згуками?
Що тобі, дядьку, там –
під червоним куполом?
Ти ж таки Чуйченко!
та челобитниш путіну,
а в три погибелі –
«нациків» набендерених…
Зірваний з кореня, –
подаленів безпуттями…
Світ межи нами, дядьку,
чужіє дернами.
Внуки співають
«в лузі калину» звеселено!
«Славу Вкраїні»
світ гомонить довірливо!
Що тобі, дядьку?
Біса якого вселено?
Ти – поруч ката!
Ти в мені – болем-вирвою!
Ти мені вимаривсь,
наче із поля Блудного, –
того, що в Дєдовім,
що під парями куцівськими.
Де твоя рідність?
Звідки така огудливість?
Кров здичавіла –
темною з тебе цівкою.
Може… А, може ж…
татовий брате скацаплений…
Утла Гетьманка, знай,
ще в коліно хвилиться;
й став під Березовим
рясно зітхає чаплями;
червень підпер Сокурівку
на соняхів милиці…
Що тобі, дядьку, там,
в петербурзькій закуції?
Рідного роду
мертві й живі не муляють?
Раша загніздила
наше роковище кулями…
І домовик самгородський
на тебе тупцяє…
КОНТРНАСТУПАЮ
А хмари важкі –
мов дивізія танків – на осінь…
Прицільно на північ дрімучу –
ракети тополь.
Стрибожить мій дух
понад орків рудими покосами –
Стриноженим украми лихом
московських сваволь.
А світ навкіл мене –
сполоханий простір міграцій:
птахів і людей,
і страшних чужоземних істот…
Як вирій болючий –
моя жовто-синя нація –
Гніздує оці перелети
з низин і висот.
А вересень зливи
взяли в непролазну облогу:
І сивим потопом
зривають ворожий понтон.
Я контрнаступаю…
Мій поступу ритм і тон
Наблизив на подих
заждану з віків перемогу –
над зблимом останнім
червоних кремлівських ротонд.
А хмари важкі,
мов дивізія танків – на орків…
* * *
Чую: течуть вогні через мене,
Стугнами стогне степ наш правічний…
Чую: стрибожо дужію
в стременах –
Бог наш забутий кличе на віче.
Бачу: у синє Свароже коло
Золото крешуть мечі навхрестям.
Слово постало віссю – й на сполох!
Рідна молитва відлякує нечисть.
Іскри зигзиця – у душі зойком,
в темінь віків і в намули купалищ …
Дух дивини з праотцівських настоїв
немочі кревні вкраїнські палить.
Внуки дажбожі в зношенім рам’ї
віри чужої ще не захиріли.
Бунтом бинтую роду непам’ять,
Пращурам зрію в зболений Вирій…
Дай, мій праРОДе, сили помічні:
Скличмо стихії погуком правим –
Русь-Україну зцілити в січі
Й згубу вчинити мокшам-варавам…
Чую: вогнями
у Слово
течу я…
* * *
А перемога буде. Й буде спит:
Хто як її кував і як підковував…
Хто зі щитом й за неї – хоч на щит,
А хто стеріг причілки й теплі хованки.
Хто калічів на фронті – й знов на фронт
(йому ж не солов’ї, а кулі тьохкали),
хто з купленим недугом – на перон
тікав себе – світ за очі – сполохано…
Хто незрадливо помежи руїн
ділив водичку десятьом по ковтику;
хто гумконвой ділив меж крадіїв
та по заморських жирував екзотиках.
Хто біля серця грів жовтоблакит,
хто в пазусі м’яв кепку попандопала
й здавав країну с-сукам за недопалок…
Здіймає схід прарідні ген корогви –
І перемога буде. Й буде спит.
…Аби лише було спитати з кого.
* * *
Нам ця звіків нажурена жура
затяжно так лягла під дих тяжбою…
Дай сил мені, мій пращуре,
мій пра –
мою Вкраїну вимолить з двобою
З цієї рос..с..клятущої пітьми,
з цієї рос…сучущої навали…
Перед нікчем»ям диким і зухвалим
не дай мене, мій пращуре, втомить;
І дев’ясилу духу турів дай
моїм братам – до досвіту достоять…
Нам ця з віків наплоджена орда, –
зучила нас народжувать Героїв
і пильнувать напасті сивих зрад.
І нам тепер – пора перемагати.
Дай сил мені, мій пращуре,
мій пра, –
Ще одспівать росію у кагатах!
* * *
Жовтоблакита осіння живиця
живо нуртує в напружених жилах…
Як же б – ой леле – встигнуть нажиться
при Україні, що не тужила б?!
Що не тужила б, не голосила б
зигзиці зойком, лелеки тужем
в спаленім полі над рідним сином,
єдиним сином…
й над мужнім мужем…
Ладо правишня, Сонце Дажбоже
збунтуйте води, вогні збунтуйте:
спаліть і змийте зілля вороже,
що в мою землю вросло, як пута!
Жовтоблакита осіння живиця
живо нуртує в напружених жилах…
Як же б – ой леле – встигнуть нажиться
при Україні, що не тужила б?!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.