“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
Десь із туману, із криївок пам’яті пронизує і не відпускає оця «малишківська стежина». У кожного – вона своя. Моя веде на мій рідний новогребельський куток «Отруби». Цією стежкою поміж вільхами і вербами всього шість десятиліть тому ішла я першокласницею. На цій стежині я зустріла сьогодні сумного хлопчину з ранцем за плечима.
…Тільки відсвяткувало подружжя Гончаруків новосілля, тільки рік пожило на новій садибі. І вже вбито на війні батька родини Гончарука Дмитра. І овдовіла дружина Юля, і осиротіли син Владислав і донька Софійка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Моя надієчко, я знаю:
Мій крик життя на цілий світ –
Ота стежина в ріднім краї,
Одним одна коло воріт…
Залишилася стежка, що веде до центру села, до новогребельської школи, до сільської бібліотеки. За цю стежку заплатив кров’ю батько родини, полігши на фронті. А вже на цю стежину, на школу і бібліотеку зазіхають урядові, міністерські «циркуляри» – бібліотеку ліквідують, новогребельську школу «обезголовлять» – з одинадцятирічки зроблять дев’ятирічку.
Невже життям, яке поклав на вівтар України Дмитро Гончарук, він не оплатив своїм дітям повноцінної, не «обезголовленої» освіти, рідної української книжки? Невже так нікчемно ганебно оцінила держава Україна його життя?
Нова Гребля – тисячне за населенням село – послало на війну 100 бійців – кожного десятого свого мешканця, вважай, чи не кожного чоловіка-новогребельця призовного віку. Одинадцятеро випускників новогребельської школи лежать на сільському цвинтарі, в могилах, оповитих національними прапорами.
Пане міністре освіти! Я слабка, немолода жінка, письменниця, єдиний пізній син котрої служить в лавах ЗСУ, я – учительська дитина в четвертому поколінні учителів, кидаю вам рукавичку виклику! Ви не гідні вашого батька, українського дисидента! Ви зрадили честь воїна, честь українця! Якщо ви зробили це з примусу можновладців – киньте їм в обличчя вашу міністерську зарплатню, високий міністерський статус! Будьте чоловіком!
Вельмишановна пані Олено, дружино нашого вельмишановного Президента! Уявіть собі, що Нова Гребля – це для Вас не сіра пересічна крапка на мапі України, а Ваше рідне, кровне село з отією «дощами митою-перемитою» стежиною, що це Ваш «ревний біль», Ваш «ревний жаль», бо це по ній, по єдиній у світі стежці, дріботять щодня ноженята Ваших дітей до новогребельської школи!
Тепер уявіть собі, що Ваш чоловік – не найвищий посадовець України (так може бути! Доля – примхлива пані!). І Ваш суджений – новогребельський хлібороб, тракторист, комбайнер, зварювальник, тесля, фермер.
Подумки пройдіть улітку вулицею Отрубів (вона так і називається – «Зелена») і коли вийдете на вигін до ставка – погляньте – це Ваша оселя, це Ваше обійстя, посеред якого на моріжку – велика балія з нагрітою на сонці водою, а в ній разом із каченятами гзяться, щебечуть усі ваші шестеро діток! І котрого з шести пальців не вріжеш – болить! І кожному з них Ви зможете дати повноцінну освіту лише тут, у Новій Греблі, і дати повноцінну духовну поживу лише в новогребельській бібліотеці!
Вам холодно на серці? Врятуйте новогребельську школу-ліцей, врятуйте новогребельську бібліотеку, врятуйте тисячі українських сільських шкіл та бібліотек, і Вам стане по-жіночому тепло на серці!
Я любила і люблю моє літературне покоління. В новогребельській школі мої гуртківці вчилися любити Україну за лірикою Наталки Поклад, Василя Герасим’юка, Любові Голоти, Михайла Каменюка, Ніни Гнатюк, Галини Паламарчук, Павла Гірника. Але чому воно мовчить, моє літературне покоління? Що нам, сімдесятилітнім, втрачати? Не ганьбімо наші сивини мовчанням! Мовчання – потурання злочину!
Наш новогребельський спілчанин Микола Гедз, один із найпотужніших краєзнавців Поділля і найпопулярніший дослідник історії новогребельської школи, зі слізьми на очах згадує, як покоління за поколінням вчителі Нової Греблі йшли до школи-десятирічки. Її було відкрито у зловісному 1936 році. Але вона була! Хто дав право одноосібно руйнувати осередок освіти на селі сьогодні? Хто і коли запитував на це згоди в українського народу?
Така наруга над українським селом і його освітніми твердинями – школою та бібліотекою – чиниться чи не вперше за всю історію України!
«Були страшніші в нас часи, та не було підліш!»
Азбучна істина: чим вищий рівень культури – тим стійкіша нація. Поглинається та нація, культура якої нижча, ослаблена або і зовсім знищена.
Закриваються бібліотеки з «добрими» замірами нашої влади – економія державних коштів. Жонглюється навіть святе – зекономлені кошти підуть у фонд ЗСУ!
Насправді ж той мізер, що зекономиться із зарплатні-мінімалки сільського бібліотекаря України, чи й покриє витрати олігарха на одну ресторанну вечірку!
Страшна нашій владі сільська українська школа чи бібліотека не перевитратою держбюджету України, а тим вогнем культури, що несе в собі!
Наша влада воює з власним народом!
На врученні цьогорічної премії Євгена Гуцала одна з наших вельмишановних гостей розповіла, що бачила на власні очі, як під приводом вилучення літератури окупанта було вилучено і літературу наших класиків – з полиць під ноги кидали твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.
…Ми всі вийшли з «малишкової стежини», з нашої національної поезії і пам’яті. Не даймо зарости їй диким камінням забуття!
Привид ходить Україною. Зловісний привид Нечитаючої, неосвіченої нації.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.