Немов сумна билина, він пливе крізь віки, оточений білосніжними берегами, оповитий сірими крижинами. У грудневих сутінках його холодні води мерехтять сталлю, ніби бережуть у своїх глибинах давні таємниці. Лід ще не сковує річку повністю, але біля берегів вже застигла прозора гладь, наче старе дзеркало, вкрите інеєм. Вітер пронизує, мчить над водою, шепоче древні легенди та заклинання.
Дніпро пам’ятає багато. Чи чути у його шепоті відгомін копит, крики гетьманів і брязкіт шабель? Адже тут, серед мовчазних пагорбів, колись гриміли битви, пливли козацькі чайки, линули вісті про свободу й боротьбу. Його води обмивали запорошені чоботи мандрівників, бачили сяйво куполів старовинних соборів, що відбивалися у тихих заводях на світанку.
Він був дорогою й перепоною, долею й свідком. У його глибинах досі чутні далекі пісні й молитви, потонулі мрії й славетні перемоги.
А що чекає Дніпро тепер? Може, він мріє про весну, коли скине важкі крижані обладунки, коли його хвилі знову заграють вільно, весело, стрімко. А може, прагне тиші — часу, коли вщухнуть вітри історії, і його води мирно струменітимуть без тривожних снів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А поки зима. Дніпро мовчить, суворий, величний. Дивиться у зоряне небо крізь зимову млу, терпляче зберігаючи в своєму серці все, що бачив за безконечні віки свого річкового буття.
І все ж здається, що в його таємничих водах віддзеркалюються інші видіння. Мріються йому мирні міста, що колись сяяли вогнями привітних набережних, де закохані пари прогулювались під старовинними ліхтарями. Ті ліхтарі згасли — не від часу, а від жорстокої руки сучасних загарбників, що принесли біду й темряву.
Дніпро бачить зруйновані мости, чує гул далеких вибухів, стискає в своїх глибинах древню скорботу. Але хіба вперше його води стрічають таку біль? Хіба не гуркотіли тут колись ворожі гармати, не палали береги в язиках пожеж?
І все ж він вірить — як вірять лише ті, хто пережив віки. Вірте й ви, що одного дня вітер принесе не виття сирен, а мелодію миру. Лід розтане, ріка звільниться від важких зимових обладунків, а на її берегах знову спалахнуть живі вогні — теплі, вічні, як саме життя.