“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
УКРАЇНСЬКА література останніх десятиліть, як сповзання у самопародійність, неторкана тема. Самопародійність ця така, що її перестаєш помічати. Інерція звикання. Це й небезпечно.
Причин предостатньо. Варваризація суспільства. Тріумф державної розхристаності, яку видають за демократію. Недіючі і недосконалі закони. Сваволя і безкарність на всіх рівнях. Поляризація соціальна. Розбещеність як відсутність морального закону в собі / Кант/.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На всіх щаблях ієрархічної драбини – хам. Хам, який почувається як ніколи впевнено. Він отримав трибуну. Інтернет завалений його сміттям. Він господар життя. Він скрізь і всюди. Від олігарха до загумінкового рвача.
Сумарно усе перелічене – потужне джерело живлення самопародійної літератури.
Пародіювати таку літературу майже неможливо: первинне трагікомічніше ніж вторинне.
Аристократичні паростки ладу письма, з огляду на нашу головокрутну історію, приживалися на древі народної культури непослідовно, вибірково і з великим запізненням. На відміну від народів благополучніших і щасливіших.
Довга ніч бездержавності з усіма її катастрофічними наслідками унеможливила нормальний розвиток літератури «верхнього поверху» /Орест/.
Розвінчуємо імперії, піддаємо їх, як і належить, нищівній критиці. Але забуваємо при цьому, що саме за імперій, за великих і малих монархій, за королів та імператорів спалахували на літературному небосхилі яскраві імена. Починаючи від Вергілія та Горація, співців імперії.
Аристократичний чинник був заданий письменству на століття вперед. І саме на його основі сформувався той корпус особистостей, без яких світової літератури не уявити.
Демократизація цієї делікатної сфери людської життєдіяльності – це й неминучість її якісного пониження. Позаяк духовний аристократизм несумісний з масовістю.
Пересмішництво, зокрема пародія – мистецтво, яке видає духовний рівень пародиста, загальну його культуру, культуру мислення і письма. Воно – його дзеркало, хоч сам він над цим чи й замислюється.
Пародист з бездоганним смаком ніколи не стане збиткуватися над сповідальним віршем поета, за яким проглядається драма. Тим паче, що щирість беззахисна. Тому й «бути щирим не всім зуміти» /Плужник/.
Пригадую як один цинічний пересмішник поглумився над передсмертним віршем Єсєніна «До свиданья, друг мой, до свиданья». І який шквал обурення це викликало.
Хамуватого пародиста не цікавить чи його сміх сприяв оздоровленню літературного клімату. Він з тих, які заради красного слівця не пожаліють і вітця.
Не хибна тенденція, не провали смаку, не вульгаризми й самоповтори, не банальності й брутальності, а часто саме неординарна поезія стає об’єктом його примітивного викаблучування. А все тому, що неординарності її він не відчуває. Бо глухар. Бо синдром несумісності. Бо не дано.
Він перекручує текст, вдається до фальсифікату. Він приписує автору те, що спало йому на його дурну голову. Він висмоктує видимість гумору з власного немитого пальця.
Монополізація сміхової культури у такий спосіб – западання на дно дрімучої провінційності.
Духовний провінціал живе сьогоднішнім днем. Про наслідки на перспективу він не думає. Втім, це стосується не тільки літератури.
ЧИМАЛО з того, що оприлюднене у цій книжці, відоме з публікацій в «УЛГ». Читати ці зібрані під однією обкладинкою матеріали сьогодні – повторно пережити все, що діялося у нас і з нами упродовж майже десятиліття. Від принагідних відгуків до розлогих статей.
Політичні струси, вибори 2019-го, російсько-українська війна і багато іншого – відбилися у цій книжці. Книжці, яка на часі. Бо рани, завдані державному організму, не заживають. А отже, завтрашній день країни під запитанням.
Та не тільки про це. А й про Спілку письменників за воєнного часу, про так званий мультикультуралізм, про пана Макарова з його небезуспішними спробами руйнації підвалин Національної премії ім. Шевченка, про «духовного батька Бузини» Грабовича. А ще про 29-річну міністерку освіти Новосад, про її задекларовану рішучість вилучити з освітніх програм «літературу страждань», цебто українську класику і підмінити її текстами розкручених сучасних авторів, про падіння у фашизм-рашизм культового кінорежисера Ларса фон Трієра – усього не перелічити. А що чекає на нас після закінчення війни? – і над цим замислюється публіцист. Зауважмо: один з небагатьох.
Не без сарказму сприймається лист до Порошенка, який возвеличив майстра обсценної лексики Подерв’янського. Як верлібр читається «Чорнобиль нашої пам’яті».
З чеснот цієї критичної прози – вимоглива увага до дій влади. Хіба що деінде проглядається дипломатична стриманість. Але вона зрозуміла, з огляду на статус автора, як керівника творчої спілки.
Окремо про текст, який справді «вартий цитування».
«Украина, как показала история, невозможна в качестве национального государства, а попытки построить таковое закономерно приводят к нацизму. Украинизм – искусственная антирусская конструкция, не имеющая собственного цивилизационного содержания, подчиненный элемент чужого и чуждой цивилизации».
І далі: «Бандеровская верхушка должна быть уничтожена, ее перевоспитание невозможно. Нацисты, взявшие в руки оружие, должны быть по максимуму /?!/ уничтожены».
Цитую для тих, хто все ще сподівається на «порозуміння» з оскаженілим сусідом.
Маємо аналітику без евфемізмів. Аналітику прямоказання. Якою і має вона бути за воєнного часу.
Про літературу. Критично осмислюючи діалог Жадана з Курковим, публіцист слушно нагадує: «У модерній Європі не висміюють і не зневажають традицію, – а бережуть її, пропагують її, пишаються нею, тішаться своїми умовними «шароварами», своїми «варениками» і «салом».
Правда, яка ранить, жорсткі свідчення сучасника, коли мовиться про Кравчука й інших українських президентів, точність у відтворенні мікроклімату часу – з позитиву цього письма. І, відзначу побіжно, делікатність у поводженні з пам’яттю про тих, з ким автора зводила доля.
Письменник не приховує своїх непростих стосунків з Яворівським, Слабошпицьким, з іншими колегами, але не вдається, як дехто, до їх очорнювання, а віддає належне їхнім заслугам. І це, певна річ, тільки збільшує довіру до нього. І коли він пише: «читаючи, плакав», а мовиться про вірші Талалая, то, звичайно ж, прихиляє до себе.
Насамкінець виділив би розповідь «На свіжому повітрі». Читається вона як суверенна проза. Йдеться у ній про трагізм старості. Конкретної старості конкретних… класиків. Їх імена не названі. Тим пронизливіша трагічна нота.
Але це треба читати. Отже, Михайло Сидоржевський «На межі світла і пітьми». Київ: «Видавництво Ліра-К. 2024».
СИНДРОМ хвороби, ім’я якій – літературний мазохізм. Діагностував я цю хворобу давно. Але вона поширюється і в без того забрудненій літературній ойкумені. Що й спонукало до самоповтору.
Що таке літературний мазохізм? Це коли старий поет заплющує очі на реальність і вдається до безоглядних похвал молодим. Не конкретним молодим з конкретними творами, а молодим тільки тому, що вони молоді.
З цієї галасливої осанни, як шило з мішка, стирчить невигадливе лукавство. Старіючий організм в міру вигасання вітальної енергії намагається у такий спосіб уберегтися від загрози неприйняття з боку покоління, яке в розповні життєвих сил. Принаймні фізичних.
Хвалити молодих тільки за те, що вони молоді? Цебто за незалежну від їхніх зусиль календарну перевагу? Абсурд. Самоошуканство.
Нідерландський філософ Гейзінга: «На перший погляд культ молодості є показник свіжості сил, але може розглядатися і як старече явище, як відречення від престолу на користь неповнолітнього наступника».
Як хибну і шкідливу тенденцію, засудив «культ молодості» Винниченко.
Нагадував про це і я. Позаяк читачеві абсолютно байдуже скільки років автору книжки, за яку він заплатив гроші. Все одно і її величності літературі молодий чи старий поет. Не за віком слід ділити письменників, а за якістю письма.
Слава Богу, є ще тверезі голоси. Пригадується одна з публікацій, де письменниця, забув її прізвище, різко засудила адвокатів «крутого молодняка», який прекрасно дає собі раду за некомфортної літературної погоди.
До відома спраглих отримати індульгенцію на прихильність. «Крутий молодняк» проковтне вас, не розжовуючи, разом з вашими запобігливими одами. Озирнімося /вкотре!/ на «духовного українця» Буніна з його сентенцією про літературний канібалізм. Буквально: «Молоді пожирають стариків».
ПРО ЩО не писав би цей поет, про любі йому Чернівці, про політичні наші травми, про батьків чи про «мою стареньку дівчинку» – на всьому знак вимогливості і відвертості.
Мовиться про суму текстів як органічну сполуку.
Людське і про людське пов’язують обидві збірки поета «Чернівецькі елегії» і «Відпустку восени» у єдиний цілісний організм. У всій його різнобарвній суміші. Тим виразніший драматизм ословленого.
Все потому. Теперішнього нема,
Змерзло щуляться каріатиди у нішах.
Холодно, люба. А попереду – зима,
Ще холодніша.
Вітер північний бляху з дахів обрива.
Виє у шпарах. Погримує в шиби смиренні.
Подих імперії душу льодить. А братва
Радісно рапортує, що ми суверенні.
«Перспектива, як правило, не ляка»
«Братва» рапортує навіть за катастрофічного сьогодення. Тому й больове прямоказання.
Це держава Баранія. Навпіл
Її ламано ділить хохляцький Ніл.
Аборигени із міст і сіл
Вже не ходять у свитах.
Але творять молитву святу
Не Перуну і не Христу –
Вони моляться – московиту.
Це з надсад державних. Такі вірші не пишуться інерційно, просто так.
Як ми боліли людьми.
Як ми писали з тобою –
Кров’ю великою!
Ми кров’ю не вміли малою.
Як ми кричали!
Аж сіль твердла в озерах печальних,
А як мовчали, усім страшно було,
як мовчали.
«Посмертне слово Стефаника
до Черемшини»
Зіркість поета живиться конкретикою буденності. Як наслідок, промовистий синтез. Верлібр, втрачаючи на поетичності, здобувається на вагомі узагальнення.
Це поезія тієї культури письма, за якою прочитуються обізнаність і чутливість, які допомагають долати чужі впливи. А вони вряди-годи вгадуються. Як і та «життєва ніжність, яка завжди вища від розуміння».
У вірші «Хресний хід. Траса «Чернівці – Тернопіль» мовиться про «хресний їзд» безногого інваліда. Вірш закінчується рядком: «А Ти за інвалідом йдеш і плачеш». «Ти» – це Христос. Свіжо. Несподівано.
І знову згадуваний мотив.
У нашій Баранії, люба, естетство митця
Змішано з кров’ю народництва –
міра на міру.
Цівку приставлять до лоба.
Й за мить до кінця
Чи прочита неписьменний у книзі лиця
Мазепинську віру?
«Жабокруки біля Тлумача»
«Куди ведуть сліди Сковороди?» – запитує поет. А й справді – куди? «Наші крики і сльози витворюють епос». Це про нинішню реальність.
Захід, як завжди зрадить,
А Схід хитренько вичікуватиме,
Потвори з картин Пікассо,
Як таргани, полізуть уночі,
А потім, знахабнівши, полізуть вдень,
Давиш підошвами, а їх мільйони.
Наші крики і сльози витворюють епос.
О це змішування різнорідного!
Змішування крові та попелу.
Тоненький пронизливий свист –
Від стріли чи ракети?
І війна не закінчується.
Діти, коти і собаки
Тремтять, виповзають з підвалів.
Вони вже не хочуть їсти,
Вони хочуть, щоб їх пожаліли…
«Запрошення на пожежу»
Вглибання в себе. Незгода. Осуд. Протест. Опір негативу у всіх його виявах. «Міра істинного». І – «чому ми такі крихкі?»
Це все він, Борис Бунчук. Поет. Літературознавець. Доктор філологічних наук, професор. Декан філологічного ф-ту Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.
ЛІРИЧНИЙ АБЗАЦ
БОРИСОВІ БУНЧУКУ У ВІДДАРУНОК
Наважуся озватися на «ти»,
бо так поміж серцями відстань ближча.
В твоїх зізнаннях повно гіркоти,
як і в моїх, це почерк самоти,
яка також за «розуміння вища».
Я в Чернівцях не був, хоч змогу мав
приїхати, гадав, що не на часі
і забагато невідкладних справ.
«Поїдьмо!» – Вінграновський насідав
і посилався на дзвінок начальства.
Шкодую…екзотичний твій ландшафт
мені до серця, ти мов каліграф
так виписав міську його абетку,
що випити би нам на брудершафт,
якби не старість і її таблетки.
Звернувся ти до мене – «просто будь»,
поправлю – будьмо! – бо не все минає.
Хай згинуть окаянні меря й чудь,
ми є, ми вічні, хоч шиплять: немає –
оті, які збиваються у зграї.
18.05.2024
* * *
Ми почули це вперше тоді,
коли ті, що померли,
підвелися, як свідки в Суді:
«Ви самі себе зжерли.
Ви зреклись свого неба й землі,
не злічить ваших зречень…»
Ми мовчали… як діти малі,
не могли заперечить.
Долучались до наших мовчань
всі упущення й злами.
Мерехтіло в недвигах-очах
все, що втрачене нами.
І не знали ми, хто режисер
больової вистави.
Та вистава трива дотепер,
і не збутись неслави.
02-04.05.2024
* * *
Нема тебе, але я знаю точно:
ти є, ти є, хоча тебе й нема.
З тобою я спілкуюся заочно,
і тішуся, і плачу тайкома.
Ось твій портрет, на ньому ти веселий,
ще вільний від гонінь і від розп’ять.
А це ми уже вдвох в моїй оселі
між стелажів й знаряддями занять.
Горбочок твій закутав у зелене,
аби зігрівсь, барвінок-синьоок.
І всім масивом тягнеться до мене,
підтверджуючи: не урвавсь зв’язок.
Крило твоє гранітне обіймаю,
ця близькість мені сили додає.
Нема тебе, але я точно знаю:
ти тут, зі мною, брате мій, ти є.
20.02.2024
P.S. З питань придбання книг Володимира Базилевського звертатися за тел.: (099) 917 46 53
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.