“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
3 грудня – сорок років із дня заснування Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України. Усього за чотири десятиліття лави організації поповнили 58 митців. Нині на обліку в організації – 29 письменників. За чотири десятиліття її керівниками були постаті цікаві й самобутні: Григорій Клочек, Володимир Панченко, Володимир Кобзар, Василь Бондар, Олександр Косенко. Нині очільницею організації є Надія Гармазій і, попри виклики воєнного часу, творча спільнота живе насиченим яскравим життям. Когорта митців степового Приінгулля відносно не багаточисленна, але прикметна своєю творчістю. Тож у цій публікації представлено колективну поетичну добірку кропивничан.
Олександр АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
Не покидай мене, прошу,
бо знов навряд чи вже повернеш.
Що по собі тоді лишу?
Лише гірке печалі зерня.
Прошу, мене не покидай.
Навіщо множити печалі?
Заплач, коли підступить край,
не знатимеш, як жити далі.
Прошу, не покидай мене.
Душа не винесе розлуки.
Не сподівайсь, що все мине,
ослаблять тиск лещата муки.
Не покидай мене, не йди,
бо вороття не буде звідти.
Не накликай на нас біди
і дорожи цією миттю.
* * *
Пам’яті пілотів,
що жертвують життям заради нас
Знов Джус і Мунфіш разом… в небесах…
Любили їх крилаті донезмоги.
Наблизили годину перемоги –
і залишились з Богом сам на сам…
Стихія їх – політ і висота.
Оця війна триватиме, допоки
з небес вогонь не ринеться потоком,
як помста за зруйновані міста.
Летить душа туди, де вже не зіб’ють,
де ярлика на лоба не наліплять,
не піділлють отрути у бокал.
В постелі умирати їм не личить.
Попереду у них не мить хистка –
безмежний простір й неосяжна вічність.
Катерина БАРАНОВСЬКА
ОТЧИЙ ДІМ
Знову повертаюся з доріг.
І спішу, лечу, немов на крилах.
Тільки хто ж там вийде на поріг?
Тиша? Смуток? Втрат болючих крига?
Ти прости мені, мій отчий дім,
Що я тут своїх батьків шукаю.
Думається: раптом татко мій
Із доріг мене стріча в одчаї…
Думається: раптом не біда,
А моя матуся на порозі…
Ще красива, хоч не молода,
Вік їй трішки коси підморозив…
Прибіжу, постукаю в вікно…
Ні! Нема! Закон життя залізний…
Господи, чому ж це так дано –
Цінувать тоді, коли вже пізно?!
Дві могили, дві святих зорі,
Де б я не була – мене чекають…
Отчий дім, прости за це мені,
І за те, що став для мене плаєм…
І за те, що пристанню мені,
І що захисту в тобі шукаю…
Гаснуть, бліднуть радощі земні,
Бо нема ріднесеньких, немає…
Знову повертаюся з доріг,
Прибіжу, постукаю, схилюся…
Матінко, відчините мені?
Таточку!.. З криниченьки нап’юся…
Наталія БІДНЕНКО
ТУМАН І ВІТЕР
Важкий туман розлігся, мов хазяїн…
Не влежав довго – рухатись почав,
Та і доповз аж до сільських окраїн,
З собою взявши осені печаль.
Почав усім пластами роздавати:
Кому – журу, кому – душевний біль…
І плив собі, холодний і пихатий,
І сіяв сплін, як наче в рани сіль.
Тут звідкілясь узявся свіжий Вітер,
Проміння сонця сміло осідлав:
– Агов, Тумане, ти над білим світом
Вже не хазяїн! І Туман – розтав.
У світлі ранку, ніжно-мерехтливім,
Відкрило небо зоряний екран.
Дерева, люди, ріки – всі щасливі,
Бо він не вічний, цей важкий туман.
Оксана БУЯНОВА
* * *
Ми вдвох були там: я і книга
В самотнім сквері середмістя.
Ще місяць – і почнеться крига
І сніг… Тоді ж, у падолисті
Ми спілкувались. Шепотіла
Новими подруга рядками.
Про сенс життя, про віру, крила.
Про світ складний без тата й мами.
Про біль, про радість, дружню руку.
Я плед взяла і нас укрила.
А поряд чай стояв і звуки
Доносились від гвинтокрила.
І аромат пахучих плюшок
Приніс душі моїй відлигу.
…У сквері жінка в капелюшку
Заснула, обійнявши книгу.
ДІВЧИНКА НА ГОЙДАЛЦІ
Шлях звивистий додому. Переходи ці
Поміж тривог повітряних. Сумна
Від мами йду. А дівчинка на гойдалці
Така ж квітуча, як сама весна.
У пальтечку червонім, білій шапочці
Сюди-туди у русі майорить.
На ніжках чобітки, немов на панночці
Одягнені красиві у ту мить.
О Боже мій! Дитині цій дай вижити
Серед рашистських звірств у цій війні.
Не як Ірпінь і Буча, а як Вишгород
Прийшли дитячі щоб в життя пісні.
Молитва лине, поки світ гойдається
Від болю до найвищих перемог
Вкраїнських, наших. Я ж, не озираючись,
Придумую щасливий епілог:
Вона захисникам співає оди ці
Усе життя. І пісню несумну.
Колись ця бабця… дівчинка… на гойдалці
Розкаже внукам про страшну війну.
Надія ГАРМАЗІЙ
* * *
Цей неговіркий чоловік любив дивитись на неї у профіль.
Вона нагадувала йому півмісяць,
що впав у дельту ріки.
Всі слова його застигли у виямку над губою, немов щільники,
Наповнені медом у час дощів –
терпким і вогким.
Він любив дивитись, як вона позіхає,
як здіймає у просинь очі.
Кутав у пледик, неквапом наливаючи
з термосу каву…
Ранкова прохолода зграєю сонних риб
і качині заплави
Розсипались разками спогадів уздовж берега, ніби ягоди вовчі.
А через півроку там, де замість її рідного сміху чулася канонада,
Він трепетно між пальцями
стискав її підвісок,
пам’ятаючи ті дні до найменших деталей.
Перебирав у пам’яті кожен її вигин,
як перебирають клавіші фортепіано.
Згадуючи давно забуту, але рідну,
мелодію на світанку з міського саду.
І де б він не був, душа завжди наповнена світлом і обігріта.
Бо десь там, де півмісяць входить
у дельту ріки,
Вона береже їхній зболений світ
і засвічує всі маяки,
І засвічує так, що стихають тривоги,
і знову вертається літо.
* * *
цей змієлов із трилисником
на передпліччі
у карміновім надвечір’ї стрічає
безсніжну зиму.
так сумно і віддано дивиться зміям у вічі,
та і ти в його пригорщах –
ніби піддатлива глина.
він чує, про що попід кригою шепчуться трави спітнілі,
як в безіменні потріскує овид
над трепетним дивом,
і яка б не була холодна земля
по безсонній неділі,
пелюстки із плеча його сходять
тричі красиво.
бо він – змієлов, він іще не заквітчаний,
він іще босий.
отрутою скрапує всує промовлене слово.
між мармуром пальців холод
пронизує тоскний.
а ти – ти не вір цим рукам,
оминай їхню лагідну змову.
ти не вір у слова і в їхню замріяну заводь.
не дивись в його очі –
в них домівка твоя терпка.
а може, у тебе замість губ –
теж пелюстка трилисника,
і сама ти ісходиш квіткою
з передпліччя його,
мов ріка…
Юлія ГЛАДИР
***
Я впізнаю це місто й тоді, коли вже буде пізно.
Від будинку мого там залишиться навіть не слід.
Тільки спогад і фото, що дивом мені уціліло,
Тільки рана одна з тих на тілі моєї землі.
Я впізнаю це місто в диму від набоїв і залпів,
І коли не залишиться в ньому ні снів, ні дерев.
Я сюди повернуся вже безвісти зниклим вигнанцем,
І ворожі блокпости пропустять мене без але.
Я впізнаю це місто як попіл загиблого друга,
Як життя, що спинили, мов потяг посеред полів…
Бо без нього мені так, неначе всю виссали душу,
А без неї, мов привид, блукаю я по чужині…
Я впізнаю тебе, я не зректися тебе не посмію,
Я впаду на коліна з проханням простити мій щем.
Я кохаю тебе, я інакше ніяк не зумію.
Це як дихати, як танцювати під літнім дощем…
Катерина ГОРЧАР
* * *
Мовчить мій Ангел,
Злігши на крило.
Стомився повсякчас мене втішати.
А я не знаю, як йому сказати,
Що боляче іще так не було.
Я плакала, він – Господа молив,
Благав за всі гріхи мої прощення,
Але тоді підступно й незнищенно
Сум’яття й біль мене перемогли.
Мовчить мій Ангел. Зором золотим
До мого болю прихиляє небо.
І каже : «Я усе зробив за тебе,
Ти тільки вимов: «Господи, прости»
* * *
Завтра буде зима. А сьогодні іще листопад.
І сьогодні ще ми, ніби діти цього листопаду.
Я не знаю чому, але я повертаю назад,
Там, де осені в пелену яблуко падає, пада…
Я не знаю чому, та не можу ступить за межу,
Де біліють сніги, і до болю усе невідоме.
Грудню, грудню, пробач, я нікому про це не скажу,
Але я повертаю додому, додому, додому.
Ти мене не суди, що не сміла дочасно згоріть,
Тільки більше не клич, хай не буде тобі одиноко.
Залишаю на згадку про себе лиш відсвіт зорі,
І безмов’я долонь, і відлуння розгублених кроків.
Марина ДЖУС
ДО ВАСИЛЯ СТУСА
А дійсність змінює уявлення за ідеальних.
Не кришталево чисте їх лице.
І всупереч всім кодексам моральним,
Загнуть вони, бува, круте слівце.
Хоч сплять, бува, у місиві з грязюки –
Та бавлять у окопах кошенят.
І дикі звірі лижуть хлопцям руки.
Це – України рідної солдат.
Цигаркою затягнеться востаннє
І сплюне кров у залишок трави…
Хоч жити – неприборкане бажання –
Не схилять перед смертю голови.
У ідеальних – Стусові є гени.
Той незборимий є, правічний код.
Війна… Війна просвітить, мов рентгеном,
Сьогодні кожного в тобі, о мій народ.
Ті, що з трибун палкі слова кричали –
Тікали, мов на конях вороних.
Вже за кордоном віднайшли причали,
Бо совісті затемнення у них.
Чи ідеал для мене ця людина,
Хоча у неї й доларів мільйон?
Ні. Хто несе останню копійчину
На камуфляж, на берці та на дрон.
Не ті, котрі просиджують сідниці,
Щодня збагачуючи посаг свій.
А ті, котрім одне щоночі сниться,
Що син вернувся з фронту, що живий.
Отак от нині ми живем, Василю.
І платим за довірливість стократ.
Аж загуло, таки чкурнув в росію
Пан Медведчук, твій бувший адвокат.
Та хай би всі ті йшли на хліб російський,
У кого зрада у душі й бедлам…
Ми переможем. І Небесне військо,
Василю Стусе, допоможе нам.
Любов ЄРЕМЕНКО
* * *
Розпустити б цю осінь і виплести з неї весну,
Огорнути дерева із нашого ветхого саду.
І збагнути його незбагненну густу сивину,
Незворотність годин, неминучість
одвічної втрати.
Спрагло слухати тишу, розміреність
вистиглих днів
І вдивлятись у пам’ять, в найглибші її епізоди.
Придивитись до ліній на наших долонях,
до снів
І читати їх знаки, як вицвілі, вижовклі ноти.
Огорнутись туманом і слухати сповідь душі.
Запалити свічки і просити у неба розради…
Так відходять колишні. Відходять близькі і чужі.
І дерева відходять із нашого ветхого саду.
Анатолій КАРЕТНИЙ
* * *
Вона йшла містом –
Я дивився їй вслід
І усвідомлював,
Що з містом робить краса.
Її грайлива хода
Привертала увагу перехожих,
Проміння її сонця
Було ніжним і теплим.
Паганіні грав свої капризи,
А весняне небо
Кидало їй під ноги
Квіткові дарунки.
Вона йшла містом
Назустріч коханню.
І бурхливе море стихало,
Щоб послухати її пісню.
Вона ніколи не була на морі,
І море прохало її: прийди…
Я хочу почути твою пісню.
Я хочу відчути твоє серцебиття.
Її мрії здійсняться, і дві краси – обіймуться,
Щоб породити – безліч,
Щоби світ став світлішим.
А поки що – вона йде містом.
І в своїй ході несе свою мрію.
Весняне сонце посміхається між дерев.
Каштани тримають світанкові свічі
Грайливо, як її очі.
Валентина КОНДРАТЕНКО-ПРОЦУН
ПЛАЧ ПО ІВАНУ
незабутньому брату Івану Кодацькому
Я слухав, слухав їх уважно…
Кінь раптом заіржав протяжно,
Ступив на місячну поляну,
Мені по-людськи в очі глянув.
Що ж кінь, як кінь, при повній збруї,
Стомився, видно, аж парує,
Трояндно ніздрі роздима…
Та вершника на нім нема…
Володимир Бровченко
Сирітський хліб зчерствілий не дав тобі загинуть,
Як камінь на шляху підсобником грузив.
Ще й досі з далини слова сердечні линуть,
Ти ними сповивав мене, як на руках носив.
Дитяча гра в садку, де кожен кущик – хатка,
І де курінь – «палац» під крилами бузку –
Все згинуло давно, лиш бовваніє згадка –
Щасливий оберіг на довгому віку.
Як догорить свіча і багатьох не стане,
Як заповзуть жалі, як змії, у серця,
Хоч з неба озовись, мій братику Іване,
Чи вирвався ти якось з фатального кільця?
Куди потрапив ти у давнішньому літі?
Вже скільки довгих літ душа моя ячить.
Гіркішого плачу немає в білім світі –
Ні день, ні рік, ні вік мені не відболить.
Прості твої слова:
– Сестрице моя мила…
Маленькою мене ховали в бур’янах.
Вони мені тепло твоє людське відкрили
І твій вогонь в мені ще й досі не прочах.
Мій конику буланий, мій братику коханий,
Життя твоє, як вихор скажений, пронеслось.
Мій брате, Богом даний, мій квітень довгожданий,
Життя так завертілось – стрічання не збулось.
Крута твоя дорога – палкий ти був до всього:
До праці і до пісні. Тебе любив… шинок.
Ти був прудкий, мов зайчик, як вітер легкокрилий,
Але найбільш охочий був до краси жінок.
Немов до меду липли – вони тебе любили.
І рвалась кожна любка з тобою у танок.
Гармошка як заграє – усе село збираєш…
В житті не був обачним – гіркий дало урок.
Десь безвісти пропав ти – так серце настраждалось.
Чи в трубці заспіває надійливе «Алло»…
Та голосу не чути – кружало де лежало,
Лиш спомином дороги дитинства замело…
Антоніна КОРІНЬ
* * *
Настрій свій я зіжму в пружинку.
Відкорковувать душу чи слід?
Ви в мені не помітили жінку,
яку легко довести до сліз.
Але хтозна, чиє це нещастя?
І чи варто винити когось?
Розуміння – то гість нечастий,
як, скажімо, на кризі – вогонь…
Колегам по письму й чтиву
Вірш написати – не букет зібрати.
Не за метеликом побігти по межі.
За вірш хтось добровільно йшов за ґрати.
За нього били – і свої, й чужі.
А ми все пишем, пишем та друкуєм, –
паперу й слави нам не вистача.
О, Господи, за віщо ти мордуєш
і графомана, й графочитача.
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
ЛИСТ З ПЕРЕДОВОЇ
Вже не співає у дібровах Лель…
Повсюди осені розставлені тенета…
І знов псує вечірню акварель
Паскудна тінь рашистського «Ланцета».
Від трупів тхне – то, звісно, не «Шанель».
Не жайвір тут кружляє – чорний ворон.
І сипле нам на голови шрапнель
Підступний і оскаженілий ворог.
Ось вам війни просте реальне тло:
Накрила вранці наш бліндаж ракета.
У Шахтаря руки – як не було,
А в ній іще димиться сигарета.
Вже третій рік іде кривавий бій.
Зітліло у полях торішнє жито…
Проймає тіло невимовний біль
І нам до перемоги ще б дожити…
* * *
Бузок окрай зруйнованої хати
Буяє щемко так. Один на все село.
Під ним сидять натомлені солдати.
В очах – зима, хоч навкруги – тепло.
Їм сивиною скроні замело.
Їм хочеться годину-дві поспати.
Та поки Україну крає зло
І нівечить усе кігтями смерті,
Вони ідуть, відважні і уперті,
Ідуть вперед, за кроком крок,
Любов’ю до землі своє скуті,
Під обстрілами йдуть, нестримні в люті.
Як щемко пахне на війні бузок…
Володимир МОГИЛЮК
ЗА ЧОРНОБАЇВСЬКИМ ЧАСОМ
(з хроніки безглуздого вторгнення)
ПРО ІМПЕРСЬКУ АХІНЕЮ
Несе ахінею кацапський ефір, –
по вухах аби розливати,
але ж не стріляє, хвалена без мір,
з подвір’я кремля ЦАР-гармата!
Що було солодким – сьогодні гірчить,
бо й зовсім війною прожерлось,
зате із кремля по-імперськи стирчить
оте імпотентне ЦАР-жерло!
Біжать крапелини по лезу ножа
і кров’ю зволожують надра,
та поруч ЦАР-жерла двохсото лежать
начищені хвацько ЦАР-ядра!
В імперії сплячій зазвичай без змін –
блакитний ефір ще з колиски!
В країні, де вічно німує ЦАР-дзвін –
ЦАР-фейками вимито мізки!
Кому не промито – ЦАР-служби мерщій
внесуть в нелояльний ЦАР-список!..
В краю гігантизму іконно блищить
з екранів ЦАР-бункерний писок!..
ПАРАД скасування ПАРАДІВ
В областях ереф скасовано
святкові паради 9 травня-2023
(з новинного блоку)
По весні зеленішає віття,
та слабкіші чимдалі потуги
напівдругої армії світу,
попри гніт постімперської туги!
На болотах чимдуж розпочали
низку зрад про відміну парадів, –
«п’ятисоті» цунамі примчали:
до Камчатки – від Калінінграду!
Зомбоскринька ні сіло, ні впало,
роз’ятривши нащадкові душу:
– Чи даремно «ДІДИ ВОЮВАЛИ»? –
вщент закрадливі здогадки рушить!
Пропагандою мозок промитий
БЕЗПАРАДДЯМ суцільним дрейфує…
Чи потрібні «БЕЗСМЕРТНІ ПОЛКИ» тим,
хто і смертних полків не рахує?!.
Борис РЕВЧУН
MEMENTO MORI
Ховає тіло в землю смерть.
Притул душі – небесна твердь.
Війна – страшні, смертельні лови.
В улові – сироти і вдови…
Ідеалісти напирають на культуру,
Проте впираються в низьку людську натуру…
Найбільше обурюють
Ті, що обдурюють!
Без підтексту, контексту і фону
Не збагнути контенту й резону.
Театр воєнних дій. Вогненні дні.
Не довго висіла рушниця на стіні…
У солідні літа
Куці – мрія й мета…
Любов за все відповідає,
Винагороджує й карає…
* * *
Біда, як п’явка та, присмокчеться до серця –
І сточить крові з нього не одне відерце.
Не кожен наодинці сам з собою
Із совістю готовий до двобою.
Час не стоїть – повзе, іде, біжить, летить…
І не запізнюється він, і не спішить…
Лиш завдяки великій Божій милості
Ми обираєм бік Добра і Справедливості.
Вхопившись ціпко за портфель керівника,
Його тримаються, як той сліпий ціпка.
Небозі їхати в тривозі,
Якщо він на чужому возі.
Єхидний підсипає перцю –
неначе батогом по серцю.
Склювати може будь-кого жадоба,
бо має ненажерливого дзьоба.
Криваву чашу п’є війна,
Зазвичай повну, і до дна.
Прекрасний світ без ворогів –
Це як троянда без шипів…
Антоніна ЦАРУК
ПІД КРУТАМИ
Лиш десять днів, як освятились води
могутнього закутого Дніпра.
Святили тризуб – й захмелів свободою
козацький дух на Всесвіту вітрах.
Лиш десять днів, а вже труба – до бою!
Жупани і шлики беріть зі скринь.
Дідівську шаблю. Зілля – рани гоїть…
За злото піль! За неба вільну синь!
Дідів нема: наклали головою.
Батьків забрав війни кривавий шал.
На Київ суне Муравйов ордою,
щоб задушить «хохлів» універсал.
І знов питання – бути чи не бути?
Кого в заслін? Хіба що хлопченят?..
Нам тільки б день… Студенти йдуть під Крути –
Богдана внуки, учні Куреня.
Нам тільки б день єдиний протриматись.
Нам тільки б сталь не випустити з рук!
То не біда, що лиш одна гармата.
Юнацькі сотні стали біля Крут.
…Орда повзла з Московії на Ніжин.
Вже Бахмач впав, до Києва – ще п’ядь.
Тягнулись гострі пазурі залізні
до горла необстріляних хлоп’ят.
Над білим полем гайвороння чорне.
Над білим світом марево заграв.
Ніхто з бійців кохану не пригорне –
снаряд у сотні вирву проорав.
Знялась багряна хуга-завірюха:
то падав сніг, а це – летить земля…
– Іване, як усе скінчиться, слухай,
навчиш мене у яблучко… стріля… –
замовк Сергій. Вбирають очі небо.
Розкинув руки, ніби обіймав.
– Ось я їх в яблучко! Дивись, як треба… –
та синь очей вже випила зима.
Зима така, що наче жар у грудях.
Зрослися пальці зі спускним гачком.
Лиш б’ється думка:
– Буде, точно буде
у нас все добре. Марно щоб так-о… –
Іван очима, ніби Гонта, водить:
– Не буде завтра, як нема тепер.
Ну, харцизяки, йдіть рахунки зводить!
Щоб я так жив, як ти, Сергію, вмер!
Стріля Іван, рахуючи патрони.
Живе цим днем зі скреготом зубів.
…І захлинулися ординські легіони,
зустрівши груди юнаків-дубів.
Медалі груди ці не цілували,
та про геройство й думки не було.
Жили – мов пісню для синів співали.
Безсмертя цілувало їм чоло.
Хай Злотоверхий міць в кулак збирає!
Хай красномовна буде дзвонів мідь!
Коли біда шугає рідним краєм –
хто, як не я, зумів би зупинить?!
Козацьке сонце гасло за димами.
Колючим вітром не сушило сліз.
Не зорі зойкнули, а очі мами,
як вперся в жар грудей багнетний ліс.
В яких книжках про цю любов напишуть
звичайних хлопців, що воскресли тут…
Скупий до болю запис літописця:
«Рік вісімнадцятий. Бій біля Крут».
Аліна ШЕВЧЕНКО
* * *
Пропишу теплом дощовим…
О, травню,
зливою промий стежки
що почужіли вчора
За травнем – ніч…
…чорнява й одинока
всміхається мені
та насміхається з дощів,
хапа за руки
в одинокий вальс…
Кружляє повня,
ніби світ,
де просто із неба
спадає срібло
попід ноги ночі…
* * *
Зігрій мою пам’ять —
у моря на дні ще ворушиться час.
Затремтять тихі води,
як дні, що лишилися нам лиш на фото,
де удвох тільки ми.
І дихає холодом пам’ять…
як підеш —
забери із собою і якір з прибою
наскрізь пробитого серця.
Широко спогад розкинувся,
тільки дні загубились
на сірій чужій мілині…
Оксана ШПИРКО
ДУМА ПРО ПОЕТІВ
(нічна феєрія)
Вірші коштують не копійку,
І не гривню, не цент, не форінт.
Вірші коштують половинку
Мого серця, того, що гоїть.
Вірші коштують переважно
Не добу, не роки, не відстань.
Вірші коштують так відважно,
Що стають для душі, як пристань…
І блукає поет серед люду,
І шукає свої фантоми.
І болять йому світські облуди
До межі, до оском, до судоми.
Ніжнотонній душі поета
Не сприйняти згрубіле слово.
Бо в поета не плечі атлета,
Хоч тягар понести готові.
Чи хтось гляне у задзеркалля,
Де напружені нерви-струни?
Бо шукання серед завалля
Навіває бентежні думи.
Ходять люди межи поетів,
Поспішають собі між ними,
А поет вже складає сонета,
Бо його обсідають рими.
Бо його незрадливе серце
Всякі болі і смутки чує,
Бо звучить в ньому музика скерцо,
І слова надважливі не всує.
Але все ж за людей боюся,
Бо не чують вони пророків,
Вже ж не буде другого Стуса,
І Шевченко не тицьне в око.
Не зуміли кайдани рвати –
Тож і маєм тепер халепу.
Бо поет – всюдисуща мати,
Та не спинить криваву вендету.
Так от ходять поети з нами,
Поруч ходять, тонкі і зримі.
Не відчувши себе богами,
Потопають в засиллях рими.
Одинокі, сумні, тривожні,
У простеньку одіті одіж.
Ніби й душі їхні тотожні,
Виставляють свою на продаж.
Білим віршем закрутять думку
І поринуть в самотню месу…
Щоб не плакати, скинуть сумку,
Й посміхнуться, як наша Леся.
Можуть все віддати наосліп
До останньої крихти хліба.
Переносити натовпу осуд,
Переслухати мудрого діда.
І не спати, не спати пів ночі,
Все вслухатися в голос неба.
На папері слова пророчі
Фіксувати – така потреба.
Поринати, тонути, нести
Свою ношу, мов скарб, у грудях.
І стирати згрубілі мешти,
Й бить в той дзвін, що піде по людях.
Ставить наголоси й акценти,
І товкти в дивній ступі воду.
Та не жертвуйте ані цента –
Не продасть він душу й свободу.
Не марнуйте свій час і силу,
У поета є все, і більше…
Стопудову несе він брилу –
Згустки совісті – просто вірші.
Просто мрію свою одвічну,
Ту, що людям здається раєм.
Дивну долю свою кармічну,
Те, що Бог на суді спитає.
Тож не треба палких дифірамбів,
Більше дано – більше спитають.
Дайте хліба – хореїв і ямбів,
За все інше іще й полають.
За все інше – колода в око,
Біс в ребро й ланцюги на тіло…
Прислухайтеся до Пророків –
Все, що вам донести хотіла…
Володимир ЯРЕМЧУК
* * *
Світання, зіткане з надії,
крилом рожевим підіймалось.
Чи хтось тепер йому зрадіє
у світі, де орда примарищ
у житнім полі сіє… міни?
Де бойовище-попелище,
де скрізь панує безгоміння
і лиш снаряди й кулі свищуть.
Світання проросло зорею –
пів неба вбралося в рубіни,
вдягнуло росяну кирею,
що діамантами рябіла.
Та лісу обгорілі руки
не відгукнулись на світання…
Тут не літали навіть круки…
Тут навіть комашні не стало.
Світанок швидко покотився
до полудня і далі, далі…
Хтось в нього пострілами тицяв.
Його у полум’я вкидали.
І він хутчій пішов на захід
та й упірнув за горизонтом.
Що міг зробити?! Що сказати?
А світ кривавився, мерзотний.
* * *
Душа із болями зрослась
Вже звикла. Але й кровоточить…
А Смерть нову готує снасть,
бо Смерті ще смертей не досить…
Пливе, пливе ріка-труна…
Несе, несе життя убиті…
Родам обірвана струна:
там незачаті й несповиті.
Ми ж, не підвівши голови,
все в молитвах… Але до кого
благання шлем і молитви?
Усе, що є, – вже з волі Бога!
За що на нас цей Божий гнів?!
За те, що ми жадаєм щастя?
За що ми гинемо в огні?
Армагедон вже розпочався?
Не всі ж грішать людські сини!
Чом кара йде і на безгрішних?
Чого – руками сатани?!
Усе гадаєм безуспішно.
І в чім, скажіть, та божа суть,
що ми на неї уповаєм,
якщо й на гріх, і на красу –
що лиш не день – новітній Каїн?!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.