Іван Яцканин (Словаччина). «Дивні відвідини»

“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024

 

 

Стою на чийомусь подвір’ї. Знаю, що воно не моє, значить, і я не його. Я тут чужий, та й самому собі я чогось чужий. Здавалось би, що  усе пізнаю. Ні, це лише дивне маріння. Я тут один, мов палець. Ніхто не виходить зустрічати. Але мені від  цього зовсім не сумно. Не сумую, бо здивування бере верх, бо ж немає тут і живої душі. І це не сон. Я на  чужому подвір’ї, яке так хочеться пізнати. І пси не загавкають, і вози не гуркотять по дорозі. Тихо, мов у церкві. А я опинився на подвір’ї, яке не хоче мати зі мною нічого спільного.

Раптом подвір’я задрижало, ніби хотіло відповісти на моє запитання, яке постійно непокоїло мене: «А де ж дім?»

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

«А ти його збудував?» – була гостра відповідь подвір’я.

«Нема дому, нема й подвір’я, – я стривожено подумав і почав ще уважніше роздивлятися навколо. «Де я опинився? Ох, не на подвір’ї. Що це за пустка?»

А за ним, на дорозі, стоїть висока жінка, вся у блідо-синьому платті, ніби впала з неба. Він аж глянув угору. Точно з неба упала. Побачивши його розгубленість, жінка розсміялась так сильно, аж  він налякався і зробив кілька кроків, щоб  не заважати на цьому подвір’ї.

– Не лякайся, – звернулася до нього жінка з блідо-блідим обличчям, але слова губилися у зливі сміху. – Я не тутешня.

– Я побачив,  та і не знаю, звідки я тут взявся.

Після цих слів жінка зовсім замовкла. Мовчки дивились один на одного, ніби хотіли вгадати, хто є хто. Так і не вдалося.

Їй було нудно стояти тут і дивитись на розгубленого чоловіка. Пішла собі вниз по дорозі, лише небове плаття шурхотіло за нею. На її місці опинився, ну, десятирічний хлопець і постійно посвистував собі.

– Ти як сюди потрапив?

– Постійно йшов по дорозі, і ось я тут.

– Як тебе звати?

Хлопець знизив плечима.

– А мене впізнаєш?

– Ні, хоча згадували: тут колись казали, що загубився такий і такий. Це, може, ви?

– А тут, на цьому, місці, що було?

– Хата. Згоріла. Місце вже проросло травою.

– А люди?

– Люди не захотіли знову збудувати хату на  цьому самому місці. Боялися, що  знову може закінчитись чимось таким.

– А де тепер вони?

– Розійшлися по світу. Ніхто з них не повернувся.

– А ти куди бредеш?

– Мені вниз.

– А я?

– Вам краще вгору. Тільки по дорозі.

«Розумне хлопчисько», – подумав я і послухав його.

Підіймався вгору. По обох  сторонах  дороги  густо росли сливи і заважали заглядати трохи далі.  Нарешті сливи розступились і перед ним  вправо появився бережок. На пеньку сидів дід. Раптом встав і  подався ближче до курної дороги, щоб роздивити прохожого.

– Це ти, Микольцю? – не вітався, просто впізнав. – Ти на батька схожий, як би йому з ока випав. Або, може, ти примара? Мене вже нічим не здивуєш, я не таке у житті бачив. Казали, що ти у палаючій хаті  згорів. А ти ось тут. Твій батько, як їхав із села, подарував мені плуг. Правда, я ним не орав, і орати вже не буду. Хочеш, покажу?

Я завертів головою, замість того, щоб бачити іржавий леміш, запитав дядька:

– А хто цей хлопець, що подався вниз!

– Це ти, Миколо, Це ти…

– Як?

– …

– А ця пані у небовому платті?

– Це наша пані…

– Здається, і я не я, і ви не ви… Де ж мені схилити голову?

– Отам, наверху, є кілька порожніх хат, там і влаштуйся.

– А якщо хтось повернеться?

– Ніхто не повернеться. Кожен з них, від’їжджаючи, залишав на пам’ять якесь начиння. Це ознака, що вже не повернеться.

– Кому ж потрібне це начиння?

– Пам’яті.

– А що ж мені, коли я нічого не можу пригадати,

– Ти ж прецінь був на своєму подвір’ї.

У голові мені паморочилось, я ніби падав у сон… Розплющив очі, але не появилось нічого нового, навіть дядько  зник. Зникнув разом з пеньком, на якому сидів.

Тоді я і вирішив. Не піду вгору, туди ж усі добиралися, а яка їхня кончина, ніхто не знає.

Я швидко оговтався, хоча нелегко  було, але виявилося , що найкраще буде брести за дядьком за горбок.

А там, у долині, хатки одна на одну подібні, біля них реманент усякий. Я підійшов до першої, що стояла найближче, присів на засипку, думаючи, що ось-ось вийде дядько, з яким нещодавно розмовляв. Тихо. Тиша як у могилі. Ні двері не заскрипіли, ні пси не гавкають, та й дядька нема. Куди мені діватись? Все-таки треба було йти там, де всі. Але я підіймаюсь вгору. Бережки поросли мохом і на стріхах хатинок мох. Оглянуся, та ж хатинки поспішають за мною. Зупинюся. Навколо тиша. Не чути плачу дитини… «Вийду аж наверх і доторкнуся неба», – подумав я і зробив кілька кроків вперед… Я у весь час у пошуках втраченого простору… А далі – далі прірва.

 

* * *

Світає. Через фіранку просочуються сонячні промені. Народився новий день. Мені жаль, що вже не вдасться повернутись у сон. Там стільки запитань і повно загадкових відповідей. Зелені хатинки, поверніться в сон…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.