Ви пам’ятаєте японську композицію з трьох мавп, перша з яких закриває очі, друга — вуха, а третя – рота?
Вважається, що ці три мавпи втілюють ідею відсторонення від зла та брехні. «Якщо я не бачу зла, не чую про зло та нічого не кажу про нього, то я захищений від нього». Першу з трьох мавп звуть Мідзару, другу — Кіказару, третю — Івадзару.
Бог свідок! Я хочу жити мирно! Я не хочу ні бачити, ні чути, ні говорити про ті біди, що діються у моїй країні, а замість правди пишу сентиментальні історії… Навіть думав подякувати за вірус грипу, який зупинив мене від громадської діяльності на кілька днів…
Але… Я живу в старому Тбілісі і… як мені спати та затуляти вуха, аби не чути, як поліцейські стріляють газом у грузинську молодь, якої так мало, що її слід занести до “Червоної книги»?! Я також чую голоси протестувальників, які стріляють у відповідь!
Що мені робити, якщо я навіть не дивлюся телевізор, але бачу в Інтернеті фотографії людей, які спливають кров’ю від побоїв, і не можу їх не бачити?!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І як же я можу чекати й не говорити?! Моє серце — моя найчутливіша частина, і якщо я не буду говорити, воно розірветься?!
Бог благословив мене багатьма талантами! Але іноді я соромлюся подякувати за це!
Свого часу я був математиком, не таким вже й поганим… Просто коли я почав серйозне займатися наукою, я знову не міг затулити очі, не міг затулити вуха і не міг запхати ватою собі рота і… Я стояв на мітингу 9 квітня 1989 року! Тоді я раптом зрозумів, що у математиці немає сенсу, якщо хтось має право бити мене по голові та безкарно вбивати громадян моєї країни… Я пішов з інституту!
Потім, коли на мою родину кілька разів нападали бандити, доля закинула мене на роботу, де я брав участь у наведенні порядку в цій країні…
Тоді я відчув, що хочу зробити щось більше і в парламенті…
І після всього цього я ніби повернувся до роботи, яку любив… Я писав.
Врешті, коли мені запропонували піти у депутати, я відмовився – сказав, що треба надолужити пропущене, чого я не міг зробити раніше через обставини, про які тут згадано!
Але… Я живу в старому Тбілісі…
Я розумію, бо я не Кіказару (я не чую)… Я не Мізару (я не бачу), і оскільки Бог благословив мене умінням й талант писати, я не Івадзару (я мовчу) і пишу те, про що говорю!
Закривати очі на те, що відбувається нині – це ганьба та зрада наших дітей! Сьогодні оглухнути – коли чуєш голос протесту, розпачу та крику – це зрада! І сьогодні не казати про те, що у нас відбувається – це теж зрада!
А на Руставелі досі поширюють сльозогінний газ, досі б’ють грузинську молодь, занесену до “Червоної книги”, вони досі плачуть, і кричать, і плачуть! …