“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
Село мовчало. Анітелень. Навіть кури не квоктали, навіть курчата не ціпали, навіть шашіль не точила сволоки на стриху. Гейби все живе від великого й до малого хтіло заховатися, знепомітніти, витоншитися до прозорості, змаліти-щезнути, аби лиш не втрафити на очі пошесті страшної людиноподібної сарани, яка заповнила своєю сірістю та тяжким смородом дорогу по горизонт.
Вони брели, підволочуючи ноги в запилюжених чоботях, драних черевиках, часто не свого розміру, здертих з трупів ворога або й свого, добитого милосердно пострілом в голову, щоби не хрипів, спльовуючи чорною булькатою кров’ю. Брели, здіймаючи куряву, яка налипала на їх худі зарослі лиця, де давно не читалося нічого притомного чи людського. «Жерти» і «спати» – найперші фізіологічні комашині інстинкти, що провадили брудний бездушний потік безликих істот. Асвабадітєлі. Красна армія. Совіти.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не одразу й визначиш – старі, молоді, бо ж їднако зло світять запалі очі в темних кружалах очниць, а сиві від пилу брови й щетина урівнюють віком, лишаючи незмінним хіба жорстокість, безвихідь, втому. Були перев’язані дрантливими шматинами, що наживо шкарубли всохлою кров’ю. Голови, руки, ноги в розпоротих галіфе. Хтось кульгав, спираючись на імпровізовані милиці, хтось курив самокрутки з махорки.
Село німувало.
Лиш ритмічне човгання пів стертих підошов наповнило собою жовтневе пообіддя.
Сонце не хтіло дивитися на сіру безкінечну сарану, що нищила все на своєму шляху: людей, радість, майбутнє.
Сонце заховалося за хмари. Воно могло сховатися.
Люди в селі не могли.
Вони намагалися. Затраскували фіртки, моцно зачиняли двері на всі засуви, підпирали їх куферами, хоч до того практично ніхто ніколи не робив того. Лиш люди не комашки – не зашпортаються межи шпарки в одвірках…
Першими врушили тишу омертвіння собаки. Один, за ним другий, а далі всі нараз загавкотіли страшно й тривожно, підвиваючи, задираючи до курного неба розкудлані писки. Вони боялися і ховали страх за голосним валуванням, що був криком о поміч. Боже всего сущого, не покинь нас… ми творіння твої, як і наші ґазди, які застрашено визирають з-за густих фіранок. Боже сонця, звізд, собак і їх хазяїв, поверни лице своє до потребуючих…
Враз моцний чорний собацюра обірвав ланц, влетів попід кирзаки офіцеру, згадавши про перший з-поміж псячих обов’язків: стерегти територію від чужинців. Офіцер же різко скинув руку, стреливши йому просто в голову, аж розлетілася перезрілим кавуном, заляпуючи довкола все червоно-сірою липкою кашею. Другий постріл в небо і голосний окрик:
– Давай, Іван-Стєпан-Пєтро, виносі пожрать. І скажи своєй Ганькє, штоб сало і варєнікі нє прятала. Найдьом – хуже будєт, нє самнєвайся.
То ніби стало командою до дій москалям – почали більшими чи малими групками розбрідатися селом. Грюкали в двері хат, хто кулаком, хто чоботом, хто автоматом.
Жінки з усіх сил стримували плач. Най не видять ті антихристи, як страшно. Діти ховали поблідлі личка з виокруглілими оченятами в мамині спідниці, а молоді дівчата навіть не визирали на вулицю.
Окупанти розквартирувалися. Почався «постой».
…
Домашня птиця першою відчула на собі репресії. Нещасні гуси з курми широко розпластували землею непристосовані крила, пробуючи вперше в житті злетіти, рятуючись од п’яних переслідувачів. Москалі, розігріті самогонкою, бігали дворами за нажаханою живністю; піймавши, дерли пір’я з живих, рубали голови, розкидаючи непотрібні рештки просто посеред подвір’я; патрали, обсмалювали, змушували ґаздинь до ледь не варварського приготування «ціпоньок» – по багато нараз, аби напхати врешті порожні шлунки. І жерли потім немитими руками, жадібно рвучи ще недавно живу плоть. Масні руки витирали празниковими обрусами, вишивані рушники з-над образів рвали на онучі. Свої ж ношені вивішували для провітрювання і від того немислимого смороду здихали мухи і тікали свині. Трохи згодом, за тиждень-другий, москалі трохи вспокоїлися. Одні йшли далі, на їх місце приходили квартирувати інші. «Постой» став більш-менш цивілізованим, принаймні, зовні. Село, як і решта Галичини, почало жити в нових реаліях.
…
Я – «Рибка». Іноді – «Нуська», як потрібно мати справу з «цивілією». Лиш ні то, ні то не є моїм справжнім ім’ям. Яке воно, записане у святцях і шептане мені мамою при купелі, – не згадаю. Як і мами, що померла гет давно, як лиш зачала-м ходити. Вже й тата потроху забуваю, бо від його арешту минула хіба ціла вічність. Поляки, совіти, німці, другі совіти… вони приходять, аби забирати, нищити, палити, мордувати, забороняти бути українцями. Приходять непрошені по нашу душу, вириваючи її з м’ясом, і радісно гигочуть, дивлячись, як наша ж кров нас затоплює. Вони хапають найкращих, лишаючи кукіль. Тому я стала «Рибкою». Так назвали мене побратими. Бо маю великі зелені очі і майже весь час мовчу. Зараз не час на розмови. Зараз час великої праці.
Мабуть мені сімнадцять, точно не згадаю та й нема кого перепитати – я давно далеко від рідного села, ще відколи мене завербувала товаришка зі школи, «Ружа». То теж не церковне ім’я, але в дні безбожні, коли розверзлося пекло до самого дна, хіба час на справжність… Нас вчать конспірації. Не велено фотографуватися, не важить – якась забава чи просто знимка для згадки. Ми є, лиш нас нема. Ні справжніх імен, ні кревної родини, ні правдивого життя. Є псевдо, є легенда. Твоє обличчя теж тобі не належить. Мені часом видається, що уже втрачаю навіть відображення в дзеркалі: риси розмиваються, брижаться, гублять індивідуальність, аби враз легко стати ким завгодно. Податлива глина під пальцями Великого Шифрувальника. Теплий розм’яклий віск. Легкі хвильки, що руйнують відбиття на озерній гладі. Скільки разів маскувалася в стару бабу, як зачиналася облава, – вимащувала попелом лице, розтріпувала коси, вив’язувала голову старим дрантям, ліпше гидким, зашмелюґаним, смердючим, аби бридилися приступити ближче. Шмата, якою мили підлогу, найліпше надавалася до хустки. Головне вижити, не втрапити до арешту, бо на муках можна зрадити інших. А коли душа замащена чужими стражданнями, то гірше за брудне волосся. Як з такою душею стати до Страшного Суду?
Я не ношу зі собою зброю. Можу, але не ношу – не годна-м встрілити в когось, хоч як ненавиджу. Але ношу мензурку з труткою. Вона зашита в комірі маринарки. Дуже делікатна, тонюськє скло, аби нараз розкусити і ликнути. А далі буде сон. Або пекло, бо ж Господь Бог не приймає у свої чертоги самогубців. Але допускає москалів на цім світі.
«Ружа» вспіла розкусити і ликнути. Та її відкачали. Промивали шлунок пару годин. А потім взяли на муки. Її труп від неї мав подібне хіба пів коси, що лишилася невидертою, та й то так заклеєної засохлою кров’ю, аж при голові свого кольору вже не було. І зубів не було. І пальців. І грудей. А живіт «Ружі» прогризли щурі, котрих через трубу, задимлену з другого боку, пускали енкаведисти.
Часом я заплющую очі і приходять видіння з попереднього життя. З мого села, з рідного двору… ніби бачу себе зі сторони. Ніби лечу над собою колишньою – з іменем, прізвищем, хатою…
…
Дівка з багацької родини. Роботяща. Де ж видів хто, аби багацькі діти вилежувались на п’єці: лад давати тре коням-коровам расОвої заводської породи, а морги поля, а пасіка! Ше кури не піли, а вона вже в роботі; поки мачуха з меншою сестрою їсти готують – худобу обійшла, улюблену кобилу Зірку (а така в неї на лобі біла зірка, що аж!) вичесала і солодкою кукурудзою нагодувала, поки мачуха не бачить, бо зачне плачі: «шляк би тя трафив, сама шо їсти будеш? Сіно?!» Зараз дівчина в стайні гній викидає, а вже прийшов кавалір з цукорками в паперовому кульочку, з квіткою у капелюсі.
– То тобі, – простягає гостинця і далі стоїть, як на балу, нє, аби лопату взяти і підмінити при роботі.
Цукорки взяла, а гній кинула просто на напуцовані мешти невдатного залицяльника. Сама оно боса, а він женихатись прийшов і дивиться, як дівка гарує. Нащо їй таке кавалірування, то товаришки за хлопцями мруть, бураковим соком личка вирум’янюють, брови капервасом чи горілими сірниками малюють, а їй все байки. Вона не заміж, вона до школи хоче. А нема школи. Прийшли німці, потім москалі. Війна. Не до того. Кращі хлопці по криївках вошей годують, он нині вночі їсти понесе, щось чисте на перевдяганку… якби ж до морозів вибили ту рязанську голоту з України…
А потім розкуркулили. Нема ні поля, ні пасіки. Коней в колгоспі замордували, спеціально возили непідйомне, батожили, їсти не давали – ніби мстили за господарів. Тата на Сибір етапом, ні вісточки, чи живий.
Зібралася по воду – при керниці перестрів Стьопа, білобрисий москалик, що все траплявся попід руки, куди б не йшла, так зазирав норовливій галичанці до віч, так хтів хоч до пальчика легко тернутись… оно і зараз вродило ним:
– Здравствуй, красавіца, давай памагу.
– Йди від мене, дідьку, чи в селі наших хлопців бракує? Відчепися, їдь у свій Сибір до мєдвєдєй.
– Я нє з Сибіру, мілая. У нас в дєрєвнє тоже красіво, і пєсні пают дєвушкі. Но такіх, как ти, нєту. А што значіт «дідько»? «Наречений», да?
– Наречений, наречений… Вступися, дідьку, бо маю роботу, – гордо вихнула крижами і пішла до хати.
– Дідько – наречений! – радісно крикнув білобрисий хлопчак і побіг підскоком до лісочку. Добра дитина, нащо йому та війна, нащо йому Сталін чи Гітлер… Дівчину полюбив, ворогівну…
Ніч нинька темна, в лісі то аж густочорна, хоч і знає дівчина кожен кущик, а ноги вшпортують об дрібні камінці, боляче друть босі ступні і кропива часом гостро кусає за литки, але хлопці чекають на передачу, то має іти швидютко, поки тихо, поки всі сплять чи роблять вигляд, що сплять, майова ніч коротка, аби вспіти.
І дорогою назад полегша.
– Стій! – голосний окрик вдарив раменами, аж заточилася.
Враз опинилась в оточенні десятка чоловічих силуетів і кольнуло у серце гострим холодком.
– Ти донька Теодора, що зараз на Сибіру за допомогу партизанам, і покійної Катерини з роду Свистун? Жиєш з мачухою?
– Я.
– То як ти, підлото, при такому батькові та й під москалів підкладаєшся?
– Що ви кажете, хлопці? Де такі бздури почули?
– Звідки йдеш?
– Не можу повісти. Гуляла лісом, – не сміє дівчина казати про криївку, що оце переповила рану хлопчині, що кашу носила і напеченого хліба, ще й яйця з-під курей взяла, поки мачуха не вгледіла, вона добра, лиш застрашена, та й самі тепер не переїдають. Раптом то не наші партизани, а таки перебрані «яструбки»? Хлопці незнайомі, не з околишніх сіл, а все може бути.
– Знаємо достеменно, що ти гуляєш з ворогами, здаєш наших, то постановили очистити рідну землю од такої мразоти. Можеш прочитати «Отченаш» і готуйся висіти на березі. Ти ж любиш берези?
Вона зрозуміла, що то кінець, але просити чи доводити щось не хтіла. Бо війна. Не мала ні образи, ні жалю, ані страху. Кожен робить свою роботу. Стояла рівно, гейби нова штахета в плоті. Готова. Відчула вагу зашморгу на шиї, як дряпнув тонку шкіру. І раптом:
– Товариші браття! Дівка невинна! Той кривий Попаца звів наклеп, бо мав колись сварку за межу з її батьком, а тепер вирішив мстити. А він сам доносить на хлопців, остання облава – справа його рук.
Молодий хлопець був мокрим од поту, видно, довго біг над силу, аби встигнути врятувати невинну душу. Встиг, слава Господи, іди, дівчино, додому, нині єси благословенна, як вдруге родилась, а з Попацою розберемось, береза отримає свої грушки, стягнемо з того коня…
– То був наш кінь. До колгоспу забрали, – сказала, як зняли з неї грубе мотуззя, що мало здушити в смерть хвилю до того.
Іди, дівчино, і не тримай гніву. Завтра буде сонце.
Пішла.
Лишень зараз затрусились ноги, підігнувшись вагою пережитого. Сіла у вогку траву, що вже скропилась першими сльозами роси, обхопила голову тремтячими руками. Перед очима затанцювали коломийки ясні іскорки, а коли врешті розвіялись, то вгледіла білого коня, який місяцем присвічував в мороці лісу. Тихенько заіржав, ткнувшись м’якими губами в руку зачудованої дівчини, ніби зовучи за собою. І щез, розтанувши при кліпі ока. То був знак. Дорога. Пора лишати рідні стіни і йти за покликом України.
…
Нас вчать конспірації. Ми штудіюємо ціле місто, усі фабрики, вулички, переходи, наскрізні брами. Як за нами слід, то вковзуємо у браму з виходом на інший бік, а потім знову і знову при потребі. Поки не згубимо слідаків. Я все при собі мала якусь стару велику хустку, аби швидко замотатися, поки перескакую чорний хід. Зайшла молода дівчина з акуратною косою при голові – вийшла стара згорблена баба, ще й храмає. Так уникала арештів.
– Куда ідьош, бабка?
– До міста, – шамкаю, поправляючи хустину на підборідді.
…
Зв’язкові носять штафети. Манюній кавальчик папіросного паперу, такого тонкого, як павучком тканого, його складалося у мацюпуній квадратик, аби при потребі легко проковтнути. Видавали уже заповнені штафети, які жодна з нас не мала права розкрити. Часом їх заливали краплею воску, поверха припечатуючи годинниковими коліщатками.
Нинька велика облава на три села, що маю їх пройти. Якби інші обставини, то пересиділа би в лісі, але на моїй штафеті пише «алярм», вона не жде, як не годні чекати ті, кому призначена. Я міцніше затискаю паперовий квадратик, що може врятувати багатьох і ще більше згубити, в кулаці, роблю байдужий вираз лиця і йду вперед…
– Дєвушка, а ти бандеровцев нє баішся? – мимо мене фірою їдуть троє в бушлатах, один на монгола схожий. Шкіряться весело.
– Боюсь, – видушую з себе, кокетливо спускаючи очка додолу. І чую, як мокріють долоні, як набирає мого холодного липкого поту штафета.
– Садісь к нам на тєлєгу, падвєзьом. Ми тєбя в абіду бандерам нє дадім, всєх пастрєляєм, – каже отой вузькоокий, хапаючи мене попід руки і витягуючи на фіру.
Їдемо. Кругом одні москалі. Я лиш руку в кишені затискаю моцніше. Про щось говоримо, я про хвору хресну з іншого села брешу. Вірять. Сама часом вірю у власні брехні, такі відпрацьовані до слова, до найменшої інтонації. Де сльозу пустити, де мруґнути, де усміхнутися чи почервоніти. Все ж поки дівчатам трошка легше конспіруватися. Особливо як не мус бути легальною і жити на одному місці на два життя. Як жила «Данута». Вдень вчителька в школі, вночі – зв’язкова. За завданням навіть мусила стати полюбовницею офіцера-коменданта, аби мати ліпший доступ до інформації. Він і підловив. Прикинувся сплячим, а вона в його портфелі документи знимкувати почала. Сам керував стратою. Її вивели в ліс, прив’язали за руки-ноги до двох осик і відпустили… Міг просто застрелити, але дуже залюбився в «Дануту», страшно образило, що спала з ним «по завданню».
Чоловіки. Вони всі рано чи пізно бачать в жінці трофей. І свої, і чужі. Хіба перед лицем власної смерті щось їм міняється.
…
Два тижні уже пересиджувала в підземній криївці, бо страшно нападало снігу, було важко та небезпечно виходити в ліс – грузнеш ледь не по пояс.
Крім мене ще тут медичка «Півонія». Решта – хлопці й мужчини ближче сороківки. Вони нудилися без діла. Коли ж у «Півонії» зачалися реґули і мусила за малою ширмою дерти полотно з бинтами собі на гігієну, то той ледь чутний мускус жіночої крові вдаряв їм в голови. Розмруґувалися поміж себе і співали:
Не плачте не журіться ви, хлопці-юнаки,
бо незабаром прийде ще бранка на дівки, –
розберем всіх до нага, як Еви у раю,
і так їх попровадим перед комісію.
Котра дівчина гарна і легка, мов той птах,
то та буде служити напевно в літаках.
Якщо хто буде важить сто кіля із дівчат,
то та піде служити до танків і гармат.
Котра дівчина гарна, а не в порядку все,
то та дістане книжку, а в ній велике «Ц».
Розберем всіх до нага, як Еви у раю,
і так їх попровадим перед комісію.
Раптом десь здалеку затарахкотіли кулемети. Наша землянка добре замаскована, їжу готували ще вночі, комин давно вистиг і не куриться. Але такого голосного тарахкання бою біля нас раніше не було. Стрільба не стихала години зо дві. Часом видавалося, що гупають просто над нашими головами. Ми всі трималися за зброю, якщо прийдеться прийняти ближній бій. На про всяк випадок мали гранати – головне не впасти до рук енкаведистів живими. Хтілося і їх побільше забрати зі собою, коли дійде до того. Врешті канонада стихла. Ми ще вичекали до сутіні – зимою темніє швидко, тоді «Чорний» поліз драбиною вгору підважити ляду. Помалу виглянув і замахав руками до нас.
Там хтось лежить… стогне. Треба подивитися.
За ним надвір пішли «Яструб» і «Ромко».
По недовгім часі вернулися, несучи пораненого. Зовсім молодий хлопчина з майже відірваною ногою, що трималася хіба на частині м’яза. Кістка подрібнена на кавалки, гостро стирчить набік. Я ледве стримала нудоту. Мої медичні курси були короткими й поверховими, нас вчили робити прості перев’язки, фіксувати легкі переломи, замішувати мазі з трав, розрізняти інфекцію та венеричні висипи. А тут реальна потреба серйозної шпиталізації і операції в хірургів. «Півонія» зналася на медицині практично так само, як я, лиш трохи вправніша в заштриках.
Хлопчина був не при пам’яті. На щастя для нього. Хіба стогнав, аж хрипів. Часом збивався на тонке скавчання, ніби маленьке песятко, що згубило маму. Хлопці затисли його ногу поміж двох стесаних дощок, ми з медичкою промили рану сильною марганцівкою, наложили мазь. Але то ради очищення власного сумління.
До рання він уже горів так, що на чолі можна було пекти бульбу. Здавалося, той його температурний жар вигрів задухою цілу землянку, осідаючи вогким пітним конденсатом на нерівних стінах.
Рана виглядала жахітно. За кілька годин набрала жовто-зеленого гною, який аж булькав. Я приложила обрізки пліснявого хліба, то дуже помічне від нагноєнь, але в легших випадках. По краях плоть зчорніла, бурі плями ширилися далі стегном по сам пах, налазячи одна на одну, зливаючись у великі і розм’яклі. Тяжко смерділо гниллю, солодкаво-нудотно, аж у всему нашому схроні бракло повітря. То була явна гангрена. Хіба ампутація могла би ще тут зарадила. Може. Але хірурга в досяжності не було. А серед нас не було нікого, хто би наважився пиляти ногу наживо, не вміючи зашити культю, припалити пульсуючий свіжий зріз. Ми просто намагалися полегшити раненому останні години мук.
«Півонія» майже безперервно кип’ятила воду в баняку, хоч і сама не розуміла для чого; я міняла оцтові компреси на палаючому температурою чолі хлопчини. По його білому, як крейда, лиці пробігали судоми, ламаючи брови й губи до дітвацького плачу. Мені здавалося, що навіть ледь чутні торкання пальців множать нестерпний біль бідаки. Якби ж мала білі панянські руки з м’якою шкірою, а не оці – мозолясті, потріскані, грубі від роботи та морозу…
– Пити… – ледь видихнув пересохлими потрісканими губами ранений, на коротку хвилю прийшовши до тями. – Пити…
Я змочила чистий бинт водою і приклала до жадібних вуст.
– То найліпша вода, яку я пив у свому житті, – він посміхнувся, а його губи від понадмірного зусилля скривавіли дрібно, просочуючи мокрий бинт теплою солонавістю.
Не знала, що відповісти, бо душили мене сльози. Від швидкого згасання, ніби дивишся на недогарок свічки, яка з останніх сил збирається рідким воском вкруж кінцевого міліметра дотліваючого гноту, – ще зблиск, ще один, ще і більш не буде, лиш суцільна глуха чорнота. Від власної безпорадності та здоров’я, якого не вділю хоч кавальчик, аби відвести смерть. Од цієї вселенської несправедливості, бо ж чому, Господи, за віщо?! Тож я просто опустила очі й почала промивати нагноєну рану, щоби змастити маззю для полегшення мук. Побачила, як сіпнулося бліде лице хворого, як виступили рясно великі краплі поту. Як він з усіх сил тамував стогін, аби не злякати мене, аби і зараз бути сильним, бути чоловіком. Коли зміг нарешті опанувати хвилю гострого болю, поклав свою гарячу долоню на мою руку.
– Поцілуй мене. Я знаю, що вмираю. Ще ніколи в житті не цілував дівчину. Шкода вмерти, не знаючи, як то.
Це був мій перший поцілунок. З присмаком оцту, йоду та крові. З присмаком невідворотності. З присмаком холоду смерті.
Коли обрій взявся рожевіючою смужкою пробудженого з ночі сонця, хлопець, котрого я цілувала, хлопець, чийого імені не дізналася, востаннє розплющив уже невидющі очі, зітхнув, конвульсивно стис кулаки і полетів прозорою хмаринкою у надсвітні висі. Нарешті нічого не боліло.
…
Нам часто дають завдання переводити партизан безпечними дорогами. Дівчина-зв’язкова завше йде першою, бо, якщо раптом патруль чи засідка, то їй легше викрутитися. Кожна з нас має напрацьовані легенди про хворих немічних цьоць, хресних, бабусь. Гірше, як внадяться проводжати, але часто такі «хресні» живуть на маршрутах. То наші «добрі» хати, лиш не варт зловживати, аби не засипати конспірацію. Тому мус розраховувати на себе.
Недавно були цілодобові багатоденні зливи, дощі йшли неперервними потоками, ніби небо вдруге надумало втопити грішний світ, уже й не шукаючи праведників для спасіння. Допіру доста тверда земля замісилася в рідке липуче болото, в яке провалюєшся по щиколотки, в’язнеш, ковзаєшся, падаєш. Я мала перевести повстанську сотню на іншу локацію. Кавалок шляху треба іти вбрід каламутною розбурханою річкою.
Зимно.
Безмісячна ніч.
Що нема місяця – добре, бо ж знаю кождий камінець, а от хлопцям важче. На відстані метрів п’ятдесят за мною ідуть сотенний з трьома розвідниками, а ще позаду них на сто метрів решта партизан. Безтілесні тіні. Чорні, як ніч. Натягнуті, як струна. Безмовні.
Я знала, де найплиткіше. Де досягаєш дна, не пливучи. Але дощі підняли воду і там, де раніше було до середини стегна, тепер мені по груди. Дуже зимно. Вода неспокійна, сильними ударами хвиль намагається випхати мене на глибину. Я зціплюю зуби, аж закушую до рани щоку зсередини. Біль відволікає від холодних дрижаків, приводить до тями, збирає докупи втомлене тіло, допомагає сконцентруватися на місії. І коли уже дійшла до середини ріки, враз висока льодяна хвиля накриває мене з головою, збиває з ніг, я падаю під вагою води, захлинаюся, панічно борсаюся, інстинктивно чіпляючись за життя. Випливаю. Один чобіт змило, іду босою ногою по гострому камінні. Аби знову не впасти.
… Так і перевела хлопців – напів боса, мокра, на колючому вітрі. Доправила, куди мала завдання. Навіть не застудилася, просто перележала добу в «добрій» хаті у однієї вдови. Вона мене моцно розтерла самогонкою і нею ж напоїла перед тим, як покласти під дві високі перини біля розігрітого п’єцу.
…
Непросто організувати прання, сушіння і варіння їсти на велику кількість людей, аби не викликати підозри. Треба для початку мати гурт перевірених жінок, що робитимуть все швидко, мовчки, таємно. Які мають місце та можливості. Потім мус потиху вивозити, виносити на собі, маскуючись від москалів та своїх сексот. Коли заловлять – вивезуть в Сибір цілою родиною, можуть ще й сусідів до цюпи забрати за те, що не донесли. Тому хоч загалом люди всі по один бік, але нема цілковитої певності ніколи і ні в кому, хіба лиш в собі, та й то. Не суди – не будеш судимим. Але навіть Христос виганяв торговців з храму – він теж осудив неправду.
Я не суджу. Я нинька перу і виварюю воші з одежі хлопців. Нас восьмеро дівчат й молодиць, ми зібралися в дворі школи, тут організували стихійну пральню. Для вигляду порозвішували намочені занавіски, зняті з вікон класів, а самі дихаємо гарячими випарами, двома руками прокручуючи дерев’яні патики у великих баняках, повних споднів, трусів, самошивних сорочок.
– Ґєню, шо-с ти сі так порозщіпала з того кожуха – хочеш запалення легенів дістати? – штурхає розпашілу товаришку найстарша з нас, Стефа.
– Йой, не годна-м – дусит мене, мокра вже, як хлющ, – витирає піт рукавом Ґєнка, а густа біла пара лізе в очі, труячи аміачним духом не лише вошей.
Мені теж часами здається – шлюз, не можу більше, най го шляк трафит. Ляжу десь в сніг, засну і по всему. Але згадую того хлопчину з гангреною і думаю – ради чого ж тоді він помер? Щоби інші кинули боротьбу через втому й зневіру? Не можу зрадити його. Як заразом тих, кому ношу штафети чи виварюю воші зо спіднього.
…
Москалі звіріли все більше.
Село зганяли на упізнання.
Жінок, старих, дітей штурхали в спини карабінами і багнетами, аби всі до єдиного прийшли до берега ріки. Вода несла знівечені трупи повстанців. То було страшно. Жодного цілого тіла, хіба в пеклі на вічних муках такого чорти не роблять з найбільшими грішниками, що сотворили енкаведисти з українцями. Вони пливли й пливли – безконечна вервиця жахаючої голизни з начорно запеченою кров’ю, що потроху забарвлювала в червоне річку. Палені, з вибраними очима, з вирізаними на грудях тризубами, відрубаними руками і ногами. Не годен було повірити, що то все були недавно живі люди. А ще важче було вірити, що таке вчинили з ними інші люди. Невже справді усі ми по образу Божому чи когось таки виплюнув сатана? І як можна возлюбити своїх ворогів і прощати їм? Заради чого – аби мати потім надію співати славохвальні гімни на небі? Того дня я зняла свій натільний хрестик. Того дня втратила віру. Моїм єдиним богом стала Україна – змордована, скривавлена, погвалтована, осиротіла, овдовіла, худа і вошива, як усі ми – її діти, плоть од плоті, істинно по образу та подобі.
…
Маю доручення таємно перевезти двох партизан, які довго переховувалися в хаті-криївці після важких поранень. Їм самим не вибратися – в селі багато облавників, лишатися в схроні на стриху теж небезпечно. Господар ладує велику фіру, мостячи дно соломою, впрягає своїх коней. Хлопці лягають, їх поверха накривають веретами, присипають ще сіном. А далі ґазда закидає гноєм, аби москалям не хтілося ритися, дошукуючись, бо вже не раз так ловили наших, коли на возі було тільки сіно чи бульба. Аби хлопці не задусилися смородом, то мають пустотілий очерет, щоб дихати ротом. Його кінці стирчать між соломою далеко за гній.
– Давай, «Рибко», з Богом. Бережи їх і себе збережи – дитина ше ж зовсім… – обнімає мене дядько. Відчуваю щокою шорсткі прокурені вуса, а ще цяпку прохолодної вогкості, що солено затікає мені до губ. Сльоза. Боюся чужих сліз, надто чоловічих, – вони мене роблять слабкою, а то зле. Не маю такого права. Не зараз.
Сідаю на фіру і мене саму мордує сморід, хоч я й повернута спиною, хоч круг мене чисте повітря. Треба поскорше проїхати всі пости, щоб випустити бідак віддихатися.
– Вйо, гнідії! – цвьохкаю батогом. Рушили. Коні цокають копитами, той розмірений ритм трохи заспокоює.
– Стой! Куда єдєш?
На сусіднє село везу гній для городу своїй цьоці.
– Фу, как воняєт… проєзжай бистрєє, дишать нєчєм.
Коли врешті далеко за селом посеред поля зупинилася, щоб хлопці передихнули, то один був уже ледь живим – він ще не до кінця оклигав по пораненню. Так його вивертало, ледь не всі кишки виплював. Але живий. На свободі. Решту можна стерпіти.
…
Тиждень хлопці з місцевої боївки «Бистрого», влаштованої в печері з буртом, боронилися від червоних військ. Без сну, без малого перепочинку, майже уже без набоїв.
– Здавайся, бандера! – кричали москалі.
– Україна понад усе! На муки ворогам не здамося! – відлунювало одностайно з печери.
На сьомий день під дулами автоматів до них повели молоду вдову Христю Вовкунову з трьома малими дітьми. Мала просити хлопців здатися. Енкаведисти планували закидати гранатами вхід до печери, як лиш його відчинять, і увірватися досередини, прикриваючись безборонною жінкою з дітками.
Христя повільно підходила до боївки. Чим ближче вхід, тим повільніші кроки. Все міцніше тулила малечу, все вище тримала голову та рівніше спину. Стоячи за пів метра від бурту голосно крикнула:
– Бийтесь, хлопці, бийтесь! – і впала, перерізана навпіл довгою автоматною чергою. Москалі осиротили дітей.
Коли ж червоним врешті вдалося втрапити в печеру, то знайшли десять ще теплих трупів. Повстанці пострілялися останніми патронами. Один з них був молодим священником. Він обрав пекло, а не енкаведистську катівню.
… Я знала того партизана, ще коли він не був отцем. Навіть семінаристом не був. А я не була «Рибкою», а мала ім’я. Ми сиділи за однією партою в класі. Він часом тягнув мене за косу, часом штурхав, часом вгощав пампухами. А коли робили вертеп на Різдво, все був чортом. Найвеселішим, наймилішим чортом з синіми-пресиніми очима. Усі дівчата мліли від тих очей. В схроні ж лежав, дивлячись уверх трохи здивовано, трохи ображено, ніби питав Бога, як таке толєрує. В правій руці міцно стискав зброю, а зі скроні тонкою цівкою плила кров. Що він ксьондз, то хіба можна було знати по чорно-білому комірцю. Воїн. Герой. Українець. Колись сиділи поруч за партою… не «Рибка» і не «Капелан». Хлопець і дівчина.
…
Маю нове завдання: везу коштовні медикаменти до шпитальної криївки, яка в сільській бібліотеці. Директорка – наша зв’язкова, керує політично-пропагандистською роботою, під її началом вчителька молодших класів, шкільна кухарка, чотири дівчини-старшокласниці, кравчиня, що вміло маскує пошиття форми партизанам, ще кілька жінок, чиї сини чи чоловіки по лісах.
Сам схрон під підлогою. Там друкарня з листівками, а, віднедавна, переховують чотирьох поранених, до яких двічі на день приходить медсестра, часом з лікарем. Хлопці важкі, але потроху йдуть на поправку. Я несу їм знеболення, мазі від нагноєння, марлю на бинти.
Ввечері у бібліотеці зібралися всі посвячені. Вже звикли завше мати при собі недороблене вишиття, маскуючись на дівчачі посиденьки чи вечорниці; якщо планувався довгий збір, бо навалилося багато нагальної роботи, то розкачували столом тісто ніби ліпити пироги, густо притрушували одна одну мукою для достовірності. Через силу співали, викладаючи акуратними квадратиками тканину на бинти для перев’язок. Все це робилося для задурення москальського патруля, що періодично обходив село, зазираючи у вікна чи гатячи важкими чоботами в замкнені двері. Нерідко то були молоді білобрисі та кирпаті хлопчиська, розквартировані на постой. Їх більше цікавили дівчачі гурти, що пахли звабою, аніж шукання партизан.
Але не завжди минало так легко.
Найгірше, як з облавою вривалися «стрибки» – «яструбки». Каральні загони «істрєбітєльних батальйонів», що часто перевдягалися у форму партизан для показових розправ над цивілією. А потім розносилися чутки, що бандерівці повісили всю сім’ю, зарізали, розстріляли. Пропаганда – дуже дієва річ. Вода камінь точить. Чутки нищать. Брехня стає істиною, якщо вміло її подавати.
«Стрибки» безжальні. Поміж ними трапляються перебіжчики…
Яничари жорстокі до свого коріння, бо ненавидять його, відчуваючи глибоко в серці непрощенну вину. Кожен запроданець, як той брат на місяці, що рідного брата на вила підняв, а тепер всі люди бачать гріх кровного мордерства, і ніде не сховатися – понад світом чорнієш страшним силуетом, а місяць повниться круг твоєї смертельної агонії занапащеної душі, підсвічуючи мертвотним голубим сяєвом.
Грюкіт в двері, у вікна, голосний, безапеляційний:
Ану аткривай! Бистра!
Лідзя найближча до клямки. І файно притрушена мукою з «пирогів». Зажмурюється, глибоко вдихає, відчиняє. Ясно дивиться своїми великими круглими очима на височенного «стрибка» з темною кількаденною щетиною на квадратних щелепах.
– Што тут у вас? – безцеремонно відштовхує її, втискаючись в прохід.
– Та… вечорниці, прошу пана, – відмовляю я.
– Я нє пан, да і ти нє пані вродє, – ступає до мене широким кроком, починаючи масно шкіритися.
– Добре, най буде. Таваріщь. Вибачайте, не знаю, як вас величати, – не врушуюсь з місця, хоч дуже хочеться тікати якнайдалі.
– Сакалов Алєксандр Лєанідавічь. Тєбє можна проста Саша. Значіт, гулянка у вас тут? А ґдє же ваши парні? Хлопци ваши ґдє?
– Нема хлопців. Самі знаєте.
– Канєшна знаю. Буржуазниє националісти. Бандіти. Ваюют протиф савєцкай власті. А дєвкі скучают, правду ґаварю? Нєкому ущіпнуть, пощєкотать, юбку на сєнавалє задрать…
– Ну…
– А єслі скучают, то будєм вєсєліцца! Ей, Ваня, тащі сюда таво лєда с ґармонью, устроім танци, патом варєнікоф паєдім – відіш, дєвушкі тєста раскаталі… І водачькі прінєсі. Випалняй пріказ, бистра!
Дівчата стояли попід стінами біліші за штукатурку і муку, якою мали вимащені руки та блюзки. А внизу, під підлогою, лежали, майже не дихаючи від напруги, чотири поранені партизани. Кожен мав пістоля. Біля них сиділа чергова медсестра, стискаючи ножиці. Порішила всунути їх собі в шию, якщо викриють схрон.
Почалися танці. Дід Дмитро розтягував акордеон, аж свистіли від натуги міхи, а в самого сльози бігли по жовтих худих щоках. Його внук безвісти пропав пів року тому. Партизанив.
Лідзю вхопив в обійми міцний «стрибок» з розкосими очима кочівника.
Решту дівчат теж розібрали до «польки».
Мене ж тримав лещатами Соколов.
Як же я танцювала… втоптувала обцасами в долівку весь розпач жаху, усміхаючись облесно й фліртово в лице облавника… виверчувалася, аж поділ спідниці розкльошувався сонцем вище колін, а потім спадав, заліплюючи ноги до щиколоток рясними фалдами. Як трусилися ті коліна, як не слухалися ноги… здавалося – зараз впаду акурат на таємну ляду, проломлю її своєю пташиною вагою, провалюся на діл, в криївку, поміж ліжка з раненими… зраджу на нелюдські муки через некерований страх… Але я усміхалася, навіть закинула голову назад ніби від солодкої знемоги, поправді – аби не бачити холодних очей партнера. Він сласно притис до себе, аж відчула стегном не лише ствердлу плоть, а й револьвер.
Не знаю, скільки то тривало. Танець, годину, тиждень. Все змішалося. Лиш розуміння, що мусимо вальсувати, усміхаючись, усміхатися, не припиняючи вальсувати.
Аж звідкись гуки пострілів за вікном. Наші!
Гаратнуло по вікнах, вибиваючи скло.
Москалі повитягали моментом револьвери, стріляючи наосліп через розбиті шиби. Чорноту ночі роздирали короткі спалахи, від близьких автоматних черг закладало вуха.
Раптом щось гостро запекло у грудях зліва, я інстинктивно хапнулася за болюче місце, відчуваючи під рукою липку вогкість. Стало воднораз слабо і легко, закрутилося в голові. Мене підхопили, зловивши просто над землею. Лице однокласника-священника з синіми-пресиніми очима злилося з обличчям партизана, якого я цілувала, завертілося, обрамлене сонцем, відкриваючи Божий лик – лик любові.
– «Рибко», «Рибко», тримайся, лиш не спи, чуєш? Говори до мене, – куторсав мене хтось, тримаючи на руках.
– Віруня… мене звати Віруня… нарешті згадала… – умиротворено усміхнулася я і побачила розкрите небо, повне білих пухнастих хмар.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.