“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
Закінчення. Початк див.: https://litgazeta.com.ua/articles/raul-chilachava-skhodzhennia-na-zedazeni/
ДО 120-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ БАЖАНА
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ГЛАВА З ЩОЙНО ВИДАНОЇ КНИГИ «БЕЛЬКАНТО». (ЯРОСЛАВІВ ВАЛ. КИЇВ. 2004)
Двадцять п’ятого квітня 1950 року М. Бажан інформує С. Чиковані про хід роботи над перекладом. «Хочу, щоб книжка вийшла до 1 серпня – тепер можу працювати, а як складеться життя в травні – не знаю. Можуть відірвати від роботи, і тоді всі мої плани щодо Гурамішвілі луснуть».
Поглинутий лише турботами про Гурамішвілі, він не може думати про свої вірші. Поет занепокоєний затримкою нових порцій підрядників і просить, щоб їх швидше надіслали. У травні йому не вдалося попрацювати так, як мріялося, і вихід книжки в призначені ним самим терміни став нереальним. Однак наполегливість брала гору, відступати було нікуди, і він у червні їде до Тбілісі. Тут перервемо розповідь і надамо слово О. Барамідзе, котрий в листі до мене пише:
«З Миколою Бажаном я познайомився в грудні 1937 року в дні святкування ювілею Руставелі. Тоді ж він подарував мені свій переклад, правда, без автографа. У великій метушні часу для цього просто не було. Через одинадцять років, вже після віднайдення могили Д. Гурамішвілі, а точніше 11 листопада 1948 року, він гостював у мене вдома і залишив напис на власному “Витязі в тигровій шкурі”. До цього перекладу я не мав майже ніякого відношення, хоча поезією Руставелі займаюсь усе життя. Мені довелося побувати у Миргороді в 1948 та 1949 роках, коли відбувалися гурамішвілівські урочистості. Незважаючи на зайнятість (був заступником голови Раднаркому), він знаходив час приділити увагу грузинській делегації, зігріти теплом свого серця.
Дев’ятого серпня 1949 року, після відкриття пам’ятника на могилі Д. Гурамішвілі, Президія СПУ під головуванням М. Бажана заслухала інформацію про грузинсько-українські культурні зв’язки. Йшлося про спорудження пам’ятника Давидові в Миргороді і популяризацію творів грузинських письменників українською мовою. Було вирішено прискорити видання українського перекладу “Давитіані”, який брав на себе М. Бажан.
За цю справу він узявся із захопленням. Користувався російським підрядником, підготовленим поетом К. Надірадзе. Для перевірки майже завершеного перекладу і остаточного редагування М. Бажан улітку 1950 року приїхав до Тбілісі. Два тижні гостював у мене на дачі в Кікеті. З ранку до вечора ми сиділи над рукописом перекладу і звіряли його з оригіналом. Підрядник К. Надірадзе в цілому був непоганий, та в ньому виявилася низка неточностей і навіть текстових помилок. Бажан одразу ж їх виправляв (з моєю допомогою) і виправлені рядки виразно читав уголос. Я дослухався до музичного звучання вірша, а потім М. Бажан робив мені зворотний переклад російською. Так був підготовлений і відредагований український “Давитіані”.
У моєму архіві зберігається фото: М. Бажан в Кікеті під великим дубом на подвір’ї дачі, серед членів моєї родини. Микола Платонович попросив мене написати вступну статтю до збірки, що я із задоволенням і зробив. Попри моє категоричне заперечення я значусь як редактор першого видання бажанівського перекладу “Давитіані”. 29 січня 1951 року Микола Платонович писав мені (безумовно, перебільшуючи мою роль):
“Я вислав Вам перший примірник українського перекладу “Гурамішвілі”. Днями видавництво надішле Вам, дорогий Олександре Георгійовичу, належні авторські примірники, а це прийміть як вияв тієї глибокої вдячності Вам, яку навіть важко передати словами. Без Вашої чуйної, любовної, уважної допомоги я, звичайно, не зміг би виконати цю роботу. Знаю її недоліки, її слабкість, але, повинен зізнатися, не можу приховати перед Вами своєї радості, що мій переклад, нарешті, з’явився на світ і піде до читача…”
До речі, щодо терміну підготовки та видання цього перекладу Микола Платонович мимоволі припустився помилки. У статті “Він говорив з горами” автор розповідає:
“Симон і професор (нині вже академік АН ГРСР) Олександр Барамідзе щедро віддавали свій час і енергію, щоб якнайдбайливіше збагатити мене знаннями про таке розмаїте, багате на пригоди, на мандри, на часті злигодні і дуже не часті радощі життя цього поета-воїна-землероба, як влучно охарактеризував Давида Гурамішвілі Симон…” Далі він пише: “Життя і творчість Гурамішвілі захопили мене. Наближалась дата двохсотріччя від дня народження великого поета. Я вирішив перекласти вибрані твори Давидові…
О.Гончар і М. Бажан на Декаді української літератури в Грузії. 1964 р.
Симон потурбувався, щоб восени 1952 року я зміг оселитися в Грузії на довгий час, цілком віддавшись праці над перекладом поем Давида. В самотній хатині сторожа над берегом Кури в Боржомській ущелині, за західними схилами Месхетського гірського хребта, Симон мені знайшов тихий і гостинний притулок”.
Отже, виходить, що “Давитіані” Бажан переклав восени 1952 року, коли наближалося двохсотліття з дня народження Гурамішвілі. В мого доброго друга тут вийшов невеликий ляпсус. По-перше, це було значно раніше. По-друге, наближалося не двохсот, а двох-сотп’ятдесятиріччя з дня народження Гурамішвілі. Я тримаю в руці перше українське видання “Давитіані” з теплим дарчим написом перекладача, під яким дата: 30 січня 1951 року. На титульній сторінці – рік видання: 1950. У вихідних даних друкарні зазначено, що рукопис здано до видавництва 5 липня 1950 року. Саме тоді з другим примірником він і приїхав до мене в Тбілісі з надією, що встигне ще внести необхідні виправлення у верстку. Так воно й сталося» – завершує розповідь О. Барамідзе.
Я поцікавився листами Миколи Платоновича до академіка О. Барамідзе і знайшов, на мій погляд, важливу інформацію про те, як посувалася робота над перекладом «Давитіані». Ось, зокрема, в листі від 12 травня 1950 року він повідомляє, що «буквально дні і ночі сидить над перекладами». Хвилюється через затримку останніх підрядників, бо ближчим часом передбачається його поїздка, і якщо поїде, не здавши перекладу, сам буде у відчаї. Окрім того, просить подзвонити Тамарі Абакелія, щоб вона якнайшвидше вислала художнє оформлення. Привертає увагу й скрупульозність Бажана як літературознавця і редактора. Йому, наприклад, у передмові О. Барамідзе здається недостатнім і неповним пояснення релігійно-містичного флеру поезії Гурамішвілі похилим віком поета, і він висловлює думку про можливе скорочення цього місця. Він радить авторові також згадати і навіть процитувати вірш П. Тичини «Давид Гурамішвілі читає “Витязя в тигровій шкурі” Григорію Сковороді». Підказує, що саме П. Тичина дав перший переклад вірша Гурамішвілі «Зубівка». Висловлює слушне побажання навести рядки з поеми С. Чиковані «Пісня про Давида Гурамішвілі».
«Як Ви дивитесь на таке “цитатолюбство”? – запитує Бажан і там же пояснює: «Це було б даниною спробам радянських поетів відобразити у своїй творчості образ великого поета. Адже це – не випадковий збіг, а знаменний факт».
Миколу Бажана дещо засмучує поліграфічний рівень видання. Його збиралися друкувати в Лейпцигу, але на той час там уже не брали замовлення на художню літературу. Бажану особливо незручно було перед художницею Тамарою Абакелія: не пішли її ілюстрації. Причина – неспроможність друкарні дати високоякісні відбитки кольорових малюнків.
Та, звісно, річ не лише в поліграфічному рівні. Головне те, що М. Бажан ще одну велику книгу ввів у обіг духовного життя свого народу. Цілком зрозумілий сумнів: а чи зуміє він утриматися на висоті, досягнутій у перекладі «Витязя в тигровій шкурі», був розвіяний остаточно. Поет знову постав як неабиякий версифікатор, глибокий знавець рідної мови і тонкий стиліст. У «Давитіані», окрім вже апробованого ним шаїрі, довелося перекладати різноманітними розмірами і схемами римування, використовуючи і хореї, і ямби, паралельні, внутрішні і перехресні рими. Завдяки М. Бажанові в Гурамішвілі український читач справді побачив автора, котрий здійснив європеїзацію грузинського вірша. В перекладі, як в оригіналі, мелодії української та російської народної пісні перепліталися з грузинськими й створювали неповторну поліфонічну поезію.
Микола Бажан не заспокоївся виданням «Давитіані». Йому вже уявлявся музей Давида на миргородській землі, а біля музею – пам’ятник поету. Він довго й наполегливо домагався втілення цього задуму, що став реальністю тільки до Декади грузинської літератури в Україні. («Нічого серйозного поки свого не роблю. Турбуюся про музей Гурамішвілі…» – пише М.Бажан 30 березня 1969 року П. Антокольському).
М.Бажан у колі грузинських та українських письменників. Тбілісі. 1966 р.
Коли в травні того ж року грузинських гостей повезли до Миргорода, їх там гостинно зустрів літературно-меморіальний музей з чудовою експозицією, а із символічного дніпровського порога-постамента, злагодженого у стилі грузинських та українських національних традицій в архітектурі, постало печальне, але мужнє обличчя воїна-поета. Скульптори А. Німенко та М. Обезюк разом з архітектором В. Жигуліним запропонували свою версію скульптурного образу Гурамішвілі: адже не дійшло до нас жодного портрета Давида, коли не рахувати його ж автошаржу на полях власного рукопису…
– А тепер можу вважати, що зробив усе можливе для увічнення пам’яті Давида Гурамішвілі, – сказав у той день Микола Платонович Олександру Барамідзе, який тепер уже, через двадцять літ як учасник Декади знову відвідав Миргород.
Вийшло, що не все… Він устиг ще раз прославити ім’я Давидове. До 275-річчя від дня народження зусиллями двох видавництв «Мистецтво» і «Хеловнеба» («Мистецтво») «Давитіані» з розкішними слайдами фотомайстра Є. Дерлеменка був виданий трьома – грузинською, українською, російською – мовами. М. Бажан контролював усі етапи виготовлення книжки – від макету до останньої верстки. На урочистому вечорі у Великому залі Київської консерваторії, де 15 жовтня 1980 року під головуванням М. Бажана вшанували пам’ять Д. Гурамішвілі, за цим виданням стояла довга черга.
Тоді ж можна було придбати ще одну двомовну – грузинсько- українську – збірку Д. Гурамішвілі у перекладі М. Бажана, яку подарувало читачам харківське видавництво «Прапор» і грузинське «Сабчота Сакартвело» («Радянська Грузія»). До неї увійшли поеми «Лихоліття Грузії» та «Весела весна» з деякими скороченнями, а також ліричні поезії. Мені випало бути відповідальним редактором цієї книжки. Щоправда, вся «відповідальність» полягала в підборі текстів першотвору і контролі строгої дзеркальності перекладів щодо них. У друкарнях Тбілісі та Харкова, виконуючи одночасно роль і коректора, і монтажиста, нерідко доводилося виправляти, переставляти, переклеювати переплутані грузинські рядки.
До урочистостей М. Бажан готувався ґрунтовно. У мене зберігся протокол, який я вів на засіданні ювілейної комісії СПУ 17 червня 1980 року. Там були присутні В. Коротич, І. Драч, Ю. Збанацький, О. Новицький, С. Крижанівський, А. Мороз. Головував М. Бажан. Ухвалили включити до дійового плану роботи ювілейної комісії основні заходи: провести спільне урочисте засідання СПУ та Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка; порадити обласним відділенням СПУ провести літературні вечори, присвячені Д. Гурамішвілі, зокрема в Полтаві, Миргороді, селі Зубівці, а також у Кременчуці, Охтирці, Глухові, Хотині, де Гурамішвілі бував неодноразово; звернутися з листами до видавництв республіки про прискорення видання відповідних книжок до цієї дати; замовити скульптору
А. Німенку пам’ятні медалі…
Ці та інші заходи, намічені комісією, були вчасно виконані, як і запевнив М. Бажан уряд Грузії. Дякуючи за введення до складу Республіканської комісії, він писав: «Докладу всіх зусиль, аби і на Україні була відзначена ця знаменна дата…». У цьому листі поет навіть фантазує з приводу проведення урочистостей в Грузії: «Знаю, що в Сагурамо, в літературному музеї, буде, звичайно, все зроблено для прикрашення того місця, де 275 років тому грузинське сонце осяяло личко малого Датіко. Можливо, під старим горіхом біля будинку-музею під спеціальним навісом поставити старовинну грузинську колиску, над якою б під час екскурсії звучали, як одноголосий жіночий наспів, колискові пісні – і грузинське “Іавнана”, і російське “Баюшки-баю”, і українське “Люлі-люлі”, і подібні ж мотиви інших народів? Гадаю, це брало б за душу. На стіні музею, можливо, розмістити на мармуровій дошці викарбовану карту важких життєвих шляхів поета, – від цього саду над Арагві далеко йшли його шляхи: і до Москви, і до Києва, і до Хотина, і до Астрахані, і до Миргорода».
Микола Платонович знав, що лікарі не дозволять йому поїхати на гурамішвілівські урочистості до Грузії, однак десь у глибині душі сподівався все-таки на диво – а раптом поталанить, а раптом здоров’я не підведе? На жаль, дива не сталося, і українська делегація в складі П. Загребельного, Д. Косарика, І. Драча, В. Коротича, О. Новицького, А. Німенка та автора цих рядків на початку жовтня 1980 року вилетіла до Тбілісі без М. Бажана…
У ті дні йому минало сімдесят шість років, і господарі мали всі підстави згадувати разом автора «Давитіані» та його перекладача. Коли ж ювілейне свято перемістилося на українську землю, коли ж грузинські гості вже приїхали до Києва, М. Бажан знову опинився в центрі особливої уваги вдячних гостей і земляків. Він був щасливий від усвідомлення своєї високої місії повпреда двох літератур і навіть не намагався приховувати свої почуття.
***
Перекладаючи «Витязя в тигровій шкурі», «Давитіані», готуючи антології та окремі збірки грузинських авторів, М. Бажан чимало розмірковував над феноменом багатовікової грузинської літератури, був самостійний, неординарний у своїх спостереженнях чи оцінках. Його літературознавчі статті, есе на грузинську тематику позначені ґрунтовним знанням конкретного матеріалу, пристрасним, зацікавленим поглядом не лише на окремий твір, а й на діалектичні, історичні, культурологічні процеси, що зумовили його появу. М. Бажан був свідком утвердження нової грузинської літератури. Усе, про що він писав і розмірковував, слід розглядати як результат глибокого проникнення в сутність предмета, його осмислення, що й накладало відбиток живої причетності автора. Микола Платонович тривалий час залишався чи не єдиним з того покоління, що взяло на себе почесний тягар «поштових коней освіти» – перекладачів і популяризаторів грузинської поезії в Росії та в Україні. Вже пішли з життя Заболоцький, Тихонов, Антокольський, Тичина, Рильський, Малишко…
«Як мало лишилося друзів…» – написав якось Бажан І. Абашидзе. Грузинський поет, як сам зазначав, піддався сумній відвертості цих слів у своєму листі-відповіді: «Твій молодший брат, котрий вже переступив поріг шостого десятиліття, озираючись навколо, особливо у Грузії, також вже мало кого знаходить із тих старих друзів, з котрими ми були такі щасливі десятиліття назад…» Український поет, нещодавно викликавши в другові невеселі роздуми, тепер заперечив йому: «Ні, Іраклію, ми не маємо права говорити так, адже скільки ще попереду радісного, щасливого, привабливого, адже є ще порох в порохівницях!»
Це не було самозаспокоєнням, пустотливим вихвалянням. Тривала найрізноманітніша робота: від УРЕ до читання добірок літературних новобранців, від перекладу Гельдерліна й Рільке до створення натхненних і чи не найкращих своїх рядків зі збірки «Карби». Одночасно поет серйозно подумував і про видання оновленої та доповненої антології грузинської поезії. Без напруженого творчого ритму, без постійного подолання бар’ єрів М.Бажан не мислив свого існування.
Важко не погодитися з О. Т. Гончаром, котрий пише: «В історії грузинсько-українських літературних і мистецьких зв’язків праця Миколи Бажана – явище феноменальне, і як хотілось би, щоб ця його діяльність дістала гідне продовження. Завдяки Бажановим зусиллям маємо українські переклади грандіозних поем Шота Руставелі й Давида Гурамішвілі, невтомно торував він дорогу на Україну численним творам сучасної грузинської літератури. Звершував це за покликанням серця, за стимулів справді братерських».
Багаторічна самовіддана праця видатного поета в справі зближення та взаємозбагачення двох наших братніх культур так і просилася на екран. Він не заперечував, ба більше, порадив, на що саме варто звернути увагу в сценарії. На жаль, Бажанові не судилося взяти участь у зйомках. Група грузинських кінематографістів на чолі з режисером Тбіліської кіностудії документальних фільмів К. Кереселідзе приїхала до Києва в лютому 1983 року. Поет чекав їхнього приїзду, але напередодні несподівано потрапив до лікарні. Звідти він озвався теплим листом до К. Кереселідзе, котрий хвилювався за долю картини: «О, як хочеться ще раз, хоча б на прощання, приїхати в улюблену Грузію, відвідати друзів, поклонитися священним для мене могилам. Я безмежно, всім серцем, всім єством своїм вдячний Грузії, грузинському народу, грузинським друзям, грузинському слову, мистецтву, пісні, театру, кіно, всім тим скарбницям духу, у яких сяє безсмертний і великий геній грузинського народу» (19.IV.1983).
У цьому, чи не останньому листі, надісланому в Грузію, М. Бажан наче сповідується в любові до грузинської землі, її народу, культури, які справді немало важили для нього…
«Це не вірно – жити, смерті не ждучи собі всякчас», – пише Шота Руставелі, і хто, як не його знаменитий перекладач, мав знати цю істину. Залишаючись майже останнім зі свого літературного покоління, М. Бажан продовжував боротьбу з недугом, працював.
Письменник-академік Г. Абашидзе згадував: «Одного разу з моїми чудовими друзями Миколою Заболоцьким і Миколою Бажаном мова зайшла про службу.
Як даремно ви втрачаєте дорогоцінний час на службі. Коли б ті шість чи вісім годин, котрі ви проводите в установі, витрачали вдома на творчість, хіба це не приносило б більше духовної та матеріальної користі? – звернувся до нас Заболоцький. – Цим же ви обкрадаєте і самих себе, й літературу.
Авжеж, – з жалем сказав Бажан, – справді так. Але я з юних літ звик до роботи, служби. Ця звичка перетворилася на потребу, і я не уявляю сидіння вдома цілий день без служби.
Пізніше я відвідав Бажана в Києві, вже літнього й хворого. Дружина скаржилась: не слухається, не залишає роботу, а сил уже не вистачає.
Нічого не можу вдіяти. Пішовши з роботи, прискорю свою смерть, – пояснив мені Микола».
Мало хто поза життя М. Бажана знав, що він відмовився від включення його кандидатури на одержання Нобелівської премії з літератури за 1970 рік. Професор Гарвардського університету О. Пріцак вносив таку пропозицію до Нобелівського комітету Шведської Академії, мотивуючи це тим, що «як унікальний представник європейського експериментального стилю він (М. Бажан. – Р. Ч.) може багато чого запропонувати не тільки українському читачеві. Його поетика, що поєднує елементи неокласицизму з барочним неоромантизмом, дає змогу рідкісного проникнення в еволюцію нашого часу». Свою відмову М. Бажан мотивував тим, що його творчість на Заході мало знають, а професор Пріцак, як зазначає Н. Костенко, «не був наполегливий у своїх заходах».
Відмова від такої акції зайвий раз свідчить про високу вимогливість М. Бажана до свого поетичного доробку.
До останніх днів життя М. Бажан залишався творчо активним: писав власні поезії, перекладав, редагував. Він був переконаний, що «літератури не можуть більше жити ізольовано одна від одної, рівно зберігаючи свою відрубність, а повинні підтримувати гармонійний зв’язок між собою і збагачуватись од взаємного контакту».
І. Драч та Р. Чілачава біля могили М. Бажана на Байковому кладовищі
Його особистий досвід показав, що інтенсивні творчі взаємини, цілеспрямована перекладацька і популяризаторська діяльність залишають помітний слід не тільки в житті самого митця, а й збагачують рідну літературу новими естетичними цінностями, новими темами, мотивами, образами.
Зберігаю як дорогоцінні реліквії книжки Миколи Бажана з його дарчими написами, а також листи й листівки, які він надсилав з різних нагод і причин. Завжди з вдячністю згадуватиму його слова прихильності й довіри, які поет висловив у рекомендації, що її дав мені, коли вступав я до Спілки письменників України…
Діяльність Миколи Бажана – перекладача, дослідника, редактора, видавця й палкого пропагандиста грузинської класичної та сучасної літератури – незабутній приклад служіння не декларованій, а справжній дружбі й взаємоповазі народів, урок високої інтелектуальності, інтелігентності, який треба вивчати, на якому треба вчитися.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.