“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
АГОРОМАНІЯ
Бог поставив серед світу – і ні вліво і ні вправо
зачарована місцина дивні кола по воді –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
задихатися від слова і ховатися і від слави
у священному багатстві – у щоденному труді…
поруч жуйку ремиґають недоторкані корови
з короваями і крамом – каравани золоті…
очманілий… недолугий я стою посеред мови
і шукаю чисту стежку у базарному смітті…
жид без дому і без храму – тільки арфа на гілляччі
тільки голос крізь пустелю і далекі міражі
в кого вуха – той почує… в кого очі – той побачить…
я по скельцю задля сонця викладаю вітражі…
ВОГОНЬ ЖИВЕ…
вогонь живе всередині гори
для одиноких перевертнів долі
що йдуть від себе мовчки і поволі
за темним кличем темної кори
до дерева – драбини і барлоги
де всі слова у листі і вітрах
де у коріння вплетений монах
чатує на спасенний голос Бога…
палає день в жертовному вогні…
горить вершина… губиться у зорях…
і у мені крізь розум і крізь морок
живе вогонь… як слово у мені…
ВОДА
вода-відунка… гадана гладінь…
що відпливло – ховає у глибини…
і колами по пам’яті людини
гойдається невтоплювана тінь…
вода дає погладити себе
вбирає нерозгадані печалі
її глибини світяться ночами
під веслярем що в безмірі гребе…
вода змиває погляди чужі
зализує невигоєні рани
і недолугого Левіафана
ховає у потопленій іржі…
веселкою відновлює завіт
і світиться Господніми очима
і котиться сльозами безпричинно –
любов’ю напуває спраглий світ…
о водо… світла Діво прийняття…
я розчиняюсь у твоїй безодні
я виливаюсь зливами мелодій
і розливаюсь радістю життя…
MATER AETERNA
вона все чекала що прийде час
дарує їй диво на вільних крилах…
втамує біль… покарає винних…
укриє її від нових образ…
сухим папіряччям скриплять книжки
ніколи не читані в темній шафі…
на потім усе… усе не на часі…
і не до моря ведуть стежки…
вона одинока й сива – як Бог –
усе роздала – любов і печалі
і тільки сни приходять ночами –
у темні води стрімкий стрибок…
і синій янгол злітає ввись
і їй підставляє широкі крила –
вона ще в дитинстві з ним говорила
і він обіцяв: прилетить колись…
… вона старіша за всіх жінок і пісні
тужні-поминальні шепочуть вуста тендітні –
бо всі хто поліг безневинно на цій війні
були безперечно її із Господом дітьми…
ГАННО…
дорогій Г.О.
Ганно, янголе мій, ягнятком
я лягаю тобі під крила
де поміж кінцем і початком
нас навічно любов накрила
повінчала нас ніч північна
пойняли нас високі води
наші душі часів не лічать
далина з нас очей не зводить…
Ганно, згадана у анналах
мов – (замовкли усі віднині)…
сполох вивержений у спалах
тінню тихою на картині
Леонардо… дар… благостиня…
сила виткана із любові…
Ярославно… жури пустиня
жаром роси зітре ранкові –
сльози… донно, осяйна панно,
рана вирубана на серці
тінь погибельна дон Гуана
загартованого у герці
невгамовного пілігрима…
до високого неба – рима
до широкого моря – пісня…
лиш ім’я твоє – до і після –
долі музика незборима…
ДОЩ
дощ – до дрожі між ключицями –
ріками… роками… ранами…
слід означений кровицею
розтікається і тане в ній…
дощ щодуху поміж пальцями
маревом… марою… мірою…
розчиняємось блукальцями
розмиваємось зневірою…
дощ періщить душу линвами
розбавляє вина юності
і судинами як ринвами
вимиває з серця сутності…
дощ до шепоту… до щемності…
до судомності у вилиці –
зимовим дощем даремності
я до краплі в море вилився…
дощ до щастя… до шаленості…
до потоплення без милості…
весняним дощем словесності
я до краплі в мову вилився…
ГРАМАТИКА ЖИТТЯ
життя – відмінків міра часова
від самого початку – називного
від погляду сумного – родового
через давальний – де дається слово
в знахідний – де знаходяться слова
які тобою видихне орудний
і ти заледенілий і безлюдний
полинеш за мовчанням у місцевий –
та місць нема – ти далі – у кінцевий
у кличний – Бога кликати в підмогу
щоб безголосу віднайшов дорогу
життя… життю… життям… і у житті…
і посвітив тобі у темноті…
…граматика все забере до грама…
все вип’є до самісінького дна
і лишиться під бритвою Оккама:
рід чоловічий…
однина…
AD LIBITUM
полеглому другові…
життя він не прожив а поле перейшов…
повів його Господь в сади дерев з плодами
безсмертя… не добра і зла як для Адама
чиї сліди обтер як порох з підошов…
ні Єви… ні синів… лиш янгольські хори…
відкуплена душа пожертвуваним тілом –
за правду і любов… за очі дітвори –
матусиним теплом щеміла і тремтіла…
в саду немає сліз… в саду лише слова…
і музика вітрів над ріками любові…
лиш ясноокий віл… орел білоголовий…
і з усмішкою лев… і хвиля часова
не котиться удаль… бо далини нема…
долина – Божа длань… притульна і прекрасна…
у світі де часи – усе таке невчасне…
життя зайде у смерть і з нею не погасне –
збувається душа між ними обома…
ОДІССЕЙ
завело мене хитроплетиво
де любов відпливає Летою
де за пам’яттю і за смислами –
безкінечне інакомислення…
зачарований перехрестями
зацілований нереїдами
дивно тоншаю димом Гестії
межи скіллами і харібдами…
… світ лунає в мені дзвіночками
світить символами і знаками…
свічечками я і віночками
пропливаю межи ітаками…
ЛЮБОВ
заради неї ти прийшов у світ…
заради неї по дорозі болю
все перетерпиш – волю і неволю –
і каменем впадеш межи воріт
щоб їх ніхто не змігся зачинити
бо мусять бути вільні і відкриті
і чатувати на її прихід…
не стане ні дороги… ні воріт…
а камінь все лежатиме тобою
цілований небесною водою
вітрами залоскотаний… печать
на тих устах що стиснуто мовчать
затулені ледь чутною ходою
водою… вифлеємською звіздою
тебе накриє осяйним шатром
Любов… і назове тебе Петром…
ІНІЙ ЛАМАНИХ ЛІНІЙ…
іній ламаних ліній пониклих старечих плечей
не розтоплює жмут полуденного щедрого сонця…
вона тихо сивіє поміж недоречних речей
і погладжує сивого пса – співрозмовника і охоронця…
низка жовтих світлин ніби цвинтарний ряд порцелян…
в’язка стертих листів – сторінки із чужого роману…
дивних суконь разки – ніби з возу безжурних циган
і незмога повірити в пам’яті мертву оману…
…вона мовчки співає принесені вітром пісні
і ледь-ледь посміхається тіням що збились з дороги…
а душа пробиває крізь груди – залізні й тісні –
невеличку шпарину з якої злітають до Бога…
ДАЛІ…
купив цвітасту сорочку –
вирішив жити далі…
я стримано і потрошку
йтиму в таємні далі…
лататиму зранку арфу
лілею поллю зів’ялу
омегу верну і альфу
і силу в душу охлялу…
купив собі ще сандалі
бо гостре каміння в полі…
і вже не страшно йти далі…
бо далі – уже доля…
ХЛОПЧИК
…ляжуть хлопчику путі
рушниками
і світитимуть святі
очі мами…
зачаровано вночі
шепче дощик
мама ніжністю мовчить –
плаче хлопчик…
…будуть гори і моря
і пригоди
душу здалеку ятрять
злі негоди
тепла мамина рука
серце гріє
і провадить малюка
в дивні мрії…
…даль неспокоєм у снах
лоскотала
прийде радісна весна
як навала
і у скронях защемить
враз – довіку
ти прокинешся за мить –
чоловіком…
…піде спекою життя
і снігами
забринить серцебиттям
пісня мами…
під безсоння уночі
тужить дощик…
…мама вічністю мовчить –
плаче хлопчик…
МИ З ВАМИ
ми з Вами дивно випали з часів:
історія стара і неправдива…
Ви – неймовірна імовірність дива…
на Вас намисто з дивних голосів
поетів давніх… я наллю Вам елю –
із драних трюмів висохлих човнів
(на них я Вам за долею ходив)…
та Ви тепер не піддаєтесь хмелю…
на Вас таємні сутінки шовків
з пролитою на них чужою кров’ю…
і падають колони мармурові
на марні скроні юних моряків…
слова і душі втратили вагу…
зітліли снасті… заповзли напасті…
Ви – квола Сіра Шийка на снігу…
блакитний вогник гасне на зап’ясті…
ПУТЬ
ми не дійшли до вічної ріки
не напилися із долонь любові…
у серці б’ються птиці пурпурові
за хмарами ховаються круки…
руки твоєї біле полотно
мене накрило чистотою ліній
і затулив уста осінній іній
сплелися руни в золоте руно…
ховає обережний очерет
тобою не віднайдені надії…
і як над морем всі слова розвіють
вітри з неперевершених планет
і душу твою в сонце понесуть
крізь довгу зиму кригою укриту –
я вишию тобі сяйливу путь
гаптунками священного санскриту…
МІЙ ДРУЖЕ…
мій друже, як Ви втрапили сюди?
мій бідний, тут немає модернізму…
ховайте швидше ув очах харизму
і Боже збав – не пийте тут води…
мій янголе, тут холодно і сніг…
ви сиротою тулитесь до серця
тут частота у зовсім інших герцах
і кожен на свою манеру псих…
дивіться, як віктимно треться Час,
мій друже, не читайте К’єркегора
а випийте пів пляшечки кагору
і не жалійте недолугих нас…
послухайте, не говоріть ні з ким –
ні з хлопчиками ані з мудрецями –
береться плата виключно серцями
цінуються тіла і балачки…
ідіть, не заважайте, не будіть…
Вас ненароком винесе цунамі…
торговці… барди… барикади в храмі…
… як не було цих двох тисячоліть…
АГОРОФОБІЯ
місиво міста… вилиці вулиць…
я тут приблуда… я тут прибулець…
площ плащаниці… кришиво ринку…
водить дітей щуролов під сурдинку…
вогнища гномів… печер потойбіччя…
пил вавилонської вежі… наріччя…
ходить ліхтарник поміж лихварями…
біс приторговує зіллям і снами…
дні – пустотою наповнені діжі…
пошуки видива… пошуки їжі…
пошуки душ… переброджене тісто…
у лабіринт перероджене місто…
у безнадії блукають тезеї…
ринги… арени… торги… колізеї…
Бог тут бездомний… і дивляться з ночі
пса зголоднілого сплакані очі…
Бог тут бездітний… живе в богадільні…
дзвонять урочисто дзвони недільні…
НА ВИСОКІЙ ГОРІ…
на високій горі – де світло світу й вершина
жила самотньо і нерозважливо снігова людина
не знала поспіху і зовсім не розуміла бігу
і сенсом її життя було її почуття снігу…
коли ти самотній – тобі невідомі ні смерть ні смуток
і час – не сума таємних радостей… а добуток…
і сніг – найсолодша у світі цукрова вата
і є тільки світ і світло щоб їх обняти
і пульсувати сонцем… і нехтувати словами –
бо речі втрачають силу як їх назвали…
і не розрізняти зовсім частин і цілого
і розрізняти до сотні відтінків білого…
ПІСЕНЬКА СІЛЬСЬКОГО ДУРНИКА
не бусурмани… не звірота ми…
у нас правічні на селі закони…
від крові восени двори червоні –
худобу б’ють для довгої зими…
вишневі в небо випнуті дими
коптиться свіжина і смалець ллється
а я збираю трави для зими
і тільки ледар з мене не сміється…
забійник п’є телячу теплу кров
хазяйка смажить парову печінку
а я вишукую болиголов
і шморгаю в торбинку материнку…
корчую сухостій… шишки ношу
для довгих вечорів і одиноких
коли зберу під вечір дітлашню –
усіх моїх сяйних і яснооких…
горить вогонь і вариться питво –
і денне молоко і вечорове –
ясніють як Дитятку у Різдво
журливі очі мудрої корови…
золоторунне тулиться ягня
увібраним у себе божим літом…
і дивиться чудесна дітлашня
як янголи літають білим світом…
ДІАЛОГ
о кава моя… цинамон… кардамон…
і ти десь пішла по-англійськи…
до нашого бару забрів Соломон
щоб випити стопочку віскі –
бо все суєта… всі ці дивні міста…
глобально теплішає всюди
і пісня пісень не цілує вуста
й нового під сонцем – не буде…
сідай, Соломоне, тебе пригощу,
скажи мені – мудрість існує?
душа – як земля – потребує дощу…
сувої запилені всує
мовчать геть усі… замовкає і він…
всміхається тихо до віскі:
«12 колін… чи 120 колін…
війна… могили… обеліски…
збираєш каміння… жбурляєш у світ…
інерція страху і звички…
піду…» Бог повіює вітром услід
старого сумного п‘янички…
О ТИХА ЛАСКА…
о тиха ласка пізнього тепла…
печального чола високий спокій…
о подив забуття широкоокий
що осінь молода передрікла…
сумного лісу сльози золоті
чудовно заколисують чужинця
виповнюють слова його по вінця
зажурою нажитою в житті…
а вітер пісню в люди занесе…
чужинця не згадають за зимою…
Бог знову забере його з собою…
а пісня душу – хоч одну – спасе…
ULTIMA RATIO
осінній цвинтар на горі –
тут хризантеми на порі…
стираю сивий літній пил
з каміння вицвілих могил…
… оце і все… оце і всі…
з живими обнялись мерці…
і сад як суд… і день як дань –
спрацьована Господня длань –
шершава татова рука
що тягне вічного візка
і крайка врізалась в плече
тату незмиваним… корчем
вхопило пальці і думки…
«о синку – ми чоловіки…
та ти лиши усе мені
твоя он арфа при вікні…
грай, синку… з піснею кочуй…»
і я заграв… і Бог почув…
… героєм татових казок
я всім єством у той візок
у батьківський впрягаюсь поруч
і ми плече в плече – угору
родинну долю веземо…
ми летимо… рвемо ярмо…
замісто вічного візка
тримає віщого смичка
шершава татова рука…
ми летимо…
ми летимо
о тату – у високе небо
співаю я тепер – для тебе…
…мовчать могильні камінці…
з живими обнялись мерці…
ПЕНЕЛОПА
Пенелопа плела… Пенелопа пила…
на палаюче пам’яттю висохле лоно
гнів холодний лила…
з-під нічного крила
осоружний світанок кривавив червоно…
Гера глухо регоче… оракул реве…
чавить час виноград і оливи смолисті…
потемніли перлини в тугому намисті
вороняччя роздерло кубло родове…
Пенелопа лягає у мокрий пісок
і збивається в піну судомою тіла…
білі хмари розчісує сива сивіла…
вже не вірять вітри у далекі вітрила –
ні пісень не доносять ні навіть чуток…
море… марево… в ньому не тоне вона
легша снів і дарів що Афіна несе їм…
їм обом… темним виром летить синизна
і виносить чужинця що був Одіссеєм…
ПСАЛОМ
підкажи слова мені, Господи,
бо бракує у мене слів…
я до заповіді – до шостої –
крізь криваві століття брів…
обіймаю землю розорену –
не розорану під хліби…
я вимолюю попід зорями
не покори – а боротьби –
в чорноту закинути ворога
звідки виповз у білий світ
хай землі він заплатить – дорого –
ляже в неї… у глиб… у спід…
хай би серце його схолонуло –
боягузтво – уділ рабів…
хай поглине в морі червоному
фараона нових часів –
хай гоморра його горітиме
ув очах соляних стовпів
тих жінок що б краще бездітними
їм ридати межи хлібів…
… небо поглядом Твоїм дивиться…
прошу в таїнстві молитов
я не помсти а справедливості –
справедливість і є любов…
ОВІДІЙ
поетика сну… соната
опущених вій і візій
(твоїх елегій, Овідій!)…
вигнанцю море розплата –
чумне… чарівне і чорне
і човгають чайки мулом
і сіль до берега горне
сльоза імперським минулим…
слова що вітрами ринуть
розсіяності синдрому
не вистачає Риму
в очах чудернацьких ромів…
тепер цей кінець – початок
даремні слова і жертви
ти мусиш отут мовчати
ти мусиш отут і вмерти…
і хвиля цілує сушу
і горнеться до старого
і дивиться пес у душу
очима повними Бога…
СЕРПЕНЬ
серпень… перстень персеїдів …
діамантів і коралів… і потрачених смарагдів
королів давно забутих… самозванців і вигнанців…
і жоржин веселок пізніх… і несправджених побачень…
серпень… серце одиноке… недопитого кохання
і прощань і обіцянок… недомовленого слова…
недопройденого шляху… недовтіленого тіла
осіянного душею… призупиненого в леті…
серпень – зоряний серпанок порцелянових туманів…
і коромисел блакитних… і тайнопис далей рунних…
серпень… сонце… дим всеспалень…
сміх сухий старого блазня…
НОКТЮРН
темніє… посходилися друзі – живі і мертві…
сядемо за столом усміхненої Мінерви…
нерви ні к чорту… п’ємо розлите в сади повітря…
дивимось як міняється неба нічна палітра…
гасне гора угорі і ховає у жерлі місяць
Бог показує те що наші слова не вмістять…
те чого в денному світлі очам не видно…
те що під силу лиш арфі – і то Давида…
виливши віск на лякливу воду нічного моря…
вільно холоне гори золота менора…
море ридатиме Єремією за минулою дітворою
але настане день… і ми розтанемо за горою…
сонце осяє тексти освячені вічним небом…
текстам не треба авторства… їм нічого не треба…
міф поза межами зла-добра… і жертовних іскор…
грається скалками дерева (чи ребра?) одинокий трікстер…
ПОЗАМЕЖІВ’Я
Час не лікує ран
здмухує розпростертих
сіє дурман оман –
в Бога немає мертвих…
жодного дня не жив –
щоб не щезати в слові…
перешивання жил…
переливання крові
в нерви гарячих струн
(опіками між пальців)
у міжребер’я рун…
поміж рядків-скитальців
душі живі горять –
(марно: своїх чи зайшлих)…
полум’я благодать –
в Бога немає зайвих…
… голову з жару – в лід
як на жертовній страті…
…поза межею літ…
поза межею статі…
ЛІНІЯ
я стрімка променева лінія
осяйна філігранна грань
у мені печаль поколіннями
огортає дзвінку гортань…
мої пращури світять вірою
тілом тулені до землі
їхні душі співають з вирію
крізь безсилі тексти мої…
крізь очей моїх синє марево
море дивиться… небо снить…
непідсудного і безкарного
я прощу себе – і за мить
затамує рука Предтечева
гомеричну мою мігрень
сонце вип’є мене безпечного
як росу випиває день
де всихає старезна пінія
що була мені холодком…
…я тонка горизонту лінія
невловима мандрівником…
ЯК ТІНЬ…
як тінь ляклива ловить кожен крок
надщерблений прозорим льодом ночі
так міф прадавній розум мій морочить –
у скроню цілить лагідний курок…
слова розносять по глухих кутках
веселі і безпечні графомани
у мареві словесної омани
чудесна манна у пустих пісках…
за межами трикрапки я лечу
у сенси світового невтручання
і світлий янгол ніжного мовчання
мене лоскотно гладить по плечу…
таку печаль несу я на собі –
таке тепер не носять – інша мода…
але ще є… не вимерла порода
єдинорогів – диво далебі…
світ заколише яснозорим звіром
мене на дні Чумацького ковша
і добре темперованим клавіром
звучатиме усміхнена душа…
ЩО Ж…
що ж… пора… нічого не жаль…
все мине – ілюзія літа…
невмируща лишень печаль
у Адамову кров розлита…
розказати – бракує слів
як розкаятись – сил бракує
промінь твій в мені заяснів
і погаснув – увесь і всує…
через видива і дива
ні догнати ні зрозуміти
розпорошений на слова
я гублюсь розгубленим світом…
після ночі день настає
сонце – радості вища міра…
світло – все що у мене є
світло – все що у мене вірить…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.